27.Порівняльно-історичне літературознавство і теорія художніх запозичень.

Порівняльно-історичне літературознавство, розділ історії літератури, що вивчає міжнародні літературні зв'язки і стосунки, схожість і відмінності між літературно-художніми явищами в різних країнах. Схожість літературних фактів може бути засноване, з одного боку, на схожості в суспільному і культурному розвитку народів, з іншого боку — на культурних і літературних контактах між ними; відповідно розрізняються: типологічні аналогії літературного процесу і «літературні зв'язки і впливи». В результаті схожих суспільних стосунків у різних народів в розвитку різних літератур в одну історичну епоху можуть спостерігатися історіко-тіпологічні аналогії. Предметом порівняльно-історичного вивчення з цієї точки зору можуть бути окремі літературні твори, літературні жанри і стилі, особливості творчості окремих письменників, літературні напрями. Так, в середні віки у різних народів Сходу і Заходу межі такої схожості виявляє народний героїчний епос; в період розквіту феодалізму — рицарська лірика провансальських трубадурів, німецьких міннезінгерів, рання класична араб.(арабський) любовна поезія, віршований рицарський роман на Заході і «романний епос» в східних літературах. Запозичення у літературі — використання певним автором уже відомих мотивів, сюжетів, образів, ідей, художніх засобів та прийомів з інших фольклорних, міфологічних чи літературних джерел. Одним з прикладів аргументації 3. є наявність вічних тем та вічних образів (Прометей, Дон Жуан, любов, ненависть, правда тощо), біблійних та євангелійних сюжетів. Літературні 3. вивчає теорія запозичення, або ж теорія "мандрівних сюжетів", поширена у фольклористиці, де йдеться про міграцію фольклорних творів з однієї країни в іншу. З'явившись у середині XIX ст. (Т.Бенфей, 1859) на противагу міфологічній школі, вона одразу знайшла своїх прихильників, зокрема серед представників порівняльно-історичного методу в Україні (М.Драгоманов, М.Сумцов, А.Лобода та ін.), вплинула і на літературу. Ця теорія, безперечно, зумовлювала досить слушні спостереження, але, поступово набуваючи абсолютизованого вигляду, виявила небезпечну тенденцію взалежнення одного фольклорного та літературного явища від авторитетного іншого, нехтуючи суттєвою

28. Компаративістика, або порівняльне літературознавство – наукова дисципліна, яка займається виявленням міжлітературних зв’язків, зіставляючи літературні твори та явища. Вважають, що вона займає проміжну позицію між теорією та історією літератури, зближуючись то з одною, то з іншою протягом свого розвитку. Таке коливання пояснюється відмінністю об’єктів вивчення, що ділить компаративістику на два види: контактологія (ближча до історії літератури) і типологія (ближча до теорії літератури). Перша зосереджується на генетико-контактних зв’язках, друга – на типологічних семантико-структурних спільностях і відповідностях. Елементи компаративістичних студій можна відшукувати ще в античності, але як самостійна наукова дисципліна вона формується в другій половині ХІХ ст.

Компаративістика встановлює загальні закономірності літературного процесу, використовуючи генетичний, типологічний, контактологічний підходи. На перших порах у компаративістиці домінує контактологія, що передбачає порівняння лише за наявності засвідчених фактів контактів літературних явищ. Висуваються твердження, що будь-яка література може плідно розвиватися тільки в постійних збагачуючих контактах з іншими літературами. Особливе місце займає також вивчення генетичних зв’язків літературних феноменів, за допомогою якого відкриваються спільності міжнаціонального літературного процесу. Це приводить до виникнення „міграційної школи”, яка досліджує загальнолюдські сюжети, мотиви, образи в їхньому часопросторовому русі (розвиток цього напрямку знаходимо у чернівецькій школі Традиційних сюжетів і образів А. Волкова).

Значна увага приділяється порівняльному вивченню епох, періодів, напрямів, течій, стилів національних літератур. Важливою виступає категорія впливу (через що компаративістику іронічно називають „впливологією”). З нею пов’язані такі поняття, як „віддавання” і „сприймання”, „посередник”, „інтенсивність”. Порівняльно-типологічний підхід розглядає спільні закономірності та тенденції незалежно від контактних зв’язків, говорячи про збіги, аналогії, наявність однакових структур та ін. Ні контактно-генетичний, ні типологічний підходи не існують ізольовано. В рамках компаративістики відбувається їхнє органічне взаємодоповнення, що дозволяє всебічно і цілісно осмислити літературний процес.

