Добавил:

Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.

Вуз:

Херсонский государственный университет

Предмет:

[НЕСОРТИРОВАННОЕ]

Файл:

книга Васильченко Державне регулювання зайнятос...doc

Скачиваний:

Добавлен:

01.04.2025

Размер:

1.53 Mб

Скачать

☆

<<< < Предыдущая 1 23 / 33

Граничний продукт ресурсу [12, с. 225]

Чисельність робітників

Кількість зібраних телевізорів

Дохід, грн

Витрати (заробітна плата), грн

Прибуток, грн

Вартість граничного продукту, грн

Приклад а: ціна –10 грн за одиницю, заробітна плата — 65 грн

1	10	100	65	35	100
2	19	190	130	60	90
3	27	270	195	75	80
4	34	340	260	80	70
5	40	400	325	75	60
6	45	450	390	60	50

Приклад б: ціна –10 грн за одиницю, заробітна плата — 85 грн

1	10	100	85	15	100
2	19	190	170	30	90
3	27	270	255	15	80
4	34	340	340	0	70
5	40	400	425	– 25	60
6	45	480	510	– 60	50

Приклад в: ціна — 80 грн за одиницю, заробітна плата — 65 грн

1	10	80	65	15	80
2	19	152	130	22	72
3	27	216	195	21	64
4	34	272	260	12	56
5	40	320	325	– 5	48
6	45	360	390	– 30	40

Отже, максимізація прибутку можлива за умов такої зайнятості, коли граничний дохід на останнього прийнятого працівника (МRL) дорівнює граничним затратам на оплату праці (МСL). Усе викладене може бути сумоване таким чином: якщо МRL > МСL, слід збільшити число зайнятих; якщо МRL < МСL, треба зменшувати зайнятих; якщо МRL = МСL, не треба змінювати чисельність зайнятих тому, що в даному випадку прибуток буде максимальний. У довгостроковому періоді роботодавець змінює на свій розсуд (залежно від кон’юнктури ринку та інших факторів) капітал і кількість зайнятих працівників. Зростання заробітної плати відбивається на кількості зайнятих з двох причин. Перша причина полягає в тому, що заробітна плата впливає на зайнятість у зв’язку з ефектом масштабу. Фірма збільшуватиме виробництво доти, поки граничний дохід від останньої виробленої одиниці продукції не дорівнюватиме граничним затратам. У таких умовах підвищення заробітної плати тягне за собою зростання цих затрат, не впливаючи на граничний дохід. Внаслідок цього на попередньому рівноважному рівні виробництва граничні затрати перевищуватимуть граничний дохід. Фірма несе збитки від виробництва останньої одиниці продукції і може збільшити дохід тільки шляхом скорочення виробництва, а скорочення виробництва — це зниження праці й капіталу. Другу причину, за якою зростання оплати праці впливає на рівень зайнятості, який хотіла б мати фірма в довгостроковому періоді, становить заміщення факторів виробництва. Для одержання максимального прибутку фірма повинна звести до мінімуму виробничі затрати за будь-якого обсягу виробництва. Мінімізація затрат досягається, коли додаткова одиниця продукції, вироблена додатковою одиницею праці (при незмінному капіталі), коштує стільки ж, якщо вона була б вироблена за рахунок збільшення капіталу. Наприклад, фірма прагне зберегти постійний рівень виробництва, але водночас хоче змінити співвідношення капіталу і робочої сили з надією зменшити затрати. Якщо граничні затрати при зростанні виробництва на одну одиницю при використанні тільки додаткової праці становлять 13 грн, а при збільшенні капіталу — лише 10 грн, то відповідне скорочення робочої сили і підвищення капіталу дозволять зберегти колишній рівень виробництва, а затрати зменшити на 3 грн. Таким чином, якщо фірма скоротить кількість працівників, виробництво внаслідок цього зменшиться на одну одиницю і фірма заощадить 13 грн. Коли ж вона вкладе капітал, щоб компенсувати зниження виробництва, то додаткові затрати складуть 10 грн. Загальним результатом буде незмінний рівень виробництва, але при менших затратах. Заміна праці капіталом відбуватиметься до тих пір, поки затрати на виробництво додаткової одиниці продукції, зумовлені наймом додаткової одиниці праці, перевищують затрати на виробництво додаткової одиниці продукції, пов’язані зі зростанням капіталу. А оскільки за даною логікою капітал замінюється працею при зворотному співвідношенні затрат, то можна дійти висновку, що мінімізація затрат буде досягнута лише тоді, коли розширення виробництва за рахунок залучення нової робочої сили і за рахунок зростання капіталу обійдеться однаково: або , (1.4.1) де W — ставка заробітної плати; С — вартість орендної плати за експлуатацію одиниці устаткування за певний період; МРL — граничний продукт праці; МРk — граничний продукт капіталу.

