7Періодизація історії української культури.

Найчастіше зустрічаються три підходи до періодизації вітчизняної історії:    I - хронологічний (первісна епоха), стародавній світ, середньовіччя, новий і новітній    II - за соціально-економічними і політичними ознаками: первісне суспільство, капіталістичне суспільство, соціалістичне (радянське) суспільство і суспільство з перехідною економікою в період незалежності України; III - за періодами становлення і розвитку української державності: стародавня доба, княжа доба, литовсько-руська (польсько-литовська) доба, козаччина і Гетьманська держава, боротьба за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.), українська національно-демократична революція (1917-190 рр.), радянська Україна і незалежна Українська держава.   більшість учених поділяють історію України саме за третім принципом, (Михайло Грушевський). ще у XVII ст. викладач Києво-Братської Колегії, видатний церковний діяч, історик Феодосій Сафонович у своєму знаменитому творі „Крайніка“ розглядав політичну історію України як процес становлення та розвитку Української держави: Київська Русь - Галицько-Волинське князівство - українські удільні князівства у складі Великого князівства Литовського - Запорізька Січ.    1. Стародавня доба - це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави. 2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX–XIII ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу.3. Литовсько-польська доба української історії (XIV–XVI ст.) - це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські  землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися.4. Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI – XVIII ст.). Цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході національної революції 1648-1676 рр. незалежної від Польщі української Козацької держави - Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів

.5. боротьби за українське національне відродження (XIX - поч. ХХ ст.) - від „Руської трійці“, культурно-просвітницької діяльності до створення політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу.6. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.), визначним досягненням якої було створення Української держави – Української народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та проголошення  січня 1919 р. Акту злуки усіх українських земель. 7. Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно-демократичної революції і перебувала у складі СРСР (191-1991 рр.).8. Незалежна Українська , яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР .   

8)Джерела формування української культури.

З проблемою етногенезу слов'ян тісно пов'язана пробле¬ма прабатьківщини українського народу. Існують дві про¬тилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них по¬будована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною сло¬в'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн» а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслі¬док слов'яни поділилися на західних і південно-східних. Друга теорія — автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх пра¬батьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я.

Приблизно в III тис. до н. е. на всій Україні, де розгор¬талася трипільська культура, появились нові поселенці. Пришельці вміли об¬робляти мідь (мідний вік на Україні датується 3300— 2800 рр. до н. е.), згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу — метал міцніший за мідь (бронзовий вік на Україні датується 2800—1200 рр. до н. е.). На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор'ї кіммерійців — першого народу на українському терені, ім'я якого зберегла історія. Хронологічно культура кіммерійців охоплює період з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони мали укріплені городища. У кімме¬рійців були складні ритуальні обряди: вони ховали не-біжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кера¬міки з кольоровими інкрустаціями, їх культуру слід вважати продовженням трипільської.З іранських племен, що побували в Україні у VIII— II ст. до н. е., найбільше культурних пам'яток залишили після себе скіфи. У південній право- і лівобережній Украї¬ні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських ца¬рів. З початком грецької колонізації Причорномор'я (VII ст. до н. е.) на скіфів усе більшою мірою впливає антична культура. Традиції скіфського мистецтва продовжували сарматй, які витіснили скіфів з південних степів України. Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. Ці впливи, зокрема, помітні в І— II ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились до українських територій. В той час між Україною і Римом встановилися тісні торговельні й культурні зв'язки. З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через Україну проходять тюркські племена гуннів, які розгромили Готську державу у 375 р. Східні слов'яни, що жили на території сучасної України, починаючи з IV ст., об'єдналися в державну формацію антів. Слід зазначити, що готський історик Йордан усіх слов'ян називає венедами," які діляться на склавінів (південно-західна група) і антів Отже, антів можна назвати предками українців.Держава антів проіснувала три сторіччя — від кінця IV до початку VII ст. Вона впала під навалою тюркських племен аварів. Однак в середині VII ст. слов'яни почали звільнятися з-під влади завойовників. У процесі розкладу первіснообщинного ладу серед східних слов'ян формуються племінні союзи. Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни — над Дес¬ною і Сеймом; древляни ,— між Тетеревом і Прип'яттю; дуліби або бужани — вздовж Бугу (їх називали також во-линянами); уличі — над Дністром і Бугом; тиверці — між Бугом і Прутом; білі хорвати — на Підкарпатті *. Серед усіх українських племен провідне значення набувають по¬ляни з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширю¬ється назва «Русь». Культура, як відомо, є визначальним фактором форму¬вання і розвитку етносу. Під 1187 роком в Іпатівському літописі міститься перша згадка про Україну.