1.Макроекономіка — галузь економічної науки, що вивчає поведінку економіки як єдиного цілого з метою забезпечення умов сталого економічного зростання, повної зайнятості ресурсів, мінімізації рівня інфляції і рівноваги платіжного балансу.
Предметом макроекономіки є причинно-наслідковий механізм функціонування економіки, який являє собою сукупність зв'язків між окремими макроекономічними процесами та явищами. Макроекономіка повинна, з одного боку, визначати систему функцій, які відтворюють причинно-наслідкові зв'язки в економіці; з іншого — розкривати можливості людей впливати на причини з метою корегування тих наслідків, які вони викликають в економіці. Отже, макроекономіка виконує як пізнавальну так і прикладну функцію. Макроекономіку, що виконує пізнавальну функцію, називають позитивною, а макроекономіку, що виконує прикладну функцію — нормативною.
Об'єктом макроекономіки є економічна система, що являє собою сукупність економічних суб'єктів, діяльність яких спирається на історично визначені форми виробничих відносин та адекватні їм механізми регулювання економічної діяльності. Окремі економічні системи відрізняються між собою формами власності на засоби виробництва та механізмами регулювання економіки. За цими ознаками економічні системи поділяють на два типи: ринкова економіка (ринкова економіка вільної конкуренції, змішана), неринкова (командно-адміністративна економіка,традиційна економіка).
2. Методи:
Широке застосування в макроекономіці знаходять кількісні методи, які допомагають йти від відомих фактів до невідомих. При цьому використання цих методів опирається на моделювання макроекономічних процесів. Макроекономічний аналіз має два рівні:
ex post- національне рахівництво;
ex ante - прогностичне моделювання.
Ex post (генетичний) аналіз базується на визначенні макроекономічних параметрів минулого періоду з метою отримання інформації про те, як національна економіка функціювала і які результати досягла. На основі результатів ex post аналізу робиться корегування макроекономічних концепцій та розробка нових.
Аналіз ex ante (функціональний) - це прогнозне моделювання економічних явищ та процесів на основі певних теоретичних концепцій. Мета ex ante аналізу визначити, які фактори і яким чином будуть впливати на значення макроекономічних показників у майбутньому.
М. використовує діалектико-матеріалістичні методи, а саме: аналіз, синтез, індукцію, дедукцію, абстракцію та інші.
Основним методом макроекономічного дослідження є економіко-математичне моделювання.
Макромоделі - це математичні рівняння, в яких виражені реальні економічні процеси в абстрактному та спрощеному вигляді. Створити модель - це означає знайти функцію, яка пов'язує ендогенні та екзогенні параметри макромоделі.
Екзогенні величини - це величини, що знаходяться поза макромоделлю (як правило, це технологія виробництва та характер поведінки економічних суб'єктів на кожному з ринків).
Ендогенні величини - це величини, що визначаються в результаті розв'язання моделі (наприклад: величина реального національного доходу, рівень зайнятості, ставка реальної заробітної плати, реальна ставка процента, рівень цін).
Макроекономічні моделі поділяються на динамічні та статистичні. Статистичні моделі фіксують економічний процес на початку та в кінці певного періоду і не зображають перехід від одного стану до іншого. Динамічні моделі зображають економічні процеси з урахуванням фактора часу.
Функції:
До основних функцій М. слід віднести: теоретико-пізнавальну (дослідження економічної системи та її агрегатів, побудова моделей цих процесів); виховну (виховання макроекономічного мислення); прогностичну (прогнозування розвитку економічної системи); практичну (розробку рекомендацій для державної політики і створення конкретних макроекономічних моделей); методологічну (М. як складова економічної теорії є теоретичним фундаментом для цілого ряду економічних наук і навчальних дисциплін).
3. На макрорівні національна економіка зображується у вигляді взаємодії чотирьох суб'єктів: сектора домашніх господарств, підприємницького сектора, держави і закордону — на чотирьох ринках: благ, праці, грошей і цінних паперів.
Сектор домашніх господарств включає всі приватні господарські осередки всередині країни, які постачають економіку ресурсами і використовують отримані за них гроші для придбання благ і задоволення власних потреб. Домашні господарства виявляють три види економічної активності: –пропонують засоби виробництва, що знаходяться в їхній приватній власності; –споживають частину одержуваного доходу, купуючи споживчі блага; –зберігають решту доходу, купуючи цінні папери і нерухомість. Підприємницький сектор являє собою сукупність усіх фірм, зареєстрованих всередині країни і створених для виробництва і реалізації благ. Економічна активність даного сектора зводиться до: –попиту на засоби виробництва;
– пропозиції благ;
– інвестування.
Державний сектор — це всі державні інститути і заклади, що виробляють суспільні блага і надають їх споживачеві безкоштовно, тобто без безпосередньої оплати кожної споживаної одиниці блага. До числа найважливіших благ належать: безпека, досягнення фундаментальної науки, послуги державної соціальної і виробничої інфраструктур. Економічна активність виявляється в:
– закупівлі благ;
– стягненні податків;
– пропозиції грошей.
Сектор закордону складається з економічних суб'єктів, що мають постійне місцезнаходження за межами даної країни, а також іноземних державних інститутів. Вплив закордону на вітчизняну економіку здійснюється через взаємний обмін товарами, послугами, капіталом і національними валютами.
4. Макроекономічні показники:
Валовий внутрішній продукт (ВВП) вимірює ринкову вартiсть кінцевих товарів і послуг, вироблених у даній країні протягом певного періоду часу, як правило, року.
Валовий внутрішній продукт, обчислений у поточних ринкових цінах, називається номінальним ВВП. Валовий внутрішній продукт, обчислений у постійних цінах, називається реальним ВВП. Саме цей показник дає змогу судити про зміни у фізичному обсязі продукції, а отже, й про стан справ в економіці країни.
Темп зростання реального ВВП = Темп зростання номінального ВВП - дефлятор ВВП.
Індекс Пааше, обчислений для набору товарів і послуг, що входять до ВВП країни, називають дефлятором ВВП.
Валовий національний продукт (ВНП) — це ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених за певний проміжок часу, як правило, за рік, за допомогою факторів виробництва, що належать резидентам певної країни.
Чистий внутрішній продукт (ЧВП) — це валовий внутрішній продукт, скоригований на суму амортизаційних відрахувань.
Національний дохід (НД) — це весь дохід, зароблений упродовж року власниками ресурсів, що є резидентами певної держави, незалежно від того, де ці ресурси використовуються — у власній країні чи за кордоном.
Рівень безробіття. Відношення чисельності безробітних до загальної кількості робочої сили називають рівнем безробіття.
Платіжний баланс — це систематизований запис усіх міжнародних операцій резидентів країни з нерезидентами за певний проміжок часу, як правило, за рік.
