• Тема 6. Ринок похідних фінансових інструментів

6.1. Методичні поради до вивчення теми

Ринок похідних фінансових інструментів (деривативів) – це сфера обігу особливої групи цінних паперів, які мають встановлені законодавством реквізити та засвідчують зобов’язання, внаслідок виконання яких відбувається перехід права власності на базовий актив та/або проводяться розрахунки на підставі ціни (величини) базового активу. За економічним змістом ринок похідних фінансових інструментів - це сукупність економічних відносин щодо перерозподілу ризиків, які виникають у процесі обміну фінансовими інструментами чи товарами.

Про визначну роль ринку деривативів в системі міжнародного руху капіталу яскраво свідчать результати опитування, проведеного ще у квітні 2003 року Міжнародною асоціацією зі свопів та деривативів (International Swap and Derivatives Association (ISDA)), найбільшою всесвітньою організацією з торгівлі фінансовими інструментами за кількістю її учасників (близько 750 компаній з 52 країн). Експертами було встановлено, що 92 % з 500 найбільших компаній у всьому світі використовують деривативи для управління своїми бізнес-ризиками та для їх хеджування.

Сьогодні ринок деривативів розвивається у двох формах – біржового та позабіржового. Конкуренція між ними стимулює вдосконалення та урізноманітнення видів похідних інструментів. Оцінюючи значення деривативів на фінансовому ринку, можна виділити такі їх функції:

– збільшення можливостей розподілу ризику між учасниками. Використання різноманітних схем хеджування дозволяє інвесторам нівелювати вплив ринкового ризику на фінансову діяльність, зміцнюючи таким чином її стабільність;

– розширення альтернативних варіантів здійснення інвестицій. При цьому витрати на розміщення деривативів є меншими за витрати по аналогічних операціях на ринку базових активів. Крім того, деривативи створюють додаткові можливості диверсифікації інвестиційної діяльності, що дозволяє збільшити її дохідність;

– інформаційне забезпечення фондової торгівлі. Деривативи опосередковано сприяють поширенню інформації про базові активи та про основні параметри первинного ринку, на якому вони обертаються.

• спрощення доступу основного цінного паперу на міжнародні фондові ринки (депозитарна розписка).

Критеріями віднесення фінансових інструментів до групи похідних є: залежність його ціни безпосередньо або опосередковано від ціни або характеристики базового активу; стандартизація умов виконання зобов’язань за фінансовим інструментом; наявність сукупності документів, які мають один базовий актив, однаковий термін обігу та строк виконання зобов’язань; відповідність обсягу та якості базового активу встановленим стандартам.

Свою назву похідні фінансові інструменти (деривативи) дістали від англійського  терміну  „derivative"-„похідний", оскільки їх вартість  є похідною від вартості базових інструментів, покладених в основу угоди. Відповідно до виду базового активу похідні (деривативи) розподіляються на:

• фондові похідні (деривативи), базовим активом яких є цінні папери;

• товарні похідні (деривативи), базовим активом яких є товари (крім цінних паперів);

• валютні похідні (деривативи), базовим активом яких є валютні цінності (крім цінних паперів);

• інші види похідних (деривативів), базовим активом яких є нематеріальні та інші активи, перелік яких визначається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

До похідних (деривативів) відносяться строкові контракти та похідні цінні папери (фондові варанти, опціонні сертифікати, депозитарні розписки ).

Протягом багатьох років саме строкові контракти були поширені серед великого кола учасників фондового ринку завдяки широким можливостям ефективного управління капіталом при мінімальних витратах. Адже їх використання, з одного боку, дозволяє ефективно заробляти прибуток, проводячи спекулятивні операції, з іншого боку, страхувати ризики несприятливої зміни ціни в майбутньому, а також здійснювати арбітражні операції, що відносяться до класу без ризикових. Класифікація строкових контрактів за змістом та формою укладання наведена на рис.6.1.

Біржові

Позабіржові

Біржові

Позабіржові

Рис. 6.1. Класифікація строкових контрактів

Основними функціями строкових фінансових інструментів є: ціноутворююча, цінопрогнозуюча та ціностабілізуюча.

