Фірми в олігопольній галузі усвідомлюють свою взаємозалежність. Продавці завжди враховують реакцію своїх конкурентів, коли встановлюють ціни, орієнтири для обсягів продажу, величину рекламних витрат тощо.

Чиста монополія – така модель ринку, яка має такі характеристики:

1. На ринку функціонує лише один виробник якогось продукту. Тому справедливим буде твердження: фірма-монополіст – це і є певна галузь.

2. Продукт, який виробляє монополіст, не має близького замінника. Тому для споживача буде справедливим таке припущення: або взагалі відмовитись від споживання цього продукту, або придбати його в монополіста.

3. Монополіст контролює ціну на свій товар. Оскільки для монополіста попит збігається з ринковим, і його можна розглядати як заданий, то встановлювати і контролювати ціну він може, маневруючи пропозицією.

4. Вступ в галузь інших виробників заблокований. Розрізняють такі бар’єри для входу в галузь:

   • володіння основними видами сировини;

   • економія на масштабах;

   • патентні, авторські права та товарні знаки.

2. Ідея максимізації прибутків майже точно пояснює та прогнозує поведінку фірми в умовах будь-якої моделі ринку. Тому логічним виглядає твердження про те, що фірма вибиратиме такий обсяг виробництва чи призначатиме таку ціну, які б максимізували прибуток фірми.

Основними методами до визначення максимального прибутку фірмою є:

1. Порівняння загального доходу та загальних витрат.

2. Порівняння граничного доходу та граничних витрат.

Відповідно до першого методу фірма, яка працює в умовах чистої конкуренції, максимізуватиме прибуток в короткостроковому періоді, вибираючи такий рівень виробництва, за якого різниця між загальним доходом та загальними витратами буде найбільшою. Це показано на рис. 7.1.

Рис. 7.1. Максимізація прибутку в короткостроковому періоді

Відповідно до рис. 7.1. прибуток фірми буде максимальним при обсягу виробництва Q*, тобто в точці, де відстань по вертикалі між загальним доходом (TR) і загальними витратами (TC) є найбільшою (відповідає відрізку АВ). При обсягах виробництва Q1 і Q2 загальний дохід і загальні витрати рівні, відповідно прибуток дорівнює нулю. Такі обсяги виробництва називають точками беззбитковості.

Відповідно до другого методу максимальний прибуток фірми, яка працює в умовах чистої конкуренції, досягається при такому обсягу виробництва, коли граничний дохід дорівнює граничним витратам: MR=MC. Ця рівність в короткостроковому періоді є справедливою і в тому випадку, коли фірма мінімізує збитки, тому рівність MR=MC називають правилом визначення оптимального обсягу виробництва. Слід зазначити, що в умовах чистої конкуренції дане правило має вигляд Р=MC, оскільки в умовах даного ринку MR=Р.

Випадок максимізації прибутку за даним методом зображено на рис. 7.2. Прибуток максимізується при умові: MR=MC, де оптимальний обсяг виробництва – Q*; максимальний прибуток зображений у вигляді заштрихованого прямокутника.

Аналізуючи ринок досконалої конкуренції слід розрізняти короткостроковий і довгостроковий періоди.

В короткостроковому періоді фірмі доцільно здійснювати виробництво при умові, що вона отримує прибуток, або отримує збитки. Причому величина збитків повинна бути меншою від величини постійних витрат. Отже, ціна продукції фірми, яка працює в умовах чистої конкуренції повинна бути:

• більшою, ніж мінімум середніх загальних витрат, і тоді фірма матиме прибуток;

Q*

Рис. 7.2. Максимізація прибутку в короткостроковому періоді

• меншою від мінімуму середніх загальних витрат, але більшою від мінімуму середніх змінних витрат, і тоді фірма матиме збитки, що складаються з певної частини постійних витрат (рис. 7.3.).

Отже, умовою функціонування фірми в короткостроковому періоді є покриття принаймні змінних витрат (TR>VC), чи перевищення ціни над мінімумом середніх змінних витрат (P>AVCmin).

P

На відміну від короткострокового в довгостроковому періоді фірма повинна покривати всі витрати, тобто загальні (TR≥TC), а ціна продукції повинна перевищувати, чи принаймні дорівнювати, мінімуму середніх загальних витрат (P≥ATCmin). Як, правило в довгостроковому періоді фірма працює в умовах нульового прибутку (рис. 7.4.)

Рис. 7.4. Рівновага в довгостроковому періоді

На відміну від ринку чистої конкуренції, де попит на продукцію окремого виробника є абсолютно еластичним, на ринку монополістичної конкуренції попит буде менш еластичним, а крива попиту похилою, оскільки: а) фірма в умовах монополістичної конкуренції має меншу кількість конкурентів, ніж в умовах чистої конкуренції; б) продукти цих конкурентів є близькими, але не ідеальними замінниками. Отже, чим більш численнішою буде група конкурентів та слабкішою диференціація продукту, тим більш еластичною буде крива попиту для кожного з них, і навпаки.

Для ринку монополістичної конкуренції також слід розрізняти короткостроковий і довгостроковий періоди.

У короткостроковому періоді фірма, що діє в умовах монополістичної конкуренції, може отримувати прибутки або зазнавати збитків. Однак і те, і інше фірма може здійснювати лише при умові: MR=MC.

Оскільки фірма виробляє дещо інший товар, несхожий на товар конкурентів, вона володіє певним ступенем монопольної влади, тому фірма може призначати таку ціну, щоб отримувати прибутки (рис. 7.5.). Прибуток фірми максимізується при обсягу виробництва Q*, на рис. 7.5. максимальний прибуток зображений у вигляді заштрихованого прямокутника.

Однак фірма не застрахована від збитків. Якщо крива попиту розташована нижче, ніж крива середніх середніх загальних витрат, то фірма буде вирішувати завдання мінімізації збитків (рис. 7.6.). Збитки фірми мінімізуються при обсягу виробництва Q*, на рис. 7.6. мінімальні збитки зображені у вигляді заштрихованого прямокутника.

Рис. 7.5. Максимізація прибутку фірми на ринку монополістичної конкуренції

Q*

Рис. 7.6. Мінімізація збитків фірми на ринку монополістичної конкуренції

У довгостроковому періоді за умов монополістичної конкуренції фірма буде працювати в умовах нульового прибутку. Це пояснюється тим, що високі прибутки у короткостроковому періоді приваблюватимуть нових конкурентів у галузь. Як результат крива попиту стане еластичнішою, тому що кожна фірма почне володіти меншою часткою загального попиту, і, як наслідок, прибутки у довгостроковому періоді зникатимуть.

Якщо ж у короткостроковому періоді галузь зазнаватиме збитків, то деякі фірми залишать галузь у довгостроковому періоді, що призведе до збільшення частки кожної фірми у загальному попиті і до зменшення збитків в напрямку нуля.

Ринкова рівновага монополістично-конкурентної фірми у довгостроковому періоді зображена на рис. 7.7.

R/Q;

C/Q

2. На олігополістичному ринку фірма встановлює ціну або обсяг виробництва, частково ґрунтуючись на стратегічних планах, в яких враховується поведінка її конкурентів. Водночас рішення конкурентів залежать від рішень фірми. Таким чином кожна фірма повністю реалізує свій потенціал залежно від того, що чинять її конкуренти. Цей принцип називають рівновагою за Нешем.

Існує чотири основні моделі поведінки олігополіста щодо встановлення цін: ламана крива попиту; ціноутворення, зумовлене таємною змовою; лідерство в цінах; ціноутворення за принципом „витрати плюс”.

Відповідно до моделі ламаної кривої попиту (рис.7.8.) в олігопольній галузі:

1. при зниженні ціни фірмою конкуренти вчинять так само, щоб не допустити переходу своїх покупців до фірми, яка знизила ціну;

2. підвищення ціни фірмою не буде наслідуватися конкурентами, бо конкуренти прагнитимуть захопити її частку ринку;

3. відрізок D2K кривої попиту характеризує ситуацію, коли конкуренти ігнорують підвищення ціни фірмою;

4. відрізок КD1 кривої попиту характеризує ситуацію, коли конкуренти наслідують цінову поведінку фірми (випадок зниження ціни);

5. олігополіст, який не бере участі у змові, стикається із ламаною кривою попиту D2K D1. Ця крива є високо еластичною на відрізку вище поточної ціни P* та низько еластичною на відрізку нижче від цієї ціни.

Рис. 7.8. Модель ламаної кривої попиту

Слід зауважити: якщо конкуренти наслідуватимуть зниження ціни, але не зважатимуть на її підвищення з боку суперника, то крива граничного доходу олігополіста теж матиме незвичну форму і складатиметься з двох відрізків:

MR2L – частина кривої граничного доходу, що відповідає кривій попиту D2 D2;

NMR1 – частина кривої граничного доходу, що відповідає кривій попиту D1 D1.

Внаслідок істотної відмінності в еластичності попиту вище і нижче поточної ціни існує розрив, який по суті є вертикальним відрізком LN кривої граничного доходу.

Відповідно до моделі змовницької олігополії (рис. 7.9) кожна фірма

призначає ціну P*, але за умови, що її конкуренти робитимуть теж саме. Інакше кажучи, в усіх фірм існують стимули до змови та узгодження однакової ціни P* та однакового обсягу Q*. Кожна фірма уникає війни цін і отримує максимальний прибуток (на рис. 7.9. максимальний прибуток показаний у вигляді заштрихованого прямокутника).

Таємна змова може існувати у різних формах. Найпростішою її формою є картель. Картель – це таємна угода між фірмами-учасниками про запровадження спільної ціни на продукт та про географічний поділ ринку збуту продукції.

Лідерство у цінах – це форма угоди, коли олігополісти координують свою цінову поведінку, не вдаючись до прямої таємної змови. Лідерство у цінах простежується, коли одна фірма – зазвичай найбільша або найбільш ефективна – визначає ціну, а фірми-конкуренти встановлюють ідентичні або близькі ціни. Офіційні фірмі і таємні зустрічі при цьому не потрібні.

Модель ціноутворення за принципом „витрати плюс” грунтується на тому, що фірма встановлю ціну, додаючи до середніх загальних витрат на виробництво продукту певний відсоток надвишки.

Оскільки в умовах олігополії фірми можуть виробляти однорідну та диференційовану продукцію, існують різні моделі, які пояснюють поведінку фірми стосовно ціноутворення та визначення обсягу виробництва.

Найпростішою моделлю є модель Курно –модель дуополії, яка пояснює, як дві фірми здійснюють свій вибір стосовно обсягу виробництва, маючи при цьому приблизно однакові економічні можливості і виробляють однорідну продукцію. Приймаючи своє рішення щодо обсягу виробництва кожна фірма бере до уваги і свого конкурента. Вважається, що обидві фірми приймають рішення одночасно за умови відомого ринкового попиту, і вони разом його задовольняють. Суть моделі Курно полягає в тому, що кожна фірма розглядає рівень виробництва її конкурента як фіксований, а потім вирішує скільки ж їй виробляти, щоб максимізувати прибуток. Рівновага за Курно є одним з окремих випадків рівноваги за Нешем. Цю модель зображено на рис. 7.10.

Наступні моделі олігополії розкривають суть процесу взаємного „пристосування” виробників, виходячи з певних конкретних умов.

На відміну від моделі Курно, модель Стакелберга припускає неоднакову економічну силу конкурентів. Це дозволяє сильнішому з них взяти на себе роль лідера на ринку. Лідер, маючи певну монопольну владу, визначає для себе обсяг виробництва і, відповідно, ціну, що максимізують його прибуток. Інші конкуренти стають аутсайдерами. І якщо вони прагнуть максимізувати прибутки, вони змушені вибирати менші обсяги при визначеній лідером ціні.

Модель Бертрана, на відміну від моделі Курно, передбачає, що олігополіст визначає не обсяг виробництва, а ціну на свою продукцію за прийнятих уявлень щодо цін, які оберуть інші виробники. Отже, рівновага Бертрана – це рівновага за Нешем в умовах цінової конкуренції.

Якщо фірми продають однакову продукцію, то умова рівноваги в моделі Бертрана буде збігатися з умовою конкурентної рівноваги (ціна має дорівнювати граничним витратам).

Спрощена модель Бертрана зображена на рис. 7.11. Відповідно до цього рисунку дві фірми продають диференційований продукт, і попит для кожної фірми залежить від її власної ціни та ціни її конкурента. Обидві фірми призначають свої ціни одночасно, і кожна з них приймає ціну свого конкурента як задану. Крива реакції фірми №1 дає її ціну, що максимізує прибуток, як функцію ціни, призначеної фірмою №2, і так само для фірми №2. точка рівноваги за Нешем розміщена на перетині двох кривих реакцій.

В умовах олігополії фірми могли б отримувати вищі прибутки, якби таємно змовилися підвищувати ціни, проте антимонопольні закони, звичайно, це забороняють. Вони всі можуть призначати високу ціну, не змовляючись, сподіваючись, що її конкуренти вчинять так само, проте перед ними всіма стоїть „дилема ув’язнених”, що значно ускладнює це завдання. Кожна з фірм відчуває спокусу перехитрувати конкурентів, знижуючи свою ціну і відбираючи частину обсягу збуту у своїх конкурентів. „Дилема ув’язнених” призводить до негнучкості цін на олігополістичних ринках. Фірми неохоче йдуть на зниження цін, побоюючись спровокувати цінову війну.

Монопольний ринок – це ринок, де один виробник (продавець) товару або послуги, які не мають близьких замінників. На такому ринку виробник може встановлювати ціну і ніхто не може вплинути на пропозицію товару, встановлюючи інші ціни. Проте яку завгодно ціну монополіст встановлювати не може. Ціна монополіста повинна узгоджуватися з платоспроможним попитом. Для монополіста, на відміну від досконалого конкурента, функція попиту є завжди спадною, а не горизонтальною лінією. Попитом для монополіста є ринковий попит, тому що він є єдиним виробником цієї продукції. А ринковий попит є спадною лінією.

Як і в умовах чистої конкуренції, для монополії існує правило визначення оптимального обсягу виробництва, за якого прибуток буде максимальним. Цей обсяг визначається з умови рівності граничних витрат і граничного доходу (MR=MC).

На рис. 7.12. зображена ситуація максимізації прибутку монополістом в короткостроковому періоді. Площа заштрихованого прямокутника дорівнює прибутку монополіста.

Слід зазначити, що при несприятливих ринкових умовах монополіст може й не отримати прибутку в короткостроковому періоді. У цьому разі метою монополіста буде мінімізація збитків, що зображено на рис. 7. 13.

Якщо монополіст отримує прибуток в короткостроковому періоді, то він буде його отримувати і в довгостроковому періоді, адже ніхто, тобто конкуренти, яких немає, йому не завадять. Якщо ж в короткостроковому періоді має збитки, то він змушений буде шукати іншу альтернативу використання своїх ресурсів для отримання прибутків. Отже, в довгостроковому періоді фірма-монополіст фактично завжди працює, отримуючи прибутки. Стан рівноваги монополіста в довгостроковому періоді зображений на рис. 7.14.

Монополія є крайнім випадком недосконалої конкуренції. Більш поширеними моделями ринку є монополістична конкуренція та олігополія. В умовах ринку з недосконалою конкуренцією виробник має монопольну владу, якщо він може підвищувати ціну на свою продукцію за рахунок обмеження власного обсягу виробництва.

Монопольна влада полягає у можливості виробника встановлювати ціну, яка перевищує граничні витрати. Засобом вимірювання монопольної влади є індекс Лернера, який має вигляд:

Значення індекса Лернера перебуває в межах від 0 до 1. Для ринку чистої конкуренції L=0.

Цей індекс можна визначити також через еластичність попиту:

Основним вирішальним фактором монопольної влади є еластичність попиту на продукцію фірми, що в свою чергу визначається такими факторами:

• еластичністю ринкового попиту – чим більш еластичним буде ринковий попит, тим меншим буде ступінь монопольної влади фірми, і навпаки;

• кількістю фірм на ринку – більша кількість фірм, природно, зменшує частку ринку кожної окремої фірми, а отже, і ступінь монопольної влади;

• взаємодією фірм – при умові таємної змови ступінь монопольної влади учасників змови зростає.

В умовах недосконалої конкуренції, в тому числі і в умовах монополії, у фірми, яка володіє певним ступенем монопольної влади, є можливість займатися ціновою дискримінацією. Ціновою дискримінацією називають встановлення продавцем різних цін на один і той самий товар причому різниця в цінах не обумовлена різницею у витратах.

Цінову дискримінацію фірма може здійснювати за таких умов:

• вона володіє певним ступенем монопольної влади;

• споживачі розділені на певні групи, як правило, в залежності від еластичності попиту;

• відсутня можливість перепродажу товару.

Цінова дискримінація може мати три головні форми, які називаються ціновою дискримінацією першого, другого та третього ступенів.

Відповідно до цінової дискримінації першого ступеня для кожного окремого покупця встановлюється окрема ціна – та максимальна ціна, яку покупець здатен заплатити за кожну одиницю товару.

За цінової дискримінації другого ступеня кожен із споживачів платить різні ціни за різні кількості товару.

Цінова дискримінація третього ступеня передбачає поділ ринку на сегменти і продаж товару за різними цінами на різних ринках.

Тема 8 Виробництво і попит на виробничі ресурси

1.Теорія граничної продуктивності і попит на ресурси

2. Ціноутворення на ринку праці. Визначення заробітної плати.

3. Ринок природних ресурсів. Земельна рента.

4. Теорія процента і капіталу.

5. Підприємницький дохід і прибуток.

I. Теорія граничної продуктивності і попит на ресурси

Попит на ресурси формується на ринках факторів виробництва. Ринки ресурсів виробництва – це ринки, на яких у результаті взаємодії попиту і пропозиції формуються ціни на працю, капітал і природні ресурси у формі заробітної плати, процентного доходу, прибутку і ренти.

Основні види ринків визначають ринки ресурсів з досконалою і недосконалою конкуренцією. Особливістю ринків факторів виробництва в умовах досконалої конкуренції є те, що ні один покупець і ні один продавець не може впливати на ціни ресурсів. Водночас на ринках ресурсів виробництва в умовах недосконалої конкуренції або покупець, або продавець можуть впливати на ціни ресурсів виробництва.

Якщо підприємство діє в умовах досконалої конкуренції, то воно може купити за певну ціну будь-яку кількість ресурсів. Однією з особливостей попиту на ресурси є те, що він є похідний, тобто залежить від попиту на продукт, у виробництві якого використовують цей ресурс. Ресурси задовольняють потреби споживача не безпосередньо, а опосередковано, через виробництво товарів і послуг. Тому стійкість попиту на будь-який ресурс залежить від:

- ціни товару, виготовленого за допомогою цього ресурсу;

- продуктивності ресурсу під час створення товару чи надання послуги.

Продуктивність ресурсу тісно пов’язана з таким поняттям, як граничний продукт (МР).

Граничний продукт того чи іншого фактора виробництва – це та додаткова кількість продукції, яку отримують у результаті залучення у виробництво додаткової одиниці якогось одного ресурсу за незмінної величини інших.

Для кожного ресурсу характерне своє поняття граничного продукту. Граничний продукт, наприклад, праці це той додатковий обсяг продукції, який отримує виробник, залучаючи у виробництво додаткову одиницю праці за умови, що всі інші види виробничих витрат залишаються незмінними.

Варто зауважити, що граничний продукт цього фактора виробництва виражають у фізичних одиницях продукції, що припадає на одиницю додаткових витрат. Тому виділяють таке поняття, як фізичний обсяг граничного продукту.

Фізичний обсяг граничного продукту підпорядкований дії закону спадної віддачі. Це означає, що зі збільшенням кількості певного ресурсу за постійних обсягів усіх інших ресурсів випуск зростає, але у спадній пропорції.

Оскільки попит на виробничий ресурс має похідний характер, підприємство, поряд із визначенням фізичного обсягу граничного продукту, повинне враховувати величину доходу від продажу продукції, виробленої з додаткових ресурсів. Величина додаткового доходу, отриманого в результаті продажу додаткової продукції, виробленої внаслідок використання однієї одиниці ресурсу, називається граничною дохідністю цього ресурсу (МRР).

Як відомо, досконало конкурентне підприємство на ринку своєї продукції має абсолютно еластичну криву попиту на свій товар. Кількість виготовленої підприємством продукції не впливає на ціну товару. Тому граничний дохід такого підприємства дорівнює ціні виготовленої продукції, яка є сталою за будь-якого обсягу випуску. У цьому випадку гранична дохідність дорівнює вартості граничного продукту, тобто фізичному обсягові граничного продукту (МР), помноженому на ціну продукції (Р). Це можна виразити формулою: МRР=МР • Р.

Правило використання ресурсів (МRР = МRС)

Відомо, що основним стимулом виробництва є прибуток. Для отримання максимального прибутку підприємство залучатиме додаткові одиниці будь-якого фактора виробництва, поки кожна наступна одиниця продукції додаватиме більше до приросту його загального доходу, ніж до загальних витрат. Кожний ресурс має свою ціну. Для того щоб залучити до виробництва ту чи іншу кількість ресурсів, виробникові необхідно заплатити постачальникові певну суму, а це для нього не що інше, як витрати виробництва.

Величина, на яку кожна додаткова одиниця ресурсу дає приріст витрат, називається граничними витратами на ресурси (МRС).

Виходячи з понять граничної дохідності і граничних витрат, основним правилом використання ресурсів є: для виробника буде прибутковим застосування додаткової одиниці того чи іншого ресурсу доти, поки величина граничної дохідності (МRР) цього ресурсу дорівнюватиме витратам на неї (МRС), тобто коли буде виконуватися рівність

МRР = МRС .

Попит на виробничі ресурси в умовах досконалої конкуренції характеризує крива, яка відображає зміни необхідного підприємству обсягу ресурсів за зміни цін на них і незмінних інших факторах, що впливають на попит. Виходячи з того, що ціна на продукт і граничний дохід на конкурентному ринку продукції рівні і ціна на ресурси і граничні витрати на них теж однакові, крива попиту на виробничі ресурси збігається з кривою граничної дохідності. Спадний нахил кривої попиту на виробничі ресурси (рис. 1) зумовлений законом спадної граничної продуктивності. Спадний нахил кривої попиту завжди приводить до її перетину з кривою граничних витрат. Саме точка перетину цих кривих (Е) показує оптимальну кількість ресурсу, який використовує фірма.

Р

Р E MRC

D=MRP

0 Q Q

Кількість виробничого ресурсу, од.

Рис. 1. Крива попиту підприємства на виробний ресурс в умовах досконалої конкуренції.

Попит на ресурси в умовах недосконалої конкуренції

Якщо в умовах досконалої конкуренції ні покупець, ні продавець не спроможні впливати на ціни виробничих ресурсів, то в умовах недосконалої конкуренції у них така можливість є. Річ у тім, що підприємство-монополіст на ринку готової продукції прагне виробляти продукції менше, ніж виробники на конкурентному ринку, тому йому потрібно і менше виробничих ресурсів. Крім цього, монополіст, щоб реалізувати додаткову кількість виробленої продукції, зобов’язаний знижувати на неї ціну. Звідси МRР для продавця, який функціонує в умовах недосконалої конкуренції, знижується внаслідок:

- зменшення граничного продукту;

- зменшення цін на товари в результаті збільшення кількості їх випуску.

Разом з цим монополіст може безпосередньо контролювати ціну ресурсу. Так, покупець-монополіст впливає на ціну ресурсів завдяки тому, що єдиний або декілька покупців можуть скуповувати значну частку наявної на ринку кількості певного ресурсу.

Ситуація, у якій підприємство виступає як монополіст у ролі покупця,

називається монопсонією.

Здатність декількох покупців впливати на ціни тих ресурсів, що вони

закупляють, визначає олігопсонію.

У зв’язку з тим, що ціна за одиницю продукції зі збільшенням

кількості її випуску знижується, граничний дохід на одиницю

продукції завжди менший, ніж ціна. Звідси гранична дохідність

ресурсу в такого підприємства нижча, ніж вартість граничного

продукту.

Розрахунок доходу монополіста від граничного продукту виражають як добуток фізичного обсягу граничного продукту (МР), виробленого з допомогою певного фактора, на величину граничного доходу (МR), тобто

МRР = МР * МR.

В результаті цього крива попиту на ресурс (МRР) для виробника, що функціонує в умовах недосконалої конкуренції, має тенденцію бути менш еластичною, ніж крива виробника в умовах досконалої конкуренції (рис. 2)

14 D = MRP

12

10

8

6

4

2

0 1 2 3 4 5 6 7 Q

Кількість ресурсу, од.

Рис. 2. Крива попиту виробника на ресурси в умовах недосконалої конкуренції.

Це пов’язано з тим, що виробник в умовах недосконалої конкуренції менше реагує на зниження заробітної платні під час найму робітників, ніж в умовах досконалої конкуренції. Відносне небажання виробника використовувати більше ресурсів і, відповідно, виробляти більше продукції за зниження цін на ресурс є реакцією ринку ресурсів на тенденцію до скорочення обсягу продукції на ринку за недосконалої конкуренції.

За інших рівних умов підприємець в умовах недосконалої

конкуренції вироблятиме менше продукції, що призведе до

зменшення кількості використання ресурсів.

Зміна попиту на ресурс.

Цінова еластичність попиту на ресурси

Розглянувши особливості попиту на виробничі ресурси з боку окремого підприємства, варто охарактеризувати такі поняття, як галузевий і ринковий попит на фактори виробництва.

Галузевий попит на виробничі ресурси - це сума обсягів попиту на ресурси з боку окремих підприємств галузі за кожної можливої ціни на них.

Однією з особливостей галузевої кривої попиту на виробничі ресурси є те, що вона менш еластична за ціною. Це можна пояснити меншою еластичністю попиту на продукцію галузі, технічними можливостями заміни одного ресурсу на інший, нееластичністю пропозиції ресурсів-замінників і часовими обмеженнями.

Ринковий попит на виробничі ресурси – це сума обсягів попиту на ресурс з боку всіх галузей за будь-якої певної ціни на нього.

Еластичність ринкового попиту за ціною пов’язана з еластичністю попиту за ціною у кожній із галузей, які утворюють ринок. Оскільки ринковий попит на виробничі ресурси – сукупність попитів усіх підприємств, то він має похідний характер. Як і попит на продукт, попит на виробничі ресурси змінюється відповідно до змін економічної ситуації. Зміна ціни ресурсу викликає зміну кількості спожитого ресурсу. Графічно залежність кількості ресурсу від ціни зображають як рух по кривій попиту (D) на виробничі ресурси (рис. 3)

Рис. 3. Рух по кривій попиту на ресурс і зсув цієї кривої

Динаміка економічної ситуації, як і зміна ціни ресурсу, має вплив на зміну попиту на ресурс. На графіку це виглядає як зсув кривих попиту на виробничі ресурси (D₁ і D₂).

Можливі три види змін, які призводять до зсуву кривої попиту на виробничі ресурси:

1. Зміна в попиті на продукт. Оскільки попит на ресурс є похідним, то будь-яка зміна в попиті на товари і послуги може впливати на їх ціну, а значить, і на попит на цей ресурс. Причина зміни попиту на продукт може мати як мікроекономічну, так і макроекономічну природу. Прикладом причини мікроекономічного характеру може бути збільшення попиту на працю робітників птахофабрик у результаті зростання споживання м’яса курей. Макроекономічним прикладом є збільшення чи зменшення попиту на працю в умовах економічного спаду чи розвитку. Розвиток призводить до зростання попиту на працю, а спад – до безробіття, до зниження попиту на працю.

2. Зміна цін на інші ресурси. У розгляді впливу на попит ресурсу зміни ціни на інші ресурси потрібно розрізняти ресурси взаємодоповнювальні і взаємозамінні. Нехай у певному виробничому процесі технологія така, що праця і капітал взаємозамінні, тобто підприємство, щоб виробляти певний товар, має змогу внаслідок збільшення кількості праці відповідно зменшити кількість капіталу, і навпаки. У випадку, коли знижуються ціни на машини й обладнання, зміна попиту на працю буде результатом двох протилежних ефектів: ефекту заміщення й ефекту обсягу продукції. Ефект заміщення призведе до зменшення попиту на працю, тому що ціни на машини знизилися, а заробітна платня залишилася незмінною. У цьому випадку, щоб зменшити витрати, підприємцю вигідно наймати меншу кількість працівників. З іншого боку, падіння цін на машини теж знижує витрати виробництва. Скорочення витрат стимулює підприємство нарощувати виробництво, чим спричиняє ріст попиту на всі ресурси, у т.ч. і працю. У результаті виникає ефект обсягу продукції, який супроводжує зростання попиту на працю.

Ефект заміщення й ефект обсягу продукції діють у протилежних напрямках. Вплив на попит буде залежати від відносних величин цих двох протилежних ефектів. Якщо ефект заміщення перевищує ефект обсягу продукції, то зниження цін на обладнання приведе до зниження попиту на працю, і навпаки.

! Таким чином, якщо ефект заміщення перевищує ефект обсягу продукції, то зміна в ціні взаємозамінних ресурсів викличе односпрямовану зміну в попиті на працю, а з іншого боку, якщо ефект обсягу продукції перевищує ефект заміщення, то зміна ціни ресурсу-замінника викличе різноспрямовану зміну в попиті на працю.

У процесі виробництва, виходячи з певних технологічних процесів, можуть бути використані і взаємодоповнювальні ресурси. У цьому випадку зміна споживання кількості одного ресурсу викличе зміну іншого. У разі використання взаємодоповнювальних ресурсів негативний ефект заміщення не виникає. Наприклад, нехай у результаті вдосконалення технології виготовлення обладнання ціна на нього знизилася. У результаті цього виробникові, який використовує такі машини, стало вигідно збільшувати обсяги випуску. Це призведе до збільшення попиту на обладнання, а разом з тим і на працю. Якщо праця й обладнання є взаємодоповнювальними, то зниження цін на обладнання призведе до підвищення попиту на працю внаслідок дії ефекту обсягу продукції, і навпаки.

! Отож, зміна в ціні взаємодоповнювального ресурсу веде до різноспрямованої зміни попиту на інший ресурс.

3. Зміна технології, або продуктивності. Зміна в технології призводить до зменшення витрат виробника, до зміни продуктивності ресурсів, а значить, і до зміни кількості ресурсів, необхідних для виробництва заданого обсягу продукції. Іноді технологія збільшує попит на один ресурс і водночас знижує попит на інший. Зазвичай, технологічні вдосконалення скорочують кількість усіх ресурсів, необхідних для виробництва одиниці продукції, тобто сприяють зростанню продуктивності праці, а значить, і збільшенню граничної продуктивності, а це в кінцевому підсумку призводить до зміни попиту на ресурси.

Отож, крива попиту на той чи інший ресурс зсувається праворуч, коли:

- збільшується попит на продукт, який виробляють з використанням цього ресурсу;

- збільшується продуктивність ресурсу;

- знижується ціна на ресурс-замінник за умови, що ефект обсягу продукції переважає ефект заміщення;

- зростає ціна на ресурс--замінник за умови, що ефект заміщення переважає ефект обсягу продукції;

- знижується ціна на взаємодоповнювальний ресурс.

Зміни в попиті на ресурс, що їх графічно зображує зсув кривих попиту, потрібно відрізняти від зміни в кількості необхідного ресурсу. Останню, як було сказано вище, не можна пояснити зсувом кривих попиту на ресурс, а скоріше пересуванням уздовж кривої стійкого попиту внаслідок зміни ціни на ресурс.

Цінова еластичність попиту на ресурс, так само, як і на товар, - це відношення процентної зміни споживання ресурсу до процентної зміни його ціни (за інших рівних умов).

На цінову еластичність попиту на ресурс впливає декілька факторів, а саме:

- Еластичність попиту на продукт. Оскільки попит на будь-який ресурс залежить від попиту на продукт, у виробництві якого його використовують, еластичність попиту на ресурс залежить від еластичного попиту на продукт. Незначне підвищення ціни продукту з високою еластичністю попиту викличе різке зниження випуску продукції і, відповідно, відносно велике скорочення кількості необхідних для виробництва ресурсів. Отже, еластичність попиту на виробничий ресурс, за інших рівних умов, перебуває у безпосередній залежності від еластичності попиту на товар, що його виробляють з використанням цього ресурсу.

- Питома вага ресурсу в загальних виробничих витратах. Зміна цін на ресурси, які становлять значну частину загальних виробничих витрат, суттєво вплине на ринкову ціну продукту. Це, своєю чергою, значно знизить величину споживання цього товару. А скорочення попиту на цей товар призведе до скорочення попиту на ресурс, що його використовують у виробництві цього продукту.

- Взаємозамінність ресурсів. Важливим показником еластичності попиту на ресурси є ступінь здатності ресурсів до взаємозаміни. Чим більше є ресурсів-замінників, тим вища еластичність попиту на певний ресурс, і навпаки. Крім цього, у процесі заміщення ресурсів важливу роль відіграє час. Наприклад, водії вантажівок того чи іншого підприємства можуть домогтися підвищення заробітної платні, яке на зниженні зайнятості спочатку відіб’ється несуттєво. Але з часом наявний автомобільний парк зноситься, і підприємство придбає нові автомобілі більшої вантажності. Це дасть йому змогу забезпечити такий самий обсяг перевезень, але за допомогою меншої кількості автомобілів і водіїв. Попит на водіїв знизиться.

- Коефіцієнт зниження МР. Якщо граничний продукт, наприклад, праці знижується повільно, відповідно до його додавання до фіксованої кількості капіталу, то крива попиту на працю (МRР) буде знижуватись теж повільно і матиме теденцію до високої еластичності. Незначне зниження ціни на такий ресурс, зазвичай, викликає відносно високе збільшення попиту на цей ресурс. І навпаки, якщо гранична проуктивність праці стрімко падає, то крива попиту на працю знижується швидко. Це означає, що відносно велике зниження заробітної платні супроводжуватиметься незначним підвищенням кількості найманих робітників. У цьому випадку попит на працю буде нееластичним.

Оптимальне співвідношення ресурсів

Однією з особливостей попиту на фактори виробництва є те, що виробничих ресурсів не використовують кожного окремо – вони взаємодіють між собою. Кожен із них підсилює ефективність решти факторів. Але існує багато альтернативних можливостей, за яких різне співвідношення між виробничими ресурсами забезпечує один і той самий заданий обсяг випуску продукції. Ця обставина має важливе значення для підприємця, тому що він шукає таке співвідношення, за якого витрати виробництва будуть найменші, а прибутки максимальні. Як відомо, у довготривалому інтервалі виробники здатні змінювати кількість усіх ресурсів, використовуваних у виробництві тих чи інших матеріальних благ. Тому для підприємства важливо забезпечити таке співвідношення між ресурсами, яке було б оптимальним. У виборі оптимального співвідношення між ресурсами важливе значення належить принципові заміщення факторів виробництва. Принцип заміщення виробничих ресурсів ґрунтується на двох правилах: правилі найменших витрат і правилі максимізації прибутку.

Суть правила найменших витрат полягає в тому, що виробник повинен досягти шляхом взаємозаміщення між факторами виробництва такої їх комбінації, за якої витрати виробництва були б мінімальні.

Для цього необхідно порівняти ринкову ціну кожного ресурсу з граничним продуктом, який виробляють за його допомогою. Якби всі фактори виробництва мали однакову ціну, то заміщення одного іншим відбувалося б доти, поки фізичні обсяги граничних продуктів одного і другого ресурсу не зрівнялися б. Саме рівноваги граничних продуктів різних виробничих ресурсів дозвроляє виробникові досягти мінімальних витрат.