Доходи домогосподарств, або особисті доходи, — це сума грошових коштів та продуктів, отриманих або вироблених домогосподарствами за певний період часу, як правило, за рік.
Натуральні доходи — це передовсім продукція, вироблена домогосподарствами для власного споживання.
Номінальні використовувані доходи — це та частина грошового доходу, якою домогосподарства остаточно володіють і можуть розпоряджатися на свій розсуд.
Те́мпи інфля́ції — середньорічне збільшення загального рівня цін у відсотках.
5. Валовий внутрішній продукт (ВВП) вимірює ринкову вартiсть кінцевих товарів і послуг, вироблених у даній країні протягом певного періоду часу, як правило, року.
Валовий внутрішній продукт, як уже зазначалося, обчислюють трьома методами:
1) як суму видатків покупців на придбання товарів і послуг (за видатками — метод кінцевого використання);
2) як суму грошових доходів, отриманих від виробництва продукції у цьому році (за доходами — розподільний метод);
3) як суму доданої вартості, створеної на всіх стадіях виробництва товарів і послуг (за галузями — виробничий метод).
Для визначення ВВП за видатками підсумовують усі види видатків на кінцеві товари і послуги — споживчі видатки населення, інвестиційні видатки фірм, державні закупівлі товарів і послуг та чистий експорт, тобто:
ВВП = С + Іg + G+Xn, де
С — особисті видатки на споживання; Іg - інвестиційні видатки; G — урядові закупівлі товарів і послуг; Xn — чистий експорт.
За другим методом ВВП обчислюють за доходами, отриманими від виробництва продукції. Такими доходами є:
заробітна плата найманих працівників, яку фірми й уряд виплачують тим, хто пропонує працю; враховують також низку доповнень до зарплати, які підприємства вносять у різні фонди;
рента, тобто доходи, які отримують домогосподарства і фірми від нерухомого майна, включаючи приписану ренту за проживання у власному житлі;
процент, що являє собою виплати грошового доходу постачальникам грошового капіталу (виплата процентів домогосподарствам за вклади, за облігації підприємств);
прибуток. Він має два різновиди — доходи некорпоративного сектора (доходи підприємства, що перебувають в одноосібній власності) та прибуток акціонерних підприємств.
ВВП як сума доходів містить іще два види виплат, що не є доходом:
непрямі податки на бізнес (податок на додану вартість, акцизний збір, ліцензійні платежі, мито та ін.);
амортизаційні відрахування (показують обсяг капіталу, спожитого в процесі виробництва впродовж року).
Тобто,
ВВП = W + R + i + P + Tн + A, де
W – заробітна плата, R – рента, i – відсоток, P – прибуток, Tн – непрямі податки, A – амортизація.
Ще одним методом обчислення ВВП є виробничий метод (доданої вартості). Додана вартість – різниця між вартістю вироблених товарів, послуг та вартістю витрат на виробництво й реалізацію продукції. За цим методом ВВП обчислюють як суму доданої вартості, створеної на усіх стадіях вир-ва товарів та послуг за рік.
Тобто,
ВВП = ВДВ + Tr, де
ВДВ – валові додані вартості, Tr – чисті податки.
Валовий національний продукт (ВНП) — це ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених за певний проміжок часу, як правило, за рік, за допомогою факторів виробництва, що належать резидентам певної країни.
Відмінність між ВВП і ВНП полягає у так званих іноземних факторних доходах. Щоб отримати ВНП, потрібно до ВВП додати надходження на фактори виробництва від решти світу (прибутки, зарплата, зароблені резидентами за кордоном) і відняти платежі за фактори виробництва решті світу (прибутки, зарплата, зароблені іноземцями в даній країні):
ВНП = ВВП + на фактори вир-ва — за фактори вир-ва
6. Валовий внутрішній продукт (ВВП) вимірює ринкову вартiсть кінцевих товарів і послуг, вироблених у даній країні протягом певного періоду часу, як правило, року.
Валовий внутрішній продукт, обчислений у поточних ринкових цінах, називається номінальним ВВП. Номінальний ВВП одночасно віддзеркалює як кількість вироблених товарів і послуг, так і рівень їх цін. Інакше кажучи, на динаміку номінального ВВП впливають як зміни у фізичному обсязі виробленої продукції, так і зміни рівня цін. Часто буває так, що фізичний обсяг ВВП скорочується, а номінальний ВВП збільшується за рахунок зростання цін. Проте рівень життя людей насамперед залежить від кількості вироблених і спожитих товарів і послуг. Тому макроекономіка досліджує динаміку фізичного обсягу ВВП, тобто зміни в кількості виготовленої вітчизняною економікою продукції. З цією метою обчислюють реальний ВВП.
Валовий внутрішній продукт, обчислений у постійних цінах, називається реальним ВВП. Саме цей показник дає змогу судити про зміни у фізичному обсязі продукції, а отже, й про стан справ в економіці країни. Аналіз динаміки реального ВВП показує, що періоди його зростання чергуються з роками скорочення.
Коливання реального ВВП простежується здебільшого лише в короткостроковому періоді. У тривалому періоді, більшість країн світу демонструють стале збільшення реального ВВП і підвищення рівня життя людей, що в макроекономіці називають економічним зростанням.
Для виявлення динаміки загального рівня цін в економіці використовують індекс Пааше. Цей індекс, обчислений для набору товарів і послуг, що входять до ВВП країни, називають дефлятором ВВП.
Іншими словами, дефлятор ВВП — це відношення номінального ВВП до реального.
Реальний ВВП = ВВПн / дефлятор ВВП .
Зведення номінального ВВП до реального відбувається шляхом інфлювання та дефлювання. Якщо дефлятор ВВП більший за одиницю, то зведення номінального ВВП до реального називають дефлюванням. Дефлювання — це зменшення номінального ВВП до розмірів реального. Якщо дефлятор ВВП менший за одиницю, то зведення номінального ВВП до реального називають інфлюванням. Інфлювання — це збільшення номінального ВВП до розмірів реального.
У базовому році номінальний і реальний ВВП дорівнюють один одному, бо дефлятор ВВП рівний одиниці.
7. Чистий національний продукт (ЧНП) — це валовий національний продукт, скоригований на суму амортизаційних відрахувань:
ЧНП = ВНП — Амортизація.
Він вимірює загальний обсяг продукції, який уся економіка — домогосподарства, фірми, уряд та іноземці — може спожити, не погіршуючи виробничих можливостей наступних років.
У системі національних рахунків особле значення має національний дохід (НД).
Національний дохід (НД) — це весь дохід, зароблений упродовж року власниками ресурсів, що є резидентами певної держави, незалежно від того, де ці ресурси використовуються — у власній країні чи за кордоном. Для визначення національного доходу з ВНП необхідно вирахувати амортизацію та непрямі податки на бізнес:
НД = ВНП — Амортизація — Непрямі податки.