Свого часу бурхливе зацікавлення компаративістики привело до виникнення однойменних університетських кафедр, міжнародних товариств тощо. Проте в середині 50-х років ХХ ст. виразно намітилася її криза, що стимулювало пошук нових дослідницьких підходів. Відбувається залучення феноменологічних, герменевтичних, психоаналітичних, семіотичних, структуралістських, постструктуралістських та інших концепцій і методологій. Розширилося також об’єктне поле компаративістики, за рахунок дослідження взаємозв’язків літератури з іншими мистецтвами та видами духовної людської діяльності.

Компаративізм Поширеним методом вивчення літературного процесу є компаративізм (порівняльно-історичний). Його засновник німецький орієнтолог Теодор Бенфей (1809—1881 рр.), досліджуючи давньоіндійську літературу, помітив, що мотиви багатьох казок, байок, притч є у літературі різних народів Європи. У передмові до збірника індійського фольклору "Панчатантра" Теодор Бенфей писав, що подібні мотиви і сюжети в творах різних літератур є наслідком запозичень, міграції ідей, образів, фабул

Розвитку компаративізму сприяли праці російського літературознавця Олександра Веселовського (1838—1906 рр.), який розробив основи історичної поетики. Він вважав, що кожен поет формується на тому матеріалі, який залишили його попередники, і завдання літературознавця — визначити його особистий внесок в історію літератури. Щоб зрозуміти великих поетів, необхідно вивчити той час, літературну атмосферу, мову, стиль, сюжети, розвиток поетичних родів. Завдання порівняльно-історичного літературознавства — простежити, як новий зміст проникає у старі образи. О. Веселовський зауважував, що подібність мотивів, сюжетів, образів є не тільки результатом запозичень, але й результатом подібних життєвих обставин.

В українській науці компаративістика як галузь літературознавства була започаткована М. Драгомановим та І. Франком. Цей метод використовували В. Гнатюк, В. І. Дурат, І. Огієнко, В. Перетц, М. Возняк, О. Білецький, М. Гудзій. Починаючи з 30-х років XX ст., порівняльно-історичне літературознавство зводилося до питання про російсько-українські зв'язки, до впливу російської культури на українську.

Суттєві зміни в українській компаративістиці відбулися в другій половині XX століття. "Якщо на попередньому етапі, — відзначає Д. Наливайко, — основна увага зосереджувалась иа вивченні конкретно-генетичних зв'язків, то тепер центр ваги переноситься на порівняльно-типологічні студії, що змінюються на різних рівнях — гематологічному, морфологічному, генологічному, формальному, інтертекстуальному тощо".

Здобутки порівняльно-історичного літературознавства пов'язані з іменами Н. Круті кової, Л. Новиченка, Є. Кирилюка, Г. Вервеса.

Сьогоднішня компаративістика — наука досить розгалужена. її складові:

1) вивчення генетико-контактних зв'язків літератур;

2) порівняльна типологія на тематологічному, морфологічному, генологічному рівнях;

3) іманологія — вивчення образів (іміджів) "чужинців" інших народів і країн у різних національних літературах;

4) література в системі мистецтв і різних видів духовно-творчої діяльності, її взаємозв'язків і взаємодії з ними.

"До останніх десятиліть минулого століття, — відзначає Д. Наливайко, — предметом компаративістики було вивчення літературних зв'язків і відносин, але залишалася поза компетенцією така не менш масштабна і значуща сфера взаємозв'язків і взаємодій літератури з іншими мистецтвами та видами духовно-творчої діяльності, як філософія, історія, релігія, соціологія та інші суспільні й гуманітарні науки...

Сучасна компаративістика перебуває в різнорівневому контакті з теорією літератури, залучаючи її тією чи іншою мірою, адаптуючи її концепції та методології — феноменологічні, герменевтичні, психоаналітичні, семіотичні, структуралістські, постструктуралістські та інші. Це збагачує її аналітичний арсенал, розширює дослідницький діапазон і в цілому виступає позитивним фактором".

29. 29. Датою виникнення класичного психоаналізу вважають 1895 р., коли З. Фройд і Й. Бреєр почали застосовувати метод катарсису для лікування істерії. Це найвідоміший за межами психології напрям психологічної науки й практики, який здобув широкий світовий резонанс, мав вплив на різні шари культурного життя людства. Ідеї фройдизму вплинули на мистецтвознавство, літературознавство, медицину та інші галузі науки, пов´язані з людиною. Засновником психоаналізу є З. Фройд (1856-1939). Уперше загальні положення психоаналізу він виклав у 1900 р. - у «Тлумаченні сновидінь». На відміну від напрямів психології, представлених вище, психоаналіз - теоретичне вчення, зумовлене потребами клінічної практики.