Важливим показником при оцінці попиту на працю виступає його еластичність по заробітній платі або власна еластичність попиту. Еластичність попиту на працю по заробітній платі — це здатність попиту реагувати на зміну рівня заробітної плати. Вона вимірюється у відсотках попиту на 1 % зміни заробітної плати.

Державне регулювання зайнятості

Страницы [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ 6 ] [ 7 ] [ 8 ] [ 9 ] [ 10 ] [ 11 ] [ 12 ] [ 13 ] [ 14 ] [ 15 ] [ 16 ] [ 17 ] [ 18 ] [ 19 ] [ 20 ] [ 21 ] [ 22 ] [ 23 ] [ 24 ] [ 25 ] [ 26 ] [ 27 ] [ 28 ] [ 29 ] [ 30 ] [ 31 ] [ 32 ] [ 33 ] [ 34 ] [ 35 ] [ 36 ] [ 37 ] [ 38 ] [ 39 ] [ 40 ] [ 41 ] [ 42 ] [ 43 ] [ 44 ] [ 45 ] [ 46 ] [ 47 ] [ 48 ] [ 49 ] [ 50 ]

Пряма еластичність попиту на працю по заробітній платі певної категорії працюючих (J) визначається як процентна зміна зайнятості (¶L), викликана однопроцентним підвищенням рівня заробітної плати (¶W). Вона визначається за формулою: . (1.4.2) Тому, що криві попиту мають нахил до низу, зростання заробітної плати викликає зниження зайнятості. Чим більша абсолютна величина прямої еластичності незалежно від знаку, тим вище у відсотковому відношенні буде скорочення зайнятості, викликане процентним зростанням рівня заробітної плати. Якщо абсолютна величина еластичності буде більше 1, то це — еластична крива попиту, якщо нижче 1 — нееластична. Тобто однопроцентне підвищення рівня заробітної плати веде до пропорційно меншого зниження зайнятості. Якщо еластичність дорівнює 1, крива попиту називається одинично еластичною. Якщо попит еластичний, то сукупний заробіток робітників даної категорії знижуватиметься по мірі підвищення рівня заробітної плати, оскільки зайнятість зменшується швидше, ніж підвищується заробітна плата. І навпаки, якщо попит — не еластичний, сукупний заробіток працівників зростає зі зростанням рівня заробітної плати. Саме в цьому полягає практичне значення еластичності попиту по заробітній платі. На рис. 1.4.5 видно, що менш крута крива попиту D1 має більшу еластичність по заробітній платі, ніж більш крута крива D2. Почавши з будь-якого рівня заробітної плати, наприклад з W0, при зростанні його рівня до W1 ми одержимо сильніший вплив на рівень зайнятості у випадку кривої D1,, ніж кривої D2. Порівняємо L1 – L1* і L2 – L2*. Наочно видно, що зростання заробітної плати однакового рівня при більш положистій кривій попиту працівників звільнюється більше тому, що L1 – L1* > L2 – L2*. Але вести мову стосовно нееластичної кривої не коректно, адже ті чи інші криві мають еластичні й нееластичні діапазони (ділянки).

Рис. 1.4.5. Пряма еластичність попиту на працю по заробітній платі кривих різного нахилу

Візьмемо прямолінійну криву попиту (рис. 1.4.6). Однією з її особливостей є те, що в кожній крапці зміна на одну одиницю заробітної плати веде до однакових змін в одиницях рівня зайнятості. Але однакова зміна в одиницях виміру не означає рівних змін у відсотках. Зміна заробітної плати на 2 грн при базовій ставці 12 грн складає 17 % (від 12 грн), тоді як додатково 10 працівників при початковій кількості 10 осіб дають зростання 100 % попиту. У цій ситуації попит є еластичним.