Національний дохід можна також прямо одержати додаванням усіх факторних доходів резидентів — заробітної плати, ренти, процента та прибутку.
Національний дохід можна розглядати як показник того, скільки коштує суспільству отримання обсягу національного виробництва.
У вітчизняній практиці національний дохід досі поділяють на фонд споживання і фонд нагромадження.
Фонд споживання — це та частина національного доходу, яка забезпечує задоволення матеріальних і культурних потреб людей і потреб суспільства загалом (на освіту, оборону і т.д.).
Фонд нагромадження — це та частина національного доходу, яка забезпечує розвиток виробництва.
8. Індекс споживчих цін обчислюється як відношення між сукупною ціною певного набору товарів і послуг (споживчого кошика) в поточному періоді та сукупною ціною споживчого кошика в базовому періоді.
Основними товарними групами у споживчому кошику є продукти харчування, одяг, житло, транспортні послуги, освіта, книги, медичні послуги, предмети особистої гігієни тощо.
Для виявлення динаміки загального рівня цін обчислюють індекс Пааше. У цьому разі змінними вагами є структура виробництва розрахункового року.
Індекс Пааше, обчислений для набору товарів і послуг, що входять до ВВП країни, називають дефлятором ВВП.
Індекс Ласпейреса:
Значення індексу Ласпейреса показує динаміку цін товарів і послуг у поточному періоді порівняно з попереднім.
Індекс Пааше відображає динаміку цін усіх вироблених товарів і послуг, а індекс Ласпейреса — тільки споживчих товарів і послуг, що входять до фіксованого набору; у індексі Пааше враховується зміна цін тільки на товари, які вироблені в даній країні. Оскільки у ВВП включається чистий експорт, то імпорт не входить до складу ВВП і не відображується в індексі Пааше. Але в індексі Ласпейреса зміна цін на імпорт враховується; найбільш суттєва розбіжність полягає у тому, що індекс Ласпейреса розраховується для фіксованого набору товарів і послуг, а індекс Пааше враховує зміну структури ВВП.
Індекс Фішера, як середнє геометричне значення індексів Леспейреса і Пааше, згладжує неточності в оцінці зростання загального рівня цін, притаманні індексам зі змінними і постійними вагами.
Індекси цін використовують для зведення багатьох номінальних змінних до реальних — номінального ВВП до реального, номінальної зарплати до реальної тощо.
9. Економічний цикл – це короткострокові коливання обсягу виробництва.
Економічний цикл охоплює дві головні фази — піднесення і спад та два поворотні пункти циклу — бум і криза. У фазі спаду реальний ВВП скорочується, зростають масштаби безробіття, знижуються доходи населення. Під час піднесення реальний ВВП збільшується, чисельність безробітних зменшується. Найвищу точку піднесення називають бумом, а найнижчу точку спаду — кризою. Бум – повне використання ресурсів, економіка працює на повну потужність. Криза – скорочення обсягів вир-ва, безробіття, порушення кредитно-грошової сис-ми.
Економічні цикли бувають:
1.Короткі ( 3-5 роки) – кризи кредитно-грошової системи. Матеріальною основою є порушення грошового обігу.
2.Середні ( 7-11 років) – кризи промислового виробництва товарів. Матеріальною основою є оновлення основного капіталу.
3.Довгі ( 40 – 60 років ) – пов‘язані з періодично виникаючою необхідністю технологічного відновлення способу виробництва. Матеріальна основа – зміни інфраструктури в сус-ві.
10. Економічне зростання – це реальний приріст обсягу національного вир-ва в результаті збільшення факторів вир-ва або удосконалення техніки та технологій. Суть економічного зростання полягає в дозволі і відтворенні на новому рівні основного протиріччя економіки : між обмеженістю виробничих ресурсів і безмежністю громадських потреб.
Економічне зростання визначається чинниками:
- кількість і якість трудових ресурсів, природних ресурсів;
- обсяг капіталу, що використовується у виробництві;
- рівень технології та організації національного виробництва;
- факторами попиту;
- факторами розподілу.
Перші 3 фактори об'єднуються під назвою факторів пропозиції, які роблять економічне зростання фізично можливим. При цьому слід розрізняти здатність до зростання і реальне зростання. Зокрема, наявність значних природних ресурсів дає лише потенційну можливість економічного зростання, тоді як зростання стає реальністю лише за умови освоєння та введення наявних природних ресурсів в оборот. Наявні трудові ресурси також є тільки трудовим потенціалом суспільства, який слід розумно використати. Реальне ж економічне зростання залежить від рівня зайнятості населення, професійної підготовки робочої сили, загального стану здоров'я та тривалості життя людей тощо. Обсяг основного капіталу залежить від розміру фонду нагромадження суспільства та спрямованості інвестицій на створення нових життєвих благ (товарів і послуг, машин та устаткування тощо). Рівень технології якісно характеризує продуктивність праці, ефективність виробництва показує узгодженість усіх виробничих факторів, що примножує його результативність. Стан технології залежить від рівня розвитку науки і техніки, здатності виробництва вчасно реагувати на нові науково-технічні досягнення.
Економічне зростання залежить також від факторів попиту. Економіка країни повинна забезпечити попит на зростаючий обсяг ресурсів, інвестицій, товарів і послуг. Для цього слід постійно підвищувати сукупний попит у суспільстві. На темпи і розміри економічного зростання значний вплив мають і фактори розподілу. Для зростання виробництва недостатньо тільки нарощувати виробничі ресурси, їх необхідно правильно розподіляти. Взаємодія цих чинників дає можливість забезпечити поступальний розвиток національної економіки.
Типи економічного зростання:
-екстенсивний – збільшення виробничих потужностей в результаті збільшення кількості використовуваних факторів вир-ва;
-інтенсивний – збільшення виробничого потенціалу шляхом вдосконалення техніки та технологій;
-змішаний – збільшення виробничих потужностей в результаті збільшення кількості використаних факторів вир-ва і вдосконалення техніки і технологій.
Показником економічного зростання є ТЕМП РІЧНОГО ПРИРОСТУ ВВП:
11. Економічне зростання – це реальний приріст обсягу національного вир-ва в результаті збільшення факторів вир-ва або удосконалення техніки та технологій.
Економічне зростання визначається факторами:
- кількість і якість трудових ресурсів, природних ресурсів;
- обсяг капіталу, що використовується у виробництві;
- рівень технології та організації національного виробництва;
- факторами попиту;
- факторами розподілу.