Але реально в житті такої ситуації, щоб усі ресурси мали однакову ціну, не буває. Тому на ціну кожного фактора виробництва необхідно зважати. Процес заміщення одних виробничих ресурсів іншими буде здійснюватися доти, поки фізичний обсяг граничних продуктів (МР), що їх виробляють з допомогою різних ресурсів (А,В), не буде пропорційний цінам цих ресурсів (Р).

Оскільки фізичний обсяг граничного продукту в розрахунку на останню грошову одиницю, витрачену для купівлі будь-якого виробничого ресурсу, у кожному з випадків буде однаковий, умови рівноваги у процесі заміщення матимуть вигляд:

Саме за такої умови підприємство досягне оптимального співвідношення ресурсів, за якого витрати виробництва будуть мінімальні.

Досягнення підприємством мінімальних витрат ще не є достатньою умовою отримання максимального прибутку. Існує ціла низка обсягів виробництва, за яких підприємство може виробляти продукцію з найменшими витратами. Але рівень виробництва, за якого воно отримуватиме максимальний прибуток, є тільки один.

З попередніх розділів відомо, що основною умовою максимізації прибутку виробника є такий обсяг продукції, за якого граничний дохід дорівнює граничним витратам (МR = МС). Це правило прийняте і з огляду витрат на ресурси. Ціна (Р) на той чи інший ресурс (наприклад, заробітна платня) виступає для виробника як витрати виробництва. Також відомо, що основним правилом попиту на ресурс, за якого підприємство отримує найбільший прибуток, є умова МRР = МRС. Це означає, що ціна ресурсу має дорівнювати фізичному обсягові граничного продукту у грошовому вирішенні, тобто граничній дохідності. Гранична дохідність в умовах досконалої конкуренції – добуток фізичного обсягу граничного продукту і його ціни, а в умовах недосконалої конкуренції - добуток фізичного обсягу граничного продукту і граничного доходу. Оскільки ціна того чи іншого ресурсу для виробника це не що інше, як граничні витрати виробництва (МRС), кількість використаного виробничого ресурсу буде максимізувати прибуток виробника лише за умови, коли його ціна зрівноважиться з його граничним продуктом у грошовому вираженні: Р = МRР. Інакше це правило ще можна виразити так:

Умовою максимізації прибутку, за найкращого співвідношення виробничих ресурсів А і В, є та обставина, що граничні продукти у грошовому вираженні цих ресурсів повинні дорівнювати їх цінам. Лише тоді їх відношення дорівнює 1.

ІІ. Ціноутворення на ринку праці.

Визначення заробітної плати

Розглянувши фактори, які лежать в основі попиту на ресурси, необхідно проаналізувати пропозицію ресурсів і з’ясувати, як визначають ціну на конкретний ресурс і зокрема як визначають заробітну плату, ренту, позичковий процент і прибуток. На ринкові праці в результаті взаємодії попиту і пропозиції ціна на працю формується у формі заробітної плати. Заробітна плата – це ціна, яку виплачують за використання праці.

Визначення ставки заробітної плати має свої особливості і залежить від умов ринкової структури. Цілковито конкурентний ринок праці має такі риси:

• наявність великої кількості підприємств, які конкурують між собою під час наймання конкретного виду праці;

• наявність значної кількості кваліфікованих працівників, які мають однакову кваліфікацію і незалежно один від одного пропонують свою працю;

• ні підприємства, ні працівники не визначають ринкової ставки заробітної плати.

За цих умов величину заробітної плати визначають взаємодією ринкового попиту і пропозиції. Ринковий попит визначають сумуванням попиту на працю окремих підприємств. Крива попиту має спадний характер (рис. 3). Крива пропозиції конкретного виду праці плавно підіймається догори. Пропозиція праці еластична.

P

S

Wl

D = MRP

О

Q

Q_L

Кількість, од.

Рис. 4. Пропозиція і попит на працю на конкурентному ринку

Це пов’язано з тим, що підприємства в умовах повної зайнятості повинні виплачувати вищу заробітну плату, для того щоб залучити певний вид праці з альтернативних місць роботи, а також стимулювати пошук роботи тими особами, які ще не входять до складу робочої сили (неповнолітні). Саме підвищена заробітна плата заохочує більшу кількість працівників на певне робоче місце. в пропозиції встановлюється зрівноважувальна ставка заробітної плати W_L і з

Під впливом попиту рівноважувальний рівень зайнятості конкретного виду праці Q_L. На графіку це точка перетину кривих попиту і пропозиції. За цих умов на ринках праці зрівноважувальна ставка заробітної плати дорівнює граничній дохідності праці (MRP).

Існують певні особливості формування величини заробітної плати в умовах монопосонії, за якої наймач володіє монопольною владою наймати робочу силу. Для монопсонії характерні такі ознаки:

- кількість працівників, зайнятих на певному підприємстві, становить основну частку всіх зайнятих конкретним видом праці;

- цей вид праці відносно немобільний (мобільність праці означає легкість знаходження роботи без додаткової перепідготовки, перекваліфікації, легкість переїзду в інші райони і т.д.) або робітники знайшли альтернативу застосування своєї праці, яка вимагає перекваліфікації, або через географічні фактори;

- фірма “диктує розмір заробітної плати”, тому що її величина перебуває у прямій залежності від кількості найнятих працівників.

В умовах монопсонії крива пропозиції (S) плавно піднімаєтться уверх, бо виробник, щоб залучити більше працівників, повинен виплачувати вищу ставку заробітної плати (рис. 4).

P

MRC S

b

W_L

a

W_m c MRP

О

.

Q_m Q_L Q

Кількість праці, од.

Рис. 5. Ставка заробітної плати і рівень зайнятості в умовах монопсонії.

К рива пропозиції (S) є кривою середніх витрат на працю підприємства. Кожна точка на цій кривій показує ставку зарплати, яку необхідно виплачувати для залучення відповідної кількості додаткових працівників. Але вищу заробітну плату, встановлену для залучення додаткових робітників, мають виплачувати всім робітникам, також і тим, які вже найняті. Виплата усім працівникам однакової заробітної плати означатиме, що витрати на додаткового працівника (граничні витрати на працю) перевищуватимуть ставку заробітної плати на величину вирівнювання ставки зарплати раніше найнятих на роботу працівників. Внаслідок цього для монопсоніста граничні витрати ресурсу праці перевищуватимуть ставку заробітної плати (крива MRC розташована вище від кривої середніх витрат праці, або пропозиції праці (S)(рис. 4).

Щоб максимізувати прибуток, виробник найматиме додаткових працівників доти, поки граничні витрати (MRC) не зрівняються з MRР (дохід від граничного продукту). Така ситуація значно відрізняється від умов конкретного ринку. В умовах досконалої конкуренції рівень зайнятості (рис. 4, Q_L) і ставка заробітної плати (рис. 4 W_L) вищі. За інших рівних умов монопсоніст отримає максимальний прибуток тоді, коли найме на роботу меншу кількість працівників і при цьому виплачуватиме нижчу зарплату (рис. ??W_m), ніж за умов досконалої конкуренції.

У результаті суспільство отримає менше продукції, а працівники отримають ставку зарплати, нижчу на величину відтінку “bc” (рис. 4). Відтінок “bc” відображає різницю між ставкою заробітної плати і граничним продуктом праці у грошовому вираженні (добуток фізичного обсягу граничного продукту праці (МР) і граничного продукту (МR)).

Поряд із розглянутими вище моделями визначення ставки заробітної плати важлива роль належить профспілкам. На багатьох ринках працівники “продають” свої трудові послуги через профспілку. Основним із економічних завдань профспілок є обстоювання перед роботодавцями розміру заробітної плати членів профспілки. Це може здійснюватись через:

- обмежування профспілками пропозиції праці;

- застосування економічного тиску безпосередньо на роботодавців під час укладання колективних угод;

- використовування заходів для підвищення попиту на працю.

Потрібно розрізняти поняття номінальної і реальної заробітної плати (схема 2).

Номінальна заробітна плата – це сума грошей, нарахована чи отримана працівником за відпрацьований період часу чи виконаний обсяг робіт.

Реальна заробітна плата – це кількість товарів і послуг, які можна придбати за номінальну заробітну плату. Іншими словами, реальна заробітна плата – це купівельна здатність номінальної заробітної плати.

Реальна заробітна плата залежить передусім від двох факторів:

- від величини номінальної заробітної плати (за інших рівних умов);

- від цін на товари і послуги, тобто від рівня інфляції чи індексу цін.

Якщо ціни на товари і послуги не змінюються, то реальна заробітна плата буде зростати із зростанням номінальної заробітної плати. І навпаки, якщо номінальна заробітна плата не змінюється або ж темпи її росту нижчі, ніж темпи росту індексу цін, то реальна заробітна плата тоді матиме тенденцію до зниження.

Враховуючи специфіку праці і її результативність на конкретних ринках праці, виробники використовують як погодинну, так і відрядну заробітну плату.

Погодинна заробітна плата – це плата за працю, в основні визначення якої лежить кількість відпрацьованого часу.

Відрядна заробітна плата – це плата за працю, яку виплачують працівникам за кількість виготовлених товарів чи наданих послуг.

Незважаючи на загальні принципи встановлення заробітної плати, її розміри залежать від низки факторів:

- неоднорідність кваліфікації працівників, їх відмінності за здатністю і рівнем підготовки (різний рівень підготовки і кваліфікації);

- неконкуруючі групи працівників (наприклад, хірург і електрик);

- вирівнювальні відмінності в оплаті праці, тобто умови праці (праця викладача і шахтаря);

- географічні, інституційні й соціологічні обмеження мобільності трудових ресурсів (географічна прив’язаність до місця проживання, різного роду обмеження, наприклад, з боку профспілок, расова й етнічна дискримінація).

ІІІ. Ринок природних ресурсів.

Земельна рента

Важливим безпосереднім фактором виробництва є земля – простір, на якому здійснюється будь-яка економічна діяльність. Основною відмінністю землі від інших ресурсів є те, що загальна пропозиція землі обмежена самою природою. Загальна кількість землі не може бути збільшена внаслідок зростання цін на неї – або зменшена в результаті зниження ставок орендної плати.

Результатом взаємодії попиту і пропозиції на ринках природних ресурсів є ціни на них у формі ренти. Рента (нім. Rente) визначає дохід від використання природних ресурсів. Існує дві основні форми ренти: чиста економічна рента і диференційна рента (схема 3).

Чиста економічна рента – це дохід, отриманий у результаті функціонування певного фактора виробництва, для якого характерна абсолютно нееластична пропозиція відносно його ціни. Іншими словами, чиста економічна рента – це та ціна, яку виплачують за використання землі та інших природних ресурсів, кількість яких обмежена.

Саме унікальність пропозиції землі та інших природних ресурсів, тобто їх обмеженість, відрізняє рентні платежі від заробітної плати, проценту і прибутку.

Фіксований характер пропозиції землі означає, що попит виступає єдиним фактором, який визначає земельну ренту. У цьому випадку пропозиція пасивна щодо величини ренти. Відомо, що попит має похідний характер і стосовно землі визначається такими факторами, як ціна вирощеної на даній ділянці продукції, продуктивність землі, розташування ділянки щодо ринків збуту сільскогосподарської продукції. Процес визначення рівня земельної ренти можна зобразити графічно.

S

D₁

D

D₂

P₁

E

P₂

P₃

D=MRP

0

Q Q

Кількість землі, га

Рис. 6. Визначення земельної ренти

Крива пропозиції землі S являє собою вертикальну лінію, тому що пропозиція землі абсолютно нееластичною. Крива попиту в цьому випадку є для споживачів кривою граничного продукту у грошовому вираженні. Граничний продукт від земельної ділянки скорочується із розширенням її площі за фіксованої кількості трудових ресурсів і капіталу внаслідок закону спадної віддачі. Криві попиту і пропозиції перетинаються у точці Е. Саме ця точка визначає зрівноважувальний рівень чистої економічної ренти.

Як відомо, різні ділянки землі відрізняються між собою за своєю родючістю, кліматичними особливостями, місцем розташування і далеко не всі з них придатні для використання. У зв’язку з цим не всі земельні угіддя приносять однакові доходи у вигляді земельної ренти на ринках конкуруючих продавців. Надлишок доходу над витратами виробництва, який приносить конкретна ділянка землі, прийнято називати диференційною рентою.

Диференційна рента – це рента (прибуток), отримана внаслідок використання кращих і середніх за природною родючістю чи вигідніших за місцем розташування земельних ділянок.

Необхідно пам’ятати, що земля може виступати об’єктом купівлі і продажу. Тому вона має свою ціну. Ціну землі як об’єкта купівлі-продажу визначають попит і пропозиція. Існує тісний взаємозв’язок між ціною землі, що визначається величиною орендної плати, і ціною реалізації земельних угідь на ринку.

Ринкова ціна земельної ділянки, яка реалізується у власність якогось господарського агента, називається капіталізованою земельною рентою, тобто це сьогоднішня сумарна величина всіх майбутніх орендних платежів, які ця земля здатна принести.

Ціну землі можна визначити за такою формулою:

, де

R – величина рентного доходу;

Z – норма позичкового процента.

Це співвідношення показує, що існує лише два можливих джерела рівноважної ціни купівлі-продажу земельної ділянки – це величина граничного продукту, або очікуваного доходу від орендних платежів, і зміна ринкової норми процента.

ІV. Теорія процента і капіталу

Працю і землю називають первинними факторами виробництва. Первинними вони є в тому сенсі, що їх пропозиція визначається головним чином поза сферою самої економічної системи. Тепер до них можна додати, ще третій, так званий опосередкований фактор виробництва – це капітальні блага, які виробляє сама економічна система. Капітальні блага використовують як виробничий ресурс для подальшого виготовлення споживчих та інших товарів і послуг. Вони можуть функціонувати як упродовж тривалого, так і короткотермінового інтервалу.

Капітал володіє чистою продуктивністю. Саме за допомогою капіталу виготовляють додаткову кількість продукції, яка залишається після усіх виплат в амортизаційні фонди. Цю продуктивність виражають у процентах, і вона називається річною нормою процента. Її визначають як відношення граничного продукту до кількості вкладеного капіталу.

Чиста продуктивність капіталу – це та ринкова норма процента, за якої витрати на капітал повинні окупитися. З поняттям чистої продуктивності капіталу пов’язаний такий процес, у ході якого ринкові ціни на капітальні блага встановлюються за їх капіталізованою вартістю.

Прийняттю будь-якого інвестиційного рішення передує аналіз витрат і очікуваного прибутку.

Процедура, за допомогою якої обчислюють сьогоднішнє значення інвестованої суми, яку можна отримати в майбутньому, називається дисконтуванням, а формула для проведення цих розрахунків має вигляд:

t

За формулою, V_P -це певна сума, яка, будучи вкладеною на t років під норму процента z, виросте до значення V_t.

Зазвичай, щоб здіснювати інвестаційні вкладення, виробники використовують позичковий капітал, який теж має свою ціну.

Ціна, яку сплачують власникові грошей за використання позичених коштів, називається позичковим процентом.

Позичковий процент, або річну процентну ставку, визначає взаємодія попиту і пропозиції на гроші на ринку позичкового капіталу. Потрібно розрізняти номінальну і реальну процентну ставки.

Ставка, виражена у грошових одиницях за поточним курсом, називається

номінальною процентною ставкою.

Реальна процентна ставка – це процентна ставка, виражена в незмінних грошових одиницях або з поправкою на інфляцію. Реальна процентна ставка дорівнює номінальній процентній ставці за мінусом рівня інфляції. Такий поділ процентної ставки вартий уваги тому, що саме реальна процентна ставка, а не номінальна, відіграє основну роль у прийнятті рішення про інвестування.

На величину процентної ставки, крім річної норми процента, впливає низка факторів:

- ступінь ризику. Чим більший шанс, що позичальник не виплатить позики, тим вищий позичковий процент встановлюватиме кредитор;

- термін позики. Як правило, довготермінові позики видають під вищі ставки процента, ніж короткотермінові;

- оподаткування;

- обмеження умов конкуренції на ринку.

Ставка процента є винятково важливою ціною у тому значенні, що вона одночасно впливає як на рівень, так і структуру виробництва інвестованих товарів. Крім цього, низька процентна ставка стимулює інвестиції, тоді як висока – стримує інвестиції і виробництво.

V. Підриємницький дохід і прибуток

Крім заробітної плати, ренти і процента є ще один вид доходу – це прибуток. Однак категорію прибутку неможливо зрозуміти без розуміння категорії витрат. Економічна теорія розглядає виробничі витрати як альтернативні, як витрати невикористаних можливостей, як уявні витрати.

Оцінюючи альтернативні витрати економічна теорія поділяє витрати виробництва на дві групи:

- явні, або бухгалтерські, витрати;

- неявні, або приховані, витрати виробництва.

У результаті такого підходу економічна теорія, на відміну від бухгалтерського обліку, підходить до оцінки і виміру прибутку не з однієї, а з трьох різних точок зору.

Якщо віднести витрати підприємства тільки до явних витрат, тоді прибуток підприємства виступає як бухгалтерський прибуток. Він утворюється як різниця між сукупним доходом, тобто виторгом підприємства, отриманим від реалізації товарів і послуг, і фактичними витратами на виробництво і реалізацією цих товарів і послуг.

З погляду економіста, у бухгалтерському прибутку не враховані неявні витрати, які стосуються власного капіталу чи ресурсу. До таких прихованих витрат належать можливі доходи підприємця. Тому економісти виділяють таке поняття прибутку, як нормальний прибуток – це сукупність мінімальних доходів, які являють собою витрати невикористаних можливостей. Іншими словами, нормальний прибуток – це той мінімальний дохід, необхідний для того, щоб втримати підприємця у певній сфері виробництва. Враховучи це, економічна теорія розглядає нормальний прибуток як складову частину сукупних витрат виробництва.

Серед названих видів прибутку економісти виділяють економічний (чистий) прибуток.

Економічний прибуток – це виторг підприємця за мінусом сукупних явних і прихованих (неявних) витрат виробництва. Він може бути позитивний або негативний (втрати).

З точки зору економіста прибуток є результатом функціонування такого специфічного виду людського ресурсу, як підприємницька здатність.

Теоретично тільки економічний здатний об’єктивно показати підприємцеві, чи прибуткова і наскільки його справа.

Основними джерелами прибутку є:

- невизначеність і ризик, якому піддаються підприємці;

- наявність певного ступеня монопольної влади.

Прибуток виконує низку функцій:

- первинної рушійної сили виробництва;

- ефективного використання ресурсів і їх розподілу серед альтернативних користувачів;

- стимулює нововведення й інвестування підприємства.

Аналіз формування цін на ресурси за теорією граничної продуктивності обґрунтовує те важливе положення, щ економічна справедливість є однією з основних ознак конкурентної ринкової економіки. Саме теорія граничної продуктивності обґрунтовує справедливий розподіл доходів у формі заробітної плати, земельної ренти, процента і прибутку.

Незважаючи на те, що теорія граничної продуктивності обґрунтовує справедливий розподіл, з неї випливає також, що розподіл національного доходу характеризується значною нерівністю, і насамперед через нерівність у розподілі виробничих ресурсів.

Ступінь нерівності доходів наочно відображає крива Лоренца.

100 e

80 Крива Лоренца

(фактичний розподіл)

60

Абсолютна

рівність

40

Абсолютна

20 не рівність

a b c d

0 20 40 60 80 100

Процент сімей, %

Рис. 7. Крива Лоренца

Крива Лоренца демонструє фактичний розподіл доходу. Як показано на рис. 7, точка “а”, 20% усіх сімей з найбільшими доходами отримали близько 5% доходу; точка “в” вказує, що 40% сімей з низькими доходами отримали близько 20% доходу і т.д.

Ділянка між лінією абсолютної рівності (бісектрисою) і кривою Лоренца вказує на ступінь нерівності розподілу доходів. Чим більша ця ділянка, або розрив, тим більший ступінь нерівності доходів. Якби фактичний розподіл доходів був абсолюно рівний, то крива Лоренца і бісектриса збіглися б і розриву не було б.

Точка “f” на графіку відповідає ситуації абсолютної нерівності, тобто коли 1% сімей має 100% доходу, а інші нічого не отримують.

Криву Лоренца використовують для порівняння розподілу доходу в різні періоди часу чи в різних країнах або між різними соціальними групами, беручи до уваги доходи, отримані населенням до і після вирахування податків, а також трансферні платежі.

Тема 9: Макроекономіка як наука. Національний продукт

1.Об’єкт і предмет макроекономіки.

2.Структура та функції макроекономічної теорії.

3. Особливості методу макроекономічної теорії.

4.Обсяг національного виробництва.

5. Взаємозв'язок між основними макроекономічними показниками: НД, ЧНД, ЧВП, ВНД, ЧВНД..

6.Роль цін в обчислення макроекономічних показників.

9.1. Об’єкт і предмет макроекономіки.

Чому одні країни демонструють високі темпи економічного зростання впродовж тривалого часу, а їхні громадяни насолоджуються високим рівнем добробуту, в той час як інші країни ледве животіють? Чому в одних країнах простежуються високі темпи інфляції, а в інших – ціни практично стабільні? Чому всім країнам знайомі спади й депресії – періоди, впродовж яких доходи знижуються, а безробіття зростає, та яка політика уряду може допомогти скоротити ці періоди або взагалі їх уникнути? На ці та багато інших подібних запитань намагається відповісти така наука, як макроекономіка.

Сам термін макроекономіка походить від старогрецьких слів „макрос”-великий, „ойкос”- дім, господарство, „номос” – правило. В буквальному перекладі термін макроекономіка означає певну систему діяльності національного господарства.

Макроекономіка стала наукою після того, як її теоретики обґрунтували, що основним джерелом багатства нації є не лише кількість наявних в ній природних ресурсів та активний торговий баланс держави, а, в першу чергу, ефективна форма організації національного господарства. З того часу предметом економічних досліджень стали відносини між людьми щодо виробництва, розподілу та використання матеріальних благ та послуг в світі обмежених ресурсів.

В сучасному розумінні макроекономіка є складовою економічної теорії та вивчає національну економіку держави як єдине ціле. При цьому слід зазначити, що виробництво життєвих благ в національній економіці, які задовольняють потреби людей, відбувається в межах організаційного механізму господарства держави. Даний механізм має назву економічна система.

Макроекономіка- це той особливий погляд на економічні відносини, яким на них має дивитись керівник уряду, державний діяч, політик, зрештою- будь-який громадянин, коло зацікавлень якого не обмежується родинними проблемами.

Іноді макроекономіку називають теоретичною основою економічної політики держави. Таке визначення відображає той факт, що її висновками керуються ті, хто формує та здійснює економічну політику.

Центральною проблемою макроекономіки є проблема динамічної рівноваги національного господарства, взаємодії різних його елементів. З цього боку національну економіку можна уявити як систему терезів, еластично зв’язаних між собою. Доторкнувшись до однієї, ми спричинимо рух не лише якихось певних терезів, а й усієї системи. Тому той, хто хоче керувати усією системою, повинен розуміти суть головних зв’язків, що існують у цій системі.

Макроекономічна стабільність, рівновага, достатні темпи економічного зростання належать до найважливіших суспільних благ, що їх спроможний створити для своїх громадян уряд держави.

Таким чином виходячи з того, що рівновага є дійсно однією з центральних проблем функціонування національного господарства, макроекономіку можна визначити як науку про умови досягнення загальної рівноваги в національній економіці, засоби її підтримання та наслідки порушення.

Щоб визначити об’єкт макроекономіки як науки, необхідно насамперед провести межу між нею і мікроекономікою. Мікроекономіка вивчає механізм функціонування та взаємовідносини індивідуальних економічних суб’єктів, до яких належать окремі підприємства та організації (фірми, комерційні банки, страхові компанії тощо). Макроекономіка ж досліджує господарську діяльність та взаємодію всієї сукупності економічних суб’єктів, тобто національну економіку в цілому. Отже, макроекономіка формулює наукові уявлення про функціонування економічної системи на національному рівні. А об’єктом дослідження макроекономіки є економічна система національного господарства .

Предмет дослідження макроекономіки обумовлений її об’єктом. А оскільки об’єктом є економічна система, яка трансформує природні ресурси в необхідні суспільству життєві блага, то це означає, що макроекономіка повинна насамперед відповісти на запитання: як функціонує національна економіка, при допомозі яких механізмів вона набуває здатності задовольняти потреби суспільства. Сказане наголошує, що предметом дослідження макроекономіки є механізм функціонування національної економічної системи. При цьому макроекономіка, з одного боку, покликана вивчати реальні факти, з’ясовувати причинно-наслідкові зв’зки в економічному механізмі; з іншого –давати рекомендації щодо його вдосконалення з метою підвищення ефективності використання наявних ресурсів та досягнення на цій основі вищого рівня задоволення суспільних потреб.

Макроекономіка є досить суперечливою наукою. Між представниками різних її шкіл та напрямів немає єдності щодо того, як функціонує національна економіка на макрорівні. Розбіжності між макроекономістами існували й раніше та завжди будуть існувати. Це обумовлено тим, що по-перше, світовий економічний простір є вкрай неоднорідним. Відтак механізми національної економіки функціонують в кожній країні специфічним чином. Адже, що добре для США, часом є аномальним для Китаю та шкідливим для України. По-друге, економічні концепції відображають світогляди їх творців. А світогляд економістів та практиків є неоднаковим як в окремих країнах, так і всередині будь-якої країни. Відтак некритичне застосування наукових і практичних ідей економістів інших країн може спричинити несприятливий вплив на економіку держави.

Отже, при дослідженні механізмів функціонування національної економіки та обґрунтуванні на цій основі відповідних наукових висновків і практичних рекомендацій макроекономісти повинні враховувати особливості цих механізмів у даній державі.

9. 2.Структура та функції макроекономічної теорії.

Макроекономіка досліджує чотири основні сфери національної економіки – сфери виробництва, зайнятості, цін та зовнішньоекономічних відносин. У довгостроковому періоді метою кожної країни у сфері виробництва є високі темпи економічного зростання; у сфері зайнятості – високий рівень зайнятості та незначний рівень вимушеного безробіття; у сфері цін – стабільні ціни на вільних ринках; у сфері зовнішньоекономічних відносин – рівновага експорту та імпорту і стабільність валютного курсу.

Теорія макроекономіки має декілька економічних шкіл та напрямків. Фундаментальними питаннями, що розділили вчених макроекономістів, були наступні:

1. Чи має ринкова економіка внутрішні регулятори, що забезпечують повну зайнятість ресурсів?

2. Чи може та чи повинна держава втручатися в механізм ринкової економіки, щоб його поліпшити?

3. І, якщо держава повинна втручатися в механізм ринкової економіки, щоб його поліпшити, то які заходи їй слід використовувати для цього?

Прихильники макроекономічної школи, яка дотримується думки, що держава повинна втручатись в механізм ринкової економіки з метою його вдосконалення (кейнсіанці), обгрунтовують необхідність активного втручання держави у механізм ринкової економіки за допомогою інструментів бюджетно-податкової та грошово-кредитної політики. Адже, на їх думку ринковий механізм неспроможний забезпечити повне використання наявних ресурсів.

Їхні опоненти (зокрема неокласики) вважають, що ринкова економіка має необхідні внутрішні регулятори, що дозволяють їй забезпечувати сталі темпи економічного зростання, а кризи - випадкові явища зовнішнього походження.Таким чином, відповідно до поглядів представників даної школи, завданням держави є лише створення сприятливих умов для дії ринкових регуляторів.

9.3. Особливості методу макроекономічної теорії.

З’ясування питання стосовно методу макроекономіки дозволяє зрозуміти, яким чином пізнається поведінка економіки держави.

Метод науки ― це система способів та прийомів пізнання предмета науки. В свою чергу, метод макроекономіки ― це система способів та прийомів пізнання механізму функціонування національної економіки в цілому, умов, факторів та результатів її розвитку.

Основними етапами процесу пізнання предмету макроекономіки є:

1. збір та обробка даних про доходи, ціни, безробіття та багато інших економічних показників;

2. визначення закономірностей та тенденцій функціонування національної економіки;

3. формулювання гіпотези (неперевіреного теоретичного принципу);

4. формулювання положень економічної політики, заходів, які забезпечують розв’язання проблеми на підставі отриманих теоретичних положень та принципів.

Особливості предмету макроекономіки вимагають використання комплексу методів, серед яких:

― загальнонаукові (аналіз та синтез; індукція, дедукція; порівняння, узагальнення; абстракції, діалектичний метод, методи структурно-функціонального та факторного аналізу);

― специфічні, що застосовуються в економічних науках (балансовий, агрегування, статистичний, індексний, економічного моделювання).

У макроекономіці широко використовуються економіко-математичні моделі. Економічна модель ― це формалізований опис економічного процесу або явища, що відображає найбільш суттєві взаємозв’язки між його складовими. В економіко-математичних моделях цей опис має вигляд рівнянь, графіків. Оскільки моделі є абстрактним відображенням дійсності та враховують лише найважливіші зв’язки між елементами системи, то вони не можуть бути всеохоплюючими та мають межі свого застосування. Незважаючи на це, моделі дають можливість виявити зміни одних параметрів (змінних) внаслідок зміни інших, і, отже, прогнозувати поведінку національної економіки, наслідки економічної політики держави.

Макроекономічні моделі традиційно поділяються на три групи: моделі рівноваги, моделі порушення рівноваги та структуралістські моделі.

Головна риса моделей рівноваги- це припущення, що економіка складається із взаємопов’язаних ринків, які аналізуються так, ніби вони природно перебувають у рівновазі. Останнє означає, що на усіх ринках попит відповідає пропозиції, а механізм, що забезпечує цю відповідність,- це ціни, які постійно коливаються.

У моделях рівноваги певною мірою використовують і моменти моделей порушення рівноваги, оскільки становить інтерес і те, що має статися, коли рівновага порушиться.

Моделі порушення рівноваги ґрунтуються на припущені, що економіка складається із взаємопов’язаних ринків, рівновага яких не є природною рисою. Тобто, ціни, їх зміна не здатні забезпечувати відповідність попиту та пропозиції.

Типовий приклад „нерівноважного підходу”- кейнсіанська версія про те, що існує дефіцит ефективного попиту на ринку товарів, який спричиняє нерівновагу у формі безробіття на ринку праці.

Структуралістські моделі виходять з ідеї, що порушення рівноваги на деяких ринках відіграє суттєву роль для економіки в цілому. Їх автори аналізують сили, що спричинили порушення рівноваги.

На відміну від моделей рівноваги, які передбачають її відновлення за рахунок зміни цін, структуралістські моделі ґрунтуються на тому, що рівновага досягає завдяки перерозподілу доходів. Такий розподіл суттєво впливає на рівень заощаджень та інвестиції різних соціальних груп.

При розгляді моделей виділяють внутрішні та зовнішні змінні, змінні запасу та змінні потоку.

Внутрішні змінні моделі ― це змінні, ймовірне значення яких встановлюється внаслідок розв’язку моделі (наприклад, обсяг випуску, обсяг інвестиції, ставка відсотка тощо).

Зовнішні змінні моделі ― це змінні значення яких визначається за межами моделі(наприклад, обсяг державних видатків, технічні параметри).

Змінні запасу (моментні змінні)― це змінні, які обліковуються в певний момент часу та характеризують стан об’єкта на певну дату (державний борг, чисельність безробітних).

Змінні потоку (інтервальні змінні)― змінні, які вимірюються протягом певного проміжку часу (місяць, рік) та характеризують протікання економічного процесу в часі (обсяги виробництва за рік, споживчі витрати за місяць тощо).

Особливістю методу макроекономіки є те, що в ній використовуються та розглядаються агреговані величини: загальний рівень виробництва (а не обсяги виробництва окремого підприємства), загальний рівень зайнятості, загальний рівень цін (а не ціна на окремий вид продукції), загальний рівень ставки відсотка (а не ставка відсотка, під яку суб’єктів господарської діяльності кредитує окремий комерційний банк). Агреговані величини характеризують стан національної економіки в цілому або її агрегатів (фірм, домогосподарств, фінансового сектора, зовнішнього світу). Агрегат ― це сукупність специфічних економічних одиниць, які виконують однакові функції в системі, та які розглядаються так, ніби вони становлять одну одиницю. Метод агрегування дозволяє краще зрозуміти механізм взаємодії різних секторів національної економіки, визначати загальний результат функціонування економічних одиниць.

Усі моделі класифікують за періодом часу, стосовно якого їх використовують. Прийнято розрізняти три часові групи: короткостроковий період, довгостроковий період, дуже тривалий період.

Короткостроковий ― це період, в якому ціни є негнучкими, і тому ресурси можуть не повністю використовуватися в виробництві. Тривалість цього періоду ― кілька місяців чи рік-два.

Довгостроковий ― це період, в якому ціни є гнучкими, а ресурси повністю використовуються у виробництві. У цьому періоді обсяги капіталу і праці є незмінними, як і рівень технології, що її використовують для перетворення ресурсів у готові вироби. Тривалість довгострокового періоду ― кілька років чи близько десятиліття. Упродовж цього періоду ціни ресурсів і продуктів можуть змінитися, щоб досягти рівноважних рівнів, а кількість ресурсів (праці, капіталу) та рівень технології залишаються відносно незмінними.

Дуже тривалий ― це період, упродовж якого обсяги ресурсів і наявна технологія змінюються. Протяжність дуже тривалого періоду становить кілька десятиліть.

9.4227. Обсяг національного виробництва

Ставлячи перед собою проблему обчислення обсягів національного виробництва, спочатку слід дати відповідь на запитання - у яких одиницях його здійснювати (натуральних, вартісних тощо). Один з найоптимальніших видів обчислення – це, звичайно, в натуральних одиницях. Але з даної проблематики доречно зазначити, що при обчислені уза­гальнюючого показника величини національного виробництва з огляду на різнорідність продукції неможливо використати обчислення її обсягів у натуральних чи умовно-натуральних одиницях.

Наприклад, чи можливо за допомогою натурального обліку визначити обсяг виробництва, що складається з 100 тис. автомобілів, 20 млн. тонн зерна, 80 тис. м² загальної площі новозбудованих будинків тощо. Тобто, обсяг національного виробництва можна визначити лише у вартісному його вираженні адже лише грошова форма придатна для співвиміру різних споживчих цінностей.

Для того, щоб правильно визначити сукупний обсяг національного виробництва, також необхідно, щоб усі продукти та послуги, вироблені в даному році, були обліковані лише один раз. Адже більшість продуктів перед тим, як потрапити на ринок, проходять декілька виробничих циклів. В результаті окремі частини та компоненти більшості продуктів купляються та продаються декілька разів. Для уникнення багатократного їх обліку при розрахунку обсягу національного виробництва, слід враховувати лише вартість кінцевих продуктів, оминаючи проміжне споживання. Щоб зрозуміти внутрішній зміст сказаного, треба визначитися у наступних поняттях: валовий випуск, проміжне споживання, додана вартість.

Валовий випуск (ВВ) являє собою вартість товарів і послуг, що є результатом виробничої діяльності одиниць-резидентів у звітному періоді.