Рис. 1.4.6. Зміна еластичності попиту по заробітній платі вздовж кривої попиту D

У нижній ділянці кривої скорочення рівня заробітної плати на 2 грн (з 4 до 2 грн) становить 50 % зменшення заробітної плати, а збільшення на 10 осіб працюючих дасть лише 20 % її приросту. Попит на працю по заробітній платі у нижній частині — не еластичний. Розглянувши залежність попиту на працю з різних аспектів впливу ціни робочої сили, слід підкреслити, що крім прямої еластичності попиту на працю по заробітній платі, є ще перехресна еластичність попиту на працю. Цей показник визначає, наскільки чутливим є попит на працю до ціни капіталу. Результат значення залежить від того, якими є праця і капітал у даному випадку: доповнюючими чи замінюючими. Так, фермер легко може замінити робітників з лопатою мінітрактором. Однак повністю замінити хірурга зі скальпелем навіть лазерним устаткуванням практично неможливо — техніка лише доповнює роботу висококваліфікованого спеціаліста [10, с. 41]. Отже, знання викладеного допоможе підприємцю зорієнтуватися в ситуації: в якому випадку слід заміщувати капітал працею або навпаки; скільки і на яких умовах вигідно наймати працівників у разі зміни ринкової кон’юнктури. Таке суто практичне значення прямої і перехресної еластичності, короткострокового і довгострокового попиту на працю допоможе орієнтуватись і державним органам, які розробляють заходи впливу на попит робочої сили. 1.4.3. ІНДИВІДУАЛЬНА ПРОПОЗИЦІЯ ПРАЦІ На ринку праці індивід пропонує три речі: час роботи, якість праці та її інтенсивність. Розглянемо сутність цих аспектів індивідуальної пропозиції праці. Час роботи. Перед тим, як пропонувати час роботи, індивід порадиться із сім’єю, визначить свої потреби і можливості. Пропозиція часу роботи індивідом базується на теорії корисності незалежно від того, знає він про неї чи ні. Пригадаємо, що корисність — це здатність товарів задовольняти якісь людські потреби в процесі їх споживання. Загальна корисність — це величина, яка відображає задоволеність індивіда споживанням певної кількості благ. Гранична корисність — задоволення від кожної додаткової одиниці блага. Закон корисності базується на перевагах тих чи інших благ, а переваги ці розкриваються через вибір. Який же вибір постає перед індивідом у разі пропозиції часу роботи? Його можна звести до двох корисностей і визначити як вибір між корисністю «час роботи» — саме час роботи приносить дохід (дохід — сукупність товарів і послуг), а тому є корисністю для індивіда — і корисністю «час відпочинку», який теж приносить індивіду користь. Під часом відпочинку або дозвіллям розуміється весь той період, коли індивід знаходиться за межами роботи. Однак головний критерій вибору полягає в тому, що час має обмеження — 24 години на добу. Його індивіду і необхідно ділити між роботою та відпочинком. Якщо розмір доходу є результатом величини часу роботи, то відпочинок — величиною, протилежною доходу, тому що він може бути одержаний лише за рахунок зміни часу роботи, тобто доходу. І, навпаки, дохід можна отримати тільки за умов скорочення часу відпочинку. Бажання одержати дохід протилежне бажанню отримати дозвілля. У індивіда для кожної комбінації доходу і відпочинку існує свій рівень корисності. Співвідношення між комбінаціями дохід-відпочинок і рівнем корисності є функцією корисності або функцією переваг. Графіком цієї функції виступає крива байдужості. Для її побудови здійснимо такі припущення. 1. Різні сукупності можуть бути розподілені на первинний і вторинний вибір. 2. Для кожної пари сукупностей (В1 і В2) характерне таке: якщо: В1 переважає В2, а В2 переважає В1, то індивід однаково віддає перевагу і В1 і В2 або однаково байдужий до кожного з них. 3. Для всіх сукупностей, а саме: для В1, В2, В3 існує положення: якщо В1 переважає В2 і В2 переважає В3, то В2 має перевагу перед В3. Крім того індивід, який не віддає перевагу ні В1 ні В2 і не бачить різниці між В2 і В3, має бути байдужим також і до В1 і до В2. Це — припущення перехідності. 4. Більша кількість усякого блага має перевагу над меншою [6, с. 73]. Розглянемо це на рис. 1.4.7.