Перші 3 фактори об'єднуються під назвою факторів пропозиції, які роблять економічне зростання фізично можливим. При цьому слід розрізняти здатність до зростання і реальне зростання. Зокрема, наявність значних природних ресурсів дає лише потенційну можливість економічного зростання, тоді як зростання стає реальністю лише за умови освоєння та введення наявних природних ресурсів в оборот. Наявні трудові ресурси також є тільки трудовим потенціалом суспільства, який слід розумно використати. Реальне ж економічне зростання залежить від рівня зайнятості населення, професійної підготовки робочої сили, загального стану здоров'я та тривалості життя людей тощо. Обсяг основного капіталу залежить від розміру фонду нагромадження суспільства та спрямованості інвестицій на створення нових життєвих благ (товарів і послуг, машин та устаткування тощо). Рівень технології якісно характеризує продуктивність праці, ефективність виробництва показує узгодженість усіх виробничих факторів, що примножує його результативність. Стан технології залежить від рівня розвитку науки і техніки, здатності виробництва вчасно реагувати на нові науково-технічні досягнення.
Економічне зростання залежить також від факторів попиту. Економіка країни повинна забезпечити попит на зростаючий обсяг ресурсів, інвестицій, товарів і послуг. Для цього слід постійно підвищувати сукупний попит у суспільстві. На темпи і розміри економічного зростання значний вплив мають і фактори розподілу. Для зростання виробництва недостатньо тільки нарощувати виробничі ресурси, їх необхідно правильно розподіляти. Взаємодія цих чинників дає можливість забезпечити поступальний розвиток національної економіки.
Розглядаючи економічне зростання з точки зору інтересів усього товариства, можна виділити його основні цілі: підвищення матеріального добробуту населення і підтримка національної безпеки.
Під ефективністю економічного зростання розуміється: поліпшення якості товарів і послуг, підвищення їх конкурентоспроможності, освоєння виробництва нових товарів, освоєння нових технологій, збільшення віддачі від використання виробничих ресурсів і т. п.
Поняття «Якість економічного зростання» в економічній теорії зв'язується з посиленням соціальної спрямованості економічного розвитку країни. Основними складовими якості економічного зростання є:
–поліпшення матеріального добробуту населення;
–збільшення вільного часу;
–підвищення рівня розвитку галузей соціальної інфраструктури;
–зростання інвестицій в людський капітал;
–забезпечення безпеки умов праці і життя людей;
–соціальна захищеність безробітних і непрацездатних;
–підтримка повної зайнятості.
Багато економістів вважають, що найбільш прийнятні невисокі (2-4 % в рік), але стійкі темпи економічного зростання.
12. Найпростішою посткейнсіанською моделлю економічного зростання є модель Домара. Технологія виробництва представлена виробничою функцією Леонтьєва з постійною граничною продуктивністю капіталу. Ця функція передбачає, що праця і капітал використовуються в заданій пропорції і не можуть змінювати один одного.
Модель Домара ґрунтується на таких засадах:
на ринку праці існує надлишкова пропозиція, що зумовлює постійний рівень цін, тобто ціни НЕгнучкі;
очікування суб*єктів є статичними;
вибуття капіталу відсутнє;
інвестиційний лаг відсутній;
гранична продуктивність капіталу є постійною;
гранична норма заощаджень є постійною;
ринок благ є збалансованим.
Ця модель ґрунтується на наявності тільки двох суб*єктів економіки – домогосподарств (виконують функцію заощаджень) і фірм (виконують функцію інвестування).
Фактором збільшення сукупного попиту і сукупної пропозиції є приріст інвестицій.
Приріст сукупного попиту поточного періоду забезпечується приростом інвестицій поточного періоду. Згідно з теорією мультиплікатора, якщо інвестиції поточного періоду збільшились на ∆It , то приріст сукупного поточного періоду ∆ADt становитиме:
∆ADt = m∆It = 1 / 1-c′, ∆It = ∆It / s′,
де m – мультиплікатор інвестицій, s’ – гранична норма заощаджень
Рівноважне зростання економіки досягається тоді, коли темп приросту інвестицій дорівнює добутку значень продуктивності капіталу і граничної схильності до заощадження. Стійкість динамічного зростання в моделі Домара залежить виключно від очікувань підприємців, їхньої схильності до інвестування.
Таким чином, згідно з теорією Е. Домар існує рівноважний темп приросту реального доходу в економіці, при якому повністю використовуються наявні виробничі потужності.
Така динамічна рівновага виявляється нестійкою, як тільки темп зростання планових інвестицій приватного сектора відхиляється від рівня, заданого моделлю.
13. Модель Харрода ґрунтується на тих же засадах:
на ринку праці існує надлишкова пропозиція, що зумовлює постійний рівень цін, тобто ціни НЕгнучкі;
очікування суб*єктів є статичними;
вибуття капіталу відсутнє;
інвестиційний лаг відсутній;
гранична продуктивність капіталу є постійною;
гранична норма заощаджень є постійною;
Особливості моделі Харрода:
на відміну від моделі Домара, яка базується на інвестиційній функції, заданій екзогенно, ця модель використовує ендогенну інвестиційну функцію;
попередня модель ґрунтувалась на принципі мультиплікатора, ця – на принципі акселератора;
модель Домара виходила із незмінності очікувань підприємців, а модель Харрода – із змін, що відбуваються в їхніх очікуваннях.
Фірми у цій моделі пред*являють інвестиційний попит відповідно до теорії акселератора. Обсяг інвестицій поточного періоду залежить від обсягу очікуваного доходу в поточному періоді. Це означає, що будь-яке зростання доходу зумовлює пропорційне зростання обсягу інвестиційного попиту і навпаки.
Підприємці планують обсяг власного виробництва виходячи з ситуації, що склалася в економіці в попередній період: якщо їх минулі прогнози щодо попиту виявилися вірними і попит повністю урівноважив пропозицію, то в цьому періоді підприємці залишать темпи зростання обсягу випуску незмінними; якщо попит в економіці був вищий за пропозицію, вони збільшать темпи розширення виробництва; якщо пропозиція перевищувала попит у попередньому періоді, вони знизять темпи зростання.
Харрод ввів поняття «гарантований» темп зростання: підтримуючи його, підприємці будуть повністю задоволені своїми рішеннями, оскільки попит буде дорівнювати пропозиції і їх очікування будуть збуватися. Такий темп зростання забезпечує повне використання потужностей капіталу, але повна зайнятість при цьому не завжди досягається.
Аналіз співвідношень між гарантованим і фактичними темпами зростання дозволив зробити наступний висновок: якщо фактично запланований підприємцями темп зростання пропозиції відрізняється від гарантованого темпу зростання (перевищує або не досягає її), то система поступово віддаляється від стану рівноваги.