Проміжне споживання (ПС) містить витрати на товари, матеріальні та нематеріальні послуги, які використані інституційними одиницями для виробничих потреб (сировину, паливо, енергію, поточний ремонт, послуги транспорту, кредитно-фінансових установ тощо). Тобто, проміжне споживання - це цінності, які були створені у процесі виробництва іншими суб'єктами господарювання і, отже, вже обліковувалися. До складу проміжного споживання входять також витрати по забезпеченню належних умов праці та професійної підготовки працівників, що фінансуються з спеціальних фондів підприємств, придбання продуктів харчування та медикаментів медичними установами, витрати військових формувань на озброєння, харчування, обмундирування, квартирні та транспортні вит­рати осіб, які перебували у відрядженні тощо.

Додана вартість (ДВ) розраховується як різниця між валовим випуском та проміжним споживанням. Вона містить у собі первинні доходи, що створюються учасниками виробництва та розподіляються між ними:

ДВ=ВВ-ПС (9.1)

Сказане доречно пояснити на прикладі. У широкому розумінні валовий ви­пуск - це вартість усіх вироблених товарів та послуг. При його обчисленні враховується вартість товарів та послуг, використаних в процесі виробництва. В зв'язку з цим випуск включає повторний облік вартості. Наприклад, процес виробництва хліба, до того, як він потрапляє в руки споживача, включає декілька стадій.

Як показано в табл. 9.1, фірма А (сільськогосподарське підприємство) виростило пшеницю та продало її фірмі Б (підприємству по переробці зерна) за 8 тис. грн. Слід враховувати, що для виробництва цієї пшениці затрати фірми А на посівний матеріал, енергоносії, міндобрива становили 1,5 тис. грн. (проміжне споживання). Таким чином, обсяг новоствореної (доданої) вартості фірмою А у процесі виробництва цього зерна становив 6,5 тис. грн. (8 тис.грн. - 1,5 тис. грн.).

Фірма Б змолола пшеницю на борошно та продала її фірмі В (хлібопекарському підприємству) за 9 тис. грн. Що фірма Б робить з отриманими 9 тис. грн? Як було попередньо сказано, 8 тис. грн. призначені фірмі А. Гроші, що залишилися (1 тис. грн.), використовуються наступним чином: 100 грн. направляються на оплату електроенергії, комунальних послуг тощо (проміжне споживання); 900 грн. (додана вартість) - на виплату заробітної плати, сплату податків та отримання фірмою прибутку. За аналогічною схемою здійснюється й подальший рух товарів.

Фірма В продає продукцію (хлібобулочні вироби) торгівельному підприємству Г за 11,7 тис. грн.. З даної суми 9 тис. грн. призначені до оплати продукції фірми Б, 0,8 тис. грн. використовуються на оплату за електроенергію, комунальні послуги тощо. Підприємство Г реалізує продукцію кінцевим споживачам за 14,6 тис. грн., затративши при цьому ще 900 грн. на проміжні витрати та створивши таким чином 2.0 тис. грн. доданої вартості.

Головне питання у проблемі обчислення новоствореної в результаті процесу виробництва продукції полягає у наступному: яку частину вар­тості вироблених хлібобулочних виробів враховувати при її визначенні? Відповідь: лише 11,4 тис. грн., тобто вартість кінцевого новоствореного продукту. Адже, якщо б враховува­лася вартість проміжних продуктів, то облік би дублювався, чим спот­ворював реальний перебіг результатів діяльності суб'єктів господарювання.

Отже, щоб при розрахунку новоствореного продукту уникнути подвійного обліку, необхідно уважно слідкувати, щоб у нього включа­лася лише додана вартість.

Таблиця 9.1

Створення доданої вартості при виробництві хлібобулочних виробів

(грн.)

Отже, підсумувавши додану вартість, створену фірмами А, Б, В та Г, можна точно визначити обсяги новоствореної ними вартості. Аналогічно до даного прикладу, визначаючи та сумуючи додану вартість, створену усіма суб'єктами господарювання у державі, можна обчислити валову додану вартість національної економіки (ВДВ).

Однак, для оцінки сумарного новоствореного продукту, або як його прийнято називати - валового внутрішнього продукту (ВВП) в ринкових цінах цього не достатньо. Слід врахувати також чисті додатки на продукти (ЧПП). Тобто до ВДВ додати податки на продукти, не включені в оцінку валової доданої вартості галузей (секторів) національного господарства та відняти субсидії на продукти, включені в оцінку валової доданої вартості.

ЧПП=ПП-СП (9.2)

До таких податків на продукти відносяться, перш за все, податки на імпорт та податки на додану вартість, які не враховуються в валовій доданій вартості. Валова додана вартість обчислюється в основних цінах, отже - необхідно додати й ще решту податків на продукти (акцизи, податки на експорт тощо). Субсидії на продукти (крім субсидій на імпорт), навпаки, включаються в обрахунок ВДВ галузей чи секторів в основних цінах і тому повинні бути змінусовані з загального підсумку ВВП в ринкових цінах.

ВВП у даному випадку отримується як сума доданих вартостей галузей економіки плюс чисті податки на продукти:

ВВП=ВДВ+ЧПП (9.3)

Наведена вище технологія обчислення ВВП має назву “виробничого методу”. Використовуючи інформацію, подану в табл.9.2, визначимо обсяг ВВП України у 2000 році виробничим методом.

ВВП= 373,9-229,6+27,3-1,5=170,1 (млрд. грн.)

ВВП також може розраховуватися як сума компонентів кінцевого використання, а саме: як сума витрат на кінцеве споживання товарів та послуг (С), валового накопичення (І), сальдо експорту та імпорту товарів і послуг (Х-ІМ):

ВВП= С+І+(Х-ІМ) (9.4)

Таблиця 9.2

Макроекономічні показники результатів економічної діяльності національного господарства України

(млрд.грн.)

Видатки на кінцеве споживання товарів та послуг (С) – це видатки домашніх господарств-резидентів на споживчі товари та послуги, а також видатки закладів державного управління (бюджетних організацій) та некомерційних організацій, що обслуговують домашні господарства, на товари та послуги для індивідуального та колективного споживання. Таке групування показує, хто фінансує видатки на кінцеве споживання.

Валове накопичення (І) – це чисте придбання (придбання за вирахуванням вибуття) резидентами товарів та послуг, вироблених та наданих у поточному періоді, але не спожитих у ньому. Воно включає валове накопичення основного капіталу (ВНОК), зміну запасів матеріальних оборотних коштів (ЗЗМОК) та чисте придбання цінностей (ЧПЦ).

Валове накопичення основного капіталу являє собою вкладення коштів у об’єкти основного капіталу для створення нового доходу у майбутньому шляхом використання їх у виробництві. Основний капітал - це активи, що є результатом виробництва, які багатократно використовуються у процесі виробництва: споруди, будівлі, машини та обладнання, транспортні засоби, худоба племінна, молочна та робоча, сади, виноградники та інші багаторічні насадження, затрати на геологорозвідувальні роботи, затрати на програмне забезпечення та бази даних для ЕОМ, оригінали літературних та художніх творів (фільми, звукозаписи, рукописи), що є основою для тиражування.

Валове накопичення основного капіталу включає також затрати на покращення невироблених активів та видатки, пов’язані з передачею права власності на невироблені активи. До невироблених активів відносяться активи, що не є результатом виробництва. Наприклад, земля, надра та інші природні ресурси, а також патенти, ліцензії тощо. Вони не входять у склад основного капіталу, однак роботи з їх покращення (меліорація, осушення, розширеня та розвиток садів, виноградників) та послуги, що надаються у зв’язку з їх передачею іншим суб’єктам представляють собою виробничу діяльність. А тому їх вартість включається у валове накопичення основного капіталу.

Зміна запасів матеріальних оборотних коштів – це зміна вартості вироблених запасів, незавершеного виробництва, готової продукції та товарів для перепродажу. Зміна вартості запасів матеріальних оборотних засобів повинна визначатися як різниця між надходженнями продукції у запаси та вилученням з них, при цьому продукція повинна оцінюватися у ринкових цінах, що діяли відповідно у момент надходження та вилучення.

Чисте придбання цінностей – нова категорія, яка з’явилася у СНР 1993 року. Цінностями є предмети, які купляють не для виробничих чи споживчих потреб, а для зберігання вартості. Тобто – це предмети, вартість яких з часом зростає: дорогоцінні метали та каміння (крім монетарного золота, а також золота та дорогоцінного каміння, призначеного для промислового використання), ювелірні вироби, антикваріат, колекції тощо.

Експорт та імпорт товарів і послуг – експортно-імпортні операції даної країни з усіма країнами. Експорт та імпорт товарів являє собою вартість вивезених з країни та ввезених у країну товарів (тих, що перетинають державний кордон).

Експорт та імпорт послуг охоплює транспортні послуги, туризм, комунікаційні послуги, будівельні, страхові, фінансові, рекламу, бухоблік, управлінське консультування, інформаційні та інші види послуг.

Обсяг чистого експорту (ЧЕ) обчислюється шляхом вирахування з обсягу експорту товарів та послуг (Х) величини імпорту товарів та послуг (ІМ):

ЧЕ=Х-ІМ (9.5)

На основі інформації, поданої у табл.9.2, обчислимо обсяг ВВП України у 2000 році за категоріями використання:

ВВП= 128,0+(33,4+0,2+0,0)+(106,2-97,7)= 170,1 (млрд. грн.)

Третім методом обобчислення ВВП держави є розподільчий метод (за категоріями доходу), за яким обсяг ВВП визначається як сума первинних доходів. При визначенні ВВП розподільчим методом він включає наступні види первинних. доходів, що виплачені виробничими одиницями – резидентами: оплата праці найманих працівників (W), чисті податки на виробництво та імпорт (ITC), валовий прибуток (валові змішані доходи) (OS).

ВВП= W+ ITC + OS (9.6)

Оплата праці найманих працівників являє собою винагороду у грошовій або натуральній формі, яка повинна бути виплачена роботодавцем найманому працівнику за роботу, виконану у звітному періоді. Вона складається з двох основних компонентів: заробітної плати та відчислень роботодавців на соціальне страхування.

Чисті податки на виробницво та імпорт отримуються шляхом вирахування з обсягів податків з виробництва та імпорту (ПВІ) сум субсидій на виробництво та імпорт (СВІ):

I T C=ПВІ-СВІ (9.7)

Валовий прибуток та валові змішані доходи являють собою частину валової доданої вартості, яка залишається у виробників після вирахування видатків, пов’язаних з оплатою праці найманих працівників та сплатою податків на виробництво та імпорт. Ця стаття відображає прибуток (чи збиток), отриманий від виробництва, без врахування доходів від власності. Для некорпоративних підприємств, що належать домашнім господарствам, у яких члени домашнього господарства можуть здійснювати неоплачувані трудові затрати, вона включає елемент винагороди за роботу, який не може бути відділений від доходу власника чи підприємця. У цьому випадку дана стаття називається змішаним доходом.

Валовий прибуток та валові змішані доходи визначаються до вирахування споживання основного капіталу. Якщо його змінусувати, то отримаємо чистий прибуток та чисті змішані доходи.

Користуючись інформацією з табл.9.2, визначимо обсяг ВВП України за розподільчим методом :

ВВП=71,9+(31,7-3,1)+69,6=170,1 (млрд. грн.)

Користуючись інформацією з табл.9.2, самостійно визначіть трьома методами обсяги ВВП України за 1996-1999 р.р.

9.5 Взаємозв'язок між основними макроекономічними показниками: нд, чнд, чвп, внд, чвнд..

ВВП називають так ще й тому, що він визначається включно з споживанням основного капіталу, яке являє собою зменшення вартості основного капіталу протягом звітного періоду в результаті його фізичного чи морального зносу, випадкових пошкоджень тощо. Коли від ВВП відняти споживання основного капіталу (СОК), отримаємо чистий внутрішній продукт (ЧВП), показник якого, поряд з іншими макроеко­номічними показниками (валові інвестиції, чистий експорт товарів та послуг, сальдо первинних доходів з-за кордону) дає змогу визначити сукупний попит.

ЧВП=ВВП-СОК (9.8)

Наприклад, згідно з інформацією, поданою у табл.9.2, визначимо ЧВП України у 2000 році :

ЧВП=170,1-30,2=139,9 (млрд.грн.)

Якщо б економіка країни була закритою ( тобто - функціонувала ізольовано від зовнішніх економік), то ВВП дорівнював би сумі валових доходів резидентів, отриманих від виробництва. Однак, усі країни мають зв'язки з закордоном. У тій чи іншій формі отримують доходи від інших країн та виплачують їм частину своїх доходів. Якщо взяти до уваги й ці потоки, то отримаємо показник національного доходу (НД), який обчислюється сумуванням ВВП та сальда первинних до­ходів (доходів від власності) з-за кордону (СПД).

НД=ВВП+СПД (9.9)

Тобто, національний дохід держави - це ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених за певний проміжок часу (як правило, за рік), за допомогою факторів виробництва, що належать резидентам даної держави.

Первинні доходи (доходи від власності) включають в себе доходи від інвестицій (дивіденди), доходи від праці та відсотки за вкладами. Для отримання сальда первинних доходів необхідно від обсягу первинних доходів резидентів держави, отриманих з-за кордону (ПД. отр.), відняти обсяг первинних доходів нерезидентів, сплачених за кордон (ПД. спл).

Наприклад, згідно з інформацією, поданою у табл.9.2, НД України у 2000 році становив:

НД = 170,1+(0,6-5,9)=164,8 (млрд.грн.)

Порівняння вартості національного доходу та ВВП дає змогу зробити важливі висновки про результати діяльності національного господарства. Наприклад, якщо НД перевищує обсяг ВВП, то це означає, що резидентні одиниці даної держави заробляють за кордоном більше, ніж нерезидентні одиниці заробляють на її території. За такого стану справ обсяг сукупного попиту збільшується, що, в свою чергу, позитивно позначається на динаміці обсягів національного виробництва. Згідно з наведеним вище прикладом, у 2000 році в Україні обсяг НД був меншим за обсяг ВВП.

Віднявши від НД споживання основного капіталу матимемо показник чистого національного доходу (ЧНД).

ЧНД=НД-СОК (9.10)

Наприклад, згідно з інформацією, поданою у табл.9.2, ЧНД України у 2000 році становив:

ЧНД=164,8-30,2=134,6 (млрд.грн.)

У макроекономічному аналізі розраховується ще такий показник, як використовуваний національний дохід (ВНД), який являє собою дохід, що може бути спрямований на кінцеве споживання та валове нагромадження. Він обчислюється шляхом додавання до НД обсягу сальдо поточних трансфертів (СПТ):

ВНД=НД+СПТ (9.11)

Поточні трансферти - це безоплатна допомога, дари та інші види операцій без оплати й компенсацій. Наприклад, грошовий перевід від сина батькам-пенсіонерам, які проживають за кордоном.

Сальдо поточних трансфертів отримується, коли від поточних трансфертів, отриманих з-за кордону (ПТ отр.) відняти обсяг поточних трансфертів, сплачених за кордон (ПТ спл.):

СПТ= ПТ отр. - ПТ спл. (9.12)

Наприклад, згідно з інформацією, поданою у табл.9.2, ВНД України у 2000 році становив:

ВНД=164,8+(6,1-1,2)=169,7 (млрд.грн.).

Віднявши від ВНД споживання основного капіталу матимемо показник чистого використовуваного національного доходу (ЧВНД).

ЧВНД=НД-СОК (9.13)

Наприклад, згідно з інформацією, поданою у табл.9.2, ЧВНД України у 2000 році становив:

ЧВНД=169,7-30,2=139,5 (млрд.грн.)

Нижче, на рис. 9.1 відображено взаємозв'язок між показниками ВВП, ЧВП, НД, ЧНД, ВНД та ЧВНД.

Рис.9.1 Взаємозв'язок між основними макроекономічними показниками.

Користуючись інформацією з табл..9.2, самостійно обчисліть обсяги ЧВП, НД, ЧНД, ВНД та ЧВНД України за 1996-1999 роки.

9.6 Роль цін в обчислення макроекономічних показників.

У процесі макроекономічного аналізу та прогнозування розвитку національного господарства велике значення має обчислення динаміки фізичних обсягів національного виробництва. Це обумовлено тим, що тільки динаміка фізичних обсягів виробництва дає змогу визначити, як змінюється рівень задоволення потреб суспільства.

Для розв”язання цієї задачі необхідно зіставляти ВВП різних років. Наприклад ВВП України у 2000 році становив 170,1 млрд.грн., а в 2001 році – 204,2 млрд.грн., тобто у вартісному вимірі він збільшився на 20 %. А якою мірою при цьому зріс фізичний обсяг національного виробництва? З даного прикладу безпосередньо на це запитання відповісти неможливо, тому що тут не врахований ціновий фактор, тобто зміну вартості ВВП за рахунок зміни цін.

З метою усунення впливу цінового фактора в макроекономічних розрахунках обчислюють два види ВВП: номінальний та реальний.

Номінальний ВВП відображає обсяг виробництва у національній валюті в ринкових цінах, що склалися на момент створення цього обсягу продукції.

Реальний ВВП не враховує зміну рівня цін. Він відображає вартість загального обсягу виробництва у різні роки за умови незмінного рівня цін, починаючи з базового року. Таким чином, реальний ВВП показує ринкову вартість обсягу продукції кожного року, яка визначена у національній валюті у постійних цінах базового року.

У цьому зв”язку виникає проблема обчислення рівня цін (індексу цін). Індекс споживчих цін визначає співвідношення між сукупною ціною певного набору товарів та послуг (ринкового споживчого кошика) для певного періоду часу та сукупною ціною аналогічної або схожої групи товарів та послуг у базовому періоді.

Індекс цін ВВП (дефлятор ВВП) більш пристосований для вимірювання загального рівня цін ніж індекс споживчих цін. Дефлятор ВВП враховує не лише ціни споживчих товарів та послуг, а й ціни інвестиційних товарів, які купуються в державі, а також товарів та послуг, що продаються та купляються на світовому ринку.

В зв”язку з цим дефлятор ВВП являє собою індекс цін, пов”язаний з коригуванням номінального обсягу ВВП на основі зміни рівня цін. Тобто, за допомогою дефлятора ВВП можна зіставити вартість обсягів виробництва кожного даного року з аналогічним обсягом виробництва за цінами базового року.

Обсяг реального ВВП обчислюється шляхом ділення обсягу номінального ВВП на індекс рівня цін ВВП:

Реальний ВВП= Номінальний ВВП / Індекс цін ВВП.

Отримані таким чином показники реального ВВП можна безпосередньо зіставляти з показником ВВП базового року, оскільки всі вони відображають лише зміни фізичного обсягу виробництва, не враховуючи зміни рівня цін. Приклад такого зіставлення подано в табл. 9.3 та відображено на рис. 9.2.

Таблиця 9.3

Динаміка реального обсягу ВВП України протягом 1996-2001 рр.

Згідно з інформацією, поданою у табл.9.3, номінальний обсяг ВВП України постійно збільшувався протягом 1996-2001 років. Зокрема з 81,5 млрд.грн. у 1996 році до 204,2 млрд. грн. у 2001 році. В той же час, як видно з рис. 9.2, реальний обсяг ВВП протягом 1996-1999 років зменшувався з 100,0 % до 95,0 % відповідно. З 2000 року в національному господарстві відновлено економічне зростання. Зокрема у 2001 році реальний (фізичний) обсяг ВВП України становив уже 109,8 % в порівнянні з аналогічним обсягом 1996 року.

Рис. 9.2 Динаміка реального обсягу ВВП України протягом 1996-2001 рр.

Тема 10

Сукупний попит і сукупна пропозиція. Економічне зростання.

1. Сукупний попит і його складові.

2. Сукупна пропозиція і її фактори.

3. Взаємодія сукупного попиту і сукупної пропозиції. Модель AD-AS.

4. Економічне зростання

Для аналізу стану економіки, вияснення причин, що зумовлюють економічне зростання або появу в господарстві негативних явищ і тенденцій, економісти будуть макроекономічні моделі. Однією з таких моделей є модель «Сукупний попит – сукупна пропозиція», яка забезпечує підґрунтя для аналізу економічних коливань і оцінки наслідків економічної політики і будується на використанні таких понять як сукупний попит; сукупна пропозиція і зміна рівня цін.

1. Сукупний попит і його складові.

Сукупний попит (AD) є сумою або сукупною величиною обсягу продукції, яку готові і в змозі купити всі споживачі за даного рівня цін та інших однакових умов. Це заплановані видатки в усіх секторах економіки: у споживанні (С), приватних внутрішніх інвестиціях (І), урядових закупівлях товарів і послуг (G) та чистому експорті (N).

Споживання визначається головним чином використовуваним доходом. Аналіз сукупного попиту зосереджується насамперед на детермінантах реального споживання (тобто номінального споживання, поділеного на відповідний індекс споживчих цін).

Інвестиції залежать від обсягів виробництва, витрат на капітал, що визначається податковою політикою, процентними ставками та іншими фінансовими умовами. Основним каналом, через який економічна політика може впливати на обсяг інвестицій, є монетарна політика.

Урядові видатки – їх прямо визначають урядові рішення.

Чистий експорт - різниця між експортом та імпортом. Імпорт (М) визначається внутрішнім доходом країни та обсягом виробництва, відношенням внутрішніх цін до зовнішніх і обмінним курсом валюти. Експорт (Х), що є імпортом інших країн, визначається доходами та обсягами виробництва в інших країнах.

Таким чином сукупний попит може бути виражений такою тотожністю:

AD=C+I+G+NX

Сукупний попит має грошову форму. Якщо пропозиція грошей не змінюється, то між рівнем цін і реальним обсягом національного виробництва існує така залежність: чим нижчий буде рівень цін, тим за інших однакових умов, більшу частину реального обсягу виробництва захочуть придбати споживачі всередині країни і чужоземці. І, навпаки, при зростанні рівня цін закупівлі обсягу національного продукту будуть зменшуватися.

Різні комбінації рівня цін (Р) і реального обсягу виробництва (У) при незмінній пропозиції грошей ілюструє крива сукупного попиту, показана на рисунку 10.1.

Рис.10.1. Крива сукупного попиту

Крива AD є спадною, оскільки зростання цін скорочує реальні запаси грошових засобів , де М – пропозиція грошей.

Отже, попит на товари і послуги скорочується. Цим пояснюється обернена залежність між AD і рівнем цін (якщо пропозиція грошей не змінюється).

Від’ємний нахил кривої AD пояснюють ще трьома ефектами:

• Ефект процентної ставки. Коли рівень цін підвищується, підвищуються і процентні ставки, а вищі процентні ставки призводять до скорочення споживчих видатків та інвестицій.

• Ефект багатства або реальних касових залишків (ефект Пігу). При вищому рівні цін реальна вартість усіх фінансових активів, зокрема активів із фіксованою вартістю грошей, зменшується. Населення стає біднішим, його видатки зменшуються.

• Ефект імпортних закупівель. Коли рівень цін у країні підвищується, населення та підприємці більше купують товарів за кордоном, де вони дешевші. Як наслідок, зменшується попит на вітчизняні товари. Усі ці фактори зумовлюють рух по кривій AD.

Якщо центральний банк змінює пропозицію грошей, можливі комбінації між Р та У змінюються, що означає переміщення кривої сукупного попиту на графіку вправо, коли пропозиція грошей збільшується, або вліво, коли вона зменшується.

Існує багато чинників, які, крім зміни пропозиції грошей, впливають на величину сукупного попиту. Ці чинники подані в таблиці 10.1.

Аналізуючи вплив цих чинників на величину сукупного попиту, слід пам’ятати, що вони переміщують криву AD праворуч або ліворуч. Отже, на величину сукупного попиту впливає широкий набір внутрішніх і зовнішніх чинників. Сила їх впливу різна в різні періоди.

Таблиця 10.1.

Нецінові чинники сукупного попиту

1. Зміни у споживчих випадках

зміни у величині використаного доходу

очікування споживачів

заборгованість споживачів

податки та доходи населення

2. Зміни в інвестиційних випадках

зміна процентних ставок

очікувані прибутки від інвестицій

нові технології

надлишкові потужності

податки на підприємства

3. Зміни у величині урядових видатків

4. Зміни у величині обсягів виробництва в інших державах

національний дохід в інших державах

зміна валютних курсів

2. Сукупна пропозиція і її фактори.

Вона описує виробничу та цінову сфери економіки і є основою для розуміння еволюції ділової активності як у короткотерміновому, так і в довготерміновому періоді. У короткотерміновому періоді взаємодія між сукупним попитом і сукупною пропозицією визначає обсяг виробництва, безробіття, використання виробничих потужностей, а також визначає рівень цін.

Сукупна пропозиція означає той сукупний обсяг продукції, що його готові і спроможні виробляти та продавати протягом року фірми за кожного рівня цін (за інших однакових умов). Крива сукупної пропозиції показана на рисунку 10.2.

Залежність обсягів виробництва від загального (середнього) рівня цін називають кривою пропозиції.

Крива сукупної пропозиції (AS), як видно з графіка, складається з трьох сегментів або відтинків. Горизонтальний (кейнсіанський) відтинок (0Q ) означає економіку неповної зайнятості. Коли існує безробіття і неповне використання виробничих потужностей, можна збільшувати обсяги виробництва без збільшення витрат виробництва і підвищення цін.

Проміжний відтинок (QQ_f ) означає, що обсяги виробництва можуть бути збільшені до точки Q_f але це супроводжується деяким зростанням цін. Пояснюється це тим, що розширення виробництва здійснюється у різних галузях нерівномірно і що підприємствам доводиться здійснювати додаткові витрати.

Рис.10.2. Крива сукупної пропозиції

Відтинок (0Q_f ) означає потенційний рівень реального обсягу національного виробництва за повної зайнятості. Якщо ж сукупний попит зростатиме далі, то наслідком буде лише зростання рівня цін. Реальний обсяг виробництва при тому не зростатиме, оскільки всі наявні ресурси вже використовуються. Чому цей відтинок називається класичним Ви зрозумієте після вивчення подальшого розділу.

Крім рівня цін, на величину сукупної пропозиції впливає багато інших чинників, які називають неціновими. Основні з них вказані в таблиці 10.2.

Таблиця 10.2.

Нецінові чинники сукупної пропозиції

Зміна цін на внутрішні й імпортні ресурси (земля, капітал, трудові ресурси тощо)

1

2

3

Усі ці чинники впливають на величину витрат виробництва, а отже, і на обсяги сукупної пропозиції.

Нецінові чинники сукупної пропозиції переміщують криву пропозиції ліворуч і вгору або праворуч і вниз, залежно від вектора їх дії.

Переміщення кривої сукупної пропозиції вліво відображає зростання витрат виробництва на одиницю продукції і спричиняє інфляцію витрат. Переміщення кривої сукупної пропозиції вправо відбувається у зв’язку зі зменшенням витрат виробництва на одиницю продукції і означає збільшення реального обсягу ВВП та зростання зайнятості.

3. Взаємодія сукупного попиту і сукупної пропозиції. Модель ad-as.

Перетин кривих сукупного попиту і сукупної пропозиції визначає рівноважний рівень цін і рівноважний реальний обсяг національного виробництва. Рівноважний обсяг реального обсягу національного виробництва означає, що плани всіх споживачів ВВП щодо величини закупівель збігаються з планами виробників щодо випуску товарів та послуг. Тільки за цих умов відбувається реалізація ВВП за стабільними цінами.

Рівновазі економічної системи макроекономіка приділяє велику увагу, оскільки її порушення може перекреслити реалізацію таких цілей, як досягнення повної зайнятості, стабілізація цін та економічне зростання.

Макроекономічну короткострокову рівновагу ілюструє рис. 10.3.

Рис.10.3. Макроекономічна короткострокова рівновага в моделі AD-AS.

Як видно з рисунка, макроекономічна короткострокова рівновага встановлюється у точці перетину кривих AD і AS.

За рівноважного рівня цін покупці хочуть купити стільки, скільки фірми хочуть продати. Рівноважного обсягу виробництва може бути як в умовах неповної зайнятості, так і в умовах повної зайнятості.

Переміщення кривих сукупного попиту і сукупної пропозиції чинить вплив як на рівень цін, так і на величину реального обсягу виробництва. Наприклад, на кейнсіанському відтинку, який характеризується високим рівнем безробіття і великим недовикористанням виробничих потужностей, розширення сукупного попиту призводить до зростання обсягу реального національного продукту без підвищення рівня цін. На проміжному відтинку розширення сукупного попиту призводить як до зростання обсягу виробництва, так і до підвищення цін. Збільшення сукупного попиту на класичному відтинку призводить лише до підвищення рівня цін, тобто до інфляції попиту.

Проаналізуйте самостійно вплив переміщення кривої сукупної пропозиції на рівень цін та обсяг реального національного виробництва.

Сукупний попит може не лише зростати, а й зменшуватись. Зменшення сукупного попиту, як показує модель сукупного попиту і сукупної пропозиції, має такі наслідки:

• на кейнсіанському відтинку реальний обсяг національного виробництва зменшиться, а рівень цін залишиться незмінним;

• на класичному відтинку ціни дещо впадуть, а реальний обсяг національного виробництва залишиться на рівні повної зайнятості;

• на проміжному відтинку модель передбачає, що реальний обсяг виробництва і рівень цін зменшиться.

Зниження цін при зменшенні сукупного попиту на класичному і проміжному відтинках відбувається повільно . Життя показує, що ціни легко підвищуються і важко знижуються . Це явище отримало назву “ефект храповика” . Причина цього ефекту – не гнучкість цін і заробітної плати в короткі проміжки часу.

Із аналізу сукупної пропозиції можна зробити такий висновок: в короткотерміновому періоді, коли ціни не гнучкі, крива сукупної пропозиції горизонтальна або висхідна, а зміни сукупного попиту впливають на обсяг виробництва товарів і послуг в економіці.

Інша ситуація складується у довгостроковий період, коли ціни і заробітна плата є гнучкими. Поведінку економіки у довгостроковому періоді описує класична модель. Тому крива сукупної пропозиції будується на підставі цієї моделі.

Згідно з класичною моделлю економіки обсяг виробленої продукції в довгостроковому періоді залежить не від рівня цін, а від кількості капіталу, праці і наявних технологій. За цих умов крива сукупної пропозиції є вертикальною. Якщо вона є вертикальною, то зміни сукупного попиту впливають лише на ціни, а не на обсяги виробництва, як це показано на рисунку 10.4.

Рис. 10.4. Переміщення кривої сукупного попиту у довгостроковому періоді.

Зменшення пропозиції переміщує криву сукупного попиту вліво від AD₁ до AD_2. Точка рівноваги економіки переміщується з точки А в точку В. Оскільки в довгостроковому періоді крива сукупної пропозиції LRAS вертикальна, зменшення сукупного попиту впливає лише на рівень цін, а не на обсяг виробництва.

Рівень виробництва у довгостроковому періоді називають рівнем виробництва за повної зайнятості або природним рівнем виробництва.

Природний рівень безробіття це такий рівень виробництва, за якого усі ресурси використовуються повністю, відсутнє циклічне безробіття .

4. Економічне зростання.

Криві сукупного попиту і сукупної пропозиції разом визначають рівень цін та обсяг національного виробництва. Ці фактори обумовлюють і економічне зростання, яке є важливішою метою кожної країни. Тільки економіка, що зростає, спроможна краще задовольняти потреби людей і розв’язувати їх соціально-економічні проблеми.

Під економічним зростанням розуміють збільшення виробничих потужностей і реального обсягу продукції в цілому і на душу населення.

Більш широким поняттям є економічний розвиток, яки означає прогресивні зміни у виробничих потужностях і економічних відносинах країни, структурі економіки і механізмі її функціонування, кількості і якості продукції, її розподілі і споживанні та в природному середовищі.

Фактори економічного зростання:

Економічне зростання насамперед залежить від кількості і якості людських (трудових) ресурсів. Тому кожна держава, яка хоче досягнути вищого добробуту, повинна звертати належну увагу на реалізацію таких програм:

• поліпшення стану здоров’я та харчування людей як необхідної передумови продуктивної праці. Першочергово повинні розв’язуватись проблеми забезпечення харчування для поліпшення розумового та фізичного здоров’я дітей та дорослих та вдосконалення контролю та нагляду за захворюваннями;

• вдосконалення освіти, повна ліквідація неписемності, навчання робітників. Багато досліджень засвідчує високу віддачу інвестицій в освіту. Освіта зміцнює здатність людей реалізувати свої бажання, підвищувати продуктивність своєї праці й потенціал для досягнення вищого рівня життя. Освіченіша людина скоріше сприймає нову інформацію та ефективніше застосовує раніше невідомі засоби виробництва та технологічні процеси. Освіта сприяє підприємницькій діяльності. Зусиллям держави підвищувати освітній рівень своїх громадян може шкодити “втеча умів”, коли най здібніші особи виїжджають у високо розвинуті країни.

Економічний розвиток країн залежить від наявності в них такого чинника виробництва, як природні ресурси. Їх розподіл між країнами дуже нерівномірний. Є країни, які мають досить великі промислові родовища нафти, газу, бокситів, міді, вольфраму і т.п. та достатню кількість орних земель, лісу прісної води. Проте лише окремі з них використали свої природні багатства для економічного зростання. Це, насамперед, країни-експортери нафти, котрі входять в ОПЕК - Організацію країн-експортерів нафти. Іншим країнам природні багатства не забезпечили економічного процвітання, оскільки їхні ресурси належать великим транснаціональним корпораціям і доходи від них ідуть за кордон.

Інші країни не мають достатньої кількості природних ресурсів і відчувають гостру нестачу орних земель, лісів та енергетичних ресурсів. Проте, як показує життя, брак цих ресурсів не є перепоною для економічного зростання. Яскравим прикладом того є Японія, Швейцарія та ін. Вони одержують ці ресурси в обмін на свою продукцію. До того ж вони використовують ці ресурси ефективно.

Важливим фактором економічного зростання є нагромадження капіталу, яке збільшує капіталоозброєність праці, підвищує її продуктивність. Від того залежить рівень життя людей. Щоб нагромаджувати капітал, люди повинні обмежувати своє поточне споживання, заощаджувати, а чисте заощадження залежить від величини національного доходу. В розвинених країнах нагромаджується від 10 до 20% національного доходу, що забезпечує підвищення капіталоозброєності і продуктивності праці. В бідних країнах, де обсяг національного доходу менший, а чисельність населення велика, на нагромадження спрямовується значно менша частка національного доходу. Навіть і в тих країнах, де норма нагромадження вища, через малий обсяг ВВП абсолютна величина нагромадження відносно невелика.

Інвестиції робляться не тільки в машини, устаткування, будівлі і споруди, які забезпечують безпосередній випуск продукції. Більша їх частина спрямована в галузь інфраструктури. А це, як звичайно, великомасштабні проекти: автомобільні шляхи, залізниці, нафто- і газопроводи, системи зв’язку, заходи щодо поліпшення охорони природи тощо.

Реалізацію таких проектів переважно здійснює держава. Приватний капітал не завжди зацікавлений у таких капіталовкладеннях, оскільки вигоди від них поширюються на всю економіку і не можуть бути продані індивідуальним покупцям.

Недостатні вкладення у галузь інфраструктури в багатьох країнах сповільнюють їх економічне зростання.

Історичний вплив на економічне зростання країн роблять нові технології, різні інновації, які є результатом науково-технічного прогресу. Країни, в яких розвивається наука і техніка, застосовуються нові технології, освоюються нові види продукції, швидко збільшують свій національний дохід і добробут населення.

Інноваційні процеси в економіці тісно пов’язані з капіталоутворенням та розвитком підприємництва.

