12. Філософія елліністичного періоду

Елліністична філософія (кінець IV— початок 11ст. до н. е.) — це сукупність філософських учень, що віддзеркалили кризу полісу, яка детермінувала зміну парадигми філософського мислення. Навзамін полісній моралі (пошукам правди й справед­ливості) приходять пошуки шляхів порятунку від драматизму су­спільного життя й прагнення уникнути випадковості в житті людей. Цей період репрезентували такі філософські школи, як епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм і неоплатонізм, що пропонували свої оригінальні ідеї, спрямовані на досягнення особистого щастя.

Епікуреїзм. Епікур намагався створити практичну, філософію, яка мала на меті допомогти людині організувати повноцінне життя. Метою практичної філософії Епікура була спроба ліквідувати залежність людини від обставин життя (або від Бога). Своєю появою людина повинна завдячувати собі (своїм батькам), а не богам, якщо останні й існують як моральний ідеал, то вони аж ніяк не можуть втручатися в життя людини. Доля людини за­лежить не від Бога, а від результатів її власної діяльності та поведінки

Скептицизм заперечував можливість пізнання світу. Головна теза, яку обстоював скепти­цизм: людина може говорити лише про власні почуття, а не про причини, що їх породжують. Секст Емпірик говорив про те, що відчуття людини є джере­лом усіх упереджень і хибних думок у процесі пізнання. Драматичні переживання з приводу неможливості отримати істинне знання при­зводять до того, що людина не може почуватися щасливою.

13.Основні ідеї та принципи середньовічної філософії.

Середньовічна філософія виникла в епоху феодалізму (У-ХІУ ст.). її головною особливістю є те, що вона тісно пов'язана з релігією, адже основні засади християнського віровчення були водночас і базовими постулатами філософії.

Основний принцип середньовічної філософії

1.Монотеизм – (один Бог в центре вселенной, он вне времени, вне пространства) – благо, мудрость, могущество

2. Креационизм (сотворение мира из ничего) – следствием креационизма является преодоление дуализма (двух противоположных начал – активного и пассивного)

На смену дуализму приходит принцип монотеизма – первоначало – Бог, все остальное – его творение

3. Персонализм – понимание Бога, а затем человека перед лицом Бога как личности

4. Провиденционализм – Бог управляет миром и история – это выполнение божественного предначертания

5. патристика (2-6-8 век) – религиозное социально-философское учение святых отцов церкви в которых истины Библии принимались безусловно на веру.

14.Основні етапи розвитку середньовічної філософії.

Выделяют 2 осн. этапа в развитии СФ: 1. Патристика ( 2 – 6 век.)

2. Схоластика (6 – 14 век)

У добу патристики (II—VIII ст.) так звані «отці Церкви» — найав­торитетніші християнські мислителі — формували у своїх творах виз­начальні принципи середньовічної християнсько-філософської думки. Одним із найвидатніших мислителів цього періоду і найвідомішим з «отців Церкви» був Аврелій Авґустин (354-430).

Основна ідея схоластики — раціональне обґрунтування релігійних догм логічними методами доведення.

Виділяють три-ключові етапи розвитку схоластики: I етап (VIII—XII ст.) — рання схоластика, яка ще не розглядає науку, філософію і теологію як окремі автономні системи знань; II етап (XIII ст.) — середня схоластика. Цей період характери­зується відокремленням науки і філософії від теології; III етап (XIV ст.) — пізня схоластика.

Найвидатнішим представником схоластики, безсумнівно, є  Фома Аквінський (1225-1274), який у величезних за обсягом працях «Сума теології» та «Сума проти язичників» виступив як систематизатор те­оретичної думки не тільки свого часу, але й західноєвропейського середньовіччя в цілому.

Кілька слів про найважливіші проблеми, над розв'язанням яких билося не одне покоління середньовічних схоластів. 1. Проблема універсалів

2. Проблема доведення буття Божого.

15.Ідейний зміст світогляду ренесансу та особливості італійського відродження.

Епоха Відродження (або Ренесансу) для найбільш розвинених країн Європи того часу була епохою зародження буржуазних відносин, форму­вання національних держав і абсолютних монархій, епохою боротьби з фе­одальним застоєм. Вона тісно пов'язана з падінням церковного авторитету, виникненням і поширенням світської культури, із зародженням природо­знавства, великими географічними відкриттями, розвитком торгівлі та ре­месел.

Колискою Ренесансу стала Італія. Весь перший період свого розвитку (XV ст.) Відродження було італійським явищем і лише пізніше (XVI ст.) воно набуває загальноєвропейського характеру.

Епоха Відродження стала своєрідним інформаційним вибухом, вона заново відкриває для себе античну спадщину, відроджує та розвиває класи­чні традиції в культурі, науках, мистецтві, але на основі відновлення куль­тури античності виникає новий світогляд, нове розуміння людини, яке від­повідає духу ранніх буржуа. Саме у цей період зароджується дух європей­ського гумин'їзму. Разом із відкриттям античності епоха Відродження від­криває людську індивідуальність, а з нею виникає і установка на індивідуа­лістичне самоутвердження особистості. Головними якостями людини епохи Ренесансу стають упевненість у власні сили і талант, енергійність, внутрішня незалежність, честолюбство. Значною мірою це зумовлено ди­намізмом, рухомістю нового буржуазного суспільства. У середньовічному світогляді вищою цінністю і центром всіх проблем виступав Бог.

Ренесанс на місце Бога ставить людину. Антропоцентризм стає основною рисою філософії Відродження. Виникає культ людини як сильної, вільної, незале­жної особистості, культ людини-творця, яка ніким і нічим не обмежена, нічому не підпорядкована. Якщо людина середньовіччя вважала себе зв'язаною традицією, залежною від божественної волі, то індивід епохи Відродження приписує всі свої заслуги не Богові, не предкам, не громаді, а лише самому собі. Відродження обожнює людину як творця світу культу­ри, підкреслюючи безмежні можливості людського генія, спорідненого з генієм Творця.