Крім гарантованого темпу зростання Харрод вводить поняття «природного» темпу зростання. Це максимальний темп, що допускається зростанням активного населення та технічних прогресом.
При такому темпі досягається повна зайнятість факторів - праці і капіталу.
Якщо гарантований темп зростання, що задовольняє підприємців, вище природного, то внаслідок нестачі трудових ресурсів фактичний темп виявиться нижче гарантованого: виробники будуть розчаровуватися у своїх очікуваннях, знизять обсяг випуску та інвестиції, в результаті чого система буде перебувати в стані депресії.
Якщо гарантований темп зростання менше природного, то фактичний темп може перевищувати гарантований, оскільки існуючий надлишок трудових ресурсів дає можливість збільшити інвестиції. Економічна система буде переживати бум. Фактичний темп росту може також дорівнювати гарантованому, й тоді економіка буде розвиватися в умовах динамічної рівноваги, цілком задовольняють підприємців, але за наявності вимушеного безробіття.
Ідеальне розвиток економічної системи досягається при рівності гарантованого, природничого та фактичного темпів росту в умовах повної зайнятості ресурсів.
Часто обидві моделі об'єднують в одну модель Харрода-Домар. З обох моделі випливає висновок, що при цих технічних умовах виробництва темп економічного зростання визначається величиною граничної схильності до заощадження, а динамічна рівновага може існувати в умовах неповної зайнятості.
Обмеженість даних моделей задана вже передумовами їх аналізу. Наприклад, в них використовується виробнича функція Леонтьєва, що характеризується відсутністю взаємозамінності факторів виробництва - праці і капіталу, що в сучасних умовах не завжди відповідає дійсності.
14. Модель економічного зростання Солоу розроблено у 50-60-ті рр. 20 ст.
У даній моделі Солоу бере за основу зростання продуктивності праці Y = Y/L, де Y - обсяг вир-ва, L – кількість працюючих.
Передумови моделі:
досконала конкуренція на ринках ресурсів;
взаємозамінність ресурсів, що зумовило замість виробничої функції Леонтьєва використання функції Кобба-Дугласа, у якій праця і капітал – товари-субститути.
постійна норма амортизації (вибуття) капіталу;
відсутність інвестиційних лагів (зношений капітал відразу відновлюється);
спадна гранична продуктивність капіталу.
Характеристики моделі Солоу:
Модель Солоу враховує вплив трьох факторів:
капіталоозброєнності (k=K/L);
зростання населення (∆L);
технологічного прогресу (Т.П.);
Праця і капітал мають короткостроковий вплив на економічне зростання, а технологічний прогрес – довгостроковий;
Параметри моделі беруться в розрахунку на одиницю праці.
За моделлю Р.Солоу існує стійкий рівень капіталоозброєнності (k*), який визначає економічну динаміку s/σ=k*/f (k*)
s – норма заощаджень , σ- норма амортизації , k* - стійкий рівень капіталоозброєності , f(k*) – продуктивність праці за стійкого рівня капіталоозброєнності
Джерелами економічного зростання за Солоу є
а)Зростання капіталоозброєнності (k), яке залежить від зростання норми заощаджень (s).
Але зростання норми заощаджень не може бути постійним, оскільки заощадження (S) обмежують споживання (С).
Солоу сформулював «золоте правило» (при визначенні норми заощаджень критерієм повинна бути максимізація добробуту суспільства, тобто якнайбільше споживання), яке виконується за умови, що граничний продукт капіталу (МРК) дорівнює його вибуттю (амортизації — σ): МРК=σ
б) Зростання населення ( tL - темп зростання населення) впливає на економічне зростання через динаміку капіталоозброєності:
∆K=I/L - (σ + tL)*k
де І/L - інвестиції на одного працюючого;σ - норма амортизації;tL - темп зростання населення;k - капіталоозбросність.
в) Технологічний прогрес є джерелом постійного зростання як продуктивності праці (у), так і загального продукту (Y)/ Якщо ефективність виробництва (Е) під впливом технологічного прогресу змінюється з темпом (g), то продуктивність праці змінюється з тим же темпом, а загальний обсяг виробництва зростає з темпом tL+g:
Y=(tL+g)y0L
y0 — базова продуктивність праці.
Модель економічного зростання Р. Солоу зображена на графіку
k - капіталоозброєність одиниці праці з постійною ефективністю; k* - стійкий стан капіталоозбросності, за якого σk = І, тобто величина капіталу, що вибуває (σk), дорівнює капіталу, що інвестується (І = s f(k));
σ — норма амортизації;tL — темп зростання населення;g — темп зростання ефективності виробництва під впливом технологічного прогресу
15. Ринок праці - це система економічних відносин з приводу купівлі-продажу специфічного товару, яким є праця. Особливе місце у системі регулювання відносин, що виникають на ринку праці належить державі.
Суб'єктами ринку праці є: роботодавці, наймані працівники.
Міжнародна організація праці (МОП) поділяє усе населення на 3 категорії:
1.зайняті- це особи, що виконують оплачувану роботу (в тому числі ті, хто зайняті неповний робочий день), і ті, що мають робочі місця, але не працюють через хворобу, страйки або відпустки.
2.безробітні — це особи, що не мають роботи, але активно її шукають. Зайняті та безробітні становлять економічно-активне населення (робочу силу) країни.
3.економічно неактивне населення - це люди віком до 16 років, частина дорослого населення, яка зайнята в домашньому господарстві, перебуває на пенсії, не працює внаслідок інвалідності або у зв'язку з навчанням, чи просто не хоче працювати і не шукає роботи.
Безробіття - це стан ринку праці за умов, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї. Безробіття має циклічний характер.
Безробіття зумовлене низкою причин: структурними змінами в економіці; нерівномірністю розвитку продуктивних сил в народному господарстві загалом і в окремих його регіонах; постійним прогресом техніки, особливо розгортанням НТР; пошуком працівниками нових робочих місць з метою отримання більшої зарплати, змістовнішої роботи; диспропорційним розвитком економіки; обмеженістю попиту на товари і послуги тощо.
Функції безробіття як інструмента ринкового механізму:
Стимулювання ефективності зайнятості та конкуренції на ринку праці;
Стихійне регулювання попиту і пропозиції в галузевому, територіальному, професійному та кваліфікаційному аспектах;
Пристосування найманих працівників до умов ринку;
Резервування частини робочої сили в різні періоди економічної кон*юнктури в одних сегментах ринку та надання можливості її використання в інших.
Забезпечення мобільності ресурсів у просторі і часі
Надання тимчасової перерви в трудовій діяльності найманим працівникам з метою зміни роботи і таке інше.
Деякі види безробіття: • фрикційне- виникає в результаті постійного руху населення між регіономи і видами праці. Цей вид безробіття вважається неминучим, оскільки завжди існують особи, які після закінчення навчання або переїзду на інше місце прроживання шукають роботу, яка б відповідала їх вимогам.