Згідно з Фройдом, психіка аж ніяк не збігається зі свідомістю. Свідомість становить лише тонкий шар на поверхні несвідомого. Якщо не досліджувати несвідоме, ніяк не можна збагнути природу психіки.

Вчення психоаналізу має три рівні:

• метод дослідження, який спирається на виявлення неусвідомлюваного значення слів, учинків і продуктів уяви (снів, марень, фантазувань) через тлумачення вільних асоціацій;

• психотерапевтичний метод, який спирається на це дослідження;

• сукупність теорій психології і психопатології (теорія дитячої сексуальності тощо), у яких систематизовано відомості, отримані психоаналітичним методом дослідження й лікування.

Ключовими термінами психоаналізу є несвідоме - уявлення про те, що існує психічна діяльність, якої суб´єкт не усвідомлює; опір - ідея про те, що на ставлення людини до об´єкта впливає ставлення до минулих об´єктів (насамперед тих, що оточували її в дитинстві); лібідо - психічна енергія, джерело якої - у несвідомому.

На основі багаторічних клінічних спостережень Фройд сформулював психологічну концепцію, відповідно до якої психіка, особистість людини складається з 3-х компонентів, рівнів: «ВОНО», «Я», «НАД-Я». «ВОНО» - несвідома частина психіки, вируючий казан біологічних вроджених інстинктивних потягів: агресивних і сексуальних. «ВОНО» насичене сексуальною енергією - «лібідо». Людина - замкнута енергетична система, кількість енергії в кожного - постійна величина. Несвідоме та ірраціональне, «ВОНО» підкоряється принципу задоволення, тобто задоволення і щастя - головні цілі в житті людини. Другий принцип поведінки - гомеостаз - тенденція до збереження зразкової внутрішньої рівноваги.

Рівень «Я»-свідомості перебуває у стані постійного конфлікту з «ВОНО», пригнічуючи сексуальні потяги. На «Я» впливають три сили: «ВОНО», «НАД-Я» і суспільство, яке висуває свої вимоги до людини. «Я» прагне встановити гармонію між ними, підкоряється не принципу задоволення, а принципу «реальності».

«НАД-Я» слугує носієм моральних стандартів, це та частина особистості, яка виконує роль критика, цензора, совісті. Якщо «Я» ухвалить рішення або здійснить дію на догоду «ВОНО», але на противагу «НАД-Я», тоді отримає покарання у вигляді відчуття провини, сорому, докорів сумління. «НАД-Я» не пускає інстинкти в «Я», тоді енергія цих інстинктів сублімується, трансформується, втілюється в інших формах діяльності, які прийнятні для суспільства і людини (творчість, мистецтво, суспільна активність, трудова активність, у формах поведінки: у снах, описках, обмовках, жартах, каламбурах, у вільних асоціаціях, в особливостях забування).

Якщо енергія «лібідо» не знаходить виходу, то в людини виникають психічні хвороби, неврози, істерики, депресія.

Для порятунку від конфлікту між «Я» і «ВОНО» застосовують засоби психологічного захисту: витіснення, придушення - мимовільне усунення зі свідомості недозволених думок, відчуттів, бажань у несвідоме «ВОНО»; проекція - несвідома спроба позбутися нав´язливого бажання, ідеї, приписавши її іншій особі; раціоналізація - несвідома спроба раціоналізувати, обґрунтувати абсурдну ідею.

Становлення психіки в дитини відбувається через подолання Едипового комплексу. У грецькому міфі про царя Едипа, який убив свого батька й одружився з матір´ю, прихований, на думку Фройда, ключ до сексуального комплексу, що нібито одвічно тяжіє над кожним чоловіком: хлопчик відчуває потяг до матері, сприймаючи батька як суперника, що зумовлює одночасно і ненависть, і страх, і захоплення. Хлопчик хоче бути схожий на батька, але хоче смерті йому, і тому переживає почуття провини, боїться батька. Боячись кастрації, дитина долає сексуальний потяг до матері, долає Едипів комплекс (до 5-6 років), і в неї виникає «НАД-Я», совість. Особливості сексуального розвитку в дитячому віці визначають характер, особистість дорослої людини, її патології, неврози, життєві проблеми і труднощі.

