4. Поняття сторін матеріальної відповідальності
Одним із видів індивідуальних трудових правовідносин є правовідносини з матеріальної відповідальності. У цих правовідносинах беруть участь ті ж самі сторони, що і в основному трудовому правовідношенні – працівник і роботодавець.
Загально визнано, що суб’єктом матеріальної відповідальності за заподіяння шкоди роботодавцеві виступає працівник, який знаходиться у трудових відносинах з підприємством, установою, організацією чи з фізичною особою. Тому для подальшого розгляду питання про сторони матеріальної відповідальності доцільно дати визначення, що ж слід розуміти під поняттям «працівник»?
Вперше поняття «найманий працівник» було дано у ст. 1 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 03 березня 1998 року23, згідно з якою «найманий працівник – фізична особа, яка працює за трудовим договором на підприємстві, в установі, організації, їх об'єднаннях або у фізичних осіб, які використовують найману працю».
Дещо пізніше поняття «працівник було визначено також у ст. 1 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», прийнятому 15 вересня 1999 року24. Згідно з ним «працівник – фізична особа, яка працює на підставі трудового договору на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи, яка використовує найману працю».
Згідно із ч. 2 статті 2 КЗпП України працівники реалізують своє конституційне право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Отже, працівник несе матеріальну відповідальність за трудовим правом не лише за заподіяння шкоди майну підприємства, установи, організації, але і майну чи здоров'ю фізичної особи, з якими перебуває у трудових відносинах. Особа, яка не знаходиться в трудових відносинах з роботодавцем, не є суб'єктом матеріальної відповідальності за нормами трудового права. Вона несе відповідальність за нормами інших галузей права25.
Неповнолітні, тобто особи, які не досягли вісімнадцяти років, можуть бути суб'єктами матеріальної відповідальності, оскільки їх трудова право- дієздатність настає з шістнадцяти років. Згідно з ч. 2 статті 188 КЗпП України за згодою одного із батьків або особи, яка його замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу особи, що досягли п'ятнадцяти років.
Якщо питання про працівника як суб'єкта матеріальної відповідальності широко висвітлено і досліджено в юридичній літературі, то питання про роботодавця як суб'єкта матеріальної відповідальності перед працівником вимагає більш детального вивчення. У чинному законодавстві та в науковій літературі немає однозначності в питанні, хто виступає стороною матеріальної відповідальності перед працівником: власник чи уповноважений ним орган, підприємство, установа, організація, роботодавець, адміністрація?
З цим питанням пов'язано і те, перед ким несе матеріальну відповідальність працівник: перед роботодавцем, власником або уповноваженим ним органом, підприємством, установою, організацією, адміністрацією? В свою чергу, це питання безпосередньо пов'язано з питанням – хто виступає стороною трудового договору?
Вперше термін «працедавець», аналогічний терміну «роботодавець», вживається в ст. 17 Закону України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 року26, яка передбачає, що забезпечення спеціальної вільної економічної зони працівниками здійснюється працедавцями на контрактній основі.
Крім зазначеного Закону, аналог терміна «працедавець» – «роботодавець» вживається у п. 3 Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 року № 170 «Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору»27. У п. 3 зазначеного Положення не тільки вживається термін роботодавець, а й дається нормативне визначення змісту цього поняття: «прийняття (наймання) на роботу працівників шляхом укладення з ними контракту власником або уповноваженим ним органом, громадянином (надалі – роботодавець) може здійснюватись у випадках, прямо передбачених чинним законодавством». Отже, згідно з зазначеним Положенням під роботодавцем слід розуміти власника або уповноважений ним орган чи громадянина.
У ч. 1 ст. 21 КЗпП України зазначається, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Отже, під власником згідно з трудовим законодавством мається на увазі власник підприємства, установи, організації.
Працівник укладає трудовий договір не з власником майна підприємства, а з підприємством, установою, організацією. Це випливає із змісту ч. 2 ст. 2 КЗпП України, згідно з якою працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, а також із змісту ч. 1 ст. 3 КЗпП, якою встановлено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за договором з фізичними особами.
Трудову правосуб'єктність підприємства становить комплекс прав і обов'язків у галузі праці, її організації та охорони. Основні права та обов'язки підприємства як суб'єкта трудового права закріплені в КЗпП України (статті 14, 15, 16, 17, 19, 26); Законі України «Про охорону праці»; Законі України «Про оплату праці» та в інших законодавчих актах.