Рис. 1.4.7. Крива байдужості

Візьмемо якусь сукупність у крапці А, котра відповідає доходу С1 і відпочинку І1. Така комбінація корисностей (С1 і І1) влаштовує індивіда. Через крапку А проведемо паралельні вертикальній і горизонтальній вісям прямі. Відповідно до припущення, що більша кількість товару має перевагу над меншою, порівняємо сукупність крапки А з будь-якою сукупністю (крапкою) у квадранті F. Крапка А має перевагу перед крапками квадранта F тому, що їй відповідає менша кількість і доходу і відпочинку. Індивід у даному випадку не залишається байдужим через погіршення раніше обраних ним корисностей.

Порівняємо рівень корисності крапки А з будь-якою крапкою квадранта D. Тут, навпаки, всі сукупності мають перевагу над крапкою А. В даному випадку індивід теж не залишиться байдужим, але вже тому, що корисності в цьому квадранті вищі за обрані. Але в квадрантах В і Е ситуація складніша. Тут є крапки, які не переважають крапку А у рівнях корисності, тому що вони мають більшу кількість або доходу, або відпочинку і меншу — відповідно чи відпочинку, чи доходу. Якщо поєднати крапки комбінацій корисності, до яких індивід залишається байдужим, одержимо криву байдужості U. Термін «крива байдужості» відображає наступне: оскільки рівною корисністю характеризуються крапки даної кривої, то індивіду байдуже, в якій крапці цієї кривої він знаходиться. Декілька таких кривих («сімейство» кривих байдужості) називається картою кривих байдужості (рис. 1.4.8). Чим вища крива байдужості, тим вищий рівень корисності вона має. Так, корисність кривої U2 більша, ніж кривої U3, а кривої U1 — більша, ніж кривих U3 і U2.

Рис. 1.4.8. Карта кривих байдужості

Слід звернути увагу на те, що відрахунок часу роботи (R) і часу відпочинку (I) відбувається в протилежних напрямах, як показано на рис. 1.4.8. На кривій U2 крапки А і В мають однаковий рівень корисності. Чим вища крива байдужості (U1), тим вищий рівень корисності. Переміщення з А до D дає приріст часу відпочинку з І1 до І2 при тому ж рівні доходу, а переміщення з В до D дає приріст доходу з С1 до С2 при тому ж рівні відпочинку І2 . Кривим байдужості притаманні чотири особливості. 1. Завжди мають негативний нахил. Це означає, що підвищення споживання одного блага вимагає зниження споживання другого. Тільки в цьому випадку корисність зберігається на попередньому рівні. 2. Не перехрещуються, інакше склалася б парадоксальна ситуація, за якої скорочення відпочинку й одержання доходу одночасно дадуть приріст корисності. І дозвілля, і дохід приносять позитивну корисність, а тому таке неможливо. Якщо індивід має криву байдужості U1 (рис. 1.4.9), то і дохід і відпочинок у крапці В (відповідно С2 та І2) його влаштовує, так само як і в крапці А (С1 та І1), і крапка D, котра дорівнюватиме задовольняючому його дозвіллю І2 , не влаштовуватиме індивіда за доходом С3.

Рис. 1.4.9. Перехрещені криві байдужості

3. Завжди вогнуті, тому що кожна людина дохід у співвідношенні з відпочинком цінує по-своєму. 4. У різних людей відрізняються за формою (рис. 1.4.10)

Рис. 1.4.10. Криві байдужості різних людей [7, с. 55].

Наприклад, молода дівчина більше цінувала дохід, поки була одна. Після того, як вона вийшла заміж, народилися діти, їй потрібно більше часу на дозвілля по догляду за дітьми і для сімейних справ. Для даної дівчини криві байдужості були такі, як на рис. 1.4.10, б, а стали такі, як на рис. 1.4.10, а. Однак, не всі бажані сукупності можуть бути одержані індивідом тому, що існує обмеження розміру доходу. Розглянемо це на рис. 1.4.11. Тиждень має 168 годин. Максимальна величина доходу, якщо теоретично уявити, що людина працюватиме весь цей час (чого бути не може), відповідатиме крапці S. Рухаючись від 0 до 168 (крапка R), ми визначаємо час відпочинку, а рухаючись у зворотному напрямі, — час роботи за тиждень. З’єднання двох крапок максимального споживання (дохід, відпочинок) і визначає бюджетну лінію. Її нахил характеризує співвідношення dC/dI. Абсолютна величина цього співвідношення визначає величину доходу, який може бути отриманий шляхом заміни однієї години відпочинку на одну годину роботи, тобто на часову ставку заробітної плати.

