134. Особливості дисциплінарної відповідальності адвокатів.

Дисциплінарне провадження проти адвокатів здійснюється дисциплінарною палатою, яка, як вже зазначалося, створюється в кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях у складі 9 членів: п'яти адвокатів, двох суддів, по одному представнику від управління юстиції, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, відділення Спілки адвокатів України. Дисциплінарна палата розглядає скарги громадян, а також окремі ухвали судів і постанови суддів, постанови, подання слідчих органів, заяви адвокатських об'єднань, підприємств, установ, організацій на дії адвокатів; вирішує питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності та розглядає порушені з цих питань справи. До адвоката можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення: попередження; зупинення на строк до одного року дії свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, а також його анулювання. Закон про адвокатуру обмежує випадки, коли адвокатська діяльність може бути припинена рішенням кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, а видане свідоцтво анульоване. Це може статися лише у випадку засудження адвоката за вчинення злочину (після набрання вироком чинності), обмеження судом дієздатності або визнання адвоката недієздатним, втрати громадянства України, грубого порушення вимог Закону про адвокатуру, інших актів законодавства, що регулюють діяльність адвокатури, а також Присяги адвоката.

135. Умови притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності

Матеріальна відповідальність полягає в обов'язку працівників відшкодовувати підприємству нанесений ними майновий збиток у межах, установлених законом.

Матеріальна відповідальність може бути покладена на будь-якого працівника, який уклав трудовий договір з підприємством, установою, організацією. До матеріальної відповідальності відповідно до норм КЗпП можуть бути притягнуті всі працівники, починаючи від державних службовців вищого рангу й закінчуючи некваліфікованими працівниками (за наявності підстав).

Загальні підстави й умови матеріальної відповідальності працівників установлені ст. 130 КЗпП України.

Дана стаття містить перелік підстав (юридичних фактів), наявність яких у сукупності дає власнику право притягнути працівника до матеріальної відповідальності.

Усього їх чотири:

1. порушення працівником трудових обов'язків;

2. наявність прямої дійсної шкоди;

3. причинний зв'язок між порушенням і шкодою;

4. наявність провини працівника.

Відсутність хоча б одного із цих факторів виключає можливість притягнення працівника до відповідальності.

1. Трудові обов'язки працівників можуть визначатися законодавством, колективним і трудовим договорами, посадовими інструкціями, документами, які обумовлюють порядок ведення робіт і вимоги до якості виготовленої продукції.

До обов'язків працівника відноситься також дбайливе ставлення до майна підприємства й забезпечення його схоронності (ст. 131 і ст. 139 КЗпП).

Невиконання незаконно покладених на працівника трудових обов'язків не може бути основою для притягнення працівника до матеріальної відповідальності.

2. Пряма дійсна шкода є основним елементом юридичного складу даної статті. Саме вона породжує обов'язок працівника відшкодувати матеріальний збиток і надає право підприємству притягнути працівника до матеріальної відповідальності.

Пряма дійсна шкода означає безпосереднє зменшення активів підприємства, тобто його майна й немайнових прав, які відображаються в балансі.

Зокрема, під прямим дійсним збитком, відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду № 14 від 29.12.92 р., треба розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства зробити витрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або зробити додаткові, тобто викликані порушенням працівником трудових обов'язків, грошові виплати.

До прямої дійсної шкоди, однак, не можна зарахувати шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничого ризику, а також неодержані підприємством, установою, організацією прибутки й шкоду, заподіяну працівником, який перебував у стані крайньої необхідності" (ч.4 ст. 130 КЗпП).

Визначення крайньої необхідності дається в ст. 39 Кримінальго Кодексу України.

У той же час дії працівника в стані крайньої необхідності не виключають їхній протиправний характер у випадку перевищення меж крайньої необхідності. У таких випадках може застосовуватися, за аналогією, визначення шкоди, заподіяної в стані крайньої необхідності, передбачене ст. 1171 Цивільного Кодексу України. За правилами даної статті обов'язки по відшкодуванню шкоди можуть розподілятися між працівником й особою, на користь якої він діяв у стані крайньої необхідності.