8. Феодальна система господарства та її особливості.

Феодалізм – це система примусової експлуатації економічно напівсамостійного, але юридично залежного, тобто кріпосного, селянства.

Його економічною основою є монополія феодалів на землю як головну матеріальну основу виробництва і неповна власність на особистість безпосереднього виробника. Поєднання робочої сили із засобами виробництва здійснювалося шляхом позаекономічного примусу («дисципліна палиці»). Господарство феодального суспільства було суто натуральним. Практично все, що вироблялося у вотчині чи помісті йшло на споживання феодалу та його численній челяді. Для ринку продуктів залишалося дуже мало. Переважало зернове виробництво. Згодом все більше розвивалася трьохпільна система (озимі, ярові, пар – приблизно в рівних частинах). Пізніше ця система стала основною в сівообороті. Поступово застосовувався важкий плуг, з’явилося стійлове утримання худоби.

При феодалізмі, в цілому, переважав аграрний сектор виробництва в економіці країни, а основну частину надходжень до державного бюджету складали надходження саме з даного сектору. Основне багатство країни створювали кріпосні селяни важкою, ручною, підневільною працею, тому виходило, що трудовими ресурсами країни, за своїм умінням та розумінням, розпоряджалися феодали.

Основними ознаками феодальної економіки є:

1. панування натурального господарства;

2. надання безпосередньому виробнику (селянину) засобів виробництва і, в першу чергу, землі;

3. особиста залежність селянина від феодала (землевласника), тобто позаекономічний примус до праці;

4. низький рутинний стан техніки виробництва.

На поверхні явища, система позаекономічного примусу до праці виступала у вигляді феодальної ренти, що присвоювалася феодалами.

Історичні види феодальної ренти були наступні:

1. рента продуктами (натуральний оброк);

2. відрубна рента (панщина);

3. грошова рента (грошовий оброк).

Їх співвідношення змінювалося відповідно епохам, в часі і просторі, але суть її залишилася тією ж, а саме – формою реалізації феодальної земельної власності, доходом феодала.

10. Зародження та відновлення середньовічних міст. Особливості господарювання цехових ремесел.

Середньові́чне мі́сто — центр ремесел та торгівлі на відміну від села, мешканці якого займалися сільським господарством.

З XI століття в економічному житті Західної Європи почався період урбанізації - відродження давніх римських міст і утворення нових. Успіхи сільського господарства і надлишок продуктів харчування зробили можливим існування населення, яке могло не займатися сільським господарством. Вотчинні ремісники переводились на оброк. Вони йшли з маєтків і селилися на перехрестях доріг, у торгових містечках, біля стін замків і монастирів. Поступово ці поселення перетворювались в міста.

Професійні середньовічні спілки - цехи.

У XII — XIII ст. у містах сформувалися ремісничі об'єднання — цехи. У ті часи цех створювався за професійними ознаками (шевський, ковальський, кравецький, ювелірний та ін.). Цехи складалися з майстерень певного профілю. Кожний цех мав свій. Використовувалася тільки ручна праця. Заборонялося майстрам та їх помічникам застосовувати будь-які вдосконалення, винаходи. Такі суворі заходи вживалися для того, щоб не збагачувались одні й не біднішали інші. Члени цеху були водночас і воїнами, захищаючи певну ділянку оборонного муру міста або вежі.

Цехи мали сувору регламентацію: переслідували позацехових ремісників (партачів), обмежували виробництво, щоб уникнути конкуренції за різних умов.

Цехова регламентація була економічно раціональною у XIII - XV ст. і відіграла прогресивну роль у розвитку міського ремесла. Вона сприяла виробництву якісної продукції, але зусилля цехів зберегти дрібне виробництво, поставити всіх у рівні умови загальмували розвиток продуктивних сил. До винахідників застосовувалась смертна кара, що призвело до застою науки і техніки.