Ціноутворююча функція полягає в тому, що під час біржових торгів визначається ціна виконання (майбутня ціна товарного базового активу) на основі співвідношення обсягів попиту та пропозиції. Виявлена в процесі відкритого торгу ціна є об'єктивною, оскільки вже у заявлених обсягах відображені потреби та можливості сторін. На біржовому ринку ціною зіткнення є та ціна, яка справді влаштовує сторони (навіть з точки зору граничних потреб та можливостей), — тут виключаються можливості шахрайства в питаннях гарантій виконання угоди та якості товарів.

Ціностабілізуюча функція строкових деривативів забезпечується завдяки дії механізму фіксації майбутньої ціни та відповідно надання гарантій учасникам угоди, що скористалися цим механізмом. Завдяки механізму фіксації майбутньої ціни учасник угоди має право скористатися правом купівлі (продажу) товару за більш вигідною контрактною ціною, ніж та, що може скластися у майбутньому на ринку реальних активів, або правом отримати грошову компенсацію різниці в цінах у випадку невигідного руху спотових цін.

Цінопрогнозуюча функція строкових контрактів полягає в тому, що зафіксовані в них майбутні ціни є орієнтиром для виробників на реальному ринку. Користуючись біржовими котируваннями, підприємці мають можливість здійснювати власні цінові прогнози, що дозволяє раціонально планувати структуру майбутніх виробничих обсягів.

Значну частку інвестиційних портфелів, як професійних управляючих активами, так і приватних інвесторів складають форвардні, ф’ючерсні контракти і опціони. Їх характерні особливості наведені у таблиці 6.1.

Відповідно до порівняльної характеристики, наведеної у таблиці 6.1 операції з опціонами принципово відрізняються від операцій з форвардами чи фьючерсами.

З огляду на те, що опціон є правом, але не зобов’язанням, його власник може обирати між виконанням опціонного контракту, його невиконанням і продажем іншій особі до закінчення терміну опціону.

При цьому, особа, що бере на себе зобов’язання по опціону отримує право купити чи продати базовий актив, визначений контрактом, за раніше встановленою ціною.

Таблиця 6.1. Порівняльна характеристика форвардного, ф’ючерсного контрактів та опціону

п/п	Характернстнка	Форвардний контракт	Ф'ючерсний контракт	Біржовий опціон
1.	Характер угоди	Зобов'язання	Зобов'язання	Право
2.	Фіксація ціни	На час укладання контракту	На момент виконання зобов'язань сторонами контракту	За рішенням сторін контракту
3.	Ціна активів, на які укладено контракт (ціна виконання)	Узгоджується покупцем і продавцем	Визначається в процесі відкритого торгу	Фіксована
4.	Придбання контракту	Контракт не купується -укладається	Купується, сплачуються комісійні брокеру; маржа на депозит у Кліринговій палаті	Купується шляхом сплати опціонної премії
5.	Розмір поставки	Узгоджується сторонами контракту	Стандартизований	Стандартизо-ваний
6.	Якість товарів, на які укладається контракт	Узгоджується сторонами контракту	Стандартизована	Стандартизована
7.	Термін виконання	Моментний (на певну дату), обумовлюється сторонами	Моментний, стандартизований біржею	Моментний - для європейських опціонів; протягом термі-ну дії угоди для америкаських опціонів
8.	Виконання контракту	Виконується без повідомлення емітента	Контракт ліквідується (виключно за згодою сторін та у випадках, визначених цивільним законодавством)	Емітент повідомляється про реалізацію опціону
9.	Рух грошових коштів	Попередня плата не вноситься; повна вартість сплачується із настанням терміну виконання	Попередня плата вноситься у вигляді початкової маржі; протягом терміну дії нараховується варі-аційна маржа; повна вартість сплачується із настанням терміну виконання	Попередня плата здійснюється покупцем у вигляді опціонної премії; повна вартість сплачу-ється із настан-ням терміну виконання
10.	Гарант угоди	Відсутній	Клірингова палата біржі	Клірингова палата біржі
11.	Потенційний прибуток	Різниця між цінами купівлі і продажу	Різниця між поточною ціною та ціною виконання контракту	Для продавця –обмежений опціонною премією; для покупця – різниця між поточною ціною та ціною виконання мінус опціонна премія

