100. Рими. Види рим, способи римування. Верлібр.

Рима (з грецької – мірність, сумірність, узгодженість) – суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул (зовнішня рима) або перебувати в середині віршового рядка (внутрішня рима). Римі відводиться чільна роль у ліричній композиції та строфотворенні, іншими її функціями є: естетична, ретардаційна, мнемотехнічна (допомагає запам'ятовувати), магічна, ритмоінтонаційна, жанрововизначальна тощо. Рими поділяються: 1) за місцем ритмічного акценту (наголосу) в суголосних словах на окситонні (чоловічі) та парокситонні (жіночі), дактилічні та гіпердактилічні; 2) за якістю співзвуч – на багаті та бідні; 3) за повнотою суголось – точні і приблизні; 4) за розташуванням у строфі – суміжні (парні), перехресні, кільцеві (охопні), тернарні, кватернарні. Ігор Качуровський виділяє ще такі різновиди рим: відкриті і закриті; нерівноскладові та різнонаголошені; омонімічні, тавтологічні і повторні. У білому вірші рими відсутні.

47.Образність і емоційність художнього мовлення. Внутрішня і зовнішня форма слова й образу

Одну з особливостей мовлення становить його об¬разність — спосіб передавання певних понять через художні образи, якими відтворюється не зовсім звичне бачення, сприймання людиною навколишнього світу і себе в ньому. Найповніше образне мовлення реалізуєть¬ся в художньому стилі мови. Образне мовлення звичайно стосується емоційної сфери людини, позитивно чи негативно налаштовує її щодо інших, спонукає до словесної відповіді, певної фі-зичної дії, роздумів, міркувань. Воно протиставляється мовленню звичному, нетропеїчному, позбавленому пе¬реносності, образності. У своєму типовому і найповнішому вияві образність мовлення представлена в усіх жанрах художньої літера¬тури, особливо в творах талановитих письменників, які навіть найпростішими, найзвичайнішими словами створюють винятково й максимально образні, стиліс¬тично майстерні тексти, напр.:Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш. Збуди його, заграй ти з ним, Спитай синє море… Творці образно-художнього мовлення, передусім ви¬датні письменники, використовуючи власне мовні засо¬би (слова, їх фонетичні ресурси, форми слова і сполу¬чення слів, фразеологізми, речення, його еквіваленти, інтонаційну тональність і ритміку вислову), створюють свою художню модель життя в різних його виявах, типі¬зують зображуване, індивідуально-особистісне перетво¬рюють на узагальнене.

Емоційність художнього мовлення виконує естетичну функцію

Мова будь-якого твору може стати виразним і емоційним лише за умови, що пишучий не буде повторювати заучених фраз, загальновідомих книжкових формулювань, а постарається знайти свої слова для вираження думок і почуттів

Внутрішню форму кожного слова Потебня вважав спрямованою системою розвитку думки, образним уявленням, що кожного разу породжує нову словесну творчість. Вона дає напрям думці, збуджує сприймаючого, стає засобом розвитку в ньому значення, причому вічного.

Центральним предметом наукового вивчення О. Потебні було слово, його семантично-граматична будова, словотвірна структура та синтаксична функція. Потебня так визначив значення слова: “Очевидно, мовознавство, не відхиляючись від досягнень своїх цілей, розглядає значення слів тільки до певної межі. Так як говориться про всілякі речі, то без згаданого обмеження мовознавство містило б у собі, крім свого незаперечного змісту, про який не міркує ніяка інша наука, ще зміст усіх інших наук.

Вже раніше Потебня вбачав у слові “два змісти”: один, який ми вище назвали об’єктивним, а тепер можемо назвати найближчим, етимологічним значенням слова, завжди містить у собі тільки одну ознаку, інший – суб’єктивний зміст, в якому ознак може бути безліч. Перший є знак, символ, що замінює для нас інший. Можна переконатися на досвіді, що, вимовляючи у розмові слово з чітким етимологічним значенням, ми звичайно не маємо на думці нічого, крім цього значення: хмара, наприклад, для нас така, “що вкриває”. Перший зміст слова є тою формою, при якій у нашій свідомості уявляється зміст думки. Тому, якщо виключити другий, суб’єктивний і, як побачено зараз єдиний зміст, то в слові залишається лише звук, тобто тільки зовнішня форма, і схематичне значення, яке також є форма, але тільки внутрішня.

