48.Формування змісту і його відчитання через словесно-образну форму.

Один з теоретиків модернізму К. Фідлер проголошує: «В художньому творі форма повинна сама по собі утворювати матеріал, заради якого й існує художній твір. Ця форма, що водночас є і матері¬алом, не повинна виражати нічого, окрім себе самої... Зміст художнього твору є ніщо інше, як саме формоутво¬рення».

Зміст художнього твору — поняття складне й багатогранне. Це перш за все явища дійсності, які відображаються у мистець¬кому творі, але він не зводиться лише до механічного копіюван¬ня предметів і явищ, які стали для нього основою. Справа у тому, що перед, тим, як втілитися у майстерний твір, явища дійсності мають відобразитися у свідомості художника, бути ним усвідомлені, пройти через його серце. Саме тому у змісті вияв¬ляється особистість майстра, його смаки та погляди, його при¬страсті та переконання. Світогляд велетня мистецтва має вик¬лючно важливе значення у художній творчості, й усі його слабкі та сильні сторони неминуче відбиваються у творах. Приклади того — творіння таких великих митців, як Ф. Достоєвський, Л. Толстой, О. Бальзак, Е. Золя, Т. Драйзер та ін.

Зміст художнього твору може бути представлений у сучасно¬му мистецтві (модернізмі) як вияв духовного світу художника, його почуттів і переживань з приводу якихось явищ, подій. Він не виражає безпосередньо політичних та філософських поглядів майстра, бо тоді це буде не художній твір, а політичний трактат або філософська праця. Художник відображає, відтворює, тво¬рить світ, дійсність, а не просто передає свої думки і почуття. Отже, змістом мистецтва охоплюється не лише предмет зобра¬ження, але й суб’єктивне сприйняття художником даного яви¬ща. Чим більше суб’єктивне розуміння життя відповідає об’єк¬тивній закономірності розвитку дійсності, тим правдивіше й багатше зображення, тим повноцінніший твір митця. Таким чином, зміст художнього твору — це дійсність, усвідомлена і пережита художником та відбита у цьому творі.

49.Мовне новаторство як руйнування стереотипів та інерції

50. Новаторство як пошук нових форм і їх ускладнення.

Новаторство полягає у відкритті нових тем, жанрових форм, типів, засобів відображення художньої дійсності. Письменник-новатор опирається на світовий і національний досвід усної і писемної творчості, використовуючи вічні сюжети, образи, алюзію, ремінісценсію, переспів, переклад, монтаж, колаж тощо.

Новаторство починає переважати у літературі другої половини XVIII ст., коли утверджується сентименталізм. Сентименталісти зосереджують увагу на приватному житті людини, а романтики на початку XIX століття оголошують важливою особливістю літератури оригінальність. Свого апогею новаторство досягає у літературі модернізму. Прагнення повернутися до традицій помітне у творах неоромантиків, неокласицистів і постмодерністів.

51. Естетична організованість художнього мовлення (мови). Структуралісти про естетичну організованість вірша.

Естетичне ставлення до мови виявляється саме в тому, що мовці починають помічати сам текст, його звукову та словесну фактуру. Окремі слова, звороти, фрази починають подобатись чи не подобатись, захоплювати своєю влучністю, витонченістю, доречністю, дотепністю. Таким чином, естетичне ставлення до мови (наголошуємо, саме до мови, а не до того, що сказано ("як", а не "що") означає, що саму мову можна сприймати як щось прекрасне чи відразливе, тобто як естетичний смак.

Естетична функція мови найпоказовішою є зазвичай у художніх текстах. Але зрозуміло, що ними в жодному разі не обмежується. Естетичне ставлення до мови виявляється тією мірою, якою для користувача (чи донора, чи отримувача) перестає бути лише формою, тобто оболонкою для змісту, а набуває самостійної естетичної цінності. Тобто сама мова стає носієм певного повноцінного естетичного повідомлення. І відповідно, сприймається отримувачем як певне естетичне повідомлення. Зауважмо, що здатність до такого сприймання є досить високим щаблем, у нашому разі читацької (бо йдеться про письмове повідомлення), компетенції. І потребує від отримувача-читача не просто прозаїчного сприймання сюжетних перипетій та колізій і як результат - банальної спроможності переказати зміст (чого хибно навчали і навчають дітей у школі), а розуміння, якими засобами і в який спосіб цей твір побудовано, що він має на нас естетичний вплив (стає естетичним повідомленням), в який спосіб текст (чи навіть його форма) набуває естетичної цінності.