А оскільки ризик втрат від коливань цін на базовий актив в такій ситуації значно вищий, в якості плати за нього в момент укладання опціонного контракту власником виплачується премія, що згодом йому не повертається. Тобто, продавець опціону приймає на себе ризики, пов'язані з несприятливими ціновими змінами на ринку і за це отримує від покупця винагороду - премію, яку називають ціною опціону. Розмір такої премії залежить від ряду факторів, а саме: внутрішньої вартості опціону (величини ймовірного до одержання прибутку при негайній реалізації опціону власником), процентних витрат і терміну опціону.

Розрізняють два види опціонних контрактів:

• опціон put (на продаж) дає власнику (покупцю) опціону право на продаж через визначений час за наперед обумовленою ціною певного виду фінансового чи іншого активу. Продавець опціону PUT зобов'язаний купити такий актив у покупця опціону.

• опціон call (на купівлю) дає власнику право на купівлю через визначений час за наперед обумовленою ціною певного активу, який йому зобов'язаний продати продавець опціону.

Визначені у такий спосіб опціони мають назву або „європейських", тобто таких, що можуть бути виконані тільки у визначений час у майбутньому, або „американських”, які можуть бути виконані протягом усього періоду часу до дати закінчення терміну опціонного контракту.

На відміну від опціону виконання ф’ючерсного контракту гарантується біржею (розрахунковою палатою біржі), а право відмовитися від його виконання будь-яка сторона ф’ючерсного контракту має виключно за наявності згоди іншої сторони контракту.

При укладанні контракту особа, що з дозволу біржі надписує та продає фьючерс бере на себе зобов’язання поставити у визначений у контракті термін базовий актив і одержати за нього певну суму. Ця особа відкриває коротку позицію. Довгу позицію займає особа, що купує цей контракт, беручи на себе зобов’язання придбати базовий актив, зі сплатою у визначений термін грошової суми. Проте найчастіше метою укладання ф’ючерсного контракту є не поставка базового активу, а хеджування позицій учасників угоди або спекуляція.

Відповідно до вказаного всіх учасників ринку строкових деривативів, залежно від мети, з якою вони відкривають свої позиції на ринку, умовно розподіляють на дві групи: хеджерів і спекулянтів. Хеджер - це учасник ринку, який проводить операції з деривативами з метою зниження (уникнення) цінового ризику, пов'язаного з володінням базовими інструментами. Зміст діяльності спекулянтів у широкому розумінні можна визначити як формування певних очікувань на основі прогнозування майбутнього та використання їх для одержання прибутку від різниці в ціні купівлі та продажу фінансових інструментів чи товарів.

При хеджуванні опціонами і фьючерсами формуються різні стратегії:

1. Купівля опціону PUT. Стратегію застосовують у випадку, якщо хеджер впевнений у істотному падінні цін у короткостроковому періоді і бажає мінімізувати цей ризик.

2. Продаж опціону PUT. Стратегія застосовується у ситуації, коли хеджер впевнений у тому, що ціна базового активу не знизиться, проте не впевнений у її зростанні і розраховує на одержання додаткової премії за умов збереження досягнутого рівня цін.

3. Продаж опціону CALL. Застосування стратегії є доцільним у випадку, коли хеджер впевнений, що ціна базового активу не зросте, проте сумнівається в її падінні. Вдала реалізація вказаної стратегії дозволить захистити активи від зниження їх вартості, однак лише на величину одержуваної премії.

4. Стредл. Це комбінована опціонна стратегія, що припускає одночасний продаж і купівлю опціонів з однаковими цінами виконання і датами закінчення контрактів. Використання згаданої стратегії доцільно, якщо передбачити рух цін на базовий актив неможливо.

5. Продаж фьючерса (відкриття короткої позиції). Стратегію застосовують з метою страхування від ймовірного у майбутньому падіння цін на базовий актив.

6. Купівля фьючерса (відкриття довгої позиції). Доцільним є реалізація стратегії при ймовірному підвищенні цін на базовий актив. Це забезпечить хеджеру захист від потенційних фінансових втрат при несприятливій кон’юнктурі цін.