Технологічний поступ – це, насамперед, доробок промислово розвинених країн. І хоч у сучасному світі нові технології передаються по різних каналах іншим країнам, їх вплив на економічне зростання неоднаковий у різних державах. Передові технології виникають, з’являються переважно в передових країнах, дають найбільший ефект в їх специфічних умовах: за наявності високої заробітної платні, достатньої кількості капіталу, кваліфікованих інженерів, відповідної організації праці й виробництва. Там, де ці умови відсутні, запозичення сучасних технологій не дає відповідного ефекту.

Усі перераховані чинники економічного зростання у сучасному світі комплексно пов’язані між собою і дають найбільший ефект лише при певних комбінаціях.

Вказані чинники визначають можливості економічного зростання. Однак реальне зростання можливе лише тоді, коли зростає сукупний попит на товари і послуги, а наявні ресурси розподіляються в суспільстві таким чином, що можна одержати найбільшу кількість необхідної продукції.

Розрізняють екстенсивне та інтенсивне економічне зростання. Екстенсивне зростання означає, що приріст продукції досягається за рахунок кількісного нарощування чинників виробництва – зайнятості, капіталу, інвестицій та ін. Інтенсивне зростання досягається за рахунок якісних змін у чинниках виробництва – підвищення продуктивності праці, ефективності використання капіталу, предметів праці, що пов’язане з використанням досягнень науки та техніки.

Тема 11. Макроекономічна нестабільність та економічні функції держави.

1. Циклічні коливання та антициклічна політика.

2. Безробіття, його причини та види. Втрати від безробіття.

3. Інфляція, її види та наслідки.

4. Економічні функції держави.

1. Циклічні коливання та антициклічна політика.

Важливою особливістю економіки, що базується на ринкових засадах, є її нестабільність. Довгострокове економічне зростання переривається спадом виробництва, низьким рівнем зайнятості та зростанням цін. Чергування піднесень і спадів у економіці призводить до того, що її розвиток носить хвилеподібно-зростаючий, циклічний характер. Циклічні коливання в економіці були відомі давно, але до початку 19 ст. вони мали здебільшого сезонний характер, що було зумовлено переважанням сільського господарства й особливостями сільськогосподарського виробництва.

Економічний цикл – це послідовність піднесень і спадів економічної активності протягом кількох років, тобто, це рух суспільного виробництва від одного кризового явища до іншого, що характеризується коливаннями обсягу національного виробництва, доходів і зайнятості та постійно повторюється. Його ще називають циклом ділової активності або діловим циклом.

Циклічність як об’єктивна закономірність економічного розвитку за своїм змістом багатоструктурна. Серед критеріїв класифікації циклів слід виділити тривалість, тобто час (місяць, рік) між двома сусідніми вищими або двома сусідніми нижчими точками ділової активності. За тривалістю економічні цикли поділяють на малі (короткі) цикли, які продовжуються 3-4 роки; середні цикли – строком 7-11 років; великі цикли (довгі хвилі), періодичність яких становить 40-60 років.

У структурі циклічного економічного розвитку найбільш вираженими є середні промислові цикли. Історія середніх циклів починається із кризи перевиробництва 1825 р., що охопила Великобританію. Цей цикл тривав 12 років і закінчився кризою 1836 р., яка уразила економіку Великобританії та США. Через 11 років нова економічна криза охопила економіку Великобританії, США, Франції та Німеччини. Криза 1857р.стала першою світовою циклічною кризою. Пізніше більшість криз були світовими. В цілому у 20ст. у країнах з розвиненою ринковою економікою відбулося 14 циклічних криз.

Кожен економічний цикл є унікальним. Але водночас усі цикли характеризують певні загальні ознаки. Насамперед, це загальна послідовність у зміні фаз циклу . Більшість учених – економістів поділяють цикли на чотири фази: пік, спад (рецесія), дно, піднесення. Пік або вершина є найвищою точкою піднесення, коли в національній економіці досягається повна зайнятість, а виробництво працює на повну потужність. У цій фазі циклу рівень цін має тенденцію до підвищення, а ріст ділової активності припиняється. Найнижча точка економічного спаду (дно) характеризується тим, що виробництво і зайнятість, досягнувши найнижчого рівня, починають зростати (мал.1).

Мал. 1 Економічний цикл

Вихідною фазою економічного циклу є криза, спад виробництва, який ще називають рецесією. Вона порушує нормальний хід економічного розвитку, а всі наступні фази відновлюють його. При цьому кожна попередня фаза створює передумови для її власного відмирання та виникнення наступної фази .Фаза піднесення завершується і змінюється фазою кризи ( рецесії ) на так званій верхній поворотній точці піку чи вершини. Таким же чином фаза кризи ( спаду, рецесії ) завершується і створює умови для нового піднесення через фазу депресії на її поворотній найнижчій точці – на дні. Початок піднесення, що настає за спадом, називають пожвавленням, а глибокий і тривалий спад – депресією.

Внаслідок дії різноманітних факторів в економічному циклі досить складно виділити всі чотири фази. Відбувається поступове злиття фази кризи з фазою депресії, а фази пожвавлення – з фазою піднесення, і цикл функціонує як двофазний. Спад і піднесення є його головними фазами, а пік і дно позначають поворотні пункти циклу. Отже, діловий цикл триває від одного економічного спаду до іншого.

Основними індикаторами фази циклу виступають обсяг реального виробництва, рівень зайнятості і рівень безробіття.

Фазою, що формує і визначає характер і тривалість економічного циклу, фазою, яка є найвідчутнішою за своїми соціально – економічними наслідками, є фаза кризи або рецесії . Це період, протягом якого реальний ВВП скорочується протягом не менш як шести місяців. Рецесія починається від піку і закінчується найнижчою точкою спаду – дном. Для неї характерними є: перевиробництво товарів порівняно із платоспроможним попитом і зростання запасів нереалізованої продукції; падіння цін на товари; скорочення обсягів виробництва; масове банкрутство торгівельних, промислових фірм і банків; збільшення незайнятості виробничих потужностей; зростання безробіття; зниження рівня номінальної і реальної зарплати, прибутків підприємств та інших доходів; падіння курсу акцій; потрясіння кредитної системи; підвищення норми позичкового процента; зростання соціальної напруженості та ін.

Кризові явища продовжують наростати до моменту відновлення макроекономічної рівноваги на її найнижчих рівнях, у точці «дна», після чого починається пожвавлення і піднесення . Рівень виробництва підвищується, а зайнятість зростає, скорочуються товарні запаси, відбувається значний приріст виробничих інвестицій. В міру економічного піднесення, зростають темпи приросту рівня цін. Піднесення - це фаза, яка характеризується збільшенням обсягів виробництва , зростанням добробуту, при цьому економіка виходить на рівень, який перевищує всі попередні. Різні сектори економіки по – різному підлягають циклічним коливанням. Найчутливішим до них є виробництво інвестиційних товарів, споживчих товарів довготривалого використання та будівництво.

Існує ряд теорій, які розглядають економічні цикли та їх причини . У другій половині ХІХ ст. англієць В. Джевонс пояснював циклічність появою плям на Сонці, американець Г. Мур –ритмічністю руху Венери, С. Сісмонді причиною криз вважав недостатнє споживання населення, український економіст М.І. Туган-Барановський - диспропорційність між галузями економіки. Інноваційні теорії, зокрема, Й. Шумпетер, А. Хансен, пов’язують циклічність із нерівномірністю НТП, стрибкоподібним характером оновлення основного капіталу. Дж. М. Кейнс та його послідовники Р. Харрод, Дж. Хікс та ін. розглядають цикл як результат взаємодії руху національного доходу, споживання і заощадження. Монетаристська теорія виходить із того, що головну роль у динаміці економічного циклу відіграє нестабільність грошової пропозиції .

Можна звести різні теорії ділових циклів до двох підходів – теорій, що пов’язують цикли із зовнішніми факторами та теорій, що пояснюють цикли внутрішніми факторами. До внутрішніх факторів слід віднести: коливання інвестицій; зростання доходу і споживання; рішення у грошово-кредитній політиці, які супроводжуються появою надмірної кількості грошей або надмірним їх вилученням з обігу невідповідність між сукупним попитом і пропозицією зміни в державних закупках.

Серед зовнішніх чинників циклічності виділяють політичні перевороти, трансформації соціально-економічної системи, війни, високі темпи зростання населення та його міграції, відкриття нових родовищ корисних копалин, нових земель, зміни у зовнішніх умовах функціонування національної економіки, наукові відкриття, технологічні інновації, помилки уряду в реалізації економічної політики тощо.

Але безперечним є те, що циклічні коливання викликані суттєвими змінами в сукупному попиті або в сукупній пропозиції.

Заходи держави, спрямовані на регулювання коливань економічної активності в суспільстві в періоди передкризового і кризового стану називають антициклічною політикою (політикою стабілізації). Існує два її типи, які здійснюються залежно від умов, що склалися: стримування та експансії. Політика стримування спрямована на обмеження сукупного попиту і використовується, коли економіка країни перебуває у фазі буму (піку). Політика експансії спрямована на розширення сукупного попиту і використовується, коли економіка перебуває в стадії депресії.

Основними інструментами держави є фіскальна політика, зокрема, зміна державних витрат і податкових ставок, грошово-кредитна політика, спрямована на регулювання пропозиції грошей і процентної ставки за допомогою облікової ставки, норми обов’язкових резервів та участі на відкритому ринку цінних паперів.

2. Безробіття, його причини та види. Втрати від безробіття.

Однією із складових ринкової економіки є ринок праці. Він охоплює всі категорії працездатного населення, яке готове працювати за наймом або в режимі самозайнятості, підприємництва. Ринок праці є механізмом розподілу трудових ресурсів за галузями національної економіки з урахуванням професійної підготовки та кваліфікації працівників.

Головними елементами ринку праці є попит , пропозиція, ціна робочої сили. Попит на ринку праці визначається обсягом і структурою загальної потреби на робочу силу для випуску продукції, які забезпечені реальними робочими місцями. Пропозиція робочої сили – це працездатне населення, яке пропонує свою робочу силу за кожного рівня заробітної плати. Пропозиція робочої сили визначається сукупністю різних факторів, зокрема, рівнем заробітної плати, освіти, профспілкового захисту, характером і змістом праці, податковою системою тощо.

Співвідношення між попитом і пропозицією на ринку праці проявляється в ринковій ціні робочої сили і залежить від кон’юнктури ринку. Якщо попит і пропозиція врівноважуються, потреби суспільства в робочій силі задовольняються максимально. Ситуації рівноваги ринку праці відповідає певний рівень заробітної плати. Слід зазначити, що обсяг ринку праці переважно визначається попитом на робочу силу, який в свою чергу, залежить від загальної ринкової кон’юнктури та фази економічного циклу в країні. Коли економіка перебуває у стані циклічного піднесення, попит на робочу силу зростає, а ринок праці розширюється. Якщо суспільне виробництво переживає кризу чи депресію, попит на робочу силу зменшується, а ринок праці звужується. Розширення чи звуження ринку праці викликає зміни чисельності та співвідношення між його складовими: зайнятими і безробітними.

Зайнятість населення, як економічне поняття – це сукупність економічних, правових, соціальних відносин, пов’язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та його участю у суспільно корисній діяльності, що приносить дохід. Зайнятість, як економічна проблема, – це співвідношення чисельності працездатного населення і кількості зайнятих, яке характеризує ступінь використання трудових ресурсів та ситуацію на ринку робочої сили. Зайняте населення – це люди, які виконують будь-яку оплачувану роботу, а також ті, хто мають роботу, але тимчасово не працюють через хворобу, відпустку, тощо. Зайняте населення є активною частиною трудових ресурсів, яка задіяна у суспільному виробництві.

Крім зайнятих в структурі працездатного населення виділяють безробітних і добровільно непрацюючих (незайнятих).

Безробітні - це громадяни, які не мають роботи, але активно шукають або очікують її і здатні приступити до неї. Згідно Закону України „Про зайнятість населення”, безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших передбачених чинним законодавством доходів через відсутність підходящої роботи та зареєстровані у державній службі зайнятості.

Незайняті - це люди, що не працюють і не шукають роботу за даного рівня заробітної плати. Це частина дорослого населення, що навчається, перебуває на пенсії, є надто хворими, щоб працювати, або не потребує роботи, у зв’язку з наявністю інших джерел для існування.

Отже, люди, що мають роботу – зайняті; люди, які не мають роботи, але шукають її – безробітні; а ті, що не мають роботи і не шукають її – незайняті.

Згідно методики МОП (Міжнародна організація праці – це спеціалізована установа, утворена в 1919 році, працює при ООН, що проголосила своєю метою вивчення і покращення умов праці і життя трудящин шляхом рекомендацій з питань трудового законодавства) усе населення поділяється на економічно активне і економічно неактивне. Економічно активне – це частина населення, яка протягом певного періоду забезпечує пропозицію своєї робочої сили для виробництва товарів і надання послуг. Кількісно воно складається із чисельності зайнятих економічною діяльністю і чисельності безробітних. Економічно неактивне населення – це особи у віці 15 – 70 років, які не можуть бути кваліфіковані як зайняті або безробітні: учні, студенти, курсанти денної форми навчання, пенсіонери, зайняті домашнім господарством, особи, які не мають необхідності або бажання працювати.

Безробіття, таким чином, відображає економічні відносини щодо вимушеної незайнятості працездатного населення. Безробітних у загальній чисельності робочої сили відображає рівень безробіття. Рівень безробіття – це відношення кількості безробітних до величини робочої сили (суми зайнятих і безробітних):

Рівень безробіття = Чисельність безробітних / кількість робочої сили х 100%

Серед основних чинників формування безробіття слід виділити:

- недостатній рівень сукупного ефективного попиту;

- негнучкість системи відношення цін і ставок заробітної плати;

- недостатня мобільність робочої сили;

- структурні зрушення в економіці;

- дискримінація на ринку праці щодо жінок, молоді та національних меншин;

• демографічні зміни в чисельності і складі робочої сили.

В економічній науці існують різні точки зору щодо функціонування ринку

праці та причин виникнення безробіття. Згідно класичної теорії безробіття виникає в результаті підвищення заробітної плати до рівня вищого, ніж рівноважний. За таких умов пропозиція праці перевищує попит на неї ( мал.1).

Мал. 1

Класики вважають, що в умовах безробіття заробітна плата повинна зменшуватись. Рівновага на ринку праці досягається тільки через ринковий механізм саморегулювання за умов гнучкості заробітної плати.

Згідно кейнсіанської теорії в ринковій економіці не існує такого механізму, який би гарантував повну зайнятість населення, оскільки заробітна плата не є гнучкою. Для досягнення рівноваги ринку праці і повної зайнятості необхідне систематичне втручаня держави в економічні процеси. Держава шляхом стимулювання сукупного попиту сприяє зростанню виробництва і попиту на робочу силу, що в кінцевому результаті призведе до зниження рівня безробіття. (рис.2.)

Рис.2.

Аналіз статистичних даних про зайнятість населення та безробіття показує, що на ринку праці щорічно відбувається певний приплив робочої сили та приріст вільних робочих місць. Пропозиція робочої сили, так само як і попит на неї, безперервно змінюються. Вільні робочі місця заповнюються безробітними, але частина працездатного населення лишається без робочого місця. Отже, зайнтість і безробіття є актуальними економічними проблемами.

У залежності від причин, які викликають безробіття, розрізняють декілька його видів.

Фрикційне безробіття виникає внаслідок зміни робочого місця на краще, у зв'язку з переїздом з однієї місцевості до іншої та закінченням навчального закладу. Це «добровільне» безробіття, оскільки виникає з ініціативи самих працівників. Воно є неминучим, певною мірою бажаним і відносно короткочасним. Перехід із малооплачуваних, малопродуктивних робіт на продуктивніші сприяє підвищенню доходів і кращому розподілу трудових ресурсів. За умов конкурентної ринкової рівноваги фірми наймуть усіх кваліфікованих працівників, які хочуть працювати за рівноважної ринкової зарплати. На рисунку 3 кількість зайнятих відповідає відрізку АЕ

Рис. 3

Частина робочої сили, що відповідає відрізку ЕF, за такої зарплати працювати не хоче. Такі безробітні становлять добровільне безробіття. Добровільно безробітні віддають перевагу відпочинку або іншому виду діяльності, або вони шукають роботу після закінчення вузу, можливо, це низькокваліфіковані працівники, які не хочуть виконувати малооплачуваної роботи.

Структурне безробіття спричинене структурними зрушеннями в економіці, закриттям старих підприємств і виробництв. В результаті змінюється попит на окремі професії і фахи та пропозиція робочої сили щодо них. Робоча сила повільно реагує на зміни в попиті на товари і послуги, зміни техніки і технології виробництва, тому й виникає безробіття. «Структурні» безробітні зможуть працевлаштуватися тільки в результаті перекваліфікації, перепідготовки чи зміни місця проживання.

Різниця між структурним і фрикційним безробіттям полягає в тому, що «фрикційні» безробітні мають навики і фах, які можуть продати на ринку праці, а «структурні» безробітні не можуть отримати роботи без попередньої додаткової перепідготовки, навчання чи зміни місця проживання. Фрикційне безробіття носить короткостроковий характер, а структурне – більш тривалий і тому вважається серйозною проблемою.

Циклічне безробіття – це вивільнення робочої сили, викликане загальним спадом виробництва внаслідок циклічних коливань. Масштаби і тривалість циклічного безробіття досягають максимуму під час кризи.

У ринковій економіці, в силу її динамізму, обов’язково існує оптимальний резерв робочої сили і підтримується природна норма безробіття, при якій досягається довготривала рівновага, коли темпи інфляції дорівнюють очікуваному темпу зростання цін. Вважається, що наявність структурного і фрикційного безробіття є передумовою для розвитку економіки. Повна зайнятість визначається як зайнятість, що складає менше 100% робочої сили. Тому фрикційне та структурне безробіття називають природним безробіттям. Повна зайнятість, таким чином, це зайнятість при наявності природного безробіття. Природний рівень безробіття залежить від інформованості населення про можливості зайнятості, системи підготовки та перепідготовки кадрів, міграційних та демографічних факторів, тощо. Вважається, що в розвинутих країнах рівень природного безробіття становить 5 – 6%. За умов, коли фактичний рівень безробіття дорівнює природному безробіттю, фактичний ВВП дорівнює потенційному ВВП. Потенційний ВВП – це максимальний його рівень, що може підтримуватись за даної технології, повної зайнятості, без прискорення інфляції.

Економічні втрати і наслідки безробіття.

За наявності циклічного безробіття в економіці виникають певні втрати. Вони виражаються у відставанні фактичного ВВП від потенційного його рівня. Американський вчений А.Оукен виявив залежність, за якою кожен відсоток циклічного безробіття викликає 2,5% відставання ВВП фактичного від потенційного. Це отримало назву закону Оукена.

Поряд з економічними втратами безробіття має негативні соціальні і психологічні наслідки, а саме: відбувається нерівномірний розподіл втрат від безробіття серед різних соціальних верств населення; втрата кваліфікації робітників, що може згодом зумовити значне зниження зарплати чи нові звільнення; погіршення фізичного і психологічного стану робітників; падіння моральних підвалин; громадська і політична напруга в суспільстві.

3. Інфляція, її види та наслідки.

Однією із найважливіших проблем багатьох країн світу, насамперед, тих, що переходять до ринкової економіки, є інфляція.

Інфляція – це зростання загального рівня цін у країні впродовж певного періоду часу , що супроводжується знеціненням національної грошової одиниці.

При цьому ціни різних товарів можуть зростати неоднаковими темпами.

Інфляція вимірюється за допомогою індексів цін. Індекс цін характеризує рівень інфляції, який показує як змінилися ціни в національній економіці за певний період.

Темп інфляції показує, прискорилась чи уповільнилась інфляція за певний період і визначається за формулою :

I_t- рівень цін у поточному періоді;

I_t-1- рівень цін у попередньому періоді.

Протилежним до інфляції є явище дефляції, яка спостерігається тоді, коли загальний рівень цін знижується .

Залежно від рівня розрізняють три види інфляції: помірну, галопуючу та гіперінфляцію.

Помірна інфляція має місце тоді, коли річний приріст цін становить до 10%. За такої інфляції ціни відносно стабільні, що не має негативних наслідків і не є відчутним для економічних суб’єктів; люди продовжують заощаджувати гроші. Помірну інфляцію, за якої ціни зростають до 5% за рік, називають повзучою.

Галопуюча інфляція настає тоді, коли ціни зростаю на 20, 50,100 або й більше відсотків за рік. Гроші втрачають свою вартість дуже швидко, тому населення майже не заощаджує грошей, а перетворює їх у товари. Ринки капіталів звужуються, а внутрішні інвестиції скорочуються. На цій стадії значно посилюються економічні суперечності та соціальне напруження. Інфляція виходить з-під контролю держави.

Гіперінфляція характеризується зростанням цін на тисячі, десятки тисяч і більше відсотків за рік. Усі прагнуть при цьому позбутися грошей. Гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції. Вона означає економічний і соціальний хаос, фінансовий крах та суспільно - політичне безладдя. Така інфляція була характерна для економіки України в 1992-1993 рр.

Залежно від причин і механізму зростання загального рівня цін розрізняють інфляцію попиту і інфляцію витрат ( пропозиції ).

Інфляція попиту виникає тоді, коли сукупний попит зростає швидше за виробничий потенціал економіки, а тому ціни зростають, щоб врівноважити попит і пропозицію. Виробництво не може швидко зреагувати на надлишковий попит збільшенням реального обсягу виробництва, бо всі наявні ресурси уже залучені, тому зростають ціни.

Інфляція пропозиції (витрат) спостерігається тоді, коли ціни зростають внаслідок збільшення витрат на виробництво одиниці продукції. Це інфляція з боку пропозиції, яка означає ріст витрат виробництва, що випереджає ріст реального доходу і продуктивності праці. Збільшення витрат на виробництво одиниці продукції зменшує прибутки та обсяги виробництва, який фірми готові запропонувати за наявного рівня цін. У результаті пропозиція товарів зменшується, а рівень цін підвищується. Ціни при цьому зростають через зростання цін на сировину, паливо, енергоресурси, або коли номінальна зарплата зростає швидше, ніж рівень продуктивності праці.

Поєднання інфляції попиту та інфляції пропозиції утворює інфляційну спіраль.

Крім того інфляцію поділяють на передбачену – яку учасники ринкового процесу очікували і захистилися від її згубних впливів, і непередбачену, коли вона є несподіваною для економічних суб’єктів, наслідком незапланованих змін в сукупному попиті і сукупній пропозиції. З іншого боку, інфляція буває збалансованою, в процесі якої відносні ціни не змінюються, і незбалансованою, яка супроводжується зміною відносних цін товарів, послуг та ресурсів.

Серед головних причин інфляції слід виділити: зростання грошової маси вищими темпами порівняно зі зростанням національного продукту; дефіцит державного бюджету; мілітаризація економіки; монополії та не обґрунтовані привілеї; особливості структури національної економіки і ін.

Інфляція, особливо коли вона досягає рівня галопуючої або гіперінфляції чи є непередбачуваною, негативно позначається на всіх сторонах суспільного життя країни. Основними соціально – економічними наслідками інфляції є:

по-перше, зниження реальних доходів населення. Це стосується насамперед осіб, що одержують фіксовані номінальні доходи (працівники бюджетних організацій, пенсіонери ін.). Реальні доходи цих людей зменшуються, а реальні доходи осіб, номінальні доходи яких зростають швидше, ніж рівень інфляції, збільшуються;

по-друге, відбувається випадковий перерозподіл доходу і багатства між різними верствами населення; між дебіторами і кредиторами;

по-третє, знецінюються фінансові активи із фіксованим доходом;

по-четверте, знижується мотивація до інвестування довгострокових програм. Довгострокові інвестиції стають ризикованими, тому що прибуток, який очікують отримати при поточних цінах, у майбутньому внаслідок інфляції може суттєво зменшитися в реальному вимірі;

по-п‘яте, спотворення відносних цін та обсягів виробництва різних товарів;

по-шосте, прискорюється матеріалізація грошей. Гроші стають „гарячими”, від них намагаються якнайшвидше звільнитися;

по-сьоме, знижується мотивація до праці;

по-восьме, підривається управлінський механізм економіки, знижується ефективність інструментів державного регулювання, а часом навіть інфляція робить недоцільним їх використання.

Дослідження показали, що між безробіттям та інфляцією існує зв‘язок. Збільшення безробіття зменшує інфляцію і навпаки. Взаємозалежність між безробіттям та інфляцією одержала своє наукове узагальнення у вигляді кривої Філліпса – англійського економіста, який вивчивши дані щодо безробіття і номінальної заробітної плати у Великобританії за останні 100 років, виявив обернений зв‘язок між безробіттям і змінами в номінальній зарплаті і цінами, тобто інфляцією (мал.2).

Мал.2 Крива Філліпса.

Рівень безробіття (%)

Крива Філліпса відображає підхід, згідно з яким країна може мати нижчу норму безробіття, якщо є бажання заплатити таку ціну, як вищий темп інфляції.

Ця модель є корисною для аналізу короткострокових змін безробіття та інфляції. В межах тривалих інтервалів часу зв’язок між безробіттям та інфляцією має інший характер. Про це свідчить досвід багатьох країн світу в період 70-80-х р.р. ХХст., коли в економіці відбувалося одночасне зростання інфляції та безробіття - стагфляція. Стагфляція описує таку економічну ситуацію, в якій високий рівень безробіття супроводжується високим сталим темпом інфляції. Отже, в довгостроковому періоді не існує альтернативи між рівнями інфляції і безробіттям, а крива Філліпса набуває вигляду вертикальної прямої.

4. Економічні функції держави.

На сучасному етапі розвитку ринкової економіки держава об’єктивно змушена виконувати ряд функцій, спрямованих на регулювання економіки. Виконуючи роль загальногосподарського центру, державні органи і установи формують стратегію економічного розвитку, доповнюючи і модифікуючи дію стихійно–ринкового механізму.

Ринкові механізми не поширюються на окремі сфери суспільного життя: сферу забезпечення обороноздатності і безпеки держави, правопорядку; забезпечення нормативно-правової бази діяльності економічних суб’єктів; вирішення проблем зайнятості і соціального захисту. Ринковий механізм не спроможний протистояти монополізації економіки з метою забезпечення найвищої ефективності, циклічності економічного розвитку, зовнішнім ефектам, зокрема, таким як забруднення навколишнього середовища, вичерпання невідтворюваних ресурсів, порушення екологічно-економічної рівноваги. Крім того, держава повинна забезпечити виробництво товарів колективного споживання, оплачувати діяльність державних установ. Ринки не обов'язково забезпечують розподіл доходу, що розглядається як суспільно допустимий і справедливий. Економіка вільного підприємництва може продукувати неприйнятні для суспільства розриви в доходах і споживанні. У зв’язку із цим основними економічними функціями держави є забезпечення ефективності, справедливості та стабільності.

Запорукою економічної ефективності є дотримання здорових конкурентних засад функціонування економіки і обмеження монополізації за допомогою антимонопольного законодавства. Цільовою функцією держави для забезпечення ефективності економіки є створення мережі інформаційних послуг, бо саме повна інформованість сприяє раціоналізації поведінки господарських суб’єктів. Все це створює передумови для раціонального розподілу ресурсів між товарами і послугами, сферами господарства і забезпечує ефективність економіки.

Першочерговою функцією будь-якої держави є підтримання стабільності економічної системи. Діяльність держави спрямована на підтримання стабільних темпів економічного зростання, нівелювання та пом’якшення циклічних коливань економічного розвитку, здійснення антиінфляційної політики і регулювання зайнятості. Короткострокова стабілізація залежить від співвідношення рівнів виробництва і сукупних витрат. Довгострокова стабільність може досягатися через забезпечення нинішнього розвитку фундаментальних наукових досліджень за новітніми напрямками НТП, які потребують значних інвестиційних витрат і пов’язані із значним ризиком.

Уряди покладаються на податки, видатки та регулювання грошового обігу, щоб сприяти макроекономічному зростанню та стабільності, зменшувати безробіття та інфляцію, водночас стимулюючи економічне зростання.

Цільовою функцією держави є не тільки показники досягнутого рівня виробництва, а й ті, що визначають рівень соціально-економічного розвитку та якості життя. Метою державної соціальної політики є не зрівняння доходів, а зменшення нерівності в отримуваних доходах за допомогою їх перерозподілу на користь непрацездатних і малозабезпечених. Для реалізації поставленої мети використовується податкова і бюджетна політика, індексація доходів, регулювання цін, встановлення мінімального рівня заробітної плати тощо. Велику роль відіграють державні трансфертні платежі: допомоги по безробіттю, пенсії, стипендії, видатки на соціальне страхування і соціальний захист населення. Державне регулювання ринку праці також виконує соціальну функцію, забезпечуючи рівні умови працевлаштування, режим праці та відпочинку, соціальні гарантії у разі втрати працездатності.

Макроекономічні заходи, спрямовані на стабілізацію і економічне зростання включають фіскальні заходи разом з монетарними. Розрізняють 4 види стабілізаційної політики: фіскальну, монетарну, політику доходів і зовнішньоекономічну політику.

Фіскальна політика передбачає цілеспрямоване регулювання податків і державних видатків і пов‘язана з формуванням державного бюджету. Це заходи уряду, спрямовані на зниження безробіття чи інфляції та досягнення природного обсягу виробництва через зміну державних видатків, рівня оподаткування або через одночасне їх поєднання. За допомогою фіскальної політики уряд може змінювати структуру національної економіки, зменшувати циклічні коливання, досягати повної зайнятості, сприяти економічному зростанню, впорядковувати державні фінанси, боротися з інфляційними процесами.

Монетарна політика – це вплив на кількість грошей в національній економіці для досягнення макроекономічної стабільності. Зазвичай проводить її центральний банк. Монетарна політика ґрунтується на тому, що у короткостроковому періоді кількість грошей (пропозиція) впливає на процентні ставки, курси цінних паперів, валютні курси , а тому і на економіку в цілому – обсяг і структуру виробництва, рівень зайнятості і т. д.

Стимулююча монетарна політика спрямована на зменшення масштабу безробіття , а стримувальна – на приборкання інфляції .

Політика доходів - це політика контролю за цінами і заробітною платою.

Зовнішньоекономічна політика – це заходи держави, які покликані впливати на обсяги зовнішньої торгівлі. Її інструменти: мито, квота, експортні субсидії, ліцензії, демпінг і ін.

Виконання державою зазначених функцій, з одного боку, уможливлює досягнення макроекономічної стабільності, підтримання балансу між макро - та мікроекономічними рівнями господарювання, забезпечує соціальну орієнтацію економіки, з іншого – не суперечить, а доповнює конкурентно-ринковий механізм, надаючи останньому ознак регульованого, стабільного, соціально-відповідального ладу.

Тема 12.

Монетарна та фіскальна політика держви.

1. Фінансові ринки. Попит на гроші.

2. Банківська система. Центральний банк та його функції. Монетарна політика Центрального банку.

3. Фіскальна політика. Державний бюджет. Державний борг.

1. Фінансові ринки. Попит на гроші.

У сучасній економіці всі економічні операції проводяться за посередництвом грошей. Вони є основою фінансових відносин. Як вже було розглянуто у темі 3 “Поділ праці. Товарне виробництво. Гроші”, гроші - будь-який фінансовий актив, що використовується в якості посередника при здійсненні обміну товарів або як засіб платежу.

Сучасні платіжні засоби випускаються центральним і комерційними банками і поділяються на готівкові (символічні, декретні) та безготівкові (кредитні). Перші представлені банківськими білетами – грошовими знаками різного номіналу, які випускає лише центральний банк. Вони є формами боргових зобов‘язань держави, не мають власної цінності і забезпечені його активами і товарною масою, що обертається на ринку. Центральний банк повинен підтримувати стабільність грошового обігу і купівельну спроможність національної грошової одиниці. Купівельна спроможність грошей – кількість товарів і послуг, які можна придбати за грошову одиницю. Кредитні (безготівкові, депозитні) гроші - боргові зобов‘язання депозитних інститутів. Депозит – грошові кошти, вкладені у комерційні банки у готівковій чи безготівковій формі для зберігання на певних умовах.

Сукупність засобів платежу, що випущені банківською системою і обслуговують національну економіку, називається грошовою масою. Виходячи із ступеня ліквідності платіжних засобів й особливості фінансової системи країни, центральний банк класифікує обсяг і структуру грошової маси відповідно до грошових агрегатів М0, М1, М2, М3. Грошові агрегати – особливе поєднання фінансових активів, які є вимірниками обсягу і структури грошової маси. Грошові агрегати відрізняються за ступенем ліквідності, швидкістю обігу, роллю в економіці.

Гроші обертаються на фінансових ринках (ринках грошей). Фінансові ринки – сукупність ринкових інститутів, які мобілізують і переміщують грошові кошти від їх власників до позичальників. Більшість заощаджень в економіці здійснюють домашні господарства. У загальному плані заощадження домашніх господарств являють собою особисті заощадження. Разом із заощадженнями фірм вони становлять приватні заощадження. Заощадження поділяються на речові й фінансові активи. Більшість інвестицій в економіку здійснюють фірми. Фінансові ринки є механізмом мобілізації заощаджень та інших грошових фондів, переміщення від їх власників до позичальників.

Способи фінансування бувають прямі та непрямі. Пряме фінансування здійснюється у двох формах: капітального фінансування, коли відповідно до укладених угод фірма одержує грошові кошти в обмін на надання права на пайову участь у власності на цю фірму (купівля акцій), або у формі одержання позики. За непрямою формою фінансування відбувається переміщення коштів від їх власника до підприємця за допомогою фінансових посередників. В якості посередників на фінансових ринках виступають комерційні банки, інвестиційні компанії та інвестиційні фонди, страхові компанії, пенсійні фонди тощо.

Види фінансових ринків: ринок грошей; фондовий ринок, валютний ринок, ринок цінних паперів. На всіх фінансових ринках в якості фінансових інструментів використовують цінні папери. Останні виступають об‘єктом купівлі-продажу на даних ринках.

На ринку грошей, де головними посередниками є комерційні банки, укладаються угоди щодо купівлі-продажу фінансових інструментів короткотермінового кредиту (терміном до одного року). В якості таких інструментів використовують векселі, ощадні сертифікати, державні казначейські векселі, комерційні папери тощо. Складовими грошового ринку є міжбанківські кредити і ринок короткотермінових державних цінних паперів. Функціонування грошового ринку дає підприємствам можливість поповнювати свої обігові кошти.

Фондовий ринок (ринок капіталу) – ринок, на якому укладаються угоди з довготерміновими цінними паперами, щоб залучити кошти для інвестування.

Валютний ринок – ринок, на якому здійснюються акти купівлі-продажу валюти, платіжних документів та цінних паперів інших країн.

Ринок цінних паперів – ринок, на якому купуються і продаються цінні папери (грошові документи, які свідчать про право власності, відносини позики, визначають відносини між емітентом та їх власником). Завдяки функціонуванню цього ринку мобілізуються заощадження й тимчасово вільні кошти і передаються позичальникам та інвесторам; розподіляються й перерозподіляються ці кошти між суб‘єктами економіки, галузями, регіонами, країнами. Його стан впливає на грошовий обіг і процентні ставки. Ринок цінних паперів поділяється на первинний і вторинний. На первинному ринку здійснюється купівля-продажа перших і подальших емісій цінних паперів. Завдяки йому акумулюються грошові кошти емітентів. На вторинному ринку здійснюється перша й подальші перепродажі цінних паперів. Його функція – підтримання ліквідності цінних паперів і визначення їх курсу.