Отже, стороною трудового договору – роботодавцем слід вважати юридичну особу (підприємство, установу, організацію), а представляє її інтереси, діє від імені сторони власник майна підприємства або уповноважений ним орган. Таким чином, якщо підприємство, установа, організація виступають стороною трудового договору, трудових правовідносин, то власник або уповноважений ним орган – представниками сторони у зазначених правовідносинах. Це знайшло підтвердження і в юридичній літературі28.
Як вірно зазначає А. Р. Мацюк, в індивідуальних і в колективних трудових правовідносинах однією із сторін завжди є підприємство29.
В юридичній літературі можна зустріти й іншу точку зору, згідно з якою стороною трудового договору може виступати і власник підприємства, яке він створив і зареєстрував, у випадку найняття самого керівника підприємства30.
У даному випадку, на нашу думку, власник, укладаючи договір з керівником, діє не від свого імені, а від імені створеної ним юридичної особи, представляє її інтереси. Тому стороною трудового договору з керівником підприємства є юридична особа, а не власник, який створив цю юридичну особу. Отже, стороною трудового договору виступає підприємство, трудова правосуб'єктність якого складається із сукупності власних прав і повноважень його органу в конкретних трудових правовідносинах. Іншими словами, всі права уповноваженого органу належать підприємству, оскільки він діє від імені останнього. Отже, трудова правосуб'єктність уповноваженого органу похідна від трудової правосуб'єктності підприємства31.
Претензії майнового характеру пред'являються від імені сторони трудового договору – від імені підприємства працівникові або стороні трудового договору – підприємству від працівника, між якими укладено трудовий договір, а не власнику або уповноваженому ним органу (особі). Наявність у підприємства відособленого майна і обумовлює його матеріальну відповідальність як сторони трудового договору перед працівником.
Виходячи з викладеного, доцільно, на нашу думку, внести уточнення до поняття «роботодавець», яке законодавче закріплене в статті 10 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року32 та в статті 1 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», прийнятому 15 вересня 1999 року, з наступними змінами і доповненнями, згідно з яким роботодавець – це власник підприємства, установи або організації незалежно від форм власності, виду діяльності, галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, які відповідно до законодавства використовують найману працю.
Підбиваючи підсумок, можна визначити поняття роботодавця. Роботодавець – юридична особа (підприємство, установа, організація, їх об'єднання) незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності чи фізична особа, які відповідно до чинного законодавства використовують найману працю. Отже, виходячи з викладеного, сторонами матеріальної відповідальності на рівні індивідуального трудового правовідношення є сторони трудового договору – працівник і роботодавець (підприємство, установа, організація, їх об'єднання або фізична особа).
У випадку укладення між працівником і роботодавцем письмового договору про повну матеріальну відповідальність, працівник бере на себе повну матеріальну відповідальність. Даний вид договору є доповненням до трудового договору і більш конкретизує обов’язки власника, або уповноваженого ним органу і працівника щодо забезпечення збереження матеріальних цінностей.
В юридичній літературі договір про матеріальну відповідальність розглядається переважно як юридичний факт, з існуванням якого пов'язується настання такої відповідальності в повному розмірі заподіяної шкоди. На такій же позиції базується і чинне трудове законодавство України.
Таким чином, як особливий вид матеріальної відповідальності сторін трудового правовідношення, можна виділити договірну матеріальну відповідальність, загальною правовою підставою якої є угода зазначених сторін. Договірна матеріальна відповідальність, залежно від зовнішньої форми виразу такої угоди, може бути поділена на два підвиди:
1. відповідальність, передбачена контрактом (суб'єкт відповідальності – і працівник, і роботодавець);
2. відповідальність, передбачена договором про матеріальну відповідальність (суб'єкт відповідальності – працівник, колектив (бригада) працівників).
Отже, договір про повну матеріальну відповідальність – це письмова угода між роботодавцем і працівником або колективом працівників (бригадою), які виконують роботу, безпосередньо пов'язану з обслуговуванням майна та інших цінностей роботодавця, і зазначену у спеціальному переліку, згідно з якою роботодавець зобов'язаний створити умови, необхідні для нормальної роботи та забезпечення цілості майна та цінностей, а працівник чи колектив працівників (бригада) зобов'язані забезпечувати цілість ввіреного майна та цінностей, а у разі винного незабезпечення їх цілості – в повному розмірі відшкодувати заподіяну роботодавцю матеріальну шкоду.