Рис. 1.4.11. Бюджетна лінія

Пропозиція якості робочої сили. Під якістю робочої сили розуміється комплексне поняття, яке охоплює сукупність таких властивостей людини, як рівень освіти і кваліфікації, фізіологічні, фізичні, соціально-психічні характеристики, здатність адаптуватися до умов виробництва, професійну орієнтованість і мобільність [5, с. 272]. Зупинимося лише на освіті й професійних здібностях, адже саме їх людина пропонує на ринку праці. Як вважають учені, до 40 % національного доходу одержують розвинуті країни внаслідок розвитку ефективної системи освіти[13, с. 43]. Для цього держава, роботодавці й самі наймані працівники повинні робити інвестування в людський капітал. Людський капітал і є сукупністю якостей, які визначають продуктивність і можуть стати джерелом доходу для індивіда, його сім’ї, підприємства і суспільства [11, с. 52]. Результатом інвестицій у людський капітал є значний і тривалий соціально-економічний ефект. Звідси і рішення стосовно інвестування в людський капітал приймається на рівнях: індивід, підприємець, суспільство. Розглянемо, як приймається кожне з цих рішень. Рішення індивіда. При цьому слід зробити такі припущення:

люди намагаються максимізувати корисність, тобто дохід протягом усього життя;
рівень заробітку залежить від освіти;
існує повна інформація стосовно витрат на навчання і майбутніх доходів;
рівень життя дозволяє всім навчатися;
не існує обмежень на ринку освітніх послуг.

На рис. 1.4.12 подана модель інвестування в людський капітал особою. Вона була запропонована Дж. Мінсером. Модель представляє дві можливості для людини, котра закінчила середню школу (обов’язкове навчання) в момент S. Якщо особа зразу почне трудову кар’єру, то вона отримуватиме дохід, відображений кривою СА зразу ж у році S. Цей дохід потроху зростає з набуттям особою досвіду і навичок. Або людина вирішує навчатися далі протягом S-U років. Це потребує вкладення С коштів розміром 0-С (затрати на навчання у). Крім того, особа втрачає той дохід, котрий могла б отримати, працюючи всі S-U роки (альтернативні затрати z). Але після початку кар’єри її дохід швидше зростатиме, ніж у працівника з нижчою освітою, зростатиме до пенсії (Св) і становить х.

Рис. 1.4.12. Графічна модель інвестицій в людський капітал індивідом [10, с. 90]

З наведеної на рис. 1.4.12. моделі можна зробити такі висновки:

освіта вигідна молодим людям тому, що у них є більш тривалий період R-U, коли вони одержують значний дохід;
освіта тим вигідніша, чим вищий розрив у заробітній платі між «освіченими» і «неосвіченими» працівниками;
прямі витрати на навчання впливають на рішення індивіда, а тому молода людина із забезпеченої сім’ї швидше вирішить навчатися [10, с. 90].

Стосовно інвестування підприємцем у людський капітал є два варіанти. Перший варіант полягає в тому, що загальне навчання працівника, в процесі якого набуваються знання, які можна використати в багатьох виробництвах, не вигідні наймачеві. Отримавши знання, наприклад лаборанта-хіміка, слюсаря по ремонту устаткування, друкарки та ін., працівник може покинути підприємство, де навчався чи підвищував кваліфікацію, в будь-який час і перейти на інше.

Другий варіант: якщо навчання спеціалізоване і працівник одержує спеціальність, професію або знання, які може використати тільки дане підприємство, підприємцеві вигідно вкладати гроші у навчання працівника. Ризик тут мінімальний. Рішення держави (суспільства) відносно інвестування в людський капітал має виходити з того, чим краща якість робочої сили в країні, тим вищі економічне зростання і добробут громадян. Оскільки якість робочої сили — це, кінець кінцем, економічний розвиток і можливість подальшого підвищення рівня життя людей. А тому висновок може бути єдиний: інвестування в людський капітал вигідно на будь-якому рівні і будь-яким суб’єктом. Це наочно показано на схемі (рис. 1.4.13). Зростання якості робочої сили по всіх параметрах (здоров’я, освіта, професіоналізм, адаптованість у виробництво) підвищує її конкурентоспроможність, дає можливість працевлаштуватися за кордоном, у разі значного перевищення пропозиції праці над попитом на національному ринку праці, а також робить конкурентоспроможною вітчизняну продукцію. В будь-якому випадку висока якість робочої сили позитивно впливає на зайнятість населення. Будучи конкурентоспроможною, робоча сила не зазнаватиме ускладнень з працевлаштуванням як у своїй країні, так і за кордоном. Пропозиція інтенсивності праці. Підвищити інтенсивність праці означає поліпшити її продуктивність. Зв’язок між інтенсивністю праці та різними факторами досить складний і менш досліджений, ніж пропозиція робочого часу або якість праці. З одного боку, інтенсивність праці, яка запропонована на ринку, залежить від внутрішніх мотивів і фізичного стану особи, а з іншого — повинна регулюватись законодавством, традиціями тощо [6, с. 88].