Фройд сформулював теорію сексуального розвитку. На його думку, сексуальна діяльність починається в період годування грудьми, коли рот немовляти стає ерогенною зоною - зоною задоволення (оральна фаза). З привчанням до туалету основна увага переміщується спочатку на відчуття, пов´язані з дефекацією (анальна фаза), а пізніше - на відчуття, пов´язані з сечовипусканням (уретральна фаза). Нарешті, приблизно у віці 4-х років, ці окремі потяги об´єднуються, починає переважати інтерес до статевих органів, до пеніса (фалічна фаза). Тоді ж розвивається комплекс Едипа (або Електри - у дівчаток), суть якого - у здебільшого позитивному ставленні до батька та агресивній поведінці щодо матері. На думку Фройда, діти позбуваються пізніше едипових тенденцій через страх кастрації.

Надмірне захоплення еротичною активністю або, навпаки, конфлікти, заборони чи травми, які їй перешкоджають, можуть спричинити затримку розвитку лібідо на якійсь стадії. Така затримка за умов нездатності розв´язати едипову ситуацію стає причиною психоневрозів, сексуальних збочень та інших форм психопатології. Фройд і його послідовники розробили докладну динамічну систему, у якій різні емоційні та психосоматичні розлади було співвіднесено зі специфічними особливостями розвитку лібідо і дозрівання.

У пізніх працях Фройд висунув припущення про існування двох категорій інстинктів: тих, які служать меті зберегти життя (інстинкт любові - Ерос) і тих, що протидіють життю і прагнуть повернути його в неорганічний стан (інстинкт смерті - Танатос). У разі загрози організмові виникає тривога. Якщо тривога справжня, загроза йде від конкретного зовнішнього джерела, якщо тривога невротична - джерело її невідоме. У дитячому віці тривога виникає внаслідок надмірного збудження інстинктів - пізніше вона з´являється в очікуванні небезпеки, а не як реакція на небезпеку. Тривожний сигнал мобілізує захисні заходи, механізми, спрямовані на уникнення реальної або вигаданої зовнішньої загрози, або психологічний захист, який нейтралізує підвищене збудження інстинктів. Інстинктивні потяги, які колись, у якихось ситуаціях були неприйнятні, а тому витіснені зі свідомості, пригнічені, сховані в несвідому частину психіки, зберігаються як приховані вогнища збудження й поступово розхитують систему захисту. Отже, неврози розвиваються внаслідок часткової відмови системи захисту. Більш важкий розлад механізмів захисту призводить до психіатричних захворювань (наприклад, шизофренії), яким притаманна значна деформація «ЕГО» і сприйняття реальності.

Завдання психоаналізу (за Фройдом): 1) відтворити з конкретних виявів групу сил, які спричинюють хворобливі патологічні симптоми, небажану неадекватну поведінку людини; 2) реконструювати минулу травматичну подію, звільнити пригнічену енергію і використати її з конструктивною метою (сублімація), дати цій енергії новий напрям (наприклад, за допомогою аналізу перенесення звільнити спочатку пригнічені дитячі сексуальні потяги - перетворити їх на сексуальність дорослої людини і тим самим дати їм змогу брати участь у розвитку особистості).

Мета психоаналітичної терапії, за скромними словами Фройда, «перетворити надмірні страждання неврозу в нормальні, звичайні моменти повсякденності».

Недоліком фройдизму є перебільшення ролі сексуальної сфери в житті та психіці людини, яка постає в основному як біологічна сексуальна істота, що перебуває в стані безперервної таємної війни з суспільством. Це змушує пригнічувати сексуальні потяги. Тому навіть послідовники Фройда, неофройдисти, відштовхуючись від основних постулатів ученого про несвідомість, скерували свої погляди в напрямі обмеження ролі сексуальних потягів у поясненні психіки людини.

Несвідоме наповнювали новим змістом. Місце нереалізованих сексуальних потягів посіли колективне несвідоме («архетипи»), виражене в міфології, релігійній символіці, мистецтві та передане у спадок (К.Г. Юнг), прагнення до влади внаслідок відчуття неповноцінності (А. Адлер), неможливість досягти гармонії з соціальною структурою суспільства і відчуття самотності, яке при цьому виникає (Е. Фромм) та інші психоаналітичні механізми відторгнення особистості від суспільства. Отже, людина з погляду фройдизму - суперечлива, початково гріховна, така, що мучиться, невротична і конфліктна істота. Заслуга Фройда в тому, що він привернув увагу вчених до серйозного вивчення несвідомого в психіці, уперше виокремив і почав вивчати внутрішні конфлікти особистості.

