1. Літературознавство як наука.

Літературознавство — комплекс наукових дисциплін про сутність та функціонування в суспільстві художньої літератури; система наукового знання про мистецтво слова.

Літературознавство — відносно молода наука, воно виділилось у відносно окрему галузь знання наприкінці XVIII — на початку XIX ст. і видозмінюється з процесом поглибленої диференціації та інтеграції науки. До 18 століття вона розвивалася як галузь філософії та естетики. Хоча зачатки літературознавчих уявлень існували вже в окремих стародавніх міфах. Перші стрункі літературознавчі концепції дали давньогрецькі мислителі Платон і Арістотель.

Традиційно виділяють основні і допоміжні літературознавчі дисципліни. До перших зараховують теорію, історію літератури та літературну критику. Літературна критика, зокрема, досліджує тільки су­часний літературний процес, історія літератури — мину­ле його, а теорія — специфіку літературної творчості як такої.Допоміжними вважають бібліографію, текстологію та літературознавчу історіографію.

2.Зв’язок літературознавства з іншими науками.

Література є частиною, особливим словесним виявом культури, тому літературознавство певним чином пов’язане з культурологією, яка займається складними і різноманітними феноменами людського буття, матеріальною і духовною культурою людства.

Оскільки об’єктом зображення в літературі є людина, літературознавство тісно пов’язане з психологією. Літературознавство постійно послуговується надбаннями логіки як «граматики мислення» — філософської дисципліни, яка аналізує і впорядковує інформацію, допомагає знайти зв’язок між окремими елементами явища. Не обійтися літературознавцю і без знань із філософії — здебільшого у філософії складалася певна форма світогляду, визначалися пріоритети в осмисленні людського життя. З літературознавством пов’язана і фольклористика — наука, об’єктом вивчення якої є усне, не зафіксоване на письмі слово. Літературознавство часто користується надбаннями історичної науки, оскільки не може не брати до уваги тривкої сув’язі художньої творчості з історичним життям суспільства. Твори словесного мистецтва завжди виражають самобутність часу, в якому були написані. Літературознавство має тісний зв’язок з лінгвістикою (мовознавством) — наукою, що вивчає словесну діяльність людей, походження, закономірності розвитку і функціонування мови. Оскільки література є одним із видів мистецтва, літературознавство невіддільне від естетики — науки про загальні закони краси, прекрасне, естетичне світовідчуття. Тому літературознавство перебуває в постійному зв’язку з іншими науками, об’єктом дослідження яких є мистецтво: мистецтвознавством, театрознавством, музикознавством, кінознавством.

3.Становлення літератури як прагматичних текстів і феномену

3. Прагматика тексту — специфічне відношення, що фіксує взаємини між суб'єктами текстової діяльності, між письменником і читачем. Зазвичай у прагматиці тексту враховані комунікативні інтереси реципієнта, зберігаються толерантні засади мовних взаємин. Автор здебільшого дбає, щоб його твір був доступним, зрозумілим, зв'язним. Натомість у постмодернізмі адресат набуває повної свободи, можливості бути партнером письменника, який пропонує складну гру, розставляючи у своєму тексті пастки, підкидаючи замасковані ключі, натяки тощо, або зовсім нехтує аудиторією. Такі прийоми сприймаються як «знущання» над читачем, хоча теоретики постмодернізму переконують, Що сучасний читач здатний отримати задоволення від аналогічної прагматики тексту. Феномен красного письменства вперше виникає в Давн. Греції, саме в Греції формується вільна словесність, про богів розповідають поети і складається поетика як теорія красного слова. Але вже під впливом Біблії стає звичайною нормою для Європи. Тут “слово” долає ант. орієнтацію на ‘‘зображення” (“На початку було Слово”).  Сам термін Л. набуває змісту “красне письменство”; вона починає усвідомлюватися саме як “мист-во слова” (Г.Е.Лессінг та ін.). і підлягає законам естет, судження. Щоправда, зокрема у сх- слов’ян. світі, погляд на Л. як перш за все дидактику тримається ледь не дотепер — дається взнаки, шо тут вона започаткувалася як церк., а не “худож.”.

4.Специфіка літератури як виду мистецтва.

10 література як вид мистецтва,художня література серед інших видів мистецтва.література як мистецтво слова

За способом втілення художнього образу розрізняють: усі існуючі види мистецтва прийнято умовно поділя¬ти на три типи.1) просто-рові ( живопис, скульптура та архітектура). Назву просторових вони дістали тому, що предмети, які в них зображені, сприймаються нами у їхньо¬му просторово-статичному вигляді 2)часові мистецтва,(музика, співи, танець,пантоміма і література). Часовими вони називаються тому, подають свій предмет у русі, у динамічному його розвиткові, що відбувається протягом певного часу. характер людини, зображеної в романі, постає перед нами не одномоментно, а в його динамічному роз¬гортанні, що відбувається протягом усього того часу, який ми витрачаємо на сприйняття твору. 3) театр і кіно, — це такзване синтетичне мистецтво, яке вбирає й поєднує в цілісній формі вираження елементи як просторових, так і часових мистецтв.Форма зображення в те¬атрі й кіно реалізується як у просторі, так і в часі.

Художня література- це власне мистецтво слова.

Слово — найбільш гнучкий матеріал. Його гнучкість полягає в тому, що засобами словесної передачі виявляєть¬ся можливим частково відтворювати зображувальну спе-цифіку майже кожного виду мистецтва. Так, поезія прийо¬мами своєї звукової організації наближається до музики. Прозаїчні словесні образи можуть давати ілюзію пластичного зображення і т. д. Крім того, слово — єдиний з матеріалів мистецтва, що дає змогу зображувати людську мову.

Словесне мистецтво, яке сьогодні посідає одне з про¬відних місць у суспільно-естетичній свідомості людства, не відразу знайшло таке визнання. Античність, епохи Відрод¬ження та класицизму надавали перевагу скульптурі та живо-пису, поезія, як тоді вважалося, програвала в порівнянні з ними через відсутність елемента наочності у її зображеннях. Популярність літератури, яка невпинно зростала в усі подальші епохи розвитку мистецтва, засвідчила, що словесне мистецтво ні в чому не поступається перед живо¬писом та скульптурним зображенням і багато в чому перевершує їх. Теоретично ці переваги були обґрунтовані Г. Лессінгом у його знаменитому трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису та поезії» (1766 p.). Думки Лессінґа були поглиблені в не менш знаменитій «Естетиці» Г. В. Ф. Ге¬геля. Значний внесок у розробку теорії словесного мис¬тецтва і його місця в системі мистецтв зробили російські критики XIX століття В. Бєлінський та М. Чернишевський. З українських літературознавців до цієї проблеми зверталися М. Костомаров, О. Потебня та І. Франко.

Слово активує всі чуттєві реації, може імітувати відчуття і т.д., та в цей же час слово має абстрактне значення..Коли слово промовляють, воно набуває й звукової образності, звукопис може слугувати й опису візуальних образів.