• структурне- виникає у зв'язку зі змінами, що відбуваються в національній економіці. Ці зміни пов'язані у першу чергу з тим, що одні сектори економіки розширюються, а інші навпаки звужуються або взагалі зникають. •циклічне- викликане спадом виробництва внаслідок перебування економіки в стадії спаду, кризи або депресії. Сезонне – викликане залежністю роботи від сезону; інституціональне – породжується правовими нормами.
Відношення чисельності безробітних до загальної кількості робочої сили називають рівнем безробіття = безробітні/ (безробітні+ зайняті)* 100%.
Наслідки безробіття. Надмірне безробіття веде до значних економічних і соціальних втрат. Серед головних економічних втрат найважливіше місце посідає невипущена продукція. Залежність між рівнем безробіття і втратами а обсязі ВВП обгрунтував Артур Оукен в своєму законі. Він стверджував, що, коли фактичний рівень безробіття перевищує природний (5%) на 1%, то втрати ВВП становлять 2,5%.
Безробіття має і величезні негативні соціальні наслідки. Серед безробітних вищим є (порівняно з середнім по країні) рівень злочинності і смертності. Крім того в силу зростання рівня вимог до працівника в сучасних умовах навіть незначний за тривалістю період безробіття веде до суттєвої втрати кваліфікації та знижує можливості людини знайти роботу.
Відношення чисельності безробітних до загальної кількості робочої сили називають рівнем безробіття = безробітні/ (безробітні+ зайняті)* 100%.
16. Безробіття класифікують за причинами його виникнення. З огляду на це, залежно від того, залишається людина працездатного віку без роботи за своїм власним бажанням чи її змушують до цього незалежні від її устремлінь і волі обставини, розрізняють добровільне та вимушене безробіття.
Інституціональне – безробіття, зумовлене правовими нормами, що панують в сус-ві, та механізмом устрою ринку праці.
Найпоширенішими формами є фрикційне, структурне та циклічне.
Фрикційне – виникає у зв*язку з тим, що встановлення рівноваги між кількістю найманих працівників відповідного кваліфікаційного рівня, бажаючих працювати за наймом за певного рівня з/п та умов праці, з одного боку, та кількістю і якістю робочих місць – з іншого, потребує певного часу.Ця форма безробіття реалізується у праві на пошук привабливішої за змістом, умовами праці чи рівнем доходу роботи. Складові:
безробіття очікувань – виникає тоді, коли людина припиняє роботу за чинним трудовим договором заради більш високооплачуваної роботи, приступити до якої можна тільки з часом.
спекулятивне – виникає у зв*язку з тимчасовим зниженням реальної заробітної плати.
Структурне – виникає у зв'язку зі змінами, що відбуваються у структурі попиту і відповідно вимагають зрушень у стр-рі вир-ва . Відповідно до зрушень, що відбуваються у вир-ві, роботодавці вимагають змін у кваліфікації, навиках та знаннях найманих працівників. Різновидом структурного безробіття є конверсійне безробіття – зумовлене закінченням військових дій, переорієнтацією з військової на цивільні галузі.
Циклічне – викликане спадом виробництва внаслідок перебування економіки в стадії спаду, кризи або депресії. У цей період суттєво зменшуються сукупні витрати, знижується сукупний попит і зростає чисельність вивільнених у результаті погіршення економічної кон*юнктури найманих працівників.
Існують і інші форми безробіття:
Сезонне – зумовлене нерівномірністю зайнятості у зв*язку зі специфічними умовами вир-ва у певних галузях, що визначаються дією біологічних та кліматичних чинників.
Молодіжне – спостерігається серед молоді, що вперше виходить на ринок праці й не може отримати роботу.
Технологічне безробіття – пов*язане з вивільненням працівників, зумовленим впровадженням нової, як правило, амортизованої, техніки та технології.
Регіональне – виникає під впливом історичних, демографічних і соціально-психологічних чинників.
Залежно від активності пошуку роботи, засвідченого реєстрацією на ринку праці, розрізняють:
Відкрите – це така ситуація, за якої індивід визнає, що він позбавлений роботи і реєструється на біржі праці.
Приховане – пов*язане з наявністю людей, які припинили пошук роботи.
Відношення чисельності безробітних до загальної кількості робочої сили називають рівнем безробіття = безробітні/ (безробітні+ зайняті)* 100%.
В даний час у світовій практиці застосовується 2 основних методи виміру безробіття: на основі даних відповідних служб про зареєстрованих безробітних та загальнонаціональних вибіркових обстежень домогосподарств.
Кожен з методів має свої переваги і недоліки.
Вибіркове обстеження населення дозволяє виявити практично всі категорії безробітних, у тому числі й ті, які з яких-небудь причин опинилися поза поля зору служб зайнятості. Крім того, дані обстежень зручні для міжкраїнових зіставлень. У той же час можливості застосування названого методу обмежені.
По-перше, для регулярного і якісного проведення опитувань на основі репрезентативної (у тому числі за регіонами) вибірки та оперативної обробки їх результатів потрібні відповідне технологічне забезпечення, кваліфіковані кадри та чималі фінансові витрати.
По-друге, будь-яке вибіркове обстеження на відміну від суцільного спостереження об'єктивно припускає наявність статистичної похибки.
По-третє, ті чи інші концептуальні положення, що становлять вибірки, питання анкети періодично переглядаються, що призводить до непорівнянності даних за різні періоди часу.
Переваги обліку безробіття на основі даних реєстрації полягає в тому, що при цьому не потрібно значних фінансових витрат, а звітність має суцільний і безперервний характер, що дозволяє легко відділить сезонні коливання зайнятості, безробіття та інших параметрів ринку праці від довгострокових тенденцій їх зміни. Суцільна статистика дає можливість докладно аналізувати ситуацію в кожному регіоні і становище безробітних за окремими категоріями.
17. Соціально-економічні наслідки безробіття відображаються у таких моментах: відбувається знецінення, недовикористання трудового потенціалу нації, погіршується якість життя безробітних і членів їх сімей, посилюється тиск на рівень заробітної плати зайнятих з боку конкуруючих на ринку праці; збільшуються затрати суспільства і особи на відновлення або зміну професіонального статусу і рівня у продуктивності праці; зростає кількість людей, схильних до дій, що суперечить, прийнятим суспільним нормам і цінностям.
Незважаючи на негативні і важкі наслідки безробіття, можна відзначити й ряд позитивних моментів, пов'язаних із ним.
По-перше, на думку більшості економістів, безробіття – найважливіша умова нормального й безперебійного функціонування економіки. Воно, зокрема, забезпечує формування резерву робочої сили.