30. Фройдизм. Це — надзвичайно популярний напрям світового літературознавства XX століття. Його фундатором є австрійський психіатр Зіґмунд Фройд (1856—1939 pp.), який у працях «Вступ до психоаналізу», «Тлумачення снів», «Я і Воно», «Тотем і табу» висунув ідею, сутність якої полягає в тому, що людина постійно перебуває під владою інстинктів, які впливають на все, в тому числі й на її творчу діяльність. Провідним стимулом людської діяльності є не раціональне начало, а сфера підсвідомих потягів, часом алогічних і аморальних, які 3. Фройд позначає німецьким займенником Es — Воно. Його увагу як лікаря привертали факти психічної патології, досліджуючи які, він дійшов висновку, що раціональне, тобто свідоме (у нього воно позначається терміном Я), є зовнішнім, другорядним у людських бажаннях і потягах, провідна ж роль належить підсвідомому. Особливого значення Фройд надав сексуаль­ним потягам. Ключовим поняттям його теорії є лібідо, яке у вузькому значенні він розумів як статевий потяг, а в ширшому — сукупність життєстверджуючих інстинктів, щось на зразок Ероса у Платона чи життєвого пориву — у Бергсона. На його думку, надлишки сексуальної енергії породжують мистецтво, яке виростає на суто біологічному ґрунті. При аналізі будь-якого художнього твору передусім слід відшукати сексуальне джерело. Зокрема, твори Шекспіра, Гете, Гофмана та Достоєвського є продуктами переробки емоційних конфліктів, породжених дитячими сексуальними переживаннями. Давньогрецька міфологія трактується 3. Фройдом як реальність, переживаючи яку в індивідуальному розвиткові кожна людина її символічно відтворює, що знаходить своє віддзеркалення в художній творчості, оскільки в ній завжди проглядається так званий Едіпів комплекс. Ідеї австрійського вченого знайшли по­дальший розвиток у працях «Поезія і невроз» В. Штекеля, «Мотив кровозмішування в поезії та сазі» О. Ранка. Талановитий учень 3. Фройда Карл Густав Юнг (1875— 1961 pp.) помітив у такому підході до мистецтва неминучий його кінець, з чим його вчитель цілком погодився: «Варто проявитися у будь-якій людині чи художньому творі від­битку духовності, як Фройд ставив його під підозру і вбачав у ньому витіснену сексуальність... Я сказав йому, що якщо продумати логічно його гіпотезу до кінця, то це буде знищувальним вироком культурі. Культура виявиться порожнім фарсом, болісним результатом витісненої сексуальності. „Звичайно, — підтвердив він, — так воно і є. Це прокляття долі, проти якого ми безсилі"». Ірраціональне уявлення Фройда про підсвідоме вплинуло на розвиток деяких модерністських течій у літературі. Так, «автоматичне письмо» сюрреалістів пов'язувалося з «вільними асоціаціями» австрійського психіатра, який у такий спосіб радив позбавлятися прихованих і заборонених потягів.

В українське літературознавство фройдизм проникає на початку XX століття. 1916 року виходить книга Степана Балея «З психольогії творчости Шевченка». В перші радянські роки низка праць з психоаналізу друкувалася в періодиці («Червоний шлях», «Життя і революція»). Найбільш помітними були статті Миколи Перліна «Фрейдизм і марксизм», Степана Гаєвського «Фрейдизм у літературознавстві», Валер'яна Підмогильного «Іван Левицький (Спроба психо-аналізи творчости)». Потім настала тривала перерва, і праці, що популяризували або розробляли окремі проблеми фройдизму, з'явилися тільки в 90-ті роки XX століття. На увагу заслуговують розвідки Соломії Павличко «Сто років без Фройда» (Критика. 1998. № 9), харківських науковців «История психоанализа в Украине» (Харків, 1996).

31. Міфологічна критика (міфокритика) вивчає функціонування в літературі архетипних форм, міфологічних тем і мотивів. її концептуально-методологічні відгалуження - ритуальна (Дж.Фрейзер, Роберт Ґрейвс), архетипна (чи юнґіанська: Мод Бодкін, Нортроп Фрай), символічна (Ернест Кассірер), структуральна (Клод Леві-Стросс) та інші споріднені видозміни. Інтердисциплінарно міфокритика зв’язана з концепціями та методологіями фройдівського психоаналізу, юнґіанської теорії архетипів, структуралізмом, семіотикою, герменевтикою, культуральною антропологією.