З боку учасників ринку формується попит на гроші. Величина попиту на гроші визначається обсягом товарообмінних угод і дорівнює грошовому агрегату М1., який включає готівку поза банками і залишки на поточних рахунках комерційних банків. Це попит на ділові гроші (гроші для угод). Вони мають абсолютну ліквідність. Попит на гроші пояснюється трьома мотивами (трансакційним, мотивом застережливості і спекулятивним мотивом), які були докладно розглянуті у темі 3. Попит на гроші знаходиться у прямій залежності від обсягу номінального національного доходу і в оберненій від ставки процента.

Процент – плата за використання грошей. Ставка процента (ціна грошової позики) визначають як відношення річного доходу, отриманого на позичковий капітал, до суми позики. На величину процентної ставки впливає час (довгострокова процентна ставка є середньою величиною очікуваних довготермінових процентних ставок); різні види ризиків; умови надання кредиту та умови конкуренції на ринку позичкового капіталу тощо. Існують різноманітні процентні ставки: облікова ставка, ставка ломбардних кредитів, ставка процентного грошового ринку між банками, процент по депозитам, процент за наданий кредит тощо. Розрізняють номінальну і реальну ставку процента. Номінальна процентна ставка ( і ) – норма процента, виражена у грошах за їх поточною купівельною спроможністю. Вона змінюється під впливом змін реальної ставки процента і темпу інфляції. Реальна процентна ставка ( r ) - ставка процента, скоригована на темп інфляції ( p ). Реальна ставка процента є різницею між номінальною ставкою процента і темпом інфляції: r = i – p.

Існує декілька підходів до визначення рівноважних ставок процента: ліквідна теорія процентної ставки, кредитна теорія процентної ставки і теорія фондів, що надаються у позику. За ліквідною теорією ставка процента формується на грошовому ринку і визначається пропозицією (MS) і попитом (MD) на гроші. (рис.12.1).

Ставка процента MD MS

(в %)

Пропозиція і попит на гроші (млрд грн)

Рис.12.1. Попит на гроші.

За кредитною теорією розмір процента визначають пропозиція і попит на ринку довготермінових кредитів і довготермінових вкладів. За теорією фондів, що їх надають у позику, ставку процента визначають пропозиція і попит на кредити. Пропозиція кредитів залежить від величини народногосподарських заощаджень і додаткової емісії грошей банками. Попит на кредити складається з попиту на засоби для інвестиційних цілей і нагромаджені заощадження.

Пропозиція грошей (кількість грошей в національній економіці) залежить від обсягу національного виробництва, швидкості обігу грошей, рівня цін тощо. Фактично це грошовий агрегат М1 (готівка та чекові депозити). Джерелами створення нових депозитів є: вкладення готівкових грошових коштів у комерційні банки; купівля комерційними або центральним банком державних цінних паперів у фірм та населення; купівля банками іноземної валюти; надання комерційними банками позичок. Кожна вміщена у резерви 1 грн. створює нових грошей на: m = 1 / r . Депозитний мультиплікатор (m = 1 / r ) визначає максимальну кількість нових депозитних грошей, що створюється однією грошовою одиницею надлишкових резервів за заданого рівня норми обов‘язкових резервів.

Пропозиція грошей перебуває у прямій залежності від обсягу грошової бази (В) і в оберненій від коефіцієнту депонування (cr) та норми резервування (rr):

Ms = B * (cr + 1) / (cr + rr);

Грошова база (В) складається з банківських резервів та з готівкових грошей поза банками: В = С + TR.

Норма резервування депозитів - визначається відношенням загальних резервів комерційних банків до депозитів: rr = TR / D.

Коефіцієнт депонування (rr) - це відношення попиту на готівку (С) до коштів на депозитах (D): cr = C / D.

Грошовій базі властивий активний (мультиплікативний) вплив на пропозицію грошей. Грошовий мультиплікатор - коефіцієнт пропорційності між пропозицією грошей і грошовою базою: m = (cr + 1 ) / ( cr + rr ).

Грошова база контролюється центральним банком.

2. Банківська система. Центральний банк та його функції. Монетарна політика Центрального банку.

На фінансових ринках головними посередниками є комерційні банки. Банки – кредитно-фінансові установи, призначенні для акумуляції тимчасово вільних коштів підприємств, населення та бюджетних установ; надання їх у кредит своїм клієнтам; обслуговування грошового обігу. Разом із центральним банком вони становлять банківську систему.

Банківська система - сукупність банківських установ, що функціонують на території країни і взаємопов‘язані між собою. Основні функції банківської системи полягають в акумуляції тимчасово вільних грошових коштів і наданні їх у тимчасове використання; створенні кредитних грошей і кредитному регулюванні. Вона має два рівні. На першому знаходиться центральний банк (емісійний), на другому – комерційні (депозитні), спеціалізовані (інвестиційні, ощадні, іпотечні, зовнішньоторговельні та ін.) й небанківські кредитні організації (страхові, пенсійні фонди тощо).

Центральний банк (в Україні – Національний банк України) у більшості країн є державним. Головна його функція – контроль за пропозицією (масою) грошей в обігу. Він здійснює емісію (випуск) грошей, проводить монетарну політику в країні, забезпечує стабільність банківської системи в цілому. Центральний банк акумулює і зберігає касові резерви інших кредитних установ та здійснює нагляд за їх діяльністю; виконує операції з розміщення державних позик, обслуговування державних боргів; купує і продає державні цінні папери та іноземну валюту, здійснює міжбанківські розрахунки. Це “банк банків”, “касир держави”, головний суб‘єкт монетарної політики.

Комерційні банки – приватні підприємства, які у своїй діяльності використовують власні кошти, залучають вклади населення та підприємств, кредити центрального банку. Вони розміщують грошові кошти у прибуткові цінні папери; надають кредити під відсотки; здійснюють кредитно-розрахункове, касове та інше банківське обслуговування своїх клієнтів – підприємств, установ, організацій і громадян. Комерційні банки можуть бути спеціалізовані й уніфіковані, галузеві й регіональні.

Використовуючи банківську систему, центральний банк проводе монетарну політику, спрямовану на стимулювання економічного зростання в період спаду (кредитна експансія) і гальмування (кредитна рестрикція) – під час надмірно високих темпів зростання. Монетарна (грошово-кредитна) політика – сукупність заходів держави у кредитно-грошовій системі, спрямованих на регулювання грошової маси в обігу, обсягу кредиту й емісії грошей залежно від стану економіки. Це найбільш ефективний і оперативний інструмент регулювання економічного циклу. Метою цієї політики є створення сприятливих умов для зайнятості населення, стримування інфляції й збалансованості народного господарства як кінцевих цілей макроекономічного розвитку. Для цього використовуються ланки передатного механізму грошово-кредитної політики – регулювання процентної ставки, грошової маси, валютного курсу.

Реалізується монетарна політика за допомогою інструментів грошово-кредитної політики (операцій на відкритому ринку, регулювання облікової ставки й резервних норм) з метою впливу на кількість грошей в обігу (в основному у формі банківських депозитів) й рівень процентної ставки (ціни грошей). Зростання процентної ставки зменшує пропозицію грошей, зниження процентної ставки - збільшує їх пропозицію .

Зміна пропозиції грошей здійснюється шляхом операцій на відкритому ринку, коли центральний банк скуповує або продає комерційним банкам, фірмам, населенню державні цінні папери. Цей найбільш важливий метод регулювання пропозиції грошей застосовується для проведення експансійної (купівля) або рестрикційної (продаж) грошової політики. Купівля центральним банком державних боргових зобов‘язань називається монетизацією бюджетного дефіциту і призводе до інфляції.

Змінюючи рівень облікової ставки (процентної ставки, під яку центральний банк надає кредити комерційним банкам) відповідно до кон‘юнктурних коливань економіки, він управляє кредитною активністю. Пропозиція грошей впливає на ділову активність і, відповідно, зайнятість, стабільність цін, темпи економічного зростання. Це інструмент прямого регулювання грошово-кредитного обігу.

Встановлення норми обов‘язкових (мінімальних) резервів, які зберігають комерційні банки у ентральному банку, є засобом політики швидкого стиснення або розширення кредитної маси в економіці. Це найбільш жорсткий інструмент регулювання грошово-кредитної системи.

Можливості центрального банку щодо контролю пропозиції грошей обмежені, тому що комерційні банки самі визначають величину надлишкових резервів (надлишкові резерви дорівнюють фактичним резервам мінус обов‘язкові резерви). Це впливає на норму банківських резервів і відповідно на мультиплікатор. Наслідки грошово-кредитної політики різні у коротко- та довгостроковому періодах. У короткостроковому періоді зміна грошової маси більше впливає на реальний обсяг виробництва і менше – на ціни. У довгостроковому періоді вона суттєво впливає на рівень цін і менше – на реальний обсяг випуску.

3. Фіскальна політика. Державний бюджет.

Фіскальна (бюджетно-податкова) політика держави – система регулювання економіки шляхом використання державних витрат і податків. Основні цілі фіскальної політики: пом‘якшення циклічних коливань; забезпечення стійкого економічного зростання; досягнення високого рівня зайнятості за помірних темпів інфляції. Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки. Регулюючи структуру і співвідношення між окремими частинами державного бюджету, фіскальна політика впливає одночасно на економічний розвиток й стан державного бюджету і тому виконує дві взаємопов‘язані функції – стабілізаційну і фіскальну.

Економічною основою активності держави є державний сектор. Економічна активність держави проявляться через її відносини з приватним сектором на ринку благ щодо витрат державного бюджету (закупівля товарів та послуг, чисті трансфертні виплати та субсидії, погашення державного боргу) та поступлень до нього (продаж товарів та послуг, податки, створення державного боргу). Державний сектор пов’язан з іншими секторами економіки через чисті податки - Т (різниця між податковими надходженнями до бюджету і державними трансфертними платежами приватному сектору), державні закупівлі товарів та послуг – G (платежі держави за придбані товари та послуги, заробітна плата державних службовців), а також через державні позики на фінансових ринках (здійснюються за наявності дефіциту державного бюджету).

Фіскальна політика здійснюється у двох формах: дискреційної та недискреційної. Недискреційна (автоматична) фіскальна політика не потребує спеціальних рішень уряду, тому що заснована на дії вмонтовані (автоматичних) стабілізаторів – механізмів, які підтримують економічну стабільність на основі саморегуляції. До них належать: прогресивна податкова система; виплати у разі безробіття, малозабезпеченості; субсидії фермерам; система участі у прибутках. У фазі циклічного підйому вмонтовані стабілізатори приводять до зростання податкових надходжень до державного бюджету, зменшення соціальних трансфертів і формування його профіциту. Під час спаду відбувається зворотній процес. Це пасивна фіскальна політика.

T,G

T

Профіцит

G

Дефіцит

0

Y1 Y* Y2

Y

Рис. 12.2. Вмонтована стабільність.

Бюджетні дефіцити здійснюють стимулюючий вплив, а бюджетні профіцити – стримуючий вплив на розвиток економіки. Чим прогресивніша податкова система, тим вища вмонтована стабільність. Автоматичні стабілізатори не можуть на 100% попередити небажані коливання сукупного попиту, проте вони зменшують амплітуду економічних коливань. Тому з метою стабілізації макроекономічної ситуації уряд застосовує також заходи дискреційної фіскальної політики.

Дискреційна фіскальна політика – політика уряду, спрямована на зміну у доходах та видатках державного бюджету з метою впливу на реальний обсяг національного виробництва, зайнятість, валютний курс та стан платіжного балансу. Термін “дискреція” означає, що зміна в податках і видатках залежить від свідомих рішень парламенту чи уряду, що приймаються на основі діючих законів. Це активна фіскальна політика уряду. У залежності від мети впливу на сукупний попит фіскальна політика може бути стимулююча та стримуюча. Експансіоністська (стимулююча) фіскальна політика здійснюється для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду. Уряд створює дефіцит державного бюджету на основі зростання державних видатків або зниження податків, або поєднання цих заходів.

Сукупні витрати, Е Е=С+І+G+ ΔG

В

А Е=С+І+G

0

Y₀* Y₁* Дохід, випуск,Y

Рис.12.3. Вплив державних видатків на рівноважний ВВП (за моделлю “витрати-випуск)

Рестриктивна (стримуюча) проводиться в період підйому і цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок за рахунок зростання податків та зниження державних витрат, або поєднання цих заходів. Всі ці заходи здійснюють вплив як на сукупний попит, так і на сукупну пропозицію. На проведення активної фіскальної політики впливають труднощі макроекономічного прогнозування, обумовлені недосконалістю економічної інформації, мінливості економічних очікувань, а також існування значного внутрішнього лагу (час від моменту зміни економічної ситуації до прийняття урядом відповідних рішень і навпаки).

Фіскальна політика держави в короткотерміновому періоді супроводжується ефектами мультиплікаторів державних витрат, податків та збалансованого бюджету. Мультиплікативні ефекти відіграють важливу роль при виборі заходів бюджетно-податкової політики. Бюджетний мультиплікатор (мультиплікатор державних витрат) – відношення зміни реального національного доходу до зміни державних витрат, що обумовили його. Податковий мультиплікатор – відношення зміни реального національного доходу до зміни податків, що обумовили його. Мультиплікатор збалансованого бюджету - однакове збільшення державних витрат і податків викликає зростання доходу на величину, що дорівнює приросту державних витрат і податків. Мультиплікативний ефект від зниження податків є слабшим за ефект від зростання державних витрат.

Основними джерелами доходів держави є податки (система обов‘язкових платежів суб‘єктів господарювання державі) та надходження від зовнішньо-економічної діяльності. За економічним змістом податки - це система фінансових відносин між державою та платниками податків щодо наповнення державного бюджету. Податки складають близько 90% надходжень в державний бюджет. За допомогою податків стимулюються економічне зростання, структурні реформи, здійснюється регіональна та екологічна політика, забезпечується обороноздатність країни, розвиток освіти, науки, охорони здоров‘я, пенсійне забезпечення тощо. Податки впливають на економіку через використовуваний дохід економічних агентів та зміну відносних цін.

Основними функціями податків є:

• фіскальна (централізація частини національного доходу в державному бюджеті на загальносуспільні та державні потреби);

• розподільча (перерозподіл національного доходу між галузями виробництва, підприємствами та фізичними особами);

• регулююча (вплив податків на величину сукупних видатків і доходів платників).

Основними принципами побудови податкової системи, як сукупності податків та обов‘язкових платежів, законодавчо встановлених державою з метою наповнення доходної частини бюджетів різного рівня, є:

• загальність (податки сплачують всі суб‘єкти, які отримують доходи та володіють майном);

• стабільність (високий рівень гарантії, що передбачені законом податки будуть надходити в бюджет);

• обов‘язковість (примусовість податків);

• соціальна справедливість (встановлення податкових ставок і податкових пільг так, щоб усі платники були б в однакових умовах, щоб податковий тягар несли більше багаті верстви, ніж бідні);

• економічна ефективність (податкова система не повинна перешкоджати ефективному розподілу ресурсів).

Податки класифікуються за різними ознаками. Відповідно до порядку стягнення податки поділяються на прямі та непрямі. Прямі стягуються безпосередньо з доходів або майна юридичних та фізичних осіб. Непрямими податками є податки, якими обкладаються ціни на товари та послуги – акцизи, мито, податок на додану вартість. Чим біднішою є країна, тим більше вона покладається на непрямі податки, особливо на податки від зовнішньоекономічної діяльності. З погляду зміни податкових ставок (розміру податку на одиницю оподаткування) у міру зростання доходу, вони поділяються на:

• прогресивні (середня ставка підвищується у міру зростання доходу);

• пропорційні (середня ставка податку залишається незмінною за будь-яких обсягів доходу);

• регресивні (податкові ставки знижуються у міру зростання доходу).

Виходячи з того, в який бюджет скеровані податкові надходження, податки поділяються на загальнодержавні (надходять до державного бюджету) та місцеві (надходять до місцевого бюджету). Існують ще цільові податки, які стягуються цільовим призначенням на певні потреби (наприклад, будівництво доріг тощо).

Доходна частина державного бюджету є фінансовою основою здійснення соціальних програм підвищення життєвого рівня населення, проведення заходів щодо соціального захисту населення, розвитку освіти, науки, культури, охорони здоров‘я, соціального забезпечення, реалізації інших соціальних програм. Проте податки призводять до зменшення рівноважного обсягу національного виробництва. Це вилучення з економіки, так само як і заощадження та імпорт.

Застосовуючи фіскальні заходи впливу на сукупний попит в залежності від фази економічного циклу, держава стимулює або стримує економіку. У відповідності до кейнсіанській теорії в моделі “сукупний попит – сукупна пропозиція” застосування державою зниження податків обумовить збільшення сукупного попиту і, відповідно, зростання реального ВВП та рівня цін. Згідно ж з теорією економіки пропозиції ці наслідки доповнюються ще й збільшенням сукупної пропозиції. Тому що зниження податку на дохід збільшить заощадження домогосподарств, які перетворюються в інвестиції. Зниження особистих податків означатиме підвищення реальної заробітної плати і посилить трудову мотивацію. Зменшення податку на прибуток суб‘єктів господарювання підвищить доходність інвестицій і за даної відсоткової ставки буде сприяти зростанню інвестиційного попиту, підвищенню норми нагромадження капіталу й створить передумови для економічного зростання. На думку прихильників цієї теорії зниження податків має набагато більший стабілізаційний ефект, ніж це вважають кейнсіанці. Тому одним з факторів економічного зростання прихильники теорії економіки пропозиції розглядають зниження податкових ставок. На їхню думку, за певних умов зменшення рівня оподаткування до певної межі може викликати зростання ВВП як податкової бази і таким чином забезпечити зростання податкових надходжень до бюджету. Американський економіст А.Лаффер довів, що надмірний податковий тягар підриває стимули до інвестування, знижує трудову активність, сприяє тінізації економіки. Крива Лаффера показує залежність між податковими ставками ї податковими надходженнями до державного бюджету (рис.12.4).

Обсяг податкових надходжень залежить від середньої ставки податку. За нульової ставки держава не отримує податків. Підвищення ставки до певного рівня “m” супроводжується збільшенням податкових надходжень до бюджету, Подальше зростання ставки податку обумовить тінізацію економіки та їх скорочення. “Ефект Лаффера” полягає в тому, що зменшення податкових ставок викличе скорочення доходу держави. Проте таке скорочення буде нетривалим і у довгостроковій перспективі зниження податків буде сприяти зростанню заощаджень, інвестицій та зайнятості.

Податкові

надходження, T Тмах

t max Податкова ставка, t

Рис.12.4. Крива Лаффера.

Вплив фіскальної політики на економіку здійснюється через державний бюджет. Державний бюджет – фінансовий план доходів і видатків держави на рік. Державний бюджет виконує дві основні функції: розподільчу (забезпечує формування та використання грошових коштів держави на задоволення суспільних потреб), контрольну (гарантує формування грошових коштів та використання їх за передбаченими напрямками), стабілізаційну (регулює хід економічного циклу). Розмір державного бюджету, його структура, співвідношення між доходами і видатками визначає можливості фіскальної політики, яка, у свою чергу, впливає на стан державного бюджету. Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки. Регулюючи величину, структуру та співвідношення між надходженнями та видатками державного бюджету, уряд впливає на основні параметри економічного розвитку країни.

В залежності від фази економічного циклу фіскальна політика обумовлює неоднакові бюджетні наслідки. Під час спаду виробництва ефективною вважається стимулююча (експансіоністська) політика – збільшення державних закупівель або зниження чистих податків, або застосування цих заходів одночасно. Наслідком такої політики є формування або збільшення бюджетного дефіциту. В умовах інфляції, обумовленої надмірним сукупним попитом, використовують стримуючу (рестриктивну) політику – зменшення державних закупівель, підвищення чистих податків, або застосування таких заходів одночасно. Наслідком такої політики стає скорочення бюджетного дефіциту або бюджетний профіцит.

Стан державного бюджету залежить не тільки від дискреційних заходів фіскальної політики, а й циклічних коливань в економіці. Під час спаду виробництва стан державного бюджету погіршується, тому що внаслідок автоматичного скорочення податкових надходжень до бюджету і збільшення трансфертних платежів виникає або збільшується бюджетний дефіцит Економічне зростання обумовлює протилежні наслідки.

Державний бюджет має бути збалансованим, тобто видатки мають дорівнювати доходам. При перевищенні витрат над доходами має місце дефіцит державного бюджету. Якщо доходи перевищують витрати, то формується його профіцит (надлишок). Відношення суми дефіциту до ВВП, виражене у відсотках, називається рівнем дефіцитності бюджету. Безпечними для стабільності економіки вважаються 1-2%. Майже всі країни світу мають дефіцит державного бюджету. Причинами виникнення і зростання бюджетного дефіциту є: економічні кризи, мілітаризація економіки, економічна нестабільність, зростання заборгованості місцевих бюджетів, інші витрати державного бюджету. Зростання бюджетного дефіциту обумовлює інфляційні процеси, кризу державних фінансів, грошової системи, посилення податкового тягаря, зростання диференціації в доходах населення, послаблює мотивацію до праці

Вплив фіскальної політики на державний бюджет оцінюється за допомогою концепції бюджету повної зайнятості (структурний бюджет) та циклічного бюджету. Бюджет повної зайнятості (структурний бюджет) відображає рівень урядових видатків, надходжень і дефіцитів за умов потенційного ВВП. Зміна цього бюджету характеризує напрям впливу фіскальної політики на зміну сукупного попиту. Циклічний бюджет є наслідком впливу ділового циклу на державний бюджет, його доходи, видатки і сальдо. Циклічний бюджет розраховують як різницю між фактичним і структурним бюджетом. Фактичний бюджет відображає реальні видатки, надходження і дефіцити за певний період.

Розрізняють фактичний, структурний і циклічний дефіцит державного бюджету6

• фактичний дефіцит складається під впливом дискреційної бюджетно-податкової політики (структурний дефіцит) і циклічних коливань в економіці (циклічний дефіцит);

• структурний дефіцит – різниця між надходженнями в бюджет за повної зайнятості за наявних податкових ставок і фактичними видатками;

• циклічний дефіцит - різниця між фактичним і структурним дефіцитами. Циклічний дефіцит є наслідком коливань економічної активності в ході ділового циклу. Якщо фактичний дефіцит перевищує структурний, то формується циклічний дефіцит, а при перевищенні структурного над фактичним - циклічний надлишок. Зміна розміру циклічного дефіциту визначається змінами в структурі податків і державних видатків.

Ефективність фіскальної політики залежить від визначення джерел дефіцитного фінансування. Фінансування бюджетного дефіциту здійснюється шляхом запозичень у населення, у центрального банку, зовнішніх. Тому основними способами збалансування державного дефіциту є підвищення податків, додаткова емісія грошей, державні позики. Підвищення податків має свої межі – надмірне зростання податкових ставок призводе до тінізації економіки. Рівень оподаткування (податковий тягар) вимірюється середньою податковою ставкою (відношенням реальної суми усіх податків до величини доходів фірм і домогосподарств). Таким граничним рівнем вважають 40%.

Іншим методом збалансування державного бюджету є додаткова емісія грошей. (грошовий спосіб фінансування, або монетизація бюджетного дефіциту). Монетизація дефіциту відбувається не тільки через додаткову емісію грошей, а й через збільшення кредитів центрального банку державним підприємствам за пільговими процентними ставками та ін. Застосування емісійного способу фінансування дає державі можливість отримувати додаткові доходи у вигляді сеньйоражу. Сеньойораж - доход, що утворюється внаслідок випуску в обіг додаткової кількості грошей. Він дорівнює різниці між сумою додатково випущених грошей і затратами на їх випуск. Сіньйораж виникає й тоді, коли темпи приросту грошової маси перевищують темпи зростання реального ВВП і внаслідок цього зростають ціни. У такому випадку всі суб‘єкти господарювання сплачують своєрідний інфляційний податок і частина їх доходів перерозподіляється на користь держави. Проте цей дуже зручний спосіб збалансування бюджету часто призводе до інфляційного зростання цін. Використовуючи інший метод зрівнювання доходів і видатків держави - позику, уряд мобілізує додаткові кошти для покриття своїх видатків шляхом випуску і продажу державних цінних паперів населенню і комерційним банкам й отримує за це гроші. Цей метод не викликає інфляції, але призводе до формування державного боргу.

Чи може фіскальна політика виконувати одночасно і стабілізаційну, і фіскальну функцію? Для відповіді на це питання застосовують декілька концепцій збалансування державного бюджету. Перша – збалансування бюджету на щорічній основі - державні витрати повинні вирівнюватися з доходами щорічно. Проте такий підхід підриває стабілізаційну функцію фіскальної політики. Так, якщо спостерігається падіння ВВП, то автоматично зменшуються чисті податки і формується дефіцит бюджету. Для збалансування бюджету на щорічній основі потрібно дискреційно підвищити чисті податки або зменшити державні закупівлі. Ці заходи є стримуючими для економіки і обумовлять ще більше падіння виробництва.

Друга концепція передбачає збалансування бюджету на циклічній основі - бюджет повинен балансуватися не щорічно, а в межах економічного циклу. Для стимулювання економіки під час падіння виробництва держава дискреційно зменшує чисті податки і збільшує державні закупівлі., що призводе до формування дефіциту бюджету. Проводячи стримуючу політику під час інфляційного зростання, держава дискреційно підвищує чисті податки і скорочує державні закупівлі, що спрямовує бюджет до надлишку. Надлишок бюджету під час інфляційного зростання повинен перекривати бюджетний дефіцит під час падіння економіки і тому в межах економічного циклу бюджет повинен балансуватися. Проте внаслідок того, що падіння і зростання неоднакові за глибиною і тривалістю, гармонія між профіцитом і дефіцитом не встьановлюється й збалансованість бюджету не досягається. Неможливо одночасно забезпечити реалізацію і стабілізаційної функції фіскальної політики, і збалансувати бюджет. Уряд визначає пріоритети і, як правило, перевага надається стабілізаційній функції. Тому в основі фіскальної політики повинна лежати концепція функціональних фінансів – допускається незбалансованість бюджету. Перевага надається стабілізаційній функції, тому що макроекономічна стабільність є метою фіскальної політики, а державний бюджет - це інструмент її досягнення.

Державний борг – заборгованість держави щодо внутрішніх та зовнішніх позик, які залишилися після відрахування погашеної їх частини; сума накопичених за попередні роки дефіцитів державного бюджету мінус його позитивне сальдо. Основними причинами формування державного боргу є: надмірні державні витрати; циклічні спади; скорочення податків без відповідного зменшення державних видатків; недостатні надходження від зовнішньої торгівлі; зобов‘язання за невиконаними кредитними угодами юридичних осіб, гарантом яких виступив уряд; вплив політичних факторів. Важливе значення має не стільки абсолютний розмір державного боргу (борг зростає у міру збільшення ВВП, на його величину впливає інфляція), скільки відносні показники заборгованості - відношення боргу до ВВП і суми обслуговування боргу до ВВП (так званий “тягар боргу”). Його величина залежить від рівня процентної ставки, що впливає на розмір виплат по боргу; темпів зростання реального ВВП та обсягу первісного бюджетного дефіциту.

Державний борг поділяється, з одного боку, на внутрішній (сума зобов‘язань перед резидентами країни) і зовнішній (сума зобов‘язань перед нерезидентами країни) та з іншої, на капітальний (до нього належить вся сума випущених, але не погашених боргових зобов‘язань держави) і поточний (виплати держави відсотків кредиторам; погашення зобов‘язань, за якими наступив термін сплати). Внутрішній борг уряду країни не справляє суттєвого негативного впливу на економіку, тому що не супроводжується вивезенням матеріальних цінностей за кордон. Його наслідком є перерозподіл доходів всередині країни. Зовнішній борг лягає тягарем на країну внаслідок не тільки необхідності сплати відсотків і погашення богу, а й можливого політичного та економічного втручання в національну економічну політику. Важливими показниками заборгованості країни є:

• зовнішній борг як відсоток експорту та відсоток ВВП;

• сума платежів з обслуговування боргу (відношення суми виплат з обслуговування боргу до величини експорту товарів і послуг);

• коефіцієнт обслуговування боргу (відношення суми виплат з обслуговування боргу до величини експорту товарів та послуг);

• реальний борг на душу населення.

Хоч державні позики є головним джерелом покриття бюджетних дефіцитів і таким чином впливають на сукупний попит і сукупну пропозицію, проте зростання державного боргу має негативні наслідки для економіки, які поділяються на короткострокові та довгострокові. Короткострокові пов‘язані із так званою “проблемою (ефектом) витіснення” Держава, позичаючи кошти за допомогою випуску цінних паперів, збільшує попит на гроші, створює конкуренцію приватним фірмам на ринку капіталів, тоді як центральний банк обмежує пропозицію грошей. Зростання процентних ставок знижує інвестиції у приватному секторі і частково споживчі видатки й гальмує економічний розвиток. Отже, боргове фінансування бюджетного дефіциту послаблює ефективність стимулювальної фіскальної політики. Початковий позитивний вплив бюджетного дефіциту на економіку послаблюється не тільки за рахунок “ефекту витіснення”, а й за рахунок негативного ефекту чистого експорту. При зростання внутрішніх процентних ставок відбувається збільшення зовнішнього попиту на вітчизняні цінні папери і, відповідно, на національну валюту. Її обмінний курс підвищується, що спричиняє зниження експорту та зростання імпорту. Наслідком цього є зниження обсягів виробництва і зайнятості в експортних і конкуруючих з імпортом галузях, зростання рівня безробіття. З іншого боку, приплив капіталів збільшує фінансові ресурси і сприяє зниженню процентних ставок на внутрішньому ринку. Тому завдяки ефекту скорочення чистого експорту масштаби ефекту “витіснення” частково зменшуються.

Довгострокові наслідки державного боргу пов‘язані з його впливом на нагромадження капіталу і споживання майбутніх поколінь., а й відповідно, і на економічне зростання. Зростання боргу зменшує інвестиції в економіку, виробничі потужності і доходи працюючих. Необхідність обслуговування боргу, сплати відсотків по ньому й поступової сплати основної суми боргу потребує зростання податкових надходжень, що, в свою чергу, знижує стимули до підприємницької діяльності, до інновацій та посилює соціальну напругу в суспільстві. У довгостроковій перспективі він лягає тягарем на майбутні покоління. Збільшення державного боргу є однією з причин інфляції. Зростання зовнішнього боргу, цього барометру стану економіки, підриває міжнародний авторитет країни. Накопичення зовнішнього боргу сприяє передачі частини реального випуску продукції у розпорядження інших країн і може спричинити скорочення національного виробництва. На 1.07.2003 р. сума державного боргу України становила 14 млрд.635 млн.392,4 тис.дол., що становило майже четверту частину державного бюджету країни.

Управління державним боргом – комплекс заходів, важелів і шляхів контролю та регулювання державного боргу (внутрішнього і зовнішнього), пошук джерел його фінансування, зменшення його негативних наслідків. Загрозливим для стабільності економіки вважається обсяг державного боргу, що перевищує розміри ВНП більш ніж у 2,5 раза. Найнебезпечнішим є зростання зовнішньої заборгованості, тому що потрібно розплачуватися ресурсами країни. Основними напрямами управління державним боргом є:

1/ пошук надійних джерел для виплати боргу з урахуванням його структури (валютні надходження від зовнішньоекономічної діяльності; золотовалютні резерви, державні позики, удосконалення господарського механізму, підвищення конкурентоспроможності товарів та послуг тощо);

2/ раціональне використання зовнішніх запозичень. Так, виплати за зовнішніми зобов‘язаннями не повинні перевищувати 30% зовнішньоторгового обороту. Достатність валютних резервів країни характеризує показник покриття резервами обсягів тримісячного імпорту. Найсуттєвішим джерелом виплат зовнішнього боргу є активне сальдо торгового балансу країни.

Для полегшення тягаря зовнішньої заборгованості країни-боржники можуть застосовувати:

• зміну графіку сплати боргу (продовження строку надання кредитів без зміни поточної дисконтованої вартості чергових боргових платежів, що рівнозначно наданню нової позики);

• реструктуризацію боргу (зміна строку та умов виплати боргу);

• полегшення сплати боргу (зменшення поточної вартості чергових платежів).

Засобами погашення і певної стабілізації державного боргу є:

• золотовалютні резерви; використання нових кредитів для сплати боргів;

• конверсія боргу (зміна умов позики і трансформація боргу в довготермінові інвестиції через участь у приватизації майна, продажу цінних паперів, майнових прав, нерухомості тощо);

• консолідація боргу (трансформація коротко- і довготермінової заборгованості в довготермінову, що не призводить до зростання відсоткових виплат);

• пролонгування боргу (продовження терміну сплати, що призводить до зростання суми відсотків); отримання кредитів від Світового банку та регіональних банків.

Конверсія боргу, як метод зменшення зовнішньої заборгованості, має такі форми:

1. викуп боргу (викуп країною-боржником своїх боргових зобов‘язань на вторинному ринку цінних паперів. Викуп здійснюється за грошові кошти зі знижкою їхньої номінальної вартості);

2. капіталізація боргу (обмін боргових зобов‘язань на власність. Уряд країни-боржника передає іноземному кредиторові акції вітчизняних компаній, а кредитор списує борг на еквівалентну суму);

3. заміна наявних боргових зобов‘язань новими.

Всі ці методи надають можливість державі-боржнику зменшити зовнішню заборгованість, але скорочують її валютні резерви та індукують інфляційні процеси.

Рефінансування боргу – випуск нових серій державних цінних паперів, виручка від продажу яких йде на виплату відсотків за попередніми серіями.

Для стабілізації державного боргу, як опосередкованого напряму управління державним боргом, застосовуються такі засоби: скорочення дефіциту державного бюджету передусім за рахунок нераціональних витрат, підвищення податків, інфляційне фінансування (використання монопольного права центрального банку на емісію грошей для отримання реальних ресурсів – сеньйораж), інфляційний податок на внутрішні боргові зобов‘язання, або здійс- нення номінальних неіндексованих позик.

Обслуговування державного боргу призводе до витіснення приватного капіталу, тому що ринкова ставка проценту зростає; зростання податків для сплати боргу знижує економічну активність, відбувається перерозподіл доходу на користь тримачів державних облігацій.

Тема 13.

Світова економіка.

1. Міжнародний поділ праці і світове господарство.

2. Міжнародна торгівля. Теорії міжнародної торгівлі. Міжнародних рух капіталу.

3. Валютні курси. Платіжний баланс. Міжнародна система валютних курсів.

4. Економіка митного захисту і вільної торгівлі. Міжнародні економічні угрупування і організації.

1. Міжнародний поділ праці і світове господарство.

Економіка абсолютної більшості країн, в тому числі і України, є тепер відкритою економікою, в якій люди можуть здійснювати господарські операції на міжнародних ринках товарів і послуг. В сучасному світі посилилась взаємозалежність економік країн, які, вирішуючи свої проблеми, спираються не тільки на власні можливості але і на ті можливості, які пов'язані з їх участю у світовому господарстві.

