133. Поняття, правові підстави та сфери застосування режиму найбільшого сприяння.

Режим найбільшого сприяння, умова, що передбачає надання договірними державами взаємних переваг і пільг, що встановлюються в укладених ними двосторонніх або багатосторонніх договорах; один з найважливіших принципів регулювання економічних відносин між державами. Використовується головним чином у торговельних і інших зовнішньоекономічних відносинах, але може бути поширений і на інші галузі економіки і права. Означає, що кожне з договірних держав зобов’язується надавати іншій такий же режим взаємин (права та пільги) у тій чи іншій області, який вже надається або буде надаватися в майбутньому будь-якій третій державі, її юридичним і фізичним особам. Режим (принцип) найбільшого сприяння покладений в основу Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ), що становить, з певними поправками і доповненнями (у редакції 1994 р.), базовий документ Всесвітньої торгової організації.

Режим найбільшого сприяння поширюється на митні збори і будь-які збори, пов’язані з експортними, імпортними та транзитними операціями, на всі правила і формальності, пов’язані з ними, а також на міжнародні платежі по експортних і імпортних операціях.

Крім того, режим найбільшого сприяння (разом з національним режимом, відповідно до якого іноземні товари мають всередині країни той самий режим, що й національні товари) поширюється на внутрішні податки і збори, а також на внутрішні правила і закони, що регулюють купівлю та продаж товарів на внутрішніх територіях договірних країн.

У принципі режим найбільшого сприяння носить універсальний характер. Його метою є розвиток торгівлі між усіма договірними країнами на однакових умовах. Формально він виключає можливість будь-якої дискримінації у відносинах між договірними країнами. Однак у відносинах між країнами склалася практика (знайшла відображення і в ГАТТ), що допускає деякі вилучення з режиму найбільшого сприяння. Найбільш важливе з них – дозвіл створювати зони вільної торгівлі і митні союзи, які не поширюють пільги по взаємній торгівлі на торгівлю з країнами, які не беруть участі в цих угрупованнях. Зокрема, країни ЄС, проводячи зниження, а потім скасування митних бар’єрів у взаємній торгівлі, не поширювали їх на інші країни, з якими мають договори про режим найбільшого сприяння.

134. Поняття, предмет, джерела міжнародного інвестиційного права.

під терміном «інвестиції» розуміють будь-який вид майна, яке можуть передавати юридичні та фізичні особи для відповід­ного його вкладення (інвестування) однією державою в економі­ку іншої. Міжнародна інвестиційна діяльність дає змогу інвесто­ру мати прибутки не лише тоді, коли він передав свої інвестиції суб’єкту іншої держави, а й тоді, коли зазначений суб’єкт здійс­нює фінансово-господарську діяльність на місцевому ринку і теж отримує певний прибуток, частина якого знову надходить інвес­тору. Майном, яке може вкладатися під виглядом інвестицій, може бути як рухоме, так і нерухоме майно, акції, частка майна або коштів одного суб’єкта в статутному фонді інших, облігації, державні цінні папери, право вимагати стосовно грошових сум, зокрема прибутку, авторське і промислове право; будь-які економічні права, пов’язані з отриманням ліцензії і привілеїв, у тому числі право на розвідку, видобуток природних копалин та експлуатацію природних ресурсів тощо. Якщо спробувати узагальнити ці об’єкти інвестицій, то їх можна згрупувати таким чином: 1) матеріально-майнові (машини, устаткування, товари, об’єкти, що будуються, тощо), 2) немайнові (права та інтереси, інтелектуальна власність тощо); 3) грошові. Залежно від спрямування інвестицій їх можна поділити на реальні, які використовуються з метою підвищення економічного, виробничого, матеріально-технічного потенціалу, та фінансові, характерні для фінансової сфери, коли інвестиції вкладаються в облігації, векселі, акції та інші цінні папери. Інвестиції можуть бути як прямими, так і непрямими. Перші дають змогу інвестору брати участь в управлінні об’єктом, що ним інвестується. Відповідно до Сеульської конвенції 1985 р. заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій до прямих інвестицій відносять визнані такими Радою директорів цього Агентства (на право участі у розподілі продукції, участі у проекті та прибутках, одержаних унаслідок його реалізації, на будівництво «під ключ», за ліцензійними угодами тощо). Всі інші інвестиції можна віднести до непрямих, так званих «портфельних», коли спостерігається вкладення коштів до набору «портфеля» всіляких цінних паперів. Залежно від того, хто інвестує капітал, інвестиції можуть бути державними та приватними. Зазначимо, що в міжнародних інвестиційних відносинах вагому роль відіграє держава, оскільки може виступати, з одного боку, безпосередньо експортером капіталу, а з іншого — гарантом вивезення приватного капіталу. При цьому вона бере на себе обов’язок захисту інвестицій. Будь-яка інвестиційна діяльність — це відповідні дії держави, фізичної чи юридичної особи, пов’язані з відокремленням частки свого майна і переданням його на територію іншої держави для отримання прибутку або досягнення іншого важливого для інвестора результату. Такі дії мають назву міжнародної інвестиційної діяльності, а відносини, які виникають при цьому, — міжнародними інвестиційними.

З метою регулювання міжнародних інвестиційних відносин використовуються норми і принципи міжнародного економічного права, система яких називається міжнародним інвестиційним правом. Ці норми та принципи мають відповідні джерела, до яких насамперед слід віднести двосторонні міжнародні угоди (про сприяння та захист інвестицій, про усунення подвійного оподаткування, про економічне та промислове співробітництво, торговельні угоди тощо). Як приклад можна навести двосторонні угоди, укладені Україною з іншими державами.

Важливе значення як джерела міжнародного інвестиційного права мають багатосторонні угоди, зокрема Конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами, підписана Україною у Вашингтоні 3 квітня 1998 р. (ратифікована Верховною Радою України від 16 березня 2000 р.), Сеульська конвенція про заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій, Угода щодо торговельних аспектів іноземних інвестицій (ТРІМС), яка діє в системі СОТ. Певну роль у регулюванні інвестиційної діяльності відіграє і національне законодавство держав. Якщо вести мову про Україну, то нею були прийняті закони «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 р., «Про іноземні інвестиції» від 13 березня 1992 р., Декрет Кабінету Міністрів України від 20 травня 1993 р., замінений Законом України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. Суттєве значення у цій сфері правового регулювання мають також закони України «Про власність» від 7 лютого 1991 р., «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р., «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р., «Про захист іноземних інвестицій на Україні» від 10 вересня 1991 р., «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р., «Про загальні засади створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 р., Господарський Кодекс України від 16 січня 2003 р. та ін.