7. Спред. Це спеціальна стратегія хеджування фьчерсами, сутність якої полягає у одночасному відкритті довгої і короткої позиції по контракту. Така стратегія доцільна, коли очікується або спостерігається невідповідність між цінами різних контрактів.

Під свопом (swap (англ.) – обмін) мається на увазі договір, за яким сторони погоджуються здійснювати обмін певного активу на інший протягом певного строку на погоджених умовах.Фактично своп полягає в зміні грошового потоку з одними характеристиками на грошовий потік з іншими характеристиками.

На відміну від інших деривативів, свопи взагалі залишаються поза правовим регулюванням. Існують лише ті нормативно-правові акти, які містять певні посилання, як прямі, так і непрямі, на цей фінансовий інструмент. Так, дефініцію процентного (відсоткового) свопу можна виокремити з визначення фінансових інструментів, яке міститься у Законі „Про цінні папери та фондовий ринок” та у Глосарії до Методичних вказівок з інспектування банків „Система оцінки ризиків”, що містить визначення процентного свопу (свопу процентної ставки) та валютного свопу, а також стисло пояснює механізм їх застосування.

Фондові варанти є різновидом опціону на купівлю  (опціон СALL), які можна розглядати як похідні інструменти фінансового характеру, укладені на строк, що випускаються емітентом разом із власними привілейованими акціями чи облігаціями та надають його власникові право на придбання простих акцій чи облігацій даного емітента протягом певного періоду на заздалегідь узгоджених умовах. Варанти, як правило, емітуються в пакеті з базовими цінними паперами. Згідно з вітчизняними нормативними актами, варанти можуть випускатися лише публічними акціонерними товариствами і тільки в документарній формі. Термін дії варанта не повинен перевищувати 1 рік, а обсяг базового активу емітента варантів - 50 % обсягу акцій даного емітента, випуск (випуски) яких було зареєстровано.

Опціонний сертифікат - стандартний документ, що засвідчує право його власника на придбання в емітента опціонного сертифіката (опціонний сертифікат на придбання) або на продаж емітентові опціонного сертифіката (опціонний сертифікат на продаж) базового активу в строк та на умовах, визначених у проспекті емісії цих опціонних сертифікатів.

Депозитарна розписка — це цінний папір, що має похідний характер і випускається авторитетним депозитарним банком у формі сертифікату на акції іноземного емітента. Емітентом депозитарних розписок можуть бути юридичні особи – резиденти, які є учасниками Національної депозитарної системи, за умови встановлення кореспондентських відносин між депозитарієм, у якому зберігається глобальний сертифікат на загальний обсяг емісії депозитарних розписок та іноземною депозитарною установою, що веде облік прав власності на цінні папери, які покладені в основу депозитарних розписок.

Уперше депозитарні розписки (Depository Receipts, DR) з’явилися на ринку в 1927 році, коли Великобританія заборонила вивезення акцій національних компаній за кордон. Американським кредитним організаціям у 30-х роках також було заборонено розміщувати свої активи в акції зарубіжних компаній. У відповідь на цю заборону було створено альтернативний похідний фінансовий інструмент – Американські депозитарні розписки (ADR) — цінні папери у формі сертифікатів, випущених американським банком, що засвідчують право покупця депозитарних розписок на відповідну кількість акцій компанії, яка розмістила частину своїх акцій на зберігання в депозитарій американського банку. Існує ще один вид депозитарних розписок – EDR (European Depository Receipts), що деноміновані в євро.

Залежно від особливостей емісії, розміщення та вимог, що пред’являються до депозитарних розписок розрізняють 3 рівні програм депозитарних розписок.

Депозитарні розписки І та ІІ рівнів випускаються на основі вже наявних акцій підприємств і самі по собі не дають можливості емітенту акцій залучити кошти. За допомогою таких цінних паперів є потенційна можливість емітенту розширити коло своїх акціонерів з числа іноземних. Депозитарні розписки ІІІ рівня дозволяють залучити додаткові інвестиції, адже під таку програму передбачено додаткову емісію акцій.