По-друге, забезпечується необхідний виробництву перерозподіл кадрів та їх зосередження в тих видах діяльності, що необхідні споживачам.
По-третє, роботодавці мають можливість підібрати висококваліфікованих спеціалістів. Відбувається стимулювання робітника до систематичного підвищення своїх фахових навичок і вмінь.
По-четверте, безробітна людина має вільний час і може приділяти його родині, вихованню дітей, одержуючи при цьому допомогу по безробіттю.
Американський вчений А.Оукен відобразив співвідношення між відставанням обсягу сукупного продукту і рівнем безробіття математично, що дістало назву закону Оукена. За цим законом існує негативний ефект зміни обсягу національного продукту у зв'язку із зростанням рівня безробіття: за кожного значення цього рівня на 1 % темп зростання реального ВНП зменшується на 2,5 %. Оскільки природне безробіття неминуче і має постійний характер, розраховують відставання обсягу національного продукту із врахуванням лише надлишкового безробіття.
Крива Оукена:
Крива Оукена выдображаэ зв*язок мыж рівнем фактичного безробіття (U) і величиною відхилення фактичного обсягу національного вир-ва (Y) від потенційного Y*.
18. Ринок праці - це система економічних відносин з приводу купівлі-продажу специфічного товару, яким є праця. Суб'єктами ринку праці є: роботодавці, наймані працівники.
На ринку праці взаємодіють попит на працю (LD) та її пропозиція (LS), які є функціями середньої реальної заробітної плати (Wr).
Отже, об’єктом купівлі-продажу на ринку праці є трудові послуги(робоча сила, здатність до праці).
Суб’єктами на цьому ринку є: продавці, тобто ті, хто шукає роботу за наймом, та ті, хто уже надає трудові послуги; покупці, тобто ті, хто пропонує робочі місця найманим працівникам (роботодавці).
Мотиви поведінки обох суб’єктів ринку праці (найманих працівників і роботодавців) зумовлені одним параметром – ставкою заробітної плати (ціною праці).
Відмінність ринку праці від усіх інших полягає в тому, що в результаті купівлі-продажу «товар» не відокремлюється від його попереднього власника, тобто фактично об’єктом продажу-купівлі є лише право на використання робочої сили. Предметом торгу на ринку праці є не тільки певна здатність виконувати трудові функції, а й тривалість та умови використання цих функцій.
Основна функція цього ринку – через сферу обігу сприяти перерозподілу робочої сили між галузями, регіонами та сферами. Залучених до процесу виготовлення товарів та послуг людей називають зайнятим населенням. Усе населення розподіляють на дві группи: інституціональне та неінституціональне.
До інституціонального населення належать ті особи, які ще не досягли працездатного віку, та ті, які уже вибули зі складу робочої сили у зв’язку з виходом на пенсію, перебуванням у тривалій ізоляції чи іншими причинами.
Неінституціональне населення поділяють на економічно активне та економічно неактивне. До економічно неактивного населення належать особи, які не працюють і не шукають роботу за наймом.
Економічно активне населення згідно з міжнародною концепцією робочої сили – це населення обох статей віком 15-70 років, яке протягом певного періоду забезпечує пропозицію робочої сили для виробництва товарів та послуг.
Чисельність зайнятих і безробітних (економічно активне населення) утворює контингент робочої сили.
Осіб, що не мають роботи і не шукають її активно, вважають вибулими зі складу робочої сили.
Пропозицію робочої сили формують три групи населення: особи працездатного віку, особи молодше працездатного віку, населення пенсійного віку. Прагнення працювати за винагороду диференційоване залежно від регіональної економічної ситуації, сімейного стану, професійно-кваліфікаційної та освітньої підготовки, стану здоров’я і наявності інших джерел доходу.
Не всі працездатні особи прагнуть працювати на умовах повної зайнятості: дехто орієнтується на часткову, а дехто – на вторинну. Тому пропозиція робочої сили вимірюється двома групами показників – чисельністю населення, яке перебуває на ринку праці (зайняте і не зайняте, але активно шукає роботу), та кількістю робочих місць, на які воно претендує.
Попит на робочу силу визначається кількістю та якістю робочих місць, які існують в економіці і функціонують або потребують заповнення. Розрізняють: ефективний та сукупний попит га робочу силу. Ефективний попит визначається кількістю економічно доцільних робочих місць, а сукупний попит враховує також зайняті працівниками, але неефективні робочі місця. Різниця між сукупним та ефективним попитом на робочу силу показує її надлишок, тобто частину прихованого безробіття.
На пропозицію праці також впливають такі чинники:
-чисельність населення;
-частка працездатних в загальній чисельності населення;
-середня тривалість робочого часу (за тиждень, місяць, рік);
-якісний склад економічно активного населення за рівнем кваліфікації та структурою тощо.
Іншими мотивами керуються роботодавці, які пред’являють попит на працю: він визначається граничним доходом від продукту праці. Підприємець максимізує прибуток за умови, що ставка реальної заробітної плати дорівнює граничному продукту праці.
Отже, в короткостроковому періоді, коли обсяг капіталу є незмінним, попит на працю (LD) залежить тільки від ставки заробітної плати. А у довгостроковому періоді попит на працю перебуває під впливом змін рівня розвитку технологій та обсягу капіталу.
Д
осі
ми розглядали явища попиту та пропозиції
трудових послуг як відокремлені одне
від одного. Тепер розглянемо їх взаємодію.
Графічно
відображена
взаємодія
попиту та пропозиції:
Найбільший попит (D) припадає па тих працівників, що претендують на низьку заробітну плату; найбільша пропозиція (S) спостерігається при високому рівні заробітної плати. У точці перетину (Р) встановлюється рівноважна ціна праці й рівень потреби у праці відповідної кваліфікації. Рівновага на ринку праці визначає повну зайнятість, а порушення рівноваги – неповну (безробіття) або надлишкову зайнятість.
Подекуди зростання реальної заробітної плати може спричинити зменшення пропозиції трудових послуг, що пояснюється такими факторами:
-відсутністю у працівників активного інтересу до зростання доходів, тому вони зменшують пропозицію праці;
-ефектом доходу, який виникає тоді, коли висока заробітна плата розглядається як джерело можливості збільшити час дозвілля (вільний час). Це зменшує пропозицію праці.
19. З огляду на соц. важливість проблеми зайнятості ринок праці потребує кваліфікованого держ. регулювання.
Державне регулювання ринку праці — система правових та організаційно-економічних заходів держави щодо забезпечення ефективної зайнятості, нормальних умов праці та раціонального використання робочої сили.
