Братство прерафаелітів і естетична течія в англійській літературі.

Проти умовностей вікторіанства і сліпого наслідування класичних зразків виступили прерафаеліти. Засноване 1848 року в Лондоні Прерафаелітське братство об’єдналось навколо ідей відомого мистецтвознавця та критика другої половини ХІХ ст. Джона Рескіна (який висунув принцип „вірності Природі”). Серед найвідоміших членів товариства – поет і художник Данте Габріель Россетті, художники Вільям Холмен Хант, Джон Еверест Міллє, Вільям Россетті, письменник і художник Вільям Морріс. Назва „прерафаеліти” була покликана передати духовну близькість до флорентійських митців раннього Відродження, тобто тих, хто творив до епохи Рафаеля і Мікеланджело, оскільки вони вважали, що початки академічних традицій (далеке від дійсності зображення людей, природи, подій; умовність і офіційність класичних зразків мистецтва; неприйняття нового) пов’язані з Високим Відродженням. Прерафаеліти намагалися відродити в людині духовність, моральну чистоту і релігійність, вони кинули романтичний виклик індустріальному суспільству і буржуазній культурі. Вони звертались до біблійних сюжетів, до класичної поезії, до творчості Данте Аліґ’єрі і Вільяма Шекспіра.

Ідеї та художня творчість членів Прерафаелітського братства вплинули на розвиток символізму в літературі, зокрема, на творчість В. Пейтера і О. Вайлда. Своєю чергою, ідея В. Пейтера „мистецтво для мистецтва” була втілена в полотнах прерафаелітів. Теоретик та історик мистецтва, літературний критик Волтер Пейтер, близький до прерафаелітів, вважав, що у мистецтві найважливішим є безпосереднє індивідуальне переживання кожного моменту буття, а весь світ зводиться і завершується найвитонченішим і найяскравішим почуттям – переживанням прекрасного. У культовій книзі кінця ХІХ століття „Ренесанс. Нариси мистецтва і поезії” (1873) він писав: „Мистецтво не дає нам нічого крім усвідомлення кожної миті життя, що збігає, і збереження їх усіх”.

Найвизначнішим представником естетизму, теоретичну основу якого було сформовано В. Пейтером, став Оскар Вайлд. Письменник оспівує культ краси у своїх творах, тоді як інші цінності життя – добро, істина, честь, мудрість – виступають її похідними, вторинними елементами. „Краса – один із видів генія, вона ще вище за генія, тому що не потребує розуміння. … Її не можна піддати сумніву. Вона має божественне право на верховну владу. Вона робить царями тих, кому належить”, – повчає Доріана Грея лорд Генрі в романі „Портрет Доріана Грея”. Водночас представники естетизму розуміли, що життя не вкладається в жодну систему відліку, і на практиці краса як сенс життя є нездійсненим принципом. Тому в їхніх теоріях краса оголошується найвищою і абсолютною метою мистецтва, яке зі своєю особливою системою цінностей існує лише заради себе самого. У „Портреті Доріана Грея” концептуальне поле опозицій мистецтво-життя, прекрасне-потворне, добро-зло, душа-тіло утворює смисловий простір роману, а його своєрідною віссю виступає поняття краси, втіленням якого є портрет, написаний художником Холвордом. Так само, як і поняття краси, абсолютизуючи, О. Вайлд розробляє поняття насолоди. Природу і цінність останньої досліджували ще давньогрецькі мислителі Платон і Аристотель. Для Аристотеля задоволення/насолода виступає ознакою здійснення бажань людини, відтак і відчуттям повноти життя. Задоволення в своїй ідеальній меті спрямоване до блага. Це свого роду очищення, скероване і на душу і на тіло, оскільки, за Аристотелевою теорією рівноваги елементів, душа і тіло – це єдине ціле: „душа – це здійснення, реалізація чи форма тіла, і те, що приносить шкоду чи користь душі, так само є шкідливим або корисним для тіла, і навпаки”. Цей елліністичний ідеал гармонії душі і тіла автор „Доріана Грея” осмислює іронічно, фрагментує його в дусі естетики декадансу. Тому насолода для персонажів роману є самодостатньою, не зв’язаною з етичними цілями: для Доріана – це фізична насолода красою власного тіла, для лорда Генрі – інтелектуальна, для Безіла – духовна насолода.

Естетизм О. Вайлда розміщує Мистецтво і Красу по той бік Добра і Зла, знімаючи відповідальність за імморалізм та інші наслідки неестетичного характеру. Ця тенденція „мистецтва для мистецтва” виявилась плідною і для митців-модерністів, і для постмодерністів, і для багатьох теоретиків літератури та мистецтва ХХ століття.