Під світовим господарством розуміють сукупність національних господарств окремих країн, об'єднаних всесвітнім поділом праці і системою міжнародних економічних відносин. Світове господарство можна розглядати і як сукупність світових ринків: ринку ресурсів, продуктів, фінансових ринків із відповідною світовою інфраструктурою.

Світове господарство ґрунтується на міжнародному поділі праці, тобто спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів продукції, якою вони обмінюються на світовому ринку.

Основними чинниками, що зумовили поділ праці між країнами, були відмінності у володінні природними ресурсами, у їх природно-кліматичних умовах, географічному розташуванні, історичних традиціях виробництва та інше.

В сучасний період основний вплив на міжнародний поділ праці є продовженням поділу праці в середині країни і охоплює різні види спеціалізації -- міжгалузеву, внутрішньогалузеву і технологічну.

Міжнародний ринок відкриває перед кожною країною широкі можливості для спеціалізації і концентрації виробництва, кращого використання ресурсів в інтересах розвитку національної економіки. Коли будь-яка країна здійснює політику автаркії, тобто політику господарського відокремлення від зовнішньоекономічного середовища, вона мусить розпорошувати свої ресурси, унаслідок чого обсяги виробництва будуть менші, ціни вищі, а технічний рівень продукції низький.

Світове господарство має свою інфраструктуру комплекс галузей, що обслуговують світові економічні та інші відносини. Вона містить такі компоненти, як світова транспортна система; мережа міжнародних інформаційних комунікацій; міжнародні товарні, фондові, валютні й золоті біржі; світові та міжнародні банки і парабанківські інститути; міжнародні угоди, які забезпечують правовий режим співробітництва.

Характерною особливістю сучасного світового господарства є його глобалізація.

Під глобалізацією розуміють широкий спектр процесів, що відбуваються в сучасному світі - інтеграцію ринків ресурсів, продуктів і капіталу, появу єдиних для цілого ряду країн валют, уніфікацію стандартів і споживчих смаків, лібералізацію руху капіталів між країнами, введення єдиних правил у сфері регулювання банківських і фінансових операцій та інше.

Глобалізація відкриває нові можливості для економічного розвитку країн. Разом з тим вона має і негативні сторони, зокрема, наражає національну економіку на небезпеку зовнішніх забурень, потрясінь та інше. Тому в сучасних умовах особливої ваги набирають питання захисту національних інтересів країн.

2. Міжнародна торгівля. Теорії міжнародної торгівлі.

2.1 Міжнародна торгівля

Міжнародний поділ праці і міжнародна спеціалізація виробництва призвели до виникнення світового ринку, який розвивався на основі внутрішніх ринків, які виходячи за національні межі.

Світовий ринок - це сфера стійких товарно-грошових відносин між країнами, що базуються на міжнародному поділі праці. Головним змістом світового ринку є пересування товарів і послуг між країнами, тобто міжнародна торгівля. Під міжнародної торгівлею розуміють сферу міжнародних товарно-гошових відносин, яка являє собою сукупність зовнішньої торгівлі усіх країн світу. Стосовно торгівлі однієї країни з іншими використовують термін „зовнішня торгівля".

Міжнародна торгівля складається із двох зустрічних потоків - експорту та імпорту, різниця між якими складає торгівельне сальдо, а сума вартісних обсягів експорту та імпорту називається торговельним оборотом.

Існує багато причин, які зумовлюють міжнародну торгівлю. Основними є такі:

1. Міжнародна торгівля є засобом, з дотриманням якого держави можуть розвивати спеціалізацію і концентрацію виробництва, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і таким чином збільшувати обсяг виробництва і добробут населення.

2. Економічні ресурси - природні, людські, інвестиційні - розподілені між країнами нерівномірно. Для підвищення і розвитку національного виробництва потрібен їх імпорт.

3. Ефективне виробництво різних товарів потребує імпорту нових технологій.

4. Смаки на товари в населення різні, їх задоволення також викликає міжнародний товарообмін.

2.1 Теорії міжнародної торгівлі.

Вказані причини міжнародної торгівлі є очевидними. Проте існують глибші причини міжнародного товарообміну, котрі розкривають її вплив на ефективність національної економіки.

Першою теорією міжнародної торгівлі можна вважати теорію меркантилістів, яка виникла ще у другій половині ХУІ ст. і була поширена майже сто років (Т.Мен з Англії, А.Сера з Італії, А. Монкретьєн із Франції). Вона зводилась до того, що держава повинна прагнути до нагромадження грошей, які ототожнювались з багатством. Для того вона повинна проводити політику активного торговельного балансу. Вважалось, що держава тим багатша, чим більша різниця між вартістю експорту та вартістю імпорту. Цю різницю рекомендувалось збільшувати за рахунок експорту готової продукції.

Хоча уявлення про зовнішню торгівлю меркантилістів з погляду сучасної науки видаються наївними, свого часу вони відіграли позитивну роль.

Важливим кроком на шляху розроблення наукової теорії міжнародної торгівлі була концепція А.Сміта, яка відома під назвою концепції абсолютних переваг. Він виходив із того, що економічна вигода від зовнішньої торгівлі пов'язана з поділом праці, який підвищує продуктивність факторів виробництва і збільшує багатство. На його думку, треба купувати в інших країнах усе те, що чужоземні виробники можуть виготовляти дешевше, ніж національні. Обмін сприятливий для усіх країн; кожна країна знаходить у ньому абсолютні переваги, які протекціонізм обмежив би або знищив повністю. Теорія А.Сміта започаткувала політику вільної торгівлі.

Ґрунтуючись на принципі абсолютних переваг, теорія А.Сміта пояснює багато реалій міжнародного товарообміну. Проте вона не спроможна пояснити, чому країни з однаковим рівнем економічного розвитку здійснюють інтенсивний товарообмін та ін.

Більш широкий принцип, який пояснює реалії міжнародної торгівлі, бів сформульований Д.Рікардо. Це принцип порівняльних переваг, відомий ще під назвою „принцип порівняльних витрат виробництва".

Сутність цього принципу полягає ось у чому:

• Обмін між двома країнами наступає тоді, коли відносні відмінності між витратами виробництва певних товарів в одній країні відрізняються від відношення між витратами виробників цих товарів в іншій країні;

• При налагодженні міжнародного товарообміну цими товарами кожна країна спеціалізується на виробництві й експорт того товару, виробництво якого для неї обходиться відносно дешевше, а імпортує товари, виробництво яких у даній країні обходиться відносно дорожще.

Свої положення Д.Рікардо ілюстрував на прикладі торгівлі вином і сукном між Англією і Португалією. Тепер в економічній науці на основі принципу порівняльних переваг розроблені моделі торгівлі багатьох країн багатьма товарами.

Істотне доповнення до теорії порівняльних переваг зробили шведські економісти Е. Хекшкр і Б. Олін. Вони показали, що порівняльні переваги пов'язані із забезпеченістю країни факторами виробництва. Кожна країна має тенденцію спеціалізуватися на тих виробництвах, для яких співвідношення факторів виробництва, якими вона володіє, є найсприятливіші. Якщо, наприклад, країна багата капіталом, вона буде спеціалізуватись на виробництві капіталомісткої продукції, якщо багата робочою силою - спеціалізуватиметься на виробництві трудомісткої продукції і т.д.

Жодна з теорій міжнародної торгівлі не може пояснити всіх реалій міжнародного товарообміну. У зв'язку із швидким розвитком науково-технічного прогресу і його впливом на міжнародну торгівлю появились нові концепції, такі як концепція циклу життя нових виробів, нових технологій тощо.

2.2 Міжнародний рух капіталу. Міжнародна торгівля товарами і послугами є важливою частиною міжнародного господарства. Другою його частиною є

міжнародний рух факторів виробництва, в складі яких найбільше значення належить міжнародному руху капіталу, який характеризуються високою міжнародною мобільністю.

Міжнародних рух товарів і міжнародний рух факторів виробництва можуть заміщувати один одного. Наприклад, багата капіталом країна може експортувати і капіталомісткі товари і сам капітал, а багата працею країна експортує трудомістку продукцію, а її громадяни можуть виїзджати на роботу в інші країни.

Міжнародний рух факторів виробництва в цілому підпорядковується тим же закономірностям, що і товари. Вони переміщуються в ті країни, де за них платять більше.

Міжнародний рух факторів виробництва заміщує міжнародну торгівлю товарами у випадку, якщо її причиною є відмінності у забезпеченості країн факторами виробництва. Якщо ж причиною міжнародного товарообміну є порівняльні переваги, ефект масштабу, технологічні відмінності та інше, міжнародний рух факторів виробництва доповнює міжнародну торгівлю товарами.

Наслідком міжнародного руду факторів виробництва є, як правило, більший приріст сукупного виробництва ніж його може забезпечити міжнародний товарообмін.

Найбільш динамічно переміщується між країнами такий фактор виробництва як капітал. Вже наприкінці XX ст інвестування капіталу в чужі країни за обсягом перевершило обсяг міжнародної торгівлі.

Під капіталом, який інвестують в інші країни, розуміють весь нагромаджений запас засобів в продуктивній, грошовій і товарній формах, які необхідні для створення матеріальних благ та послуг.

За цілями вкладення міжнародний капітал ділиться на прямі і портфельні інвестиції.

Прямі інвестиції - це вкладання капіталу з метою встановлення контролю інвестора над закордонними підприємствами чи компаніями. Вони здійснюються переважно приватними фірмами.

Портфельні інвестиції - це суто фінансові активи у вигляді облігацій і акцій, які деномінують в національну валюту і які не дають права контролю над закордонними підприємства.

3. Валютні курси, платіжний баланс і міжнародна система валютних курсів.

Під валютою розуміють грошові знаки у вигляді банкнот, монет і в інших формах, які в даний час є законними засобами платежу.

Валюта ділиться на національну та іноземну. Розрізняють валюти вільно конвертовані, частково конвертовані, неконвертовані, а також резервні.

Вільно конвертовані — валюти, що їх вільно й необмежено обмінюють на інші валюти.

Частково конвертовані — валюти країн, в яких застосовуються певні валютні обмеження для резидентів і окремих видів обмінних операцій.

Валюта неконвертована — валюта країн, заборонена до обміну на інші валюти без спеціального дозволу державних органів.

Класифікацію валют здійснює Міжнародний валютний фонд.

Резервні валюти - вільно конвертовані валюти провідних країн, які використовують для розрахунків та визначення цін на світових ринках і зберігають в офіційних резервах центральних банків.

Міжнародний товарообмін нерозривно пов'язаний з валютними курсами і валютним ринком, на якому торгують валютами.

Валютний курс — ціна грошової одиниці даної країни у грошових одиницях інших країн, або ціна чужоземної грошової одиниці в національних грошових одиницях.

Економісти розрізняють номінальний і реальний валютні курси. Номінальний валютний курс --це курс, за яким обмінюються валюти. Реальний валютний курс — відносна ціна товарів, виготовлених у двох країнах. Він показує, в якому співвідношенні обмінюються товари однієї країни на товари іншої країни.

Реальний валютний курс =Номінальний валютний курс * Рівень цін в країні

Рівень цін за кордоном

Від величини реального валютного курсу залежить величина чистого експорту. Якщо реальний валютний курс низький і ціни на вітчизняні товари низькі, то населення даної країни купуватиме менше чужоземних товарів і величина чистого експорту буде більша, бо іноземці будуть купувати більше товарів даної країни. Це стимулює експорт. Зворотній процес буває, коли реальний валютний курс буде високий. Отже, чистий експорт є функцією реального валютного курсу.

Величину реального валютного курсу визначають два чинники: поточний рахунок платіжного балансу і різниця між національними заощадженнями й інвестиціями.

Реальний валютний курс перебуває у стані рівноваги, якщо пропозиція національної валюти за кордон урівноважує попит на національну валюту, що його пред'являють чужоземці, які купують чистий експорт даної країни. На реальний валютний курс впливає бюджетно-податкова (фіскальна) політика як усередині даної країни, так і в інших.

Якщо уряд знижує рівень національних заощаджень за рахунок збільшення державних закупівель, то це зменшує величину (S-І) і відповідно NХ. Це сприяє утворенню дефіциту рахунку поточних операцій.

Що відбувається з реальним валютним курсом, якщо в інших країнах збільшують обсяг урядових закупівель і знижують податки? Такі дії призводять до скорочення рівня світових заощаджень і підвищення світової ставки процента. У наслідку знижується рівень внутрішніх інвестицій, зростає (S-І) і відповідно NХ. Додатне сальдо рахунку поточних операцій зростає.

На реальний валютний курс впливає і інвестиційна політика уряду. Стимулювання інвестиційного попиту державою призводить до збільшення національних інвестицій, тому величина (S-1) та NХ зменшується, виникає дефіцит рахунку поточних операцій, а рівноважне значення реального валютного курсу підвищується.

Існують три варіанти системи номінальних валютних курсів:

• система жорстко фіксованих валютних курсів;

• система гнучких (або плаваючих) валютних курсів;

• система регульованих гнучких (або плаваючих) валютних курсів.

Система жорстко фіксованих валютних курсів характеризується тим, що змінам валютного курсу під впливом попиту і пропозиції протистоїть втручання держави, яка через продаж іноземної валюти або скуповування власної утримує курс своєї валюти в певних межах стосовно законодавчо встановленого валютного паритету.

Гнучкі, або вільно плаваючі валютні курси складаються під впливом попиту і пропозиції на валюту.

Гнучкі, або вільно плаваючі валютні курси автоматично коригуються так, що в кінцевому підсумку сприяють зменшенню дефіциту й активу платіжного балансу. Водночас такі курси мають і суттєві недоліки: вони створюють невизначеність і ризик при здійсненні зовнішньоторговельних операцій. Щоб певною мірою усунути цей недолік, у сучасний період держави використовують гнучкі регульовані валютні курси.

Гнучкі регульовані валютні — це курси, які регулює держава для недопущення їх значних коливань.

Номінальний валютний курс залежить від реального валютного курсу і рівня цін у двох країнах.

Зміна номінального валютного курсу у процентному співвідношенні дорівнює зміні реального валютного курсу в процентному співвідношенні плюс різниця темпів інфляції у двох країнах.

На величину номінального валютного курсу конкретно впливають і такі фактори, як відносні зміни в доходах, відносні реальні процентні ставки, спекуляції валютою та ін.

Падіння ціни однієї валюти стосовно іншої валюти або всіх інших називається "знеціненням" валюти. Зростання ціни валюти стосовно іншої або всіх інших називається "подорожчанням" валюти.

У довготривалий період рівноважний валютний курс тяжіє до паритету купівельної спроможності, під яким розуміють співвідношення купівельної спроможності валют стосовно певного набору ("кошика") товарів і послуг.

Для досягнення певних економічних цілей держава може цілеспрямовано змінювати курс своєї валюти, якщо вона сама їх встановлює.

Цілеспрямоване зниження державою курсу своєї валюти стосовно інших валют для досягнення певних проміжних цілей економічної політики називається девальвацією. Девальвацію проводять для стимулювання сукупного попиту в економші. Наслідком девальвації буде збільшення експорту товарів, зменшення імпорту товарів унаслідок їх подорожчання, збільшення припливу чужоземного капіталу і зменшення його відпливу з держави.

Крім того, девальвація стимулює приїзд у країн чужоземних туристів і стримує виїзд власних громадян за кордон.

Цілеспрямоване підвищення державою курсу своєї валюти стосовно чужоземних валют для досягнення певних проміжних цілей економічної політики називається ревальвацією. Ревальвація стримує сукупний попит в економіці. Наслідки ревальвації є протилежні. Вона стримує експорт продукції і стимулює імпорт, сприяє відпливу капіталу з країни і гальмує його приплив. У галузі туризму ревальвація стримує приїзд у країну чужоземних громадян, зате стимулює закордонні поїздки власних громадян. Загалом від ревальвації виграють імпортери. Девальвація і ревальвація проводяться переважно в умовах системи жорстко фіксованих валютних курсів.

3.2. Міжнародні системи валютних курсів

Ознайомившись із загальними принципами функціонування валютних курсів, розглянемо коротко три різні системи валютних курсів, що застосовувались країнами світу в недалекому минулому.

Першою системою встановлення валютних курсів був золотий стандарт. Ця система в чистому вигляді існувала протягом 1880-1913 рр.

Другою системою була Бреттон-Вудська система, яка існувала з 1944 по 1971 р.

Третьою системою, яка існує сьогодні, є Ямайська система, започаткована в 1976р.

Система золотого стандарту передбачала наявність таких трьох умов:

1 . Кожна країна визначала золотий вміст своєї грошової одиниці.

2. Підтримка жорсткого співвідношення між своїми запасами золота і внутрішньою пропозицією грошей.

3. Вільний рух золота між країнами.

За цих умов валютний курс дорівнює співвідношенню золотого вмісту валют. Ринковий валютний курс міг відхилятися від золотого паритету в той чи інший бік лише на вартість переведення золота із країни у країну, яку називали «золотими точками». Вихід за ці межі призводив до вивезення чи ввезення золота як платіжного засобу. В умовах золотого стандарту переливання золота із країни у країну зумовлювало встановлення фіксованих валютних курсів для будь-яких операцій.

Позитивними моментами золотого стандарту було те, що він сприяв зниженню невизначеності та ризикув міжнародній торгівлі і тим самим стимулював розвиток міжнародного товарообміну. Крім того, він автоматично вирівнював дефіцити й активи платіжних балансів. Головним недоліком золотого стандарту було те, що його існування робило неможливим проведення країнами незалежної грошово-кредитної політики, спрямованої на розв'язання внутрішніх економічних проблем.

Після Першої світової війни промислово розвинені капіталістичні країни зробили спробу відновити золотий стандарт, однак вони зазнали невдачі.

Бреттон-Вудська валюно-кредитна система. В 1944 р. основні учасники міжнародної торгівлі зустрілися на конференції у містечку Бретгон-Вуді у США й уклали угоду про післявоєнну міжнародну валютно-кредитну систему, яка одержала назву Бреттон-Вудської. Для її впровадження і керівництва був створений Міжнародний валютний фонд. Ця система намагалася зберегти стабільність валютних курсів і збільшити їх регулювання за рахунок зменшення ролі золота в даному процесі. Паритетні курси валют встановлювались і обраховувались у доларах США. Сам американський долар обмінювався на золото за фіксованою ціною 35 доларів за одну тройську унцію (31,1г. золота). Відхилення вільних ринкових курсів від офіційно заявлених паритетів унаслідок невідповідності попиту і пропозиції не могли перевищувати 1% в кожен бік від офіційних паритетів. Якщо ці відхилення ставали більшими, то центральні банки були зобов'язані скуповувати надлишки своїх валют або збільшувати їх пропозицію на валютних ринках.

Однак унаслідок недотримання та ігнорування правил і регламентувальних положень Бреттон-Вудських угод з боку окремих країн-учасниць, а також кризи долара внаслідок Корейської війни, ця система періодично переживала кризи і врешті-решт розсипалась.

Ямайська система коригованих "плаваючих" курсів, була схвалена на міжнародній нараді провідних країн членів МВФ у січні 1976 р. (м. Кінгстон, Ямайка). В основі цієї системи лежать "плаваючі" курси валют. Ці курси змінюються у відповідь на ринковий попит і пропозицію. Нова система працює так:

• деякі країни дозволяють своїм валютам вільно плавати протягом певного періоду часу;

• окремі держави "плавання" курсів своїх валют регулюють, щоб згладжувати їх коливання;

• чимало країн проводить політику гнучких курсів із цільовими зонами, коли індивідуально або колективно встановлюють зони, у межах яких валюти можуть вільно плавати;

• багато країн, особливо малих і економічно відсталих, прив'язує курси своїх валют до якоїсь основної валюти або "кошика" валют;

• деякі країни об'єдналися у валютні блоки для стабілізації курсів валют у відносинах між собою і водночас допускають плавання курсів своїх валют щодо валют інших країн.

3. Платіжний баланс країни.

Платіжний баланс країни — це співвідношення між сумою фактичних грошових надходжень із-за кордону та сумою платежів іншим державам (їх громадянам, фірмам) за певний період. Він характеризує підсумок зовнішньоекономічної діяльності країни.

Платіжний баланс складається із двох головних статей: рахунку поточних операцій і рахунку руху капіталу. Рахунок поточних операцій включає експорт та імпорт товарів і послуг, чисті доходи від іноземних інвестицій та чисті грошові перекази. Його величина залежить від обсягу експорту, імпорту та валютного курсу. Сальдо цього рахунку - це чистий експорт NХ.

Рахунок руху капіталу включає приплив і відплив довгострокового і короткострокового капіталу в країну і з країни. Це пов'язано з кредитними відносинами, купівлею або продажем матеріальних та інших активів.

Капітал може здійснювати рух між державами у формі довготермінових кредитів або інвестицій.

Третьою частиною платіжного балансу є офіційні резерви.

Офіційні резерви - - це запаси іноземної валюти, що їх тримають центральні банки для урегулювання збалансованості платіжного балансу.

Дефіцит платіжного балансу означає, що населення країни, фірми та державні установи заплатили таким самим представникам інших держав більше, ніж отримали від них. Про величину дефіциту платіжного балансу можна судити із скорочення офіційних резервів (додатне значення у статті "Офіційні резерви"). Зростання офіційних резервів свідчить про активне сальдо платіжного балансу (від'ємне значення у статті "Офіційні резерви").

Бажаність чи небажаність активу чи дефіциту платіжного балансу залежить від причин, які їх викликали та їх стійкості впродовж певного часу.

В макроекономічному аналізі важлива роль відводиться вивченню взаємозв'язку між основними параметрами економіки й результатами зовнішньоекономічної діяльності. Цей зв'язок описує така формула: (I-S) - NX=0

Дана формула показує зв'язок між міжнародними потоками засобів, призначених для нагромадження капіталу (I-S) і міжнародними потоками товарів і послуг. (1-S) — це рахунок руху капіталу платіжного балансу, а NХ — рахунок поточних операцій.

Основна тотожність національних рахунків стверджує , що рахунок руху капіталу і поточний рахунок платіжного балансу зрівноважені. Якщо величина (1-S) є додатньою, а NХ — від'ємною, то маємо додатне сальдо руху капіталу і дефіцит поточного рахунку платіжного балансу. Це означає, що країна бере позики на світових фінансових ринках і імпортує більше товарів, ніж експортує. Якщо ж величина (1 - S) є від'ємна, а NХ додатня, то маємо дефіцит рахунку руху капіталу і додатне сальдо рахунку поточних операцій.

За цих умов країна виступає на світових фінансових ринках у ролі кредитора. Чужоземцям потрібні ці кредити тому, що дана країна продає їм більше товарів, ніж купує у них.

Отже, баланс руху капіталу і поточного рахунку показує, що міжнародні потоки фондів для фінансування нагромадження капіталу і міжнародні потоки товарів і послуг - це два боки однієї і тієї самої медалі.

4. Економіка митного захисту і вільної торгівлі. Міжнародні економічні угрупування і організації.

Із теорій міжнародної торгівлі випливає висновок: обмеження у міжнародному товарообміні знижують його ефективність і можуть негативно впливати на розвиток національної економіки. Саме тому в післявоєнний період ООН проголосила основним принципом міжнародних економічних відносин принцип співробітництва і свободи торгівлі. Проте в сучасному світі поширеним є і протекціонізм — політика, спрямована на захист галузей національної економіки від чужоземних конкурентів через встановлення прямих і непрямих обмежень на імпорт.

Основні аргументи, що наводять на користь протекціонізму, такі:

• Захист від чужоземної конкуренції потрібен для нових галузей національної економіки, які народилися і ще не змужніли.

• Протекціонізм корисний тим, що він сприяє підвищенню зайнятості і дає змогу реалізувати внутрішні програми економічного розвитку.

Протекціонізм породив багато бар'єрів у міжнародній торгівлі. До них належать:

1. Мита. Це податки, що їх накладають на імпортні товари. Вони вводяться як для одержання доходу, так і для захисту внутрішнього ринку. Як наслідок підвищуються ціни на імпортні товари, знижується попит на них.

2. Імпортні квоти. З допомогою квот держава встановлює максимальні обсяги товарів, які можуть бути імпортовані у країну протягом певного періоду часу. Імпортні квоти можуть бути більш ефективним засобом обмеження імпорту, ніж мита.

3. Нетарифні бар'єри. Вони зводяться до неофіційних обмежень або правил, які утруднюють країнам продаж товарів на закордонних ринках. До них належать система ліцензування, створення невиправданих стандартів щодо якості продукції та її безпеки, бюрократичні перепони в митних процедурах та ін. Такі обмеження набули широкого поширення в сучасний період.

4. Добровільні експортні обмеження. Є відносно новою формою торговельних обмежень. Вони означають, що чужоземні фірми "добровільно" обмежують обсяг експорту в окремі країни. Здебільшого це робиться для того, щоб уникнути жорсткіших торговельних бар'єрів. Широко застосовуються у торгівлі між СІЛА та Японією.

Характеризуючи торговельні бар'єри, слід сказати, що їх ефективність різко знижується унаслідок того, що у відповідь торгові партнери застосовують такі самі обмеження.

Факти показують, що поступове усунення перепон на шляху товарообміну в післявоєнні роки сприяло безпрецедентному економічному розвитку світу і соціальному прогресу. Мита та інші обмеження зменшують ефективність економіки, знижують конкурентоспроможність національного виробництва і добробут людей, гі і ? збільшують доходи уряду.

Чому ж мита та інші обмеження використовуються у світовій практиці, хоч розвиток вільної торгівлі приносить більшу вигоду? Відповідь криється в реаліях світового ринку на якому конкуренція не є досконалою, а нерівність діючих сил -правилом.

Із сказаного не можна зробити висновок, що бар'єри в торгівлі завжди приносять шкоду. Здебільшого вони корисні для національної економіки, особливо коли йде мова про підтримку нових, перспективних галузей виробництва, які ще не зміцніли, або про захист від зовнішньоекономічної експансії інших країн. Однак у кожному конкретному випадку лише глибокий науковий аналіз може дати відповідь щодо доцільності обмежень у зовнішній торгівлі.

Інтернаціоналізація господарського життя у сучасному світі стала закономірністю і насамперед проявляється в інтеграційних процесах. Економічна інтеграція — це процес формування при активному сприянні з боку держав-учасниць глибоких, стійких і всебічних зв'язків між національними господарствами групи країн, унаслідок чого формується регіональний народногосподарський комплекс.

Найбільшого розмаху інтеграція досягла в Західній Європі в рамках Європейського Союзу. Всі держави, які входять у це угруповання, усувають бар'єри на шляху вільного руху товарів, послуг, робочої сили та капіталу. Внаслідок того створюється величезний ринок, який є передумовою для швидкого розвитку економіки. На початку 1999 р. ці країни ввели спільну грошову одиницю — євро.

Інтеграційні угруповання виникли в Північній Америці (США, Канада, Мексика), у Південній Америці, Африці й Азії

Поряд з інтеграцією у світовій економіці швидко поширюються транснаціональні корпорації (ТНК): великі фірми промислово-розвинутих країн, які будують або скуповують за кордоном підприємства, відкривають там свої філіали, організовують виробництво, збут своєї продукції і т.ін. Вони роблять значний вплив на економіку і політику країн. Проте їх роль у світовій економіці неоднозначна. З одного боку, ТНК сприяють розвитку економіки окремих країн, а з другого — випомповують із них значну частку національного доходу, деформують структуру національного виробництва.

Незважаючи на високу інтегрованість світової економіки, вона мало захищена від економічних струсів і ризику, які в 1973 — 1974, 1979 -1980 роки були значними у зв'язку з різким підвищенням цін на нафту, а наприкінці 1998 р. — у зв'язку з крахом великих інвестиційних фондів, що працюють на міжнародних ринках, і панікою на фондових біржах.

Щоб зменшити впливи потрясінь, країни укладають багатосторонні угоди й союзи, здійснюють нагляд за валютними курсами, координують свою макроекономічну політику та ін.

Важливу роль у розвитку міжнародного співробітництва й регулюванні міжнародних відносин відіграють такі інститути, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк та Всесвітня торговельна організація (ВТО).

Україна є членом більшості міжнародних економічних організацій і готується до вступу у ВТО.

Т Е С Т И

Тема 1. Вступ. Економічна теорія як наука.

1. Знайдіть єдину правильну відповідь.

1. Хто дав назву науці “політична економія”?

а) Арістотель.

б) В. Петті.

в) А. Монкретьєн.

г) А. Сміт.

д) К. Маркс.

2. Хто вважав предметом економічної науки (політичної економії) систему виробничих відносин?

а) А. Сміт.

б) Д. Рікардо.

в) К. Маркс.

г) А. Маршалл.

д) Дж. М. Кейнс.

3. Яка економічна школа перенесла предмет дослідження із сфери обігу у сферу виробництва?

а) Меркантилістів.

б) Фізіократів.

в) Історична.

г) Класична.

д) Марксистська.

.

3. Яке з цих положень не має відношення до визначення предмету економічної теорії?

а) Необмежені виробничі ресурси.

б) Рідкісність ресурсів.

в) Максимальне задоволення потреб.

г) Виробництво і розподіл.

д) Ефективне використання ресурсів.

3. Якщо економічні узагальнення ґрунтуються на фактах, то такий метод аналізу є:

а) Описовим.

б) Індуктивним.

в) Дедуктивним.

г) Гіпотетичним.

д) Історичним.

3. Якщо досліджується економіка, як цілісна система, то це аналіз:

а) Позитивний.

б) Нормативний.

в) Мікроекономічний.

г) Макроекономічний.

д) Структурний.

7. Позитивна економіка вивчає:

а) Позитивні тенденції в економічному розвитку.

б) Економічну ефективність.

в) Явище як воно є.

г) Як має бути. .

д) Оціночні судження.

8. Економічна теорія:

а) Придатна тільки для вивчення ринкової системи господарювання.

б) Придатна для вивчення всіх економічних систем.

в) Непридатна для вивчення планової (соціалістичної) системи господарювання.

г) Порівняно з природничими науками, більш тісно пов’язана з . практичною діяльністю і в меншій мірі опирається на фундаментальну

теоретичну основу.

д) Всі попередні відповіді невірні.

8. Економічна теорія:

а) Займається виключно прогностичними характеристиками розвитку економічних систем.

б) Містить положення, які завжди приймаються всіма економістами.

в) Не є наукою.

г) Не може передбачити майбутнього, але може пояснити наслідки певних явищ в розвитку економіки.

д) Не є точною наукою і не може використовувати наукові методи аналізу.

8. Економічні закони – це закони, які:

а) Є вічними.

б) Не мають об’єктивного характеру.

в) Проявляються як фатум.

г) Можна відмінити.

д) Проявляються через економічну діяльність людей.

Тема. 2. Суспільне виробництво. Фактори виробництва.

1. Фізичний капітал – це:

а) гроші;

б) природні ресурси;

в) створені засоби праці;

г) гроші та створені засоби праці.

2. Матеріальне виробництво є сферою суспільного виробництва, в якій

виробляються:

а) матеріальні блага;

б) матеріальні послуги;

в) духовні цінності;

г) правильні відповіді а) і б).

3. У західній економічній літературі виділяють такі фактори виробництва:

а) земля;

б) праця;

в) капітал;

г) підприємницький хист;

д) усі відповіді правильні.

3. Земля, капітал, праця – базова класифікація факторів виробництва. Чи можна віднести до капіталу:

а) гроші, акції, облігації;

б) лише акції і облігації;

в) гроші й акції, але не облігації;

г) ні гроші, ні акції, ні облігації не є капіталом.

3. Лінія виробничих можливостей показує:

а) точні кількості двох товарів, які господарство планує виробляти;

б) кращу з можливих комбінацій двох товарів;

в) альтернативну комбінацію товарів за наявності даної кількості

ресурсів;

г) час, коли вступає в дію закон спадної продуктивності факторів

виробництва.

3. Альтернативні витрати нового стадіону – це:

а) оплата його охорони та іншого персоналу;

б) ціна будівництва стадіону в наступному році ;

в) зміна реальної ставки податку, що виплачується з доходів стадіону;

г) ціна інших товарів і послуг, виробництвом яких жертвують заради

будівництва цього стадіону.

3. Виробнича ефективність означає що:

а) потрібні товари і послуги виробляються з найнижчими витратами;

б) ресурси використовуються для виробництва найпотрібніших для

суспільства товарів і послуг;

в) граничні вигоди дорівнюють граничним витратам;

г) усі відповіді неправильні.

8. Проблеми “що, як і для кого виробляти?” стосуються:

а) тільки суспільства, де панує централізоване планування;

б) тільки ринкової економіки;

в) тільки традиційної економіки;

г) будь – якого суспільства незалежно від його соціально – економічної

та політичної організації.

9. Економіка ефективна, якщо в ній досягнуті:

а) повна зайнятість;

б) повне використання виробничих ресурсів;

в) або повна зайнятість, або повне використання інших ресурсів;

г) і повна зайнятість, і повне використання виробничих ресурсів.

10. Фундаментальна проблема, з якою стикаються всі економічні

системи, це:

а) інвестиції;

б) виробництво;

в) споживання;

г) рідкісність.

Тема 3. Товарне виробництво. Гроші.

1. Яке із даних визначень найбільш повно характеризує товарне виробництво?

а) товарне виробництво – виробництво товарів на ринок;

б) товарне виробництво характеризується тим, що продукція виготовлюється в умовах спеціалізації виробництва;

в) Товарне виробництво – це виробництво в умовах коли існує суспільний поділ праці, а товаровиробники є обособленими;

г) Товарне виробництво – це виробництво продукції спеціалізованими товаровиробниками.

2. Виберіть найбільш повне визначення товару:

а) товар – це благо, яке корисне людям;

б) товар – це благо, яке є продуктом людської праці;

в) товар – це благо, яке продається на ринку;

г) товар -це корисна річ, продукт праці, виготовлений не для власного споживання, а на ринок.

3. Із приведених рис укажіть ту, яка не властива капіталістичному товарному виробництву:

а) загальний характер товарного виробництва;

б) товарне виробництво засноване на переважно приватній формі вартості;

в) товарне виробництво засноване на найманій праці;

г) товарне виробництво своєю метою має збільшення кількості продукції на одного зайнятого.

4. Як пояснювала вартість товару класична економічна теорія?

а) вартість товару – це кількість ресурсів, які витрачаються на виробництво одиниці товару;

б) вартість товару – це затрата суспільно-необхідної праці на виготовлені товару;

в) вартість товару – це його гранична корисність;

г) вартість товару – це ціна, яку готовий заплатити за нього споживач.

5. Сучасні гроші це:

а) золото й інші шляхетні метали;

б) актив, який виконує всі функції грошей;

в) паперові гроші, які випускаються державою;

г) зобов’язання комерційних банків.

6. Функціями грошей не є:

а) розподіл вартості;

б) засіб нагромадження вартості;

в) засіб платежу;

г) міра вартості.

7. В якій функції гроші обслуговують процес ціноутворення?

а) у функції засобу платежу;

б) у функції міри вартості;

в) у функції засобу нагромадження;

г) у функції засобу обігу.

8. Хто з економічних суб’єктів країни виграє від запровадження мита на повній продукт:

а) споживачі;

б) виробники цього продукту;

в) посередники;

г) усі суб’єкти.

9. Реальний валютний курс це:

а) кількість національної валюти, яку потрібно заплатити за одиницю іноземної валюти;

б) номінальний валютний курс, скоригований на теми інфляції в країні і за кордоном;

в) кількість національної валюти, яку потрібно витратити на придбання товарів за кордоном;

г) усі відповіді неправельні.