Методи державного регулювання ринку праці:
ЕКОНОМІЧНІ:
-Пряме регулювання ринку праці:
Державні програми, спрямовані на збільшення кількості працівників, підготовку і перепідготовку кадрів, навчання кадрів, забезпечення зайнятості населення;
-Непряме регулювання ринку праці:
Державна податкова політика, державно грошово-кредитна політика, державна соціальна політика, державна бюджетно-фінансова та інвестиційна політика.
АДМІНІСТРАТИВНІ:
Пряме регулювання ринку праці. Розробка законодавчих актів, спрямованих на:
-створення служб зайнятості та регламентацію їх діяльності;
-формування сис-ми підготовки і перепідготовки кадрів;
-вдосконалення сис-ми професійної орієнтації;
-функціонування інформаційних служб обслуговування населення з питань, пов*язаних з працевлаштуванням;
-регламентацію порядку складання трудових договорів, пов*язаних з наймом на роботу.
Одним з основних показників, що характеризують ступінь державного регулювання ринку праці, є відсоток ВВП, який витрачається на здійснення програм такого регулювання.
Методи стимулювання попиту на робочу силу:
-прямі інвестиції у створення і реконструкцію робочих місць;
-пільгове оподаткування та кредитування галузей і регіонів, де бажано збільшити попит на робочу силу;
-відшкодування підприємству витрат на пошук, навчання, найм на роботу працівників;
-сприяння щодо забезпечення підприємств матеріальними ресурсами, гарантування збуту продукції за умови розширення робочих місць;
-прямі виплати підприємствам за кожного найнятого працівника;
-стимулювання підприємств у забезпеченні зайнятості інвалідів, молоді, інших неконкурентоздатних груп населення.
20. Інфляція – це процес знецінення грошей, який виявляється як стійке підвищення цін в економіці в результаті перенавантаження сфери обігу грошовою масою, незабезпеченою матеріальними цінностями.
Основними формами вияву інфляції є:
— знецінення грошових знаків відносно вартості звичайних товарів, тобто падіння купівельної спроможності грошової одиниці;
— поглиблення розриву між рівнями цін на внутрішньому ринку країни та на ринках інших країн і світовому ринку загалом;
— знецінення національних грошей стосовно іноземної валюти;
— зниження валютного курсу національних грошей.
Серед причин інфляції можна виділити такі:
— зовнішні (зростання цін на світових ринках; скорочення надходжень від зовнішньої торгівлі; від'ємне сальдо зовнішньоторговельного балансу);
— внутрішні (грошова емісія, що не забезпечена товарною масою, деформація економіки; монополія держави на грошову емісію; монопольне становище великих виробників і їх диктат цін на ринках; монополія профспілок на ринку праці та їх можливість впливу на рівень оплати праці; непомірно високі податки або процентні ставки за кредит).
Інфляція класифікується на такі види:
1. Залежно від характеру інфляції і темпів наростання інфляційних процесів:
— помірна інфляція характерна повільним зростанням цін (до 10 % на рік);
— галопуюча інфляція (від 10 до 200 % на рік);
— гіперінфляція (до 1000 %);
–– стагфляція (більше 1000 %)
2. Залежно від зростання цін за товарними групами:
— збалансована інфляція визначається пропорційною зміною цін на різні товари;
— незбалансована інфляція визначає зміну цін різних товарів відносно один до одного в різних пропорціях.
3. Залежно від ступеня передбачення:
— очікувана інфляція — прогнозоване зростання цін;
— неочікувана інфляція — непрогнозоване зростання цін.
4. За можливістю кількісної оцінки:
— відкрита – коли чітко видно збільшення цін;
— прихована – коли зростання цін не спостерігається, але наявний дефіцит товарів і послуг, має місце штучне обмеження споживчого попиту;
5. За причинами виникнення розрізняють:
— інфляцію попиту – виявляється у дефіциті товарів (причини: зростання попиту на засоби вир-ва в умовах майже повної завантаженості виробничих потужностей; зростання доходів населення в результаті дій профспілок, розширення державних замовлень)
— інфляцію витрат – збільшення цін у зв*язку зі збільшенням витрат вир-ва.
Для країн, які залежать від зовнішньої торгівлі, існує загроза імпортованої інфляції. Вона виникає у випадку підвищення цін на імпортовані товари за умови твердого валютного курсу.
21.Інфляція - підвищення загального (середнього) рівня цін в економіці.
Найпоширенішим методом виміру інфляції є індекс споживчих цін, який розраховується стосовно базового періоду.
Але для різних цілей застосовують різні індекси оцінки рівня інфляції, а саме:
-Індекс споживчих цін
-Індекс цін виробників - відбиває собівартість виробництва без обліку додаткової ціни дистрибуції й податків із продажів.
-Індекс витрат на проживання - ураховує баланс підвищення доходів і росту витрат.
-Індекс ціни активів: акцій, нерухомості, ціни позикового капіталу та ін. Звичайно ціни на активи, ростуть швидше цін споживчих товарів і вартості грошей. Тому власники активів внаслідок інфляції тільки багатіють.
-Дефлятор - розраховується як зміна в ціні на групи однакових товарів.
-Паритет купівельної здатності національної валюти й зміна курсу валют.
-Індекс Пааше - показує відношення поточних споживчих витрат до витрат на придбання такого ж асортиментного набору в цінах базисного періоду.
Темпи інфляції визначаються як величина зміни індексів цін, що, в свою чергу, є вираженням вартості набору товарів (послуг) в певний період часу, %. Найбільш поширеним показником для розрахунку інфляції є:
-індекс споживчих цін (ІСЦ)
-індекс цін виробників (ІЦВ)
-дефлятор ВВП
Зручність використання ІСЦ полягає насамперед у використанні досить великої кількості товарів (Державний комітет статистики (ДКС) України використовує споживчий кошик з 296 компонентів (Посібник ДКС України з ІСЦ)) та висока частота оновлення даних статистичними органами (зазвичай місяць), тоді як дані щодо дефлятора ВВП, що хоча й охоплює більшу кількість товарів, однак розраховується лише щоквартально.
Індекс
цін (
) —
це відношення рівня цін в період t
(
)
до рівня цін базового періоду (
),
тобто:
22. Інфляція - це знецінення грошей внаслідок порушення законів грошового обігу і появи маси грошей, не забезпечених товарною масою.
За́йнятість насе́лення — соціальна економічна категорія, яка характеризує залучення населення в суспільне виробництво.
Практикою і теоретичними дослідженнями доведений взаємозв'язок інфляції і безробіття. Вагомий внесок в теоретичне осмислення взаємодії двох найдеструктивніших факторів макроекономічної нестабільності зробив англійський економіст кейнсіанського напряму А. Філіпс.
Крива Філіпса — графік залежності між середнім рівнем інфляції в країні і рівнем безробіття. Згідно з кривою Філіпса з ростом безробіття інфляція зменшується.
