40.Культурний поступ на західноукраїнських землях у хіх ст.

Поступ української культури в цей період, як і життєдіяльність тогочасного суспільства загалом, мав складний, суперечливий характер. Царський уряд усіляко перешкоджав розвиткові української культури, зокрема не допускаючи її у навчальні заклади, театри, державні установи.

Розвиток української освіти зіткнувся з великою кількістю проблем. Школа в Наддніпрянській Україні — від початкової до вищої — слугувала знаряддям русифікації. Цьому сприяла і загальна військова повинність, введена з 1872 р., бо українців засилали на службу переважно за межами України. У 1864 р. була здійснена реформа освіти. Усі типи початкових шкіл дістали назву початкових народних училищ (педагогічні, медичні, промислові та інші), які розглядалися як середні, що не давали права вступати в університет. До них належали і учительські семінарії, які готували педагогів до народних шкіл. На терені освіти чимало корисного робили земства. В Україні того часу працювали такі видатні вчені, як хімік М. Бекетов, математик Ф. Бредихін, фізіолог І. Сеченов, медики М. Гамалія, М. Скліфосовський, біолог І. Мечников та ін. Вагомий внесок у розвиток української освіти та науки зробило Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові. Відомі вчені М. Костомаров, О. Лазаревський та інші багато зробили для формування концепції української історії. Розвиток української культури цього періоду важко уявити без драматургії. М. Старицький написав «Тараса Бульбу», «За двома зайцями», М. Кропивницький — «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», І. Карпенко-Карий — «Бурлаку», «Сто тисяч», «Хазяїна» та ін. Розвивалося театральне мистецтво. Свої досягнення мала й українська музична культура. С. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М. Лисенка, який обробив понад 600 зразків українського музичного фольклору. Він був автором музики до п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», творцем народних музичних драм «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена» та ін. Важливою складовою української культури другої половини — кінця XIX ст. було образотворче мистецтво, зокрема твори С. Васильківського («Степ на Україні», «Ранок» та ін.), академіка М. Пимоненка («Проводи рекрутів», «Сінокіс», «Ярмарок»). Домінуючим напрямом в архітектурі був еклектизм — поєднання елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. в Києві споруджено будинки Міської думи (О. Шімме), політехнічного інституту і 1-ої гімназії (О. Беретті), Володимирський собор (Г. Штром, П. Спарро, О. Беретті), в Одесі — новий оперний театр.

41.Кирило-Мефодіївське товариство й культурне самоутвердження української нації.

Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство— українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві. Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич. Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846». Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму. Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти. Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький). Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва

42.Українська етнографія та історія: М.Грушевський, Д.Яворницький, Д.Багалій, В.Хвойка, О.Єфименко. Українське сходознавство: А. Кримський.

Миха́йло Сергі́йович Груше́вський — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917–1918), дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), автор понад 2000 наукових праць.

1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI–XVIII століттях. При цій комісії у зв'язку з 350-річчям друкованої справи в Україні був створений комітет, секретарем якого був призначений В. Барвінок. Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924–1931 роках очолював історичні установи ВУАН.

14 квітня 1926 політбюро ЦК КП(б)У в постанові «Про Українську академію наук» висловилося за можливість підтримати кандидатуру Г. на посаду президента ВУАН. 3 жовт. 1926 відбулося урочисте вшанування Грушевського у зв'язку з 60-літтям від дня народження та 40-літтям наук. діяльності. 12 січ. 1929 заг. збори АН СРСР обрали Грушевського дійсним чл. 25 квіт. 1929 на засіданні заг. зборів АН СРСР Грушевський поставив питання про потребу створення в її складі Ін-ту укр. історії.

З осені 1929 почався погром істор. установ, створених Грушевським. У листоп.—груд. 1929 сесія Ради ВУАН почала ліквідовувати комісії, якими керував Грушевський (остаточно ліквідувала 1933). У вересні 1930 закрито НДКІУ. 11 грудня цього ж року парт. осередок ВУАН ухвалив рішення про посилення ідеологічної боротьби з Грушевським і його теоріями шляхом читання рефератів із критикою його поглядів. У січ. 1931 на засіданні істор. установ ВУАН замість істор. секції, очолюваної Грушевським, створено істор. цикл. Більшість співробітників і учнів Грушевськог було заарештовано й заслано.

7 березня 1931 року Грушевський переїхав до Москви. Літературна творчість – одна зі складових розмаїтого таланту Д.Яворницького. Белетристичні та поетичні твори містять різнобарвну палітру думок і почуттів Яворницького як митця, художника слова дають можливість глибше, повніше зрозуміти його духовний світ. Перший великий прозовий твір, яким Яворницький започаткував свій прихід в літературу – повість “Наша доля – Божа воля” – виношувався письменником довгі роки і був опублікований у 1901 р. у журналі “Киевская старина”. Повість була прихильно зустрінута і критиками, і читачами. Епіграфом до твору Яворницький взяв запорізьку приказку “спробувати пера та чорнила – яка в йому сила”. Вікентій В'ячеславович Хвойка - український археолог (чеського походження).

Брав участь у роботі XI—XIV Всеросійських археологічних з'їздів, його знахідки високо оцінено на XI археологічному з'їзді в Києві (1899). Був автором понад 20 праць і статей. Писав про трипільську культуру. Агата́нгел Юхи́мович Кри́мський або Агафа́нгел Юхи́мович Кри́мський - український історик, письменник і перекладач кримськотатарського походження, один з організаторів Академії Наук України (1918). Літературний псевдонім А. Хванько. У Києві Кримський був творцем українського сходознавства. В Академії наук він також очолював історико-філологічний відділ, кабінет арабо-іранської філології, комісію словника живої мови, комісію історії української мови, діалектологічну та правописну комісії. А. Кримський — автор численних праць з історії та культури арабських країн, Ірану, Туречині. У 2007–2010 роках Інститутом сходознавства ім. А. Ю. Кримського здійснено перевидання рідкісних сходознавчих праць А. Ю. Кримського «Вибрані сходознавчі праці в п'яти томах»: Т. I. Арабістика. (2007) Т. II. Тюркологія. (2007) Т. ІІІ. Тюркологія.(2010) Т. ІV. Іраністика.(2008) Т. V. Іраністика.(2010) Велику увагу приділяв дослідженню історії української мови і літератури, фольклору, етнографії. Кримський — автор праць: «Українська граматика» (2 тт., 1907-08),

«Нариси з історії української мови» (1922, у співавторстві з О. Шахматовим)

«Звенигородщина. Шевченкова батьківщин з погляду етнографічного та діалектологічного»

Редактор першого тому «Академічного словника» (1924).

Агатангел Юхимович Кримський вважається одним з найвидатніших орієнталістів в історії світової філологічної науки. Ім'я Кримського міститься у затвердженому XVI сесією Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО переліку видатних діячів світу. Інститут сходознавства НАН України носить ім'я Агатангела Кримського.