Естетична функція мови художньої літератури виявляється у розгалуженій

системі естетичних значень, що актуалізуються у різнотипних образних

структурах тропеїчного та нетропеїчного характеру. Закони художньої

семантики мають специфічні ознаки у поезії, драматургії та прозі.

Естетичне перетворення слова у поезії, за Б.Ларіним, є максимальним

порівняно з прозою та драмою . Семантична та емоційна напруга у

поетичному слові виникає завдяки наявності опосередковувального чинника

між словом й образом у прозі і відсутністю подібного чинника у поезії,

що О.Потебня називав дійсністю слова

Якщо схему прозового дискурсу можна репрезентувати як триступеневу

“зміст – система образів – художній смисл”, то у поезії вона матиме

двоступеневий характер: “система образів – художній смисл”. Важливо

підкреслити, що в мові художнього твору досліджуються не всі, а (лише

мовні засоби, використані письменником задля оформлення художнього

образу. При цьому поняття художності, образності не повинно

зводитися лише до тропів, фігур поетичної мови і т.п. (Очевидно, справа

не в самих образних виразах, а у неминучій образності кожного слова,

оскільки воно підноситься з художньою метою ...в плані загальної

образності(, – писав О.Пєшковський

Загалом питання естетичної функції мови, актуалізація її значущості бере

початок в Аристотеля. Увага автора (Поетики( зосереджувалася в основному

не на семантичній (внутрішній) стороні художнього мовлення, а на так

званій зовнішній (до уваги бралися евфонія слова, ритміка, фігури, типи

мовлення тощо). Навіть там, де йшлося про семантичну аргументацію

термінів і категорій поетичного мовлення, перевага надавалася

(зовнішнім( структурам і моделям, а не прирощенню смислу, не змінам

семантичної ваги слова у словосполуках. В Аристотеля ще незримий дух

самої мови, бо (суто внутрішні, суто психологічні передумови мистецтва

його власне не захоплюють( [1, с.5].

Важливими явищами у розвитку теоретичних поглядів на естетичну функцію

художнього слова були праці Н.Буало (Мистецтво поетичне(, Г.-Е.Лессінга

(Лаокоон, або Про межі малярства і поезії(, дослідження Д.Дідро.

Чимало своєрідного у витлумаченні естетичної функції зустрічаємо у

працях українських вчених XVII-XVIII ст. Найглибше порушує це питання у

своїх роботах Ф.Прокопович: (до якої б мови не вдавався автор, він

повинен говорити так, щоб брати за зразок чисту вживану мову(

52.Фоніка.

Фоніка — звукова організація поетичного мовлення; віршові засоби, які надають ліричному творові милозвучності, посилюють його емоційність та виразність. Будучи розділом фонетики, водночас фіксує відхилення від фонетичних мовних нормативів, які мають естетичну вартість.

У широкому значенні фоніка — галузь літературознавства (віршознавства), яка висвітлює естетичну функцію звуків у художньому творі як певної звукової цілості, аналізує та відповідно класифікує їх. Насамперед об'єктом аналізу стає добір певних фонем, їх фреквентність та послідовність.

У вужчому — фонічні властивості творів стильової течії, напрям у творчості окремого автора (наприклад фоніка Шевченка, фоніка футуристів, українська фоніка).

Головні теми та поняття фоніки

• Евфонія та какофонія;

• Мова як база фоніки (Склад та його структура. Питання прозорості та непрозорості мови);

• Вчення про риму (Метрична структура рими. Естетична вартість рими. Рима гомонімічна, тавтологічна і повторна. Основні функції рими);

• Штабрайм або германська алітерація;

• Асонанс і дисонанс (або консонанс);

• Звукова інструментація (Ономатопеї. Римовий коефіцієнт та коефіцієнт звукової організації. Символіка й містика звуків).

Фоніка мови

Не існує двох мов, котрі б мали однакове звучання. З точки зору фонетики, кожна мова має свої власні особливості щодо:

• кількости фонем,

• їхньої фреквентності,

• їхньої скупченості та комбінацій (тут особливу вагу для мистецтва слова мають фактори співвідношення голосних та приголосних, а також глухих та дзвінких приголосних),

• тривалість в часі певної фонеми під час вимови.

•