3. Адміністративно-командна система, її ознаки та механізм функціонування.

Теоретичною основою адміністративно-командної системи (АКС) послужила марксисько-ленінська ідеологія. Саме вона визначала основні засади формування та функціонування “соціалістичної” економічної системи. Проте загально прийнятим є твердження, що в сучасну епоху чисті соціалістичні економічні системи практично не існують. Тому економічні системи, які функціонували в Радянському Союзі, східноєвропейських та інших країнах світу, вважаються адміністративно-командними.

Визначальними ознаками цієї системи є:

• панівна (домінуюча) власність держави на землю, інші природні ресурси, фабрики та заводи, підприємства транспорту та зв’язку, банки та інші фінансові інститути, оптову та значну частину роздрібної торгівлі. Державна власність поширювалась також на об’єкти соціальної інфраструктури – школи, медичні заклади, музеї, бібліотеки, більшу частину житлового фонду та ін.

Майже повне одержавлення економіки було здійснено в Радянському Союзі та на Кубі. Проте в країнах Східної Європи існував в незначних обсягах приватний сектор, тут частково було послаблено державне регулювання економіки. На селі, крім державних господарств, функціонувала колгоспно-кооперативна форма власності, яка поширювалась на виробничі ресурси (крім землі) та вироблену продукцію. Проте колгоспне виробництво було повністю контрольоване і регульоване (включаючи і розподіл виробленої тут продукції) державними органами;

• економічні рішення, які обумовлюють діяльність суб’єктів господарювання (що, скільки, для кого і як виробляти), приймались партійними та державними органами. Держава визначала обсяги виробництва для кожної галузі, підприємства, встановлювала загальноекономічні пропорції між виробництвом і споживанням, розвитком регіонів та ін. Розподіл природних ресурсів та продукції виробничого призначення між виробниками здійснювався не за допомогою ринкових механізмів, а чиновниками. Всі підприємства працювали на основі директивних, обов’язкових до виконання планів, які були основною метою їх роботи;

• встановлення державних цін на всі види товарів (крім тих, які продавались на колгоспному ринку) та послуг. В основі формування цін були галузеві витрати на виготовлену продукцію;

• повний контроль державою за зовнішньоекономічною діяльністю;

• державне фінансування всієї соціальної сфери – освіти і науки, охорони здоров’я, культури, житлового будівництва та ін. Це вимагало значних коштів, які нагромаджувались державою, зокрема, за рахунок заниженої оплати праці. Так, в СРСР частина заробітної плати складала менше 40% національного доходу. Розподіл суспільних фондів споживання здійснювався за зрівнялівським принципом, хоча пріоритети завжди надавались партійному та державному апарату.

Всеохоплююча державна власність на засоби виробництва та централізоване управління економічними процесами створювало умови для мобілізації великих фінансових та матеріальних ресурсів на розв’язання багатьох загальнодержавних проблем. Зокрема в СРСР була проведена прискорена індустріалізація, одержала розвиток енергетика, металургійний комплекс, машинобудування і, особливо, військо-промисловий комплекс. Тут було розвинено фундаментальну науку, сформовано широку сітку освітніх закладів, функціонував потужний інженерний потенціал. Проте, по мірі розвитку економіки, ставало все важче управляти із єдиного центру складним народногосподарським комплексом. Так, у 80-тих роках ХХ ст. в СРСР вироблялось продукції більше 20 млн. найменувань та сортаментів, кількість виробничих зв’язків між підприємствами наближалось до 1 млрд. Ставало все важче враховувати зростаючі суспільні потреби і забезпечувати їх задоволення. Поглиблювались диспропорції між різними галузями, виробництвами, регіонами, між попитом та пропозицією. На ринку панував дефіцит на одні товари, іншими були переповнені складські приміщення. Допущені помилки при визначенні загальнодержавних пріоритетів приносили великі витрати які лягали великим тягарем на державний бюджет (наприклад, освоєння цілинних земель, будівництво Байкало-Амурської магістралі та ін.).

Державна форма власності виключала конкуренцію як визначальний фактор підвищення ефективності виробництва. У підприємств не було достатніх стимулів до використання досягнень НТП, зниження витрат, та нарощення обсягів виробництва, яке характеризувалось високою енерго- та матеріаломісткістю, низькою конкурентоспроможністю. В результаті зростаючих суспільних потреб нарощувалось будівництво фабрик та заводів, в структурі національного виробництва домінуючим стало виробництво засобів виробництва (по відношенню до виробництва предметів споживання). Відсутність конкуренції спричиняло виробництво низькоякісної продукції, наявність постійного дефіциту тих чи інших товарів.

Екстенсивний шлях економічного розвитку вимагав додаткової робочої сили, в результаті чого в країнах з АКС було відсутнє безробіття. Але невисока різниця в оплаті праці низько і висококваліфікованих працівників не сприяла добросовісній, високопродуктивній праці, а породжувала бракоробів. Мотивація до праці була тільки у певної частини привілейованих працівників та чиновників із відносно високим рівнем заробітної плати та широким доступом їх до суспільних фондів споживання. На виробництві панував принцип “як нам платите, так ми вам і працюємо”. За таких умов життєвий рівень переважної частини населення був досить низький, його споживання не відповідав існуючим для цього періоду нормам.

Покращення економічної ситуації в країні у 80-ті роки минулого століття було досягнуто за рахунок нарощення обсягів видобутку та експорту нафти і газу та багатократного зростання на них світових цін. Значна частина тих коштів була використана на покращення життєвого рівня. Проте пізніше скорочення надходжень від експорту енергоносіїв покривалось “проїданням” амортизаційних відрахувань, збережень населення в Ощадному банку, зарубіжних кредитів. Наростання економічних і соціальних проблем обумовило необхідність відмови від АКС та переходу країн соціалістичної орієнтації до ринкової економіки.