Потебня, творчо використовуючи поняття внутрішньої форми слова в В. Гумбольдта багато разів зупинявся на характеристиці лінгвістичного поняття “внутрішня форма” слова, яке він аналізував з різних сторін по-різному. За його словами внутрішня форма слова являє собою одну із важливих сторін слова: “У ряді слів того ж кореня, що послідовно витікають одне з одного, всяке попереднє може бути назване внутрішньою формою наступного…” [11, 146]. До того часу, говорячи про те, як звук набуває значення, ми залишили в тіні важливу особливість слова порівняно з вигуком – особливість, яка народжується разом з розумінням, саме так звану внутрішню форму… Тому, якщо виключити і другий суб’єктивний, і, як побачимо зараз, єдиний зміст, то в слові залишається тільки звук, тобто зовнішня форма і етимологічне значення, яке також є форма, але тільки внутрішня. У зв’язку з тим, внутрішня форма слова, це, по-перше, найближче етимологічне значення слова, по-друге, внутрішня форма слова є відношенням змісту думки до свідомості, яка вгадує, як уявляється людині його власна думка. По-третє, внутрішня форма є також центр образу, одна із його ознак, яка переважає над усіма іншими. Це очевидно в усіх словах пізнішого утворення із якісно визначним етимологічним значенням… По-четверте, внутрішня форма крім фактичної єдності образу дає ще значення цієї єдності, вона є не образ предмета, а образ образу, тобто уявлення. Поняття внутрішньої форми він із слова переносить також і на твори мистецтва, в даному випадку під внутрішньою формою він розуміє спосіб, яким виражається зміст твору.

Поряд з внутрішньою формою слова Потебня виділяє в слові зовнішню форму, що разом із уявленням складає структуру слова. Потебня аж ніяк не вважає, що зовнішня форма слова- це членороздільний звук. За його словами, “зовнішня форма слова “танок” не є звук як матеріал, але звук, уже сформований думкою, між тим сам по собі цей звук не є ще символ змісту… Якщо втрачений для свідомості зв’язок між звуком і значенням, то звук перестає бути зовнішньою формою в естетичному значенні цього слова” [11, 120]. Зовнішня форма слова нероздільна з внутрішньою, змінюється разом із нею, без неї перестає бути сама собою.

Потебня знайшов, з одного боку, що “в поетичному, а загалом і у художньому творі, є ті самі стихії, що і в слові: зміст (чи ідея), які відповідають чуттєвому образу чи розвинутому із нього поняття; внутрішня форма, образ, який відповідає уявленню (яке також має значення тільки як символ, натяк на відому сукупність чуттєвого сприйняття чи на поняття), і, зрештою, зовнішня форма, в який об’єктивується художній образ”[11, 205. Але, з другого боку, ствердження, що “слово саме по собі є вже твором” [11, 195], пояснюється тим, що у слові відбились міфологічні уявлення людини, а пізніше – загальні якості нашого мислення називати нове через відоме.

Потебня вважав, що свідомість може відноситись до образу так, що “образ вважається об’єктивним і тому повністю переноситься в значення і служить основою для подальших висновків про якості позначуваного” [11, 106]. Такий спосіб мислення Потебня назвав міфологічним. Міфологічне мислення, з цієї точки зору, відрізняється від власне поетичного тим, що воно не метафоричне, тобто виходить не із подібності позначуваних метафорою об’єктів, а з їх дійсної спорідненості. Вираз “ніч простягла на світом”, наприклад, може бути метафорою (якщо людина не відштовхує зовсім порівняння) і міфом (якщо він вірить в реальність сказаного: ніч самонаділена якістю пролітати над світом).

Потебня не говорить, якими засобами образ утворюється; єдиного такого засобу немає і бути не може. Учений висвітлює внутрішню специфіку художнього образу, характерну для літератури. Так, слово “хліб” у заголовку роману Л. Толстого являє собою відомий образ, який передає в художньому синтезі одну з найбільших подій революції і громадянської війни. Хліб в романі Толстого це своєрідний знак, що містить у собі реальне значення і уявлення того часу.