Рис. 1.4.13. Схема впливу інвестицій у людський капітал на економічний розвиток країни і добробут населення

З позицій внутрішніх мотивів особи на інтенсивність праці впливають кількість робочих годин та рівень заробітної плати. Темп роботи має бути вищим там, де кількість годин праці менша, і навпаки. Це слід мати на увазі під час впровадження гнучких форм зайнятості. У деяких розвинутих країнах існує гасло: «Працюй менше — і роботи вистачить на всіх». Тому, замість п’ятиденного тижня, окремі працівники працюють чотири дні з відповідним скороченням заробітної плати (Німеччина — BMW i Volkswagen). Деяке збільшення інтенсивності праці можливе за рахунок підвищення заробітної плати, що дає можливість людині краще харчуватися і медично обслуговуватись, займатися спортом. Але таке становище характерне не для розвинутих країн, тому що заробіток у них дозволяє достатньо харчуватися і мати відповідне медичне обслуговування, не підвищуючи інтенсивності праці. Пропонування індивідом часу й інтенсивності праці має певне раціональне обмеження. Так, численні дослідження економістів, зокрема М. Вебера, підтверджують закономірність: зростання ставок заробітної плати не завжди веде до збільшення зайнятості та інтенсивності праці. Людина, зорієнтована на певний рівень задоволення матеріальних потреб, не збільшуватиме інтенсивність і час роботи після досягнення відповідного рівня заробітку. Тому крива індивідуальної пропозиції праці матиме такий вигляд, як на рис. 1.4.14. У подальшому П. Самюельсон трактував цю ситуацію з позицій співвідношення між величинами заробітної плати і часу відпочинку. Крапка m на рис. 1.4.14 характеризує рівень заробітку, після досягнення якого індивід зменшує пропозицію праці [11, с. 338].