Хронологічно першою виникла ритуальна течія, зародившись на початку XX ст. в Англії на ґрунті ідей антропологічної школи Едварда Тайлора, Ендрю Ленґа, Джеймса Фрейзера та його послідовників із Кембриджського університету, яких назвали «Кембриджською школою міфокритики». Згідно з працею «Золота гілка» (1890-1915) Дж.Фрейзера, міф – це словесний еквівалент сезонних ритуалів. Синкретично переплетені з міфологічною оповіддю про вмирання і воскресіння бога – Осіріса в єгиптян, Адоніса у греків чи Аттіса в римлян – обрядові церемонії відтворювали циклічну зміну пір року і, відповідно, ритм сільськогосподарських робіт, пов’язуючи обидві теми (природну і виробничу) з третьою, аналогічною, темою продовження роду людського. Через те що ті три теми об’єднувала категорія життя, вони звучали в унісон для давніх людей:

Річний цикл святкових обрядів містив не лише сакральний, церемоніальний, а й розважальний, карнавальний елемент. Розповідаючи і водночас зображуючи танцем, мімікою і жестами священні чи ґротескні історії про міфічного героя, що балансує між соціальною впорядкованістю і невпорядкованістю необмеженого «еґо», первісні люди отримували змогу спільно переживати під час магічного обряду, або ж – під час карнавалу – чинити дії, заборонені для них у буденний час, вивільнюючи таким чином емоції і надихаючись спільним відчуттям свободи.

Святковий вир карнавалу на міських майданах Середньовіччя відзначався тимчасовою відміною ієрархічних відносин, комічною, а то й вульгарною, ексцентричністю і пародійністю («світ навиворіт»), всезагальною участю народу й пануванням стихії сміху в цьому святі змін та оновлення, де життя ставало грою, а гра – життям.

У працях «Проблеми поетики Достоєвського» (1929), «Творчість Франсуа Рабле і народна культура Середньовіччя й Ренесансу» (1965) Михаїл Бахтін запровадив поняття карнавалізації на означення народної культури сміху, звичаїв і традицій середньовічного карнавалу, що відтак перейшли в літературу як моделі ігрового принципу творчості, її діалогічності й «багатоголосся», бурлескної різностильовості і пародійності, гротескного поєднання піднесеного і комічного, переступання за межі усталених норм. Карнавалізація постійно відроджується на кожному еволюційному етапі – від Античності й до Постмодерну, підриваючи авторитетність у літературі і запроваджуючи альтернативність, тому її варто розглядати як архетипний алгоритм оновлення.

32)

Структуралізм та література. У літературознавстві та літературній критиці структуралізм виник у Франції в 1960-і роки, з появою праць Р. Барта, Ц. Тодорова (нар. 1942), Ж. Женеттом (р. 1930) і А. Греймаса (1917-1992). У Франції структуралістське літературознавство являло собою бунт проти літературознавства історичного та біографічного, що панував у французьких університетах. Подібно т.зв. «Нової критики» в післявоєнних Англії і Сполучених Штатах, структуралізм прагнув повернутися до тексту як такого, але при цьому виходив з того, що структури тексту не можуть бути виявлені без певної теорії або методологічної моделі. У той час як «нова критика" вимагала, щоб будь-яке літературний твір прочитувалося у відповідності зі своїми власними правилами, без всяких попередніх концепцій, структуралісти відстоювали систематичний підхід до літературного дискурсу та встановленим принципам інтерпретації. У роботі Критика і істина (Critique et v rit , 1966) Р. Барт ввів розходження між літературною критикою, яка поміщає літературний твір у певний контекст і намагається приписати йому деяке значення, і наукою про літературу, або поетикою, яка вивчає умови значення, формальні структури і конвенції, що організують текст і задають певний діапазон його інтерпретацій.