10.Якщо швидкість грошей прискорюється, то:

а) зростає їх кількість в державному бюджеті;

б) збільшується грошова маса;

в) збільшується грошова маса;

г) зменшується заощадження в комерційних банках.

Тема 4. Форми організації суспільного виробництва і економічні системи сучасного світу.

1. Суб’єкти державної власності можуть бути:

а) кооперативи;

б) індивіди;

в) органи місцевого самоврядування;

г) домогосподарства.

2. Адміністративно-командна економіка характеризується:

а) свободою переміщення ресурсів;

б) повним контролем центральними органами зовнішньоекономічної діяльності;

в) наявністю в слаборозвинених країнах;

г) приватною формою власності на засоби виробництва.

3. Американська модель ринкової економіки характеризується:

а) розв’язанням соціальних проблем корпораціями;

б) домінуванням приватної власності разом з розвиненою державною формою власності;

в) широкою підтримкою приватного бізнесу;

г) широким доступом населення до освіти, охорони здоров’я.

4. Що не входить до ринку виробничих ресурсів?

а) ринок праці;

б) фінансовий ринок;

в) ринок природних ресурсів;

г) ринок засобів виробництва.

5. Що не входить до видів біржі:

а) товарна біржа;

б) фондова біржа;

в) біржа праці;

г) біржа капіталу.

6. Основними ознаками економічної системи не є:

а) панівна форма власності на виробничі ресурси;

б) мотиви економічної діяльності та механізми її координації;

в) характер розподілу створеного суспільного багатства;

г) присутність конкуренції.

7. Що не є функцією національного банку?

а) емісія;

б) грошово-кредитна політика;

в) кредитування фізичних осіб;

г) підтримка курсу національної валюти.

8. Японська модель ринкової економіки характеризується:

а) розв’язанням соціальних проблем корпораціями;

б) домінуванням приватної власності разом з розвиненою державною формою власності;

в) широкою підтримкою приватного бізнесу;

г) широким доступом населення до освіти, охорони здоров’я.

9. Цінний папір, який засвідчує, що його вкладник вклав певну кількість грошей в товариство

а) вексель;

б) облігація;

в) акція;

г) тратта.

10. Комерційні банки не можуть:

а) надавати кредити юридичним особам;

б) надавати кредити фізичним особам;

в) змінювати депозитну ставку;

г) змінювати облікову ставку.

Тема 5.Попит і пропозиція. Ціна ринкової рівноваги

1.Очікування майбутньої зміни цін:

а) можуть змінити поточний попит;

б) не впливатимуть на поточний попит;

в) здатні змінити величину поточного попиту;

г) правильної відповіді нема.

2.Якщо ціна товару вища від ціни ринкової рівноваги, то виникає:

а) надлишок;

б) дефіцит;

в) зменшується попит і зростає пропозиція;

г) зростає безробіття.

3. Який із перелічених нижче факторів не впливає на пропозицію:

а) смаки і вподобання споживачів;

б) ціни на ресурси;

в) технологія виробництва;

г) дотації.

4. Пересування по кривій пропозиції вгору може бути зумовлене:

а) зменшенням витрат виробництва;

б) зменшенням ціни за одиницю товару;

в) зростанням ціни за одиницю товару;

г) зростанням ціни на товар-замінник.

5. Якою буде ціна ринкової рівноваги, якщо задані такі рівняння попиту і пропозиції: Q = 150-5Р; Q = 86 + 3P:

а) 8,25;

б) 9;

в) 10;

г) 8.

6. Визначити, які твердження правильні, а які помилкові:

а) коефіцієнт еластичності попиту за доходом на нормальні товари є додатньою величиною;

б) якщо довільна кількість товару продається за однаковою ціною, то попит на цей товар буде абсолютно нееластичним;

в) якщо заробітна платня працівників підприємства зросте, пропозиція може зменшитися;

г) зростання ціни на чай зумовить переміщення кривої опиту на каву ліворуч.

7. Якщо крива попиту на товар А задана рівнянням Q = 5000 – 10P, де Q – кількість товару в тоннах, а Р – ціна товару, що становить 100 грн/т, яким буде коефіцієнт еластичності попиту:

а) - 4;

б) 4;

в) – 0,25;

г) 0,25.

8. Які з наведених факторів спричиняють переміщення кривої попиту на товар а ліворуч:

а) збільшення кількості покупців;

б) зростання доходів;

в) зниження ціни товару-замінника;

г) зростання ціни товару-замінника.

9. Якщо попит нееластичний:

а) зростання ціни на 2% матиме наслідком зменшення величини попиту менш як на 2%;

б) зростання ціни на 2% матиме наслідком зменшення величини попиту на 2%;

в) наслідком зростання ціни на 2% є збільшення величини попиту на 2%;

г) всі відповіді неправильні.

10 Якщо крива попиту на товар А задана рівнянням Q = 5000 – 10P, де Q – кількість товару в тоннах, а Р – ціна товару, що становить 100 грн/т, яким буде коефіцієнт еластичності попиту:

а) - 4;

б) 4;

в) – 0,25;

г) 0,25.

10 . Яке із наведених тверджень є правильним:

а) чим менше замінників має товар, тим більш еластичним є попит на нього;

б) коефіцієнт перехресної еластичності на абсолютно незалежні товари дорівнює нулю;

в) закон попиту показує пряму залежність між ціною і величиною попиту;

г) переміщення кривої попиту зумовлюється зміною ціни товару.

Тема. 6. Підприємництво в ринковій економіці.

1. У короткостроковому періоді фірма виробляє 500 одиниць продукції. Середні змінні витрати становлять 2 грн., середні постійні витрати – 0,5 грн. Загальні витрати становлять:

а) 750 грн;

б) 1250 грн;

в) 2,5 грн;

г) 1100 грн.

2. Яка з наведених кривих ніколи немає U – подібної форми?

а) AVC;

б) MC;

в) AFC;

г) ATC.

3. Які з наведених видів витрат не беруться до уваги при прийнятті

рішень про оптимальний обсяг виробництва фірми?

а) середні постійні витрати;

б) граничні витрати;

в) неявні витрати;

г) середні змінні витрати.

4. На якій формі власності засновуються малі підприємства?

а) приватній;

б) державній;

в) колективній;

г) будь – якій формі власності.

5. Які пріоритети в бізнесі вибрала для себе Японія у ХХІ ст. ?

а) інформаційний бізнес;

б) інноваційно - технологічний;

в) стимулювання приватного бізнесу;

г) усі відповіді правильні.

6. Чим відрізняються корпорації (акціонерні товариства) від партнерств (товариств)?

а) тим, що належать до ТзОВ;

б) їхній капітал утворюється на пайових засадах;

в) капітал утворюється у грошовій формі та поділяється на однакові

за номінальною величиною і неподільні паї у вигляді акцій;

г) право голосу мають лише дійсні члени

7. Граничні витрати – це:

а) додаткові витрати на виробництво кожної додаткової одиниці

продукції;

б) разові витрати фірми;

в) витрати виробництва у розрахунку на одиницю продукції;

г) усі відповіді неправильні.

8. Яка з перелічених ознак є характерною тільки для корпорації:

а) залучення до управління найманих менеджерів;

б) поділ прибутку між власниками фірми;

в) виплата дивідендів;

г) використання найманої праці.

9. Постійними витратами є витрати, які фіксовані відносно:

а) рівня випущеної продукції;

б) часу;

в) технології;

г) мінімальної заробітної плати.

10. Граничні витрати фірми:

а) постійно зростають;

б) можуть перевищувати загальні витрати;

в) дорівнюють середнім витратам у точці їх мінімуму;

г) додатні, якщо загальні витрати зростають.

Тема 7. Визначення ціни і обсягу виробництва фірмою в різних моделях ринку

1. У короткостроковому періоді конкурентна фірма, яка максимізує прибуток або мінімізує збитки, не буде продовжувати виробництво, якщо:

а) ціна товару не покриває середніх загальних витрат;

б) ціна товару менша мінімуму середніх змінних витрат;

в) середні витрати вищі від ціни товару;

г) ціна товару менша від граничних витрат.

2. Ринок з досконалою конкуренцією – це ринок, на якому:

а) функціонує багато виробників, які виготовляють диференційовану продукцію;

б) функціонує декілька виробників, які виготовляють стандартизовану продукцію;

в) функціонує багато виробників, які виготовляють стандартизовану продукцію;

г) функціонує одлин виробник.

3. Цінова дискримінація – це:

а) продаж одного і того ж товару за різними цінами різним покупцям;

б) дискримінація в оплаті праці;

в) підвищення цін на товари більш високої якості;

г) зростання цін на дефіцитні товари.

4. Ринок з монополістичною конкуренцією характеризується тим, що:

а) вступ і вихід з ринку є досить обмеженими;

б) кожна фірма легко впливає на ринкову ціну;

в) на ньому функціонує декілька фірм;

г) кожна фірма виробляє диференційовану продукцію.

5. У моделі монополії вважається, що:

а) вхід на ринок нових фірм не можливий;

б) у покупців є альтернатива вибору іншого товару;

в) виробляється стандартизована продукція;

г) продавці і покупці сприймають ціни як задані.

6. Виробництво стандартизованої продукції декількома фірмами характерне в умовах:

а) досконалої конкуренції;

б) монополістичної конкуренції;

в) олігополії;

г) монополії.

7. „Ламана крива попиту” для олігополіста обов’язково передбачає:

а) розрив у кривій граничного доходу;

б) розрив у кривій граничних витрат;

в) що поведінка фірми не оптимальна;

г) що ціна товару не повинна бути вищою від граничного доходу.

8. Сума збитків фірми, яка закривається в короткостроковому періоді в умовах досконалої конкуренції:

а) дорівнює змінним витратам;

б) дорівнює нулю;

в) дорівнює постійним витратам;

г) не може бути визначена.

9. Бар’єром для вступу у галузь, де функціонує монополіст, можуть бути:

а) патенти і ліцензії;

б) більш низькі витрати крупного виробництва;

в) законодавче оформлення виключних прав;

г) все перелічене – правильне.

10. У стані довгострокової рівноваги фірма за умов монополістичної конкуренції

а) досягає виробничої ефективності;

б) не досягає ні розподільної, ні виробничої ефективності;

в) досягає розподільної ефективності;

г) усі відповіді неправильні.

Тема 8. Ринок виробничих ресурсів і розподіл доходів

1. Граничний продукт фактора виробництва у грошовому виразі:

а) це ціна продажі останньої одиниці товару ;

б) рівний зміні загального розміру виторгу за використання додаткової одиниці виробничого ресурсу;

в) рівний зміні обсягу виробництва за використання додаткової одиниці виробничого фактора;

г) неможливо визначити в умовах досконалої конкуренції;

д) неможливо визначити в умовах недосконалої конкуренції.

2. Підприємство досягає мінімального рівня витрат, якщо:

а) ціни усіх факторів виробництва однакові;

б) граничні продукти усіх факторів виробництва одинакові;

в) граничні продукти факторів виробництва рівні їхнім цінам;

г) граничні продукти факторів виробництва рівні нулю;

д) жодна з попередніх відповідей неправильна.

3. Якщо конкурентне підприємство досягає рівня виробництва, за якого грошовий вираз граничного продукту кожного ресурсу рівний ціні цього ресурсу, то воно:

а) виробляє продукт за мінімальних витрат але необовязково отримає максимальний прибуток;

б) отримує максимальний прибуток, але не обвязково виробляє продукцію за мінімальних витрат;

в) отримує максимальний прибуток за мінімальних витрат виробництва;

г) не обовязково отримує максимальний прибуток але досягає мінімального рівня витрат.

4. Попит на ресурси залежить від:

а) ціни продукту, що виробляється за допомогою даного ресурсу;

б) цін ресурсів-замінників;

в) ціни даного ресурсу;

г) цін на взаємодоповнюючі ресурси;

д) всі наведені відповіді є правильними.

5. Граничні витрати на оплату праці:

а) це збільшення змінних витрат при збільшенні обсягу продукції, що випускається, на одиницю;

б) це збільшення постійних витрат при збільшенні обсягу продукції, що випускається, на одиницю;

в)абсолютно не еластичні для монополіста;

г) це збільшення загальних витрат на працю, за необхідністю найму додаткового працівника;

д) абсолютно еластичні для монополіста.

6. Земельна рента буде зростати за інших рівних умов, якщо:

а) знижується ціна землі;

б) зростає попит на землю;

в) зменшується попит на землю;

г) пропозиція землі зростає;

д) за жодної з умов.

7.Пропозиція землі:

а) абсолютно нееластична;

б) характеризується абсолютною еластичністю;

в) характеризується одиничною еластичністю;

г) еластична;

д) нееластична.

8. Для виробництва певного товару використовуються три фактори: земля, капітал і праця. В якому з наведених варіантів досягається мінімізація витрат?

8. Реальну заробітну плату можна обчислити:

а) поділивши номінальну заробітну плату на рівень цін;

б) поділивши рівень цін на номінальну заробітну плату;

в) поділивши номінальну заробітну плату на суму цін товарів і послуг, куплених за неї;

г) всі варіанти відповідей неправильні.

8. Якщо номінальна процентна ставка становить 10 %, а темп інфляції – 4% в рік, то реальна процентна ставка становитиме:

а) 14%;

б) 6%;

в) 2,5%;

г) 4 %.

Тема 9. Макроекономіка як наука. Національний продукт.

1. Щоб обчислити обсяг валової доданої вартості необхідно:

а) від валового прибутку відняти обсяг споживання основного капіталу;

б) від валового випуску в основних цінах відняти проміжне споживання;

в) до валового нагромадження основного капіталу додати кінцеві споживчі витрати;

г) від валового випуску в основних цінах відняти валовий прибуток;

д) відповіді “в” та “г” – вірні.

2. Щоб обчислити обсяг ВВП національної економіки виробничим методом необхідно:

а) до оплати праці найманих працівників додати чисті податки на виробництво та імпорт плюс валовий прибуток;

б) до кінцевих споживчих витрат додати інвестиції та чистий експорт;

в) від валового випуску в основних цінах відняти проміжне споживання й додати чисті податки на продукти;

г) до обсягу валової доданої вартості додати чисті податки на продукти;

д) відповіді “в” та “г” – вірні.

3. Щоб обчислити обсяг національного доходу економіки держави необхідно:

а) від обсягу ВВП відняти споживання основного капіталу;

б) до обсягу ВВП додати поточні трансферти, одержані від інших держав та відняти доходи від власності, сплачені іншим державам;

в) до обсягу ВВП додати доходи резидентів від власності, одержані від інших держав та відняти доходи нерезидентів від власності, сплачені іншим державам;

г) відповіді “б” та “г” – вірні.

4. Щоб обчислити обсяг використовуваного національного доходу економіки держави необхідно:

а) до обсягу національного доходу додати споживання основного капіталу;

б) до обсягу національного доходу додати поточні трансферти, отримані з-за кордону та відняти поточні трансферти, сплачені іншим країнам;

в) до обсягу національного доходу додати валовий прибуток та відняти субсидії на продукти;

г) до обсягу чистого використовуваного національного доходу додати споживання основного капіталу;

д) відповіді “б” та “г” – вірні.

5. Щоб обчислити обсяг ввп національної економіки розподільчим методом (за доходами) необхідно:

а) до валової доданої вартості додати чистий експорт товарів та послуг;

б) до оплати праці найманих працівників додати чисті податки на виробництво та імпорт плюс валовий прибуток;

в) до кінцевих споживчих витрат додати інвестиції та чистий експорт;

г) до валового випуску в основних цінах додати чисті податки на продукти плюс валовий прибуток;

д) відповіді “б” та “г” – вірні.

6. Щоб обчислити обсяг ввп національної економіки методом кінцевого використання необхідно:

а) від валового випуску відняти проміжне споживання та додати чисті податки на товари і послуги;

б) до оплати праці найманих працівників додати чисті податки на виробництво та імпорт плюс валовий прибуток;

в) до кінцевих споживчих витрат додати інвестиції (валове накопичення) та чистий експорт;

г) до валового випуску в основних цінах додати чисті податки на продукти плюс валовий прибуток;

д) відповіді “а” та “г” – вірні.

7. Національний дохід держави - це:

а) ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених у даній державі протягом певного періоду часу (як правило, року);

б) витрати на товари, матеріальні та нематеріальні послуги, які використані інституційними одиницями для виробничих потреб;

в) дохід, який спрямований на кінцеве споживання і валове нагромадження в даній державі;

г) ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених за певний проміжок часу (як правило, за рік), за допомогою факторів виробництва, що належать резидентам даної держави;

д) первинні доходи, що створюються учасниками виробництва та розподіляються між ними.

8. Використовуваний національний дохід держави – це:

а) ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених у даній державі протягом певного періоду часу, як правило, року;

б) витрати на товари, матеріальні та нематеріальні послуги, які використані інституційними одиницями для виробничих потреб;

в) дохід, який спрямований на кінцеве споживання і валове нагромадження в даній державі;

г) ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених за певний проміжок часу (як правило, за рік), за допомогою факторів виробництва, що належать резидентам даної держави;

д) первинні доходи, що створюються учасниками виробництва та розподіляються між ними.

9. Дефлятор ввп дорівнює відношенню:

а) номінального ВВП даного року до реального ВВП цього самого року;

б) номінального ВВП даного року до номінального ВВП минулого року;

в) номінального ВВП до реального ВВП;

г) номінального ВВП до індексу цін.

10.Трансфертні платежі містять такі статті:

а) допомога по безробіттю;

б) виплата на страхування по старості і від нещасних випадків;

в) виплати приватних пенсій;

г) усі відповіді правильні

Тема 10. Сукупний попит і сукупна пропозиція.

1. Крива сукупного попиту показує співвідношення між:

а) загальним рівнем цін і попитом на споживчі товари;

б) загальним рівнем цін і особистими доходами;

в) загальним рівнем цін і реальним обсягом ВВП;

г) загальним рівнем цін і державними видатками.

2. Оберненим зв’язок між загальним рівнем цін і величиною реального обсягу ВВП обумовлений такими чинниками:

а) ефектами процентної ставки, майна (багатства) і обмінного курсу;

б) збільшенням пропозиції грошей в економіці;

в) зменшенням номінальної пропозиції грошей в економіці;

г) економічною політикою держави

3. Крива сукупного попиту переміщується під впливом змін у:

а) нецінових чинників – змін у споживчих, інвестиційних і урядових видатках та доходу в інших країнах;

б) збільшення банківських кредитів;

в) емісії грошей;

г) розширення імпорту.

4. Крива сукупної пропозиції виражає залежність між:

а) рівнем цін і споживанням реального ВВП;

б) рівнем цін і реальним ВВП;

в) рівнем цін і пропозицією грошей;

г) усі відповіді правильні.

5. Якщо національна економіка досягла повної зайнятості, а сукупний попит зростає, то це означає:

а) дальше економічне зростання;

б) інфляцію;

в) дефляцію;

г) стагнацію економіки.

6. Макроекономічна короткострокова рівновага в моделі АД – АS означає:

а) збалансований держаний бюджет;

б) рівність між сукупним попитом і сукупною пропозицією;

в) рівність між ВВП і грошовою масою;

г) усі відповіді правильні.

7. Що не є фактором економічного зростання?

а) кількість та якість трудових ресурсів;

б) кількість та якість природних ресурсів;

в) технологія;

г) кількість випущених цінних паперів.

8. Економічне зростання означає:

а) збільшення ВВП в цілому і на душу населення;

б) досягнення повної зайнятості;

в) збільшення економічних ресурсів;

г) усі віповіді правельні.

9. Екстенсивний тип економічного зростання означає:

а) збільшення обсягу продукції на основі нарощування ресурсів;

б) збільшення обсягу подукції у наслідок підвищення продуктивності праці;

в) нарощування виробництва товарів і послуг за рахунок кращого використання інвестицій;

г) усі відповіді правильні.

10. Інтенсивний тип економічного зростання означає:

а) нарощування обсягу виробництва за рахунрк продовження робочого дня;

б) збільшення виробництва товарів і послуг на основі більш ефективного використання ресурсів;

в) збільшення обсягу виробництва шляхом капіталу;

г) усі відповіді правельні.

Тема 11. Макроекономічна нестабільність та економічні функції держави.

1. Економічний цикл, згідно кейнсіанської теорії, пов’язаний із:

а) дією тільки внутрішніх факторів;

б) факторами, які переважно впливають на динаміку сукупного попиту;

в) дією тільки зовнішніх факторів;

г) факторами, які переважно впливають на динаміку пропозиції.

2. Під час пожвавлення держава:

а) знижує податкові ставки;

б) підвищує податкові ставки;

в) скорочує державні витрати;

г) скорочує грошову пропозицію.

3. Інфляція попиту виникає в умовах:

а)неповної зайнятості;

б) які наближаються до повної зайнятості;

в) повної зайнятості;

г) зростання граничної схильності до споживання.

4. Інфляція витрат обумовлена:

а) зростанням споживчих витрат;

б) зростанням інвестиційних витрат;

в) зростанням собівартості продукції;

г) зростанням сукупних витрат.

5. Якщо номінальний дохід кінцевого використання підвищився на 8% , а рівень цін зріс на 10%, то реальний дохід кінцевого використання:

а) збільшився на 18%;

б) знизився на 18%;

в) знизився на 2%

г) збільшився на 10%.

6. Той, хто втратив роботу внаслідок спаду в економіці, потрапляє до категорії безробітних, які охоплені:

а) фрикційною формою безробіття;

б) структурною формою безробіття;

в) прихованою формою безробіття;

г) циклічною формою безробіття.

7. Згідно із законом Оукена двопроцентне підвищення фактичного рівня безробіття над його природним рівнем означає, що відставання фактичного обсягу ВВП від реального становить:

а) 4%;

б) 5%;

в) 2%

г) значно більше за 5%.

8. Крива Філліпса фіксує зв’язок між безробіттям та :

а) економічним циклом;

б) рівнем споживчих витрат;

в) зайнятістю;

г) рівнем інфляції.

9. Природний рівень безробіття це:

а) відношення суми фрикційного і структурного безробіття до величини робочої сили даної країни у %;

б) відношення суми добровільного безробіття до кількості зайнятих;

в) відношення суми циклічного і сезонного безробіття до величини робочої сили, помножено на 100%;

г) відношення загальної кількості безробітних до робочої сили країни у %.

10. Виберіть твердження, які характеризують помірну інфляцію, галопуючу інфляцію, гіперінфляцію, стагфляцію, (окремо для кожного типу):

а) супроводжується стагнацією виробництва і високим рівнем безробіття в країні;

б) повільний ріст цін (до 10% на рік);

в) від 1000 % на рік і більше ;

г) до 200 % на рік.

Тема 12. Монетарна та фіскальна політика держави.

1. Великі строкові вклади входять до складу:

а) М1:

б) М2;

в) М3:

2. Якщо Центральний банк підвищує облікову ставку, то цей захід, як складова грошової політики, спрямований на:

а) зниження загальної величини резервів комерційних банків;

б) стимулювання зростання заощаджень населення;

в) зростання обсягу позик, які надає Центральний банк комерційним банкам;

г) збільшення резервів комерційних банків.

3. Якщо Центральний банк продає велику кількість державних цінних паперів на відкритому ринку, то він має на меті:

а) зробити кредит доступнішим;

б) збільшити обсяг інвестицій;

в) зменшити облікову ставку;

г) зменшити загальну масу грошей в обігу.

4. На величину якого з елементів ВВП найбільше впливають зміни у рівні процентної ставки:

а) споживчі видатки;

б) інвестиції;

в) державні видатки;

г) експорт;

д) імпорт.

5. Активна антиінфляційна фіскальна політика передбачає:

а) скорочення податків та урядових видатків;

б) підвищення рівня оподаткування та скорочення державних видатків;

в) зниження податків і збільшення видатків уряду;

г) підвищення податків та урядових видатків.

6. Урядова політика в галузі видатків та оподіткування називається:

а) монетарною політикою;

б) фіскальною політикою;

в) політикою, спрямованою на регулювання ділового циклу;

г) політикою у сфері розподілу доходів.

7. Інструментами дискреційної фіскальної політики є:

а) урядові програми стимулювання експорту;

б) внесення урядом змін у систему оподаткування;

в) регулювання кількості грошей в обігу;

г) проведення політики націоналізації у певних галузях національної економіки.

8. Зростання урядових видатків спричиняє : .. .. .

а) зростання дефіциту бюджету;

б) зростання сукупного попиту на ринку;

в) збільшення національного виробництва;

г) усі відповіді правильні.

9. Економіка перебуває у стані рівноваги. Як зміниться рівноважний ВВП, якщо держава збільшує свої видатки на 2 млрд.грн., не змінюючи податкові надходження? Гранична схильність до споживання дорівнює 0,75.

а) зменшиться на 4 млрд.грн.;

б) зросте на 4 млрд.грн.;

в) зросте на 8 млрд.грн.;

г) зросте на 6 млрд.грн.

10. Якщо норма обовязкових резервів становить 100%, то величина грошового мультиплікатора дорівнює:

а) 0;

б) - 2;

в) 100;

г) 1.

Тема 13. Світова економіка.

1. До рахунків платіжного балансу не належить рахунок:

а) поточних операцій;

б) руху капіталу та фінансових операцій;

в) обов’язкових резервів;

г) зміни офіційних резервів.

2.Теорія, згідно з якою багатство країни визначалось володінням золотом, - це теорія;

а) абсолютної переваги;

б) відносної переваги;

в) меркантилізму;

г) паритету купівельної спроможності.

3.Курс долара в Україні за місяць виріс на 10%, тому ціни на імпортні товари в гривнях скоріше за все:

а) збільшаться;

б) зменшаться;

в) не зміняться;

г) рух цін на імпортні товари не пов’язаний з курсом долара.

8. До форм міжнародної економічної інтеграції не належать:

а) економічний союз;

б) спільний ринок;

в) вільний ринок;

г) митний союз.

9. Сучасна валютна система базується на:

а) золотому стандарті;

б)стандарті вільно плаваючих курсів;

в) золотодевізному стандарті;

г) золото доларовий стандарт.

10. До тарифних методів регулювання зовнішньої торгівлі належність:

а) демпінг;

б) експортні субсидії;

в) квотування;

г) експортне мито.

11. Принцип порівняльних переваг вперше сформулював:

а) Альфред Маршалл;

б) Пол Самуельсон;

в) Давід Рікардо;

г) Адам Сміт.

12. Активне сальдо платіжного балансу збільшиться, якщо в країні:

а) знизяться реальні ставки процента;

б) зростуть темпи економічного зростання;

в) зростуть темпи інфляції;

г) нічого з перерахованого не відбудеться.

13. Дефіцит платіжного балансу:

а) не змінює грошової бази;

б) не впливає на кількість грошей у країні;

в) зменшує кількість грошей у країні;

г) збільшує кількість грошей у країні.

14. Рахунок поточних платежів балансу країни не включає:

а) транспортні послуги іноземним державам;

б) товарний експорт;

в) чисті доходи від інвестицій;

г) зміни в активах країни за кордоном.

Відповіді на тести

СЛОВНИК ЕКОНОМІЧНИХ ТЕРМІНІВ.

Адміністративно-командна економіка (АКС) характеризується панівною державною формою власності, централізованим розподілом ресурсів і доходів, повним контролем з боку держави за зовнішньоекономічною діяльністю.

Банкнота – це паперові гроші, які випускаються в обіг центральним банком; це його зобов’язання.

Бартер – система при якій один товар безпосередньо обмінюється на інший.

Безробіття – це незайнятість у виробництві працездатного населення, яке бажає мати і шукає роботу за даного рівня заробітної плати, тобто, це такий стан ринку праці, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї.

Біметалізм - грошова система, при якій роль загального еквівалента виконували два благородних метали – золото і срібло.

Біржа - це організаційно оформлений і постійно функціонуючий на основі чітких правил ринок.

Бухгалтерські (зовнішні, або явні) витрати – платежі, які здійснює підприємство (фірма) постачальникам ресурсів. У короткотерміновому періоді (див.) ці витрати поділяються на постійні, змінні, валові.

Бюджетний надлишок – перевищення надходжень до державного бюджету над його видатками.

Валові витрати – сума постійних і змінних витрат виробництва.

Валовий випуск (ВВ) являє собою вартість товарів і послуг, що є результатом виробничої діяльності одиниць-резидентів у звітному періоді.

Валюта –(від італ.valuta- ціна, вартість) це грошова одиниця країни, яка використовується для виміру величини вартості товарів.

Валютна інтервенція – цільові операції з купівлі-продажу іноземної валюти для обмеження динаміки валютної грошової одиниці по відношенню до валют інших країн, міжнародних валютно-грошовим одиницям.

Валютна політика – сукупність економічних, правових і організаційних мір і форм, які здійснюються державними органами, центральними банківськими і фінансовими установами, міжнародними валютно-фінансовими організаціями в області валютних відносин.

Валютна система – сукупність грошово- кредитних відносин, які склалися на основі інтернаціоналізації господарського життя і розвитку світового ринку.

Валютний курс – ціна грошової одиниці одної країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни.

Власність - це відносини між членами суспільства з приводу володіння, використання, розпорядження засобами виробництва і привласнення результатів їх використання.

Види перехресної еластичності попиту за ціною – позитивна, негативна, нульова.

Виробничі ресурси – сукупність ресурсів, що використовують для виготовлення товарів і надання послуг: земля, капітал, праця та підприємницькі здібності.

Витрати виробництва – вартість спожитих у процесі виробництва товарної продукції факторів виробництва. Розрізняють економічні і бухгалтерські (зовнішні) витрати.

Відкрита економіка - стан економіки, коли має місце вільна взаємодія національної економіки з економіками інших країн. Вона базується на міжнародних переміщеннях товарів, капіталу, робочої сили, валют.

„Вмонтовані стабілізатори” - система механізмів, які автоматично реагують на зміну економічної кон‘юнктури, і зменшують амплітуду економічних коливань самостійно, без здійснення спеціальних заходів економічної політики (наприклад, система оподаткування, система громадських робіт, соціальні виплати з державного бюджету тощо).

Внутрішні (неявні, неоплачувані, імпліцентні) витрати - це ті витрати, які несе підприємство (фірма), використовуючи власні виробничі ресурси.

Гіперінфляція –зростання цін на тисячі відсотків і навіть більше на рік.

Гранична корисність – найменша користь, задля отримання якої дана конкретна річ ще може раціональним чином використовуватись.

Граничний продукт (МР) – додатковий обсяг продукції, отриманий від застосування додаткової одиниці того чи іншого ресурсу при постійних інших.

Граничні витрати - додаткові витрати на виробництво кожної додаткової одиниці продукції.

Граничний дохід – дохід одержаний від реалізації додаткової (останньої) одиниці продукції.

Граничний продукт капіталу – додатковий обсяг продукції від збільшення затрат капіталу на одну одиницю при постійних інших.

Граничний продукт праці - додатковий обсяг продукції від збільшення затрат праці на одну одиницю (додаткового працівника) при постійних інших.

Гроші – сукупність активів, які використовують для здійснення ділових операцій. Різні ділові операції обслуговують різні види грошей, наприклад готівка, чеки тощо. Джон Хікс , англійський економіст писав: “Гроші визначаються їх функціями, гроші – це те, що використовується як гроші”. Отже суть грошей виявляється в їх функціях, яких сьогодні економісти називають три: міра вартості, засіб обігу, засіб нагромадження вартості. Для визначення загальної кількості грошей у національній економіці використовують грошові агрегати.

Грошова (монетарна) база – показник, який містить готівку та банківські резерви.

Грошова маса - сукупний обсяг готівки і поточних чекових депозитів.

Грошові агрегати – показники загальної кількості грошей у національній економіці які класифікують пропозицію грошей, виходячи із ступеня ліквідності її окремих елементів. Виділяють в більшості країн такі чотири агрегати: М0, М1, М2 і М3 (у деяких країнах – МL).

До агрегату М0 відносять готівку – банкноти і розмінні монети, які емітуються центральним банком й знаходяться в обігу. Цей агрегат становить монетарну базу або гроші підвищеної сили.

Агрегат М1 охоплює готівку, що знаходиться в обігу поза банками, а також і залишки на поточних рахунках, на які можуть виставлятися чеки (чекові вклади) і дорожні чеки. Це ділові гроші.

Агрегат М2 охоплює повністю агрегат М1, а також не чекові заощаджувальні вклади, невеликі строкові вклади, депозитні сертифікати, залишки взаємних фондів грошового ринку та інші високоліквідні рахунки.

Агрегат М3 включає в себе повністю агрегат М2, а також великі строкові вклади, кошти клієнтів по трестових операціях банків та інші менш високоліквідні активи.

У промислово розвинених країнах виділяють ще агрегат МL. Наприклад, в США до нього включають М3, а також банківські акцепти, комерційні папери, казначейські векселі і державні ощадні облігації.

Грошового обігу закон - кількість грошей в обігу прямо пропорційна сумі цін товарів та послуг і обернено пропорційна швидкості обороту грошей.

Девальвація – зниження курсу національної і міжнародної (регіональної) валютної грошової одиниці по відношенню до валют іншої країни, міжнародним валютно-грошовим одиницям.

Депресія – глибокий і тривалий спад виробництва.

Державний борг – загальна сума заборгованості власникам державних цінних паперів, що дорівнює сумі його минулих бюджетних дефіцитів за мінусом бюджетних надлишків.

Державний бюджет – грошове вираження збалансованого розпису доходів і видатків держави загалом та адміністративно-територіальних одиниць на фінансовий рік.

Дефіцит бюджету – перевищення видатків державного бюджету над надходженнями до нього.

Дефіцит – ситуація, коли обсяг попиту перевищує обсяг пропозиції.

Дефлятор ВВП (індекс цін) - показник пов”язаний з коригуванням номінального ВВП для визначення реального ВВП. Розраховується як відношення величини вартості споживчого кошика товарів і послуг в цінах поточного року до величини вартості того ж кошика в цінах базового року (року порівняння).

Дефляція – зниження загального рівня цін.

Диверсифікація виробництва - розширення номенклатури продукції з метою зменшення ризику можливих втрат капіталу і зниження доходів.

Дискреційна фіскальна політика - політика свідомого маніпулювання урядом надходженнями і видатками державного бюджету з метою впливу на реальний обсяг національного виробництва, зайнятість, валютний курс та стан платіжного балансу.

Дно – найнижча точка спаду виробництва.

Додана вартість (ДВ) розраховується як різниця між валовим випуском та проміжним споживанням. Вона містить у собі первинні доходи, що створюються учасниками виробництва та розподіляються між ними: ДВ=ВВ-ПС

Дугова еластичність - визначена на певному відрізку.

Економіка в перекладі з грецької (термін належить вченому стародавньої Греції Ксенофонту) означає мистецтво ведення домашнього господарства (“ойкос”- дім, домашне господарство; “номос”- вчення, закон).

Економічна рента – плата за використання ресурсів, пропозиція яких незмінна (абсолютно нееластична).

Економічна система - це форма організації національної економіки, яка базується на відповідних їй: панівній формі власності на виробничі ресурси, виробництва та системі управління.

Економічні витрати – це всі платежі, які повинні зробити підприємства (фірми) для забезпечення виробничого процесу. Включають внутрішні (неявні) і зовнішні (явні) витрати.

Економічні закони – об’єктивні, стійкі, причинно-наслідкові зв’язки як у середині економічних процесів і явищ, так і між ними самими, розкривають сутність цих зв’язків (наприклад, закони вартості, попиту, конкуренції та інші). Розрізняють загальні та специфічні економічні закони.