Рис. 1.4.14. Крива індивідуальної пропозиції праці

1.4.4. СУКУПНА ПРОПОЗИЦІЯ ПРАЦІ Як і у випадку з попитом на працю, існує два погляди на сукупну пропозицію праці: вузький, який полягає в тому, що пропозицією праці є кількість незайнятих і бажаючих трудитися працездатних осіб працездатного віку, і широкий погляд, який охоплює всю робочу силу (сукупна пропозиція праці)— і працюючу і здатну працювати, тобто трудові ресурси. Названі категорії (робоча сила і трудові ресурси) вимагають пояснень. 1. Традиційне поняття, яке вживається в Україні протягом багатьох десятиліть, це — трудові ресурси. До складу трудових ресурсів входять усі, хто працює і здатен (може) працювати, але з якихось причин не має роботи. До останніх належать працездатні громадяни працездатного віку (16—54 роки — жінки і 16—59 років — чоловіки) за винятком пенсіонерів, які вийшли на пенсію на пільгових умовах. Трудові ресурси і є робочою силою в Україні (Тр). Тр. = Нп.в. — Ін.І-ІІ гр.непр. — Пп.непр. +Під.пр.+ Пп, де Нп.в. — населення працездатного віку; Ін.І-ІІ гр.непр. — інваліди І і ІІ груп, котрі не працюють; Пп.непр. — пенсіонери, які вийшли на пенсію на пільгових умовах працездатного віку і не працюють; Під.пр — працюючі підлітки; Пп. — працюючі пенсіонери. Трудові ресурси є соціально-економічною категорією, що випливає з їх структури. Слід, однак, зауважити, що трудові ресурси, є відмираючою економічною категорією. Ми вважаємо, що невдовзі в нашому користуванні залишиться інша економічна категорія: «економічно-активне населення». 2. Економічно-активне населення — це та частина населення, яка може в даний момент виявити економічну активність. За міжнародними нормами, це — всі зайняті і ті, хто шукає роботу, бажає працювати, тобто безробітні, причому бажаючі працювати — громадяни віком від 15 до 70 років включно незалежно від працездатності, крім недієздатних громадян. В економічній теорії та в статистиці більшості держав економічно-активне населення і робоча сила є тотожними поняттями. Згадані вище критерії вживаються, коли проводиться обстеження домогосподарств на предмет економічної активності населення. Як бачимо, концепція МОП не обмежує працездатність і пенсійний вік, не позбавляє людину права на трудову діяльність. Законодавство нашої країни гарантує зайнятість лише особам працездатного віку. Принципова різниця цих методологій полягає в тому, що мета категорії «трудові ресурси» — це задоволення попиту суспільного виробництва на робочу силу, а мета категорії «економічно-активне населення» є необхідністю визначення сукупного попиту населення на робочі місця. До економічно-активного населення не відносяться ті, хто в даний час не може виявити трудову активність: військовослужбовці за призовом; студенти, аспіранти, курсанти і школярі старших класів — всі денного навчання, ті, хто зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або хворими; особи, які зневірилися знайти роботу1; інші особи, що не мають необхідності у працевлаштуванні, а також ті, які шукають роботу, але не готові приступити до неї найближчим часом. 3. Всі ці перелічені громадяни, а також ті, хто з будь-яких причин не бажають працювати, відносяться в Україні до економічно-неактивного населення. Вони не здатні в даний час виявити економічну активність. У багатьох країнах до економічно-активного населення належать військовослужбовці, які служать за контрактом (трудовим договором). Існують і інші підходи до економічно-активного населення. Так, в економічній енциклопедії дається таке тлумачення цієї категорії: «Економічно-активне населення — частина населення, яка зайнята суспільно-корисною працею, яка приносить дохід» [3, с. 486]. Але не зрозуміло, чому даною категорією не охоплюються безробітні, які теж є економічно-активною частиною населення. Р. П. Колосова дає визначення економічно-активного населення за міжнародними стандартами, включаючи в цю категорію і зайнятих і безробітних (як і в Україні), а також військовослужбовців. Вона вказує, що досить поширене поняття «цивільне економічно-активне населення», до якого військовослужбовці не включаються [5, с. 27], тому що вони служать (працюють) за контрактом, тобто трудовим договором. Економічно-активне населення — більш звужене поняття, ніж трудові ресурси. Розглянемо фактори, які впливають на сукупну пропозицію праці. Головний з них — це заробітна плата, вплив якої на зайнятість визначається класичною теорією. Наступний фактор — статево-вікова структура населення. Поведінка людей різних статево-вікових груп на ринку праці неоднакова. Це пояснюється особливостями кожної з них. Так, із збільшенням чисельності населення за рахунок вступу молоді в працездатний вік пропозиція праці збільшується. Зі зростанням частки непрацездатних (дітей, інвалідів, пенсіонерів) вона зменшується. Зі зниженням життєвого рівня населення підвищується пропозиція жіночої праці, пенсіонерів і підлітків. На сукупну пропозицію праці впливає низький життєвий рівень і обтяжлива податкова політика. При цьому зростає пропозиція праці, тривалішим стає трудовий стаж. Багато людей шукає роботу на засадах вторинної зайнятості. Це притаманно ринку праці України. Освітній, культурний рівень населення і національні традиції є наступним чинником, який впливає на пропозицію праці. З підвищенням освітнього та культурного рівня збільшується пропозиція кваліфікованої праці. На структуру пропозиції праці впливають національні традиції. Так, у мусульманських країнах існують значні обмеження жіночої праці, в Донбасі — традиційна тяга до професій важких галузей, а в Криму, навпаки, — до обслуговуючої сфери. Такі особливості обов’язково потрібно враховувати у практичній діяльності. Діяльність професійних спілок теж впливає на пропозицію праці, але докладніше про це буде далі. Зайнятість населення визначається абсолютними та відносними показниками. До абсолютних показників належать: — загальна чисельність зайнятих осіб у країні, районі, місті; — розподіл зайнятих за віком, статтю, освітою, галузями і місцем проживання осіб; — відносні показники включають такі характеристики: — рівень зайнятості у відсотках; — структура зайнятості у відсотках. Ці показники розраховуються за формулами: (1.4.4) ; (1.4.5) (1.4.6) де eL — рівень зайнятості трудових ресурсів; eFL — рівень зайнятості економічно-активного населення; ei — рівень зайнятості в певній галузі; E — чисельність зайнятих; Еі — чисельність зайнятих у певній галузі; LF — чисельність економічно-активного населення.