Можна виділити чотири аспекти вивчення структуралістами літератури: (1) спроби Якобсона, Греймаса та інших побудувати лінгвістичний опис структур літератури; (2) розвиток «наратології», або науки про оповіданні, яка виявляє різні складові розповідного тексту і описує фундаментальні текстові структури і правила їх комбінування; (3) дослідження різних кодів, створюваних попередніми літературними творами і різними конвенціональними системами культури, - саме завдяки цим кодам літературні твори і мають значення; (4) дослідження ролі читача у набутті літературним твором свого значення, а також того, яким чином літературне твір протистоїть очікуванням читача або ж іде їм назустріч. Структуралізм в літературній критиці частково є реакцією на сучасну літературу, яка свідомо досліджувала границі значення і прагнула виявити результати порушення конвенцій мови, літератури і соціальних практик. У своїй зосередженості на структурах і кодах структуралізм відкидає поняття літератури як імітації світу і розглядає її як експериментування з мовою і культурними кодами. Література цінується за те, що вона переживає ті структурують процедури, за допомогою яких ми впорядковуємо і розуміємо світ. Вона розкриває конвенціональних природу нашого соціального світу.

33. Герменевтика (від грец. ερμηνεύειν — тлумачити) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. У давньогрецькій філології та філософії — з тлумаченням Біблії, екзегезою; у протестантських теологів — з інтерпретацією священних текстів у їх полеміці з католицькими богословами.

Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (і насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації.

Принципи герменевтики в церковних проповідях:

Буквальне тлумачення;

Історична відповідність;

Принцип єдиного значення;

Контекст;

Лексика;

Граматика;

Паралельні посилання.

Існують різні теорії щодо виникнення, дехто бачить кабалістичне походження, дехто християнське. Теоретичним фундаментом герменевтики кінця ХХ ст. стали твори Мартіна Гайдеґґера.

Основи герменевтики як загальної інтерпретації закладені протестантським теологом, філософом і філологом Ф. Шлейєрмахером (1768—1834). Вільгельм Дільтей (1833—1911) розвивав герменевтику як методологічну основу гуманітарного знання, акцентуючи увагу на психологічному аспекті розуміння; основою герменевтики, за Дільтеєм, є «психологія, що розуміє», — безпосереднє осягнення цілісності душевно-духовного життя. Мартін Гайдеґґер (1889—1976) онтологізував герменевтику: з мистецтва тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів, яким вона була у Шлейєрмахера та Дільтея, герменевтика стає «здійсненням буття». Підтримує цю тенденцію учень Мартіна Гайдеґґера Ганс-Георг Гадамер. Саме він став основоположником філософської герменевтики, вихідним пунктом якої є онтологічний характер герменевтичного кола.

Звідси випливають тези Гадамера:

інтерпретація є принципово відкритою й ніколи не може бути завершеною;

розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.

Ці та інші положення філософської герменевтики (а в 70—80-ті нові положення сформулювали Поль Рікер, Е. Корет та ін.) справили великий вплив на представників літературної герменевтики (Г.-Р. Яусс, В. Ізер та ін.), яка застосувала філософію інтерпретації до тлумачення художніх текстів.

34)

Герменевтика – це теорія та практика інтерпретації мовленнєвих творів, представлених знаками символами і текстами та наука пр розуміння смислу мовленнєвих творів мистецтво тлумачення, спрямоване на виявлення істинного (рос. – подлинного) смислу тексту важливий ресурс формування мовної особи-

стості, яка володіє здатністю викладати свої думки в усній чи письмовій формі

У межах герменевтики був розроблений герменевтичний підхід, який базується на уявленнях про універсальність мовних (а в ширшому значенні – знакових) структур У герменевтичному підході розуміння тексту передбачає розкриття його смислів, які не виражені експліцитно, та рух від розуміння частин до

прогнозування змісту цілого і навпаки – від розуміння цілого до усвідомлення змісту частин.

Таким чином, метою читання художнього твору у цьому підході є входження в герменевтичне коло

твору, тобто в задум автора, і розуміння смислу цілого тексту на основі аналізу частин, що випливає

з передбачення смислу цілого передбачення смислу цілого Герменевтичний підхід до літературного твору

передбачає розуміння його як структури, яка має певне значення, тобто як смислову єдність, наділену

генеративною функцією смислотворення. Цей підхід враховує також інтенціональність авторської свідомості та рецептивний характер самого процессу читання. Рецептивний аналіз твору скерований на

дослідження літературних явищ і літературних епох з урахуванням складної взаємодії автора, твору та

читача Вихідним положенням герменевтичного підходу є розгляд розуміння тексту як процесу інтерпретації.