Економічні категорії – поняття, які відображують в узагальненому вигляді умови економічного життя, відбивають суть економічних явищ і процесів (наприклад, “товар”, “попит”, “ціна”, “прибуток”, “ринок”, “національний дохід” тощо).

Економічний прибуток – загальний виторг фірми за вирахуванням економічних витрат.

Економічний цикл – послідовність піднесень і спадів економічної активності протягом кількох років, що характеризується коливаннями обсягу національного виробництва, доходів і зайнятості.

Експансіоністська (стимулююча) фіскальна політика - вид бюджетно-податкової (фіскальної) політики, пов‘язаної із збільшенням державних витрат та зменшенням податків або поєднання цих заходів для стимулювання сукупного попиту.

Експорт – це вивіз товарів і послуг країною за її межі.

Еластичність – це міра чутливості однієї змінної щодо іншої (наприклад, величини попиту на зміну ціни), виражена у відсотках.

Еластичність попиту за доходом характеризує ступінь зміни величини попиту на товар у відповідь на зміни в розмірі доходів споживачів.

Еластичність пропозиції за ціною - показник реакції пропозиції на зміну ціни товару.

Ефект витіснення – зменшення запланованих інвестиційних видатків у національній економіці внаслідок зростання відсоткових ставок, яке спричиняється збільшенням взятих урядом позичок на грошовому ринку.

Загальні економічні закони – закони які діють в умовах будь якої економічної системи (наприклад, закон економії робочого часу, закон підвищення потреб, рідкісності ресурсів тощо).

Загальний еквівалент - це товар, який має властивість обмінюватися на будь-який інший товар.

Загальний поділ праці – це поділ національного виробництва на окремі галузі виробництва – промисловість, сільське господарство, будівництво і т. п.

Зайнятість – це сукупність економічних, правових, соціальних відносин, пов’язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та його участю у суспільно корисній діяльності, що приносить дохід.

Закон Оукена – залежність між рівнем фактичного безробіття і фактичним ВВП, згідно з якою кожен відсоток циклічного безробіття викликає відставання фактичного ВВП від потенційного ВВП на 2,5%.

Закон попиту відображає зворотний зв’язок між ціною і обсягом попиту: кількість товару, на який виникає попит, зростає при зниженні ціни і скорочується при її підвищенні.

Закон пропозиції відображає пряму залежність між ціною і обсягом пропозиції: при збільшенні ціни обсяг пропозиції зростає, і навпаки.

Закон спадної віддачі (закон спадної доходності) – передбачає, що додатковий обсяг продукції від послідовного збільшення одного фактора виробництва зменшується, коли інші фактори залишаються постійними.

Закрита економіка – економіка, в якій відсутнє міжнародне переміщення товарів, капіталу та валют.

Заробітна плата – ціна праці та плата за використання послуг праці.

Зміна обсягу попиту – вплив зміни ціни, який графічно зображується рухом точки по кривій попиту.

Зміна обсягу пропозиції – вплив зміни ціни, який графічно зображується рухом точки по кривій пропозиції.

Зміна у попиті – результат дії нецінових факторів (чинників) попиту, таких як кількість покупців, доходи, очікування, смаки, уподобання споживачів, ціна на сукупні товари. Графічно зображується як переміщення кривої попиту.

Зміна у пропозиції – результат дії нецінових факторів (чинників) пропозиції, який графічно зображується як переміщення кривої пропозиції. До нецінових чинників пропозиції відносяться: технологічний прогрес, зміна цін на ресурси, зміна цін на споріднені товари, очікування підприємців, зміна у бюджетно-податковій політиці тощо.

Зміна ринкової рівноваги – наслідок дії нецінових факторів впливу на попит чи пропозицію, або на обидва контрагенти ринку разом. Графічно зображується як переміщення відповідних кривих.

Змінні витрати – витрати виробництва, які змінюються залежно від обсягу виробництва. Вони включають затрати на сировину, комплектуючі, енергоносії, оплату праці робітників тощо.

Змішана економічна система – це система, основою якої є ринкова економіка, в якій використовуються елементи адміністративно-командної системи.

Зовнішні (явні) витрати – див. бухгалтерські витрати.

Зовнішньо-торгівельний баланс – це співвідношення експорту та імпорту.

Золотовалютний стандарт - система, за якої банкноти не обмінювались ні на золоті монети, оскільки вони були зняті з обігу, ні на золоті злитки. Однак банкноти можна було обміняти на іноземну валюту із золотозлитковим стандартом.

Золотозлитковий стандарт - система, за якої банкноти не обмінювались банками на золоті монети, але обмінювались на золоті злитки з певним обмеженням щодо суми банкнот.

Золотомонетний стандарт - система, за якої банки вільно і необмежено розмінювали банкноти на золото у монетній формі.

Зрівноважувальна функція ціни - здатність конкурентих сил попиту і пропозиції встановювати ціну на рівні, на якому рішення щодо продажу і купівлі синхронізуються.

Імпорт – це ввезення товарів і послуг в країну із інших держав.

Імпортована інфляція – інфляція, яка виникає в разі підвищення цін на імпортні товари за умови твердого валютного курсу.

Індекс споживчих цін - співвідношення між сукупною ціною певного набору товарів та послуг (ринкового споживчого кошика) для певного періоду часу та сукупною ціною аналогічної або схожої групи товарів та послуг у базовому періоді.

Інституціоналізм (лат.institutio – образ дії, звичай, настанова). – течія економічної думки, яка виникла в 20-30-х рр. XX ст. Ії представниками (Т. Веблен, Д. Коммонс, В. Мітчелл та ін.) не сприйняли абстрактного методу класиків, їхньої відмови від аналізу поведінки людей, як особистості, котра перебуває в певному суспільному середовищі. В своєму аналізі інституціоналісти за основу беруть не тільки економічні проблеми, а зв’язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.

Інфляція – це зростання загального рівня цін у країні впродовж певного періоду, що супроводжується знеціненням грошової одиниці.

Інфляція попиту – інфляція, яка виникає у випадку, коли сукупний попит зростає швидше, ніж обсяг реального випуску.

Інфляція пропозиції (витрат) – інфляція, яка викликана зростанням витрат на виробництво одиниці продукції.

Кейнсіанство – теорії що обґрунтовує необхідність активного державного втручання дердави в регулювання капіталістичної економіки. Її засновник Дж.М.Кейнс та послідовники розробили конкретний механізм цього регулювання, який полягає у стимулюванні сукупного попиту й інвестицій через проведення певної кредитно-бюджетної системи.

Класична школа – пануючий на протязі XVIII-XIX ст. напрямок економічної думки, що пов’язував джерела багатства з працею, поклавши початок трудової теорії вартості. Регулятором процесу створення багатства виступає “невидима рука”. Суспільство в цілому і його економіка підкоряється дії “природних” законів. Головні представники: В.Петті, П.Буагільбер, А.Сміт , Д.Рікардо, Ж.-Б.Сей, Т.Мальтус, С. де Сісмонді, Дж.С.Мілль.

Коефіцієнт еластичності – результат від ділення відсотка зміни величини попиту (пропозиції) наи відсоток зміни ціни товару.

Коефіцієнт перехресної еластичності попиту за ціною є показником, який відображає відношення процентної зміни в обсязі блага Х до процентної зміни ціни блага У.

Кооперування виробниче - встановлення довготривалих виробничих зв’язків між підприємствами, які разом виготовляють певну кінцеву продукцію, але зберігають свою самостійність і спеціалізацію.

Кредитна емісія – випуск в обіг безготівкових грошей комерційними банками.

Крива Філліпса – крива, яка показує, що при зростанні попиту на робочу силу і, відповідно, скороченні безробіття, рівень інфляції підвищується.

Криза (спад, рецесія) – це фаза ділового циклу, в якій спостерігається скорочення реального валового внутрішнього продукту протягом не менше як шести місяців.

Ліквідність - легкість і швидкість, з якою певний актив може перетворюватись в засіб платежу, не втрачаючи своєї вартості.

Марксизм, або пролетарська політична економія – вчення в якому робиться спроба на матеріалістичній основі показати розвиток людської історії як послідовну закономірну зміну одного способу виробництва іншим. На думку К.Маркса (засновника вчення), ринкова економіка (капіталізм) неминуче загине, коли вичерпає свої можливості розвитку, внаслідок зростання її внутрішніх суперечностей і буде замінена іншим, прогресивним способом виробництва, а її могильщиком стане пролетаріат. Ідеї про суто експлуататорський характер капіталістичного способу виробництва, тим більше про поглиблення і посилення цього характеру, про посилення абсолютного і відносного зубожіння пролетаріату, а також про кінцеву загибель капіталізму виявились помилковими і не підтвердженими історично.

Маржиналізм – (від франц. marginal – крайній, граничний ), або теорія граничної корисності, яка використовує граничні величини для дослідження господарських процесів.

Представники цієї теорії (Г.Госсен, Ф. Візер К. Менгер, О.Бем-Баверк, С.Джевонс та ін.) при трактуванні економічних явищ віддають примат споживанню над виробництвом.

Меркантилізм (походить від італ. mercante – торговець, купець). Представники: Г.Скаруффі, У.Стаффорд – так звані ”ранні меркантилісти”, прихильники концепції грошового балансу - ототожнювали багатство з грошима, золотом. Другу хвилю меркантилістів репрезентують Т. Мен, А.Серра, А.Монкретьєн - так звані “пізні” меркантилісти, прихильники теорії “торгівельного балансу”, які виходили з того, що джерелом багатства суспільства є торгівля, перевищення вивозу товарів з країни над їх ввозом у країну.

Метод абстракції – відокремлювання, ігнорування, не врахування. Він полягає у виділенні найбільш суттєвих сторін процесу, що вивчається, абстрагуванні, не врахуванні усього другорядного, випадкового, наносного, тобто того, що не становить суті питання яке розглядається.

Метод дедукції - аналіз на основі сходження від загального явища до його окремих сторін. Суть його полягає в тому, що дослідник опираючись на логіку чи інтуїцію може сформулювати якусь гіпотезу. Її правильність може бути підтверджена низкою досліджених фактів. Якщо ж факти спростовують і відхиляють гіпотезу, то це вказує на шлях, яким не треба іти.

Методи індукції - це шлях дослідника від часткового до загального, це шлях виведення певних принципів, відкриття економічних закономірностей із фактів реального життя на основі сходження від окремих сторін до сутності всього явища.

Міжнародна кооперація праці – заснований на міжнародному поділі праці стійкий обмін між країнами товарами, які виробляються ними з найбільшою економічною ефективністю.

Міжнародний поділ праці – спеціалізація окремих країн на виробництві тих чи інших товарів, яка зумовлена як нерівномірністю в розміщенні виробничих ресурсів, так і історичними та національними особливостями.

Міжнародний поділ факторів виробництва – історичне утворене зосередження окремих факторів виробництва в різних країнах, яке виступає базою виробництва ними певних товарів економічно більш ефективних ніж в інших країнах.

Міжнародна торгівля – це сукупність товарно-грошових відносин з приводу купівлі-продажу товарів на світовому ринкові, що здійснюється контрагентами різних країн.

Мінімальна заробітна плата – найнижча заробітна плата, яка встановлена законодавчо, і яку роботодавці зобовязані виплачувати за роботу.

Мінові витрати - час, витрачений на обмін товарів і послуг.

Монетаризм –теорія неоліберального напрямку (засновник М.Фрідмен), прихильники якої рахують гроші вирішальним фактором відтворення. Держава може впливати на економіку, регулювати її за рахунок формування попиту на гроші, так як сам попит на гроші тісно взаємопов’язаний з динамікою цін, рухом позичкового процента та інфляції.

Монометалізм – це грошова система, при якій один метал (золото чи срібло) служить загальним еквівалентом.

Мультиплікатор урядових видатків – збільшення реального обсягу національного виробництва, що спричинене збільшенням урядових видатків на товари і послуги на одну грошову одиницю.

Надлишок – перевищення обсягу пропозиції над обсягом попиту.

Національний дохід – новостворена вартість, яка може бути представлена як загальна сума доходів (заробітної плати, прибутків, ренти, процентів) у країні; різниця між чистим національним продуктом (ЧНП) і непрямими податками.

Натуральне виробництво – замкнуте, автаркічне, і в силу цього малоефективне, консервативне, позбавлене перспектив економічного прогресу господарство, виготовлені продукти праці якого не призначались на обмін, а споживались на місці.

"Невидима рука" ринку – концепція, запроваджена А.Смітом, згідно з якою кожна людина (суб’єкт діяльності) в умовах ринку, переслідуючи свій егоїстичний інтерес, прагнучи власної вигоди, сама того не бажаючи, у кінцевому підсумку віддає перевагу тому заняттю, що найбільш вигідне всьому суспільству, що сприяє вигоді всіх і кожного. Іншими словами - це намагання фірм і постачальників ресурсів отримати найбільшу для себе вигоду на конкурентних ринках, що відповідає інтересам суспільства загалом.

Недискреційна (автоматична) фіскальна політика – система вмонтованих (автоматичних) стабілізаторів, які підтримують економічну стабільність на основі саморегуляції. Це сукупність механізмів, дія яких зменшує реагування ВВП на зміни у сукупному попиті.

Неокласика –синтетична економічна теорія, яка поєднала елементи трудової теорії вартості і “теорії граничної корисності”, що збагатило науку більш глибоким аналізом взаємозв’язку виробництва й обміну на підставі функціонального методу дослідження. Засновник А.Маршалл.

Неолібералізм – напрямок економічної теорії, суть якої полягає у тому, що держава задає “правила гри” для всіх членів суспільства і слідкує за чітким виконанням цих правил і, разом з тим, не вмішується в механізм конкуренції. «Конкуренція – наскільки це можливо, планування – наскільки це необхідно.» Це критерій неолібералізму.

Непередбачена інфляція – є наслідком незапланованих змін у сукупному попиті і сукупній пропозиції

Неповна зайнятість – зайнятість в умовах, коли фактичний рівень безробіття перевищує природний.

Номінальна заробітна плата – сума грошей нарахована чи отримувана найманим працівником за певний проміжок часу.

Номінальна процентна ставка – рівень проценту, встановленого банком, без врахування рівня інфляції.

Номінальний ВВП відображає обсяг виробництва у національній валюті в ринкових цінах, що склалися на момент створення цього обсягу продукції.

Нормальний прибуток – мінімальна плата (дохід) яку повинен отримати підприємець, для виконання підприємницьких функцій у фірмі.

Норма резервування – відсоток депозитів, який комерційний банк повинен тримати на своїх резервних рахунках у Центральному банку.

Нормативна сторона теоретичної економії полягає у підготовці загальних рекомендацій для раціональної економічної поведінки усіх суб'єктів економічної системи: від окремої людини до держави, у формуванні уявлень про цілі і напрями економічного розвитку. Вона відповідає на питання “як має бути?” і в цьому плані не позбавлена суб’єктивного судження.

Об”єм міжнародної торгівлі – це сума вартісних обємів експорту та імпорту.

Облікова ставка (ставка рефінансування) – плата за кредит, який надає Центральний банк комерційному банку.

Обсяг попиту - та кількість блага, яка була куплена за деякою ціною при незмінності інших чинників, що впливають на попит.

Обсяг пропозиції визначається кількістю благ, яка запропонована для продажу в певний період часу.

Одиничний поділ праці – це поділ праці в середині підприємства – технологічний процес виготовлення продукції розчленовується на окремі операції, а робітники виконують спеціалізовані функції.

Операції на відкритому ринку (ринку цінних паперів) – інструмент грошово-кредитної політики, за допомогою якого, купуючи або продаючи урядові цінні папери на відкритому ринку, Центральний банк може зменшити або збільшити рівень банківських резервів.

Передбачена інфляція – інфляція, яку учасники ринку очікували, є результатом прогнозованих тенденцій в економіці та заходів, запланованих державою.

Переміщення кривих попиту - зміни в попиті внаслідок дії нецінових факторів.

Перехресна еластичність попиту за ціною показує ступінь зміни величини попиту на товар Х при зміні ціни на товар У.

Піднесення (зростання) – фаза економічного циклу, яка відображає збільшення національного виробництва порівняно з попереднім циклом.

Пік (вершина) – найвища точка піднесення економіки, в якій досягається повна зайнятість і повний обсяг виробництва.

Платіжний баланс – співвідношення валових платежів країни за кордон і її надходжень з-за кордону за певний проміжок часу; статистичний звіт про результати зовнішньоекономічної діяльності країни за певний період, зазвичай за рік.

Повзуча інфляція – це помірна інфляція, за якої ціни зростають щорічно на 20%,50%, а то й кілька сотень відсотків.

Повна зайнятість – зайнятість в умовах природного рівня безробіття і виробництва ВВП на потенційному рівні.

Податки – система обов‘язкових платежів суб‘єктів господарювання державі.

Поділ праці – поділ обсягу робіт необхідних для виробництва продукту на певні самостійні операції, які виконують окремі робітники. Це спеціалізація працівників на певних видах робіт. Поділ праці збільшує продуктивність праці за рахунок переваг, що походять з відмінностей в здібностях і майстерності робітників, навчання у праці, використанні спеціалізованої техніки та інше. Розрізняють загальний, частковий та одиничний поділ праці.

Позитивна сторона теоретичної економії полягає у проведенні абстрактного (теоретичного) дослідження економічної системи та її елементів, фактично вона дає відповідь на питання “як є?”, тобто об’єктивно характеризує якесь явище чи економічний процес. а нормативна сторона - у підготовці загальних рекомендацій для раціональної економічної поведінки усіх суб'єктів економічної системи: від окремої людини до держави, у формуванні уявлень про цілі і напрями економічного розвитку.

Політична економія. Слово “politikos” у перекладі з грецької означає “державний”, “суспільний” і, отже, “політична економія” у буквальному перекладі означає мистецтво ведення суспільного або державного господарства.

Помірна інфляція – інфляція, яка характеризується повільним зростанням цін – до 10% на рік.

Попит – кількість товару (послуги), яку споживачі бажають і можуть придбати за кожного рівня цін та за інших однакових умов на протязі певного періоду часу.

Постійні витрати – витрати, величина яких не залежить від кількості виробленої продукції. До них відносяться затрати на утримання адміністративного апарату, платежі за оренду будівель (приміщень) та землі, охорону, рекламу тощо.

Потенційний ВВП – це реальний ВВП, який виробляється за умов повної зайнятості без прискорення інфляції.

Прибуток – різниця між валовим доходом (виторгом) і валовими витратами.

Природне безробіття – безробіття, яке є необхідною умовою для нормального розвитку ринку праці і складається із фрикційного і структурного безробіття.

Проміжне споживання (ПС) - витрати на товари, матеріальні та нематеріальні послуги, які використані для виробничих потреб (сировину, паливо, енергію, поточний ремонт, послуги транспорту, кредитно-фінансових установ тощо). Тобто, - це цінності, які були створені у процесі виробництва іншими суб'єктами господарювання і, отже, вже обліковувалися. До складу ПС входять також витрати по забезпеченню належних умов праці та професійної підготовки працівників, придбання продуктів харчування та медикаментів медичними установами, витрати військових формувань на озброєння, харчування, обмундирування, квартирні та транспортні вит­рати осіб, які перебували у відрядженні тощо.

Пропозиція – це кількість благ, яку виробники здатні виробити і запропонувати для продажу за кожного рівня цін та за інших однакових умов за певний період часу.

Процентна ставка (ставка процента) – плата за право тимчасового користування грошовими коштами, взятими у позику.

Реальна вартість грошей або їх купівельна спроможність визначається кількістю товарів і послуг, які можна купити за грошову одиницю. Кількість товарів і послуг, що їх можна купити за одну грошову одиницю, обернено пропорційна рівню цін.

Реальна заробітна плата – кількість товарів і послуг, яку споживач може придбати за свою номінальну заробітну плату.

Реальна процентна ставка – номінальна процентна ставка за мінусом рівня інфляції.

Реальний ВВП показує ринкову вартість обсягу продукції кожного року, яка визначена у національній валюті у постійних цінах базового року. Обсяг реального ВВП обчислюється шляхом ділення обсягу номінального ВВП на індекс рівня цін ВВП:

Ревальвація – підвищення курсу національної і міжнародної (регіональної) грошової одиниці по відношенню до валют іншої країни міжнародним валютно-грошовим одиницям.

Рента – дохід осіб (власників) що забезпечують національну економіку земельними ресурсами.

Рестриктивна (стримуюча) фіскальна політика - вид фіскальної політики, що зменшує сукупний попит, реальні доходи та зайнятість.

Рівень (норма) безробіття – це співвідношення між чисельністю безробітних і чисельністю робочої сили, виражене у відсотках.

Рівноважна ціна - ціна такого рівня, коли обсяг пропозиції дорівнює обсягові попиту. тобто плани продавців і покупців на ринку повністю збігаються, а обсяг благ, який мають намір купити споживачі, абсолютно рівний обсягові благ, який мають намір запропонувати виробники.

Рівняння обігу грошей (формула Фішера), яке має такий вигляд: М*V=P*Y де: М – грошова маса в обігу;

V – швидкість обігу грошей;

P – рівень цін товарів та послуг;

Y- кількість виготовлених товарів та послуг.

P,Y – це номінальний валовий внутрішній продукт.

З рівняння випливає, що кількість грошей в обігу прямо пропорційна сумі цін товарів та послуг і обернено пропорційна швидкості обороту грошей.

Ринкова ціна - результат взаємодії попиту і пропозиції, який влаштовує і споживачів, і виробників.

Ринкова рівновага - становище на ринку, при якому обсяг попиту дорівнює обсягові пропозиції, тобто кількість благ, яку хочуть придбати покупці, абсолютно дорівнює кількості благ, яку можуть запропонувати виробники; ситуація на ринку, при якій відсутня тенденція до зміни ринкової ціни або обсягу вироблюваних благ.

Ринок - це місце взаємодії покупців та продавців, де визначаються ціни та обсяг реалізації товарів та послуг.

А.Маршалл, автор класичної праці “Принципы экономической науки” наводить визначення ринку, які належать Курно: “економісти розуміють під терміном “ринок” не будь яку конкретну ринкову площу, на якій купуються і продаються предмети, а в цілому усякий район, де стосунки покупців і продавців один з одним настільки вільні, що ціни на одні й ті самі товари мають тенденцію легко і швидко вирівнюватися” і Джевонсу: “Спочатку ринок являв собою публічне місце у місті, де харчові продукти і інші предмети виставлялись на продаж, але потім це слово було узагальнене і стало означати всяку групу людей, які вступають у тісні ділові стосунки і які укладають великі угоди з приводу всякого товару … Центром ринку служить публічна біржа, торгові чи аукціонні зали, де торговці за взаємною згодою зустрічаються і укладають угоди”. (Див. назв. тв. Т. II, ст. 6 -7.)

Автори фундаментальної праці “Рынок: микроэкономическая модель” Эдвин Дж.

Долан і Дэйвид Е.Линдсей дають таке визначення ринку: “Будь-яка взаємодія, в яку люди вступають для торгівлі один з одним”. (Назв.тв., ст.19).

Ринок ресурсів – ринок, на якому домогосподарства продають ресурси, а фірми купують послуги цих ресурсів.

Світове господарство – сукупність національних економік, повязаних між собою міжнародним поділом праці і системою міжнародних економічних відносин.

Світовий ринок – сфера стійких товарно-грошових відносин між країнами, заснованих на міжнародному поділі праці та інших факторів виробництва.

Середні витрати(собівартість) – витрати виробництва в розрахунку на одиницю продукції.

Середні загальні витрати – загальні витрати фірми, поділені на обсяг (кількість) виробленої нею продукції. (Див. собівартість)

Середні змінні витрати – загальні змінні витрати фірми, поділені на обсяг (кількість) виробленої нею продукції.

Середні постійні витрати – загальні постійні витрати фірми, поділені на обсяг (кількість) виробленої нею продукції.

Середня схильність до заощаджень – відношення частки використовуваного доходу, яку домогосподарства заощаджують, до використовуваного доходу.

Середня схильність до споживання - відношення частки використовуваного доходу, який домогосподарства витрачають на споживчі товари та послуги, до використовуваного доходу.

Специфічні економічні закони характеризують певну економічну систему (наприклад, економічні закони притаманні ринковій системі: закон конкуренції, закон отримання прибутку, закон попиту чи закон пропозиції).

Споживна вартість – це здатність товару задовольняти певну потребу людини. Іншими словами, це корисність товару.

Споживчі блага – товари і послуги, які безпосередньо задовольняють потреби людей.

Стагфляція – інфляція, що супроводжується падінням (стагнацією) виробництва і високим рівнем безробіття.

Структурне безробіття – безробіття, яке виникає внаслідок структурних зрушень в економіці, які змінюють попит на окремі професії і фахи та пропозицію щодо них.

Сукупний попит – реальний обсяг товарів та послуг, вироблених у країн чи придбаних за кордоном, який покупці захочуть і зможуть купити за кожного можливого рівня цін.

Сукупна пропозиція – обсяг реального національного продукту, який виробляється за кожного можливого рівня цін.

Темп інфляції – показує прискорилась чи уповільнилась інфляція і визначається як процентна зміна рівня цін.

Теоретична економіка (загальна економічна теорія) - це наука про основні закономірності розвитку економічної системи, поведінку людей, як суб’єктів господарювання цієї системи в процесі виробництва і розподілу життєвих благ з метою найбільш повного задоволення потреб зараз або в майбутньому за умов обмеженості виробничих ресурсів, що породжує конкуренцію за їх використання.

Товар – це продукт людської праці, який виготовляється не для власного споживання, а на продаж. Він має дві властивості – споживну вартість і мінову вартість, або ціну.

Товар Веблена - дорогий товар, який купується для престижу.

Товар Джіффена - дешевий товар, на який припадає велика частка бюджету споживача.

Товарне виробництво – це форма організації виробництва, при якій продукти виготовляються не для власного споживання, а для обміну на ринку. Воно базується на суспільному поділі праці та економічній відокремленості виробників як власників ресурсів і благ. Розрізняють просте товарне виробництво, яке ґрунтується на одноосібній приватній власності, підприємницьке товарне виробництво, яке базується на різних формах приватної власності і праці найманих працівників і державне товарне виробництво, в якому власність державна, а праця наймана.

Точкова еластичність - виміряна у певній точці кривої.

Трудова теорія вартості – економічна концепція, розвинута В.Петті, А.Смітом, Д.Рікардо, К.Марксом та іншими економістами. За цим підходом, кожен товар обмінюється на інший відповідно до кількості суспільної праці, затраченої на її виробництво.

Фізіократія (влада природи) – економічна течія, школа що виникла у Франції у XVIII ст. Її представники (Ф.Кене, Ж.Тюрго, В.Мірабо, В.Ф.Гурне та ін.) перенесли питання про походження багатства із сфери обігу в сферу виробництва і цим заклали основу для реальної економічної науки. Об’єктом свого дослідження вони зробили землеробство, яке оголосили єдиною продуктивною галуззю, де створюється багатство.

Фінансові ринки – сукупність ринкових інститутів, які мобілізують та переміщують грошові кошти від їх вкладників до позичальників.

Фіскальна (бюджетно-податкова) політика – система регулювання економіки за допомогою зміни надходжень і видатків державного бюджету.

Форми еластичності попиту за ціною - еластичний, нееластичний, попит з одиничною еластичністю, абсолютно еластичний, абсолютно нееластичний.

Форми еластичності попиту за доходом - позитивна, негативна, нульова.

Форми еластичності пропозиції – еластична, нееластична, абсолютно еластична, абсолютно нееластична.

Фрикційне безробіття – тимчасове безробіття, яке виникає внаслідок добровільної зміни місця праці, в період пошуку або очікування іншої роботи.

Функція попиту - залежність обсягу попиту від ціни товару. Графік функції попиту – крива попиту.

Функція пропозиції - залежність обсягу пропозиції від ціни товару. Графік функції пропозиції - крива пропозиції.

Функції теоретичної економіки : пізнавально-теоретична, прогностична, виховна, методологічна і практична.

Центральний банк - це емісійний, кредитний, розрахунковий і касовий центр держави.

Цінова еластичність попиту показує, на скільки відсотків змінюється величина попиту на певний товар із зміною його ціни на один відсоток. Вона характеризує замінність одного товару іншими у споживанні.

Циклічне безробіття – безробіття, яке виникає в період загального спаду виробництва і скорочення попиту на робочу силу.

Циклічні коливання – періодичні зміни національного обсягу виробництва, зайнятості та доходів.

Частковий поділ праці – це поділ галузей господарства на окремі підгалузі, наприклад в промисловості виділяються такі підгалузі як машинобудування, приладобудування та інші;

Чек – це письмовий наказ власника безстрокового (поточного) рахунку банку про виплату певній особі вказаної в ньому суми грошей. Чек служить засобом отримання готівки в банку, є засобом платежу, інструментом безготівкових розрахунків. Чек - замінник грошей.

Чинники еластичності пропозиції - час, мобільність факторів виробництва, специфіка виробничого процесу, можливості тривалого зберігання товару та вартість зберігання, ціни інших благ.

Чинники, які впливають на еластичність попиту - наявність товарів-субститутів, товари-комплементи, час, значимість товару для споживача, економічна вага товару у бюджеті споживача.

Список рекомендованої літератури.

__________________________________________________________________

Агапова И.И. История экономической мысли: курс лекций. – М., Изд. “ДИС”, 1998.

Агапова Т.А., Серегина С.Ф. Макроэкономика: Учебник / Под общей редакцией профессора, д.е.н. А.В.Сидоровича. –М.: МГУ им. М.В.Ломоносова, Изд. “ДИС”, 1997.

Аникин А.В. Юность науки: жизнь и идеи мыслителей экономистов до Маркса. - М.: Политиздат, 1975.

Антология экономической классики. В 2-х томах. Т.1 / А.Смит. Исследование о природе и причинах богатства народов.- М., Эконов, 1993.

Арон А. Этапы развития социологической мысли. М.: Прогресс-Политика, 1992.

Баликоев В.З. Общая економическая теория. – Новосибирск , 2000.

Бодров В.Г., Кредісов А.І., Леоненко П.М. Соціальне ринкове господарство: Навчальний посібник / За ред.. А.І.Кредісова. – К.: Либідь, 1995.

Білоус О.Г. Глобалізація і національна стратегія України: Науково–методичне видавництво – К., 2001.

Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. – М., 1994.

Бураковський І. Теорія міжнародної торгівлі. – К.: Основи, 1996.

Бурда М., Виплош Ч. Макроекономіка: Європейський конспект / Пер. з англ. – К.: Основи, 1998.

Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. - К., Основи, 1998.

Гусейнов Р.М., Горбачева Ю.В.,Рябцева В.М. История экономических учений: Учебное пособие. – Москва - Новосибирск , 2000.

Дениельс Джон Д., Радеба Ли Х. Международный бизнес: внешняя среда и деловые операции. / Пер. с англ. – 6-е изд. – М.: Дело ЛТД, 1994.

Дзюбик С., Ривак О. Основи економічної теорії. – К., 1994.

Долан Э.Дж. и др. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика / Пер. с англ. В.Лукашевича и др.;-Л., 1991.

Долан Э.Дж., Линдсей Д. Рынок: микроекономическая модель. / Пер. с англ. В.Лукашевича и др. – С.- Пб., 1992.

Економіка України: десять років реформ / За ред. З. Ватаманюка та С. Панчишина. –Львів: ЛНУ ім.Івана Франка, 2001.

Економічна теорія: макро- і мікроекономіка. / За редакцією Зіновія Ватаманюка та Степана Панчишина. –К., 2001.

Экономика: Учебник / Под ред. А.С.Булатова. – М.: БЕК, 1999.

Злупко С. Персоналії і теорія української економічної думки. – Л.: Євросвіт, 2002.

Иноземцев В.А. Современное постидустриальное общество: природа, противоречия. перспективы: Учеб. пособие. – М.: Логос, 2000.

Історія економічних учень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О.Татаренко. – К. 1999.

Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег.// Антология экономической классики. Т.2.– М.: Эконов, 1993.

Киреев А.П. Международная экономика: в 2 ч. – Ч.1: Международная макроэкономика: движение товаров и факторов производства: Учеб. пособие для вузов. – М.: Международные отношения, 1997.

Козик В.В., Панкова Л.А., Григор’єв О.Ю., Босак А.О. Міжнародна економіка та міжнародні економічні відносини: практикум. – К.: Вікар, 2003.

Костюк В.Н. История економических учений. – М.: Центр, 1998.

ЛановикБ.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред.. Б.Д. Лановика. –К.: Вікар, 2001.

Ліндерт П.Х. Экономика мирохозяйственных связей. – М.: Изд. Группа «Прогресс Универс», 1992.

Майєр Джеральд М., Раух Джемс Е., Філіпенко Антон. Основні проблеми економіки розвитку. – К., 2003.

Макконнелл Кемпбелл Р., Брю Стенли Л. Экономикс: Принципы, проблемы и политика. В 2 т. – М., 1992.

Маршалл А. Принципы экономической науки, в 3-х т. Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1993.

Мочерний С.В. Політекономія: Підручник. –К.: Вікар, 2003.

Ніколенко Ю.В. Основи економічної теорії: Підручник. –К.: ЦУЛ, 2003.

Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем./ Общ. Ред. Л.И.Цедилина и Херрманн-Пиллата, Вступне слово О.Р. Лациса. – М.: Прогресс, 1995.

Основи економічної теорії: Підручник / За ред.. академіка НАН України А.А. Чухна. –К.: Вища школа, 2001.

Основи економічної теорії: політекономічний аспект. / За редакцією Г.Н.Климка, В.П.Нестеренка. – К.1994.

Піндайк Р.С., Рубінфелд Д.Л. Мікроекономіка / Пер. з англ. – К.: Основи, 1996.

Поплавська Ж. Історія економічних вчень. Конспект лекцій. – Львів, 1999.

Рогач О.І, Шнирков О.І. Транснаціоналізація світового господарства та перехідні економіки: Навч.посіб. – К.: Видавництво Центр “Київський університет”, 1999.

Самуельсон П. Економіка: Підручник. – Л.: Світ, 1993.

Семюелсон П.А., Нордгауз В.Д. Мікроекономіка. - К., 1998.

Тарасевич Л.С., Гребенников П.И., Леусский А.И. Макроэкономика: Учебник. – М., 2003.

Толкачев С.А. Международная экономика: теория и практика. – М.: Компания Спутник, 2000.

Фишер С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика. – М.: Дело, 1993.

Френклін Р. Рут, Філіпенко А.С. Міжнародна торгівля та інвестиції / наукова редакція А.Філіпенка, Д.Олесневич. – К.: Основи, 1998.

Хейне П. Экономический образ мышления. – М.: Новости, 1991.

Хохлов А.В. Теория международной торговли. – М.: Российский полит. энцикл. / РОССПЭН/, 2000.

Шумпетер Й. Теория экономического развития. (Исследование предпринимательськой прибыли, капитала, кредита, процента и цикла конъюнктуры). Пер. с немец. – М.: Прогресс, 1982.

Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень: Навчальний посібник – К.: Знання - Прес, 2002.

Ядгаров Я.С. История економических учений. Учебник для вузов. – М.: ИНФРА-М, 1997.

Ястремський О., Грищенко О. Основи мікроекономіки: Підручник. – К.: “Знання”, КОО, 2004.

1

2