Водночас вчені розмежовують поняття розуміння та інтерпретації. Так, В.В.Красних вважає, що

інтерпретація відбувається у загальному контексті пізнавальної та оцінної діяльності людини на відміну

від розуміння, яке спирається на мову Для розуміння релевантними є знання мови (щоб декодувати текст, тобто перейти від лінійної послідовності знаків до відповідної семантичної ситуації) та власний досвід, а для інтерпретації – знання про світ енциклопедичного характеру та екстралінгві- стичні знання. Тут необхідно не лише співвіднести текст зі знайомими ситуаціями, а й уміти моделювати інформацію, оперувати великим обсягом інформації, робити теоретичні узагальнення, розглядати текст у соціокультурному контексті тощо

У процесі інтерпретації художнього тексту виникають певні труднощі, пов’язані з наявністю в

тексті підтексту як імпліцитної категорії мови. Мова у тексті реалізується двопланово: первинно – у

системі засобів словарних позначень та вторинно – під час передавання інформації прагматичного

впливу учасникам комунікації (власне підтекст). Одиниці мови в тексті не є безпосередніми носіями

підтекстової інформації як імпліцитної категорії; вони виражають її лише в контексті, який

виявляється одночасно в декількох смислах: екстралінгвістичному, невербальному (наприклад,

культурно-історичне тло твору); лінгвістичному, вербальному (який, власне, реалізує підтекстовий

смисл мовних одиниць); пресупозиційному, або вертикальному

35. Визначний внесок у лінгвістичну, а згодом психолінгвістичну теорію зробив видатний мовознавець О.О.Потебня. Як і його попередник, учений розглядав мовленнєвий акт як психічне явище, але для О.О.Потебні слово і мова взагалі були феноменами культурними та соціальними. Вчений вважав, що в мові існує механізм, який породжує думку. Взаємопов’язаність процесів мислення і мовлення реалізується в теорії О.О.Потебні про розвиток граматичних категорій як відбиття розвитку думки, категорій мислення. Структура речення є аналогічною структурі сформульованої думки. Кожний акт мовлення учений розглядає як творчий процес, в якому постійно народжується нова істина. О.О.Потебня розвинув також ідею К.В фон Гумбольдта про те, що мова є породженням “народного духу”, зумовлює національну специфіку народу; відповідно, слово він розглядав не лише як продукт індивідуальної свідомості, але й як відбиття народного мислення. На цих концепціях К.В фон Гумбольдта та О.О.Потебні й ґрунтується сучасна етнолінгвістика та етнопсихолінгвістика.

36. В рассмотренных нами трудах русских теоретиков перевода встречается большое количество ссылок на проблематику одноязычной коммуникации, в частности, в разделах, посвященных вопросам дефиниций текста и его смысла, отношения формы и содержания, механизма порождения и понимания высказываний. В этой связи нас заинтересовали работы величайшего русского мыслителя и известнейшего литературного критика М.М.Бахтина (1895-1975), преимущественно его труды по вопросам речевого общения и определения смысла текста как высказывания в рамках .одноязычной коммуникации. Это написанные в разное время (1924-1974 годы) статьи, размышления, заметки, а также черновые наброски и планы отдельных глав фундаментального исследования, в котором автор стремился детально разработать новое научное направление, названное им металингвистикой. Наше знакомство с этими работами позволило сделать неожиданный вывод: идеи Бахтина и Интерпретативная теория перевода (здесь и далее в тексте ИТП) имеют удивительно много общего. ИТП начала разрабатываться с 1968 года известными французскими специалистами в области теории и практики перевода Даницей Селескович (1921 - 2001) и Марианной Ледерер. Созданная ими концепция изложена в серии статей и фундаментальных трудов [5, 6, 7, 8, 9], где особо подчеркивается исходная установка интерпретативного подхода - его ориентация не на систему языка, а исключительно на смысл текста (высказывания) как объект теоретических исследований1. Интересно отметить, что аналогичные мысли о высказывании как единице речевого взаимодействия излагает в своих философско-лингвистических трудах и Бахтин, независимо от интерпретативной концепции и вне связи с ней.

Хотя автор в своих рассуждениях не затрагивает вопросов перевода, его наблюдения и выводы по проблематике текста как высказывания представляют несомненный переводоведческий интерес, который, к сожалению, остался незамеченным нашими коллегами - теоретиками перевода в России.

Особое значение для теории перевода имеют, с нашей точки зрения, те положения концепции Бахтина, которые касаются текста/высказывания, являющегося не материальным объектом, не вещью, а "выражением сознания" [3, 484]. В нашем анализе мы будем преимущественно пользоваться термином высказывание применительно как к письменному, так и к устному сообщению, объединяя им два термина текст и высказывание, которые встречаются в работах Бахтина.