Крім основних показників зайнятості, форми державної статистики №1-ПН та №2-ПН мають багато додаткових, які відображаються в абсолютних величинах і використовуються для аналізу стану ринку праці на певну дату або за певний період.

1 Зневірені — це особи, які тривалий час не мали роботи і впродовж останнього місяця припинили пошук її, тому що довго не могли її знайти і вичерпали всі можливості її одержання.

1.4.5. ДЖЕРЕЛА ПРОПОЗИЦІЇ РОБОЧОЇ СИЛИ Джерелом пропозиції праці є економічно-активне населення. Однак воно становить частину, певну структурну категорію всього населення. Розглянемо структуру населення і місце кожної категорії на ринку праці (рис. 1.4.15).

Рис. 1.4.15. Схема поточного джерела пропозиції робочої сили

Прокоментуємо дану схему. Відокремимо всіх непрацездатних — Р, які за будь-яких умов не можуть пропонувати себе на ринку праці. Це — діти до 16 років — Р1; хронічно хворі та інваліди, які повністю втратили працездатність — Р2; особи похилого віку, що втратили навіть залишкову працездатність — РЗ. Працездатне населення розподіляється ступенем своєї продуктивності. Не пропонують свою робочу силу жінки, зайняті домогосподарством — S1; учні, студенти і курсанти денного навчання — S2; інші громадяни — S3, які не виходять на ринок праці за рівнем свого добробуту, чи з інших причин (добровільно безробітні, зайняті по догляду за дітьми і хворими, військовослужбовці). Після вилучення із загальної чисельності населення — N непродуктивної частини — Р + S, залишаються тільки ті, хто пропонує свою працю в межах регіону, країни або за кордоном — L. Такі люди будуть зайнятими (Е) або безробітними (U). N – P– S = L; a L = E + U [7, c. 217]. Таким чином, до економічно-активного населення або джерела пропонування робочої сили можуть входити не тільки працездатне населення працездатного віку, а й інваліди І і ІІ груп, котрі пропонують свою працю, пенсіонери, які не втратили залишкову працездатність, та підлітки з 15 років. Ми маємо багато прикладів, коли сліпі на спеціалізованих підприємствах виготовляють високоякісну електроарматуру, кроненкорку, кришки для консервування та багато іншого. Чимало користі можуть принести досвідчені люди пенсійного віку на тих робочих місцях, які відповідають їх залишковій працездатності. Зарахування бажаючих працювати інвалідів і пенсіонерів до економічно-активного населення — це не тільки економічний або соціальний, а ще й значний моральний аспект як для суспільства, так і для цих людей. Отже, суспільство дає їм можливість для самоствердження і відчуття своєї потреби. Для науково обґрунтованих заходів державного регулювання зайнятості необхідно чітко уявити потоки економічно-активного населення, тобто вступ і вихід з найманої робочої сили. Найбільш вдало цю схему подає В. М. Петюх [6, с. 102—106]. Розглянемо за його схемою найбільш напружені потоки робочої сили та зміни в них протягом економічного циклу (рис. 1.4.16). Як видно з рис. 1.4.16 існує три шляхи виходу із зайнятої робочої сили:

звільнення через зміни в організації виробництва й праці (ліквідація, реорганізація, перепрофілювання, зміна власника). Це — категорія осіб, які втратили роботу;

Виходять на ринок праці: Виходять на ринок праці: повторно; повторно; вперше. вперше.

Рис. 1.4.16. Потоки робочої сили на ринку праці

тимчасове звільнення з роботи. У такому випадку працівник має надію повернутися на ту ж роботу, а роботодавець вважає, що після певної перерви через зниження попиту на продукцію, знову зможе взяти працівника;
звільнення з якихось причин за власним бажанням або через порушення дисципліни.

Вийшовши з числа зайнятих будь-яким з наведених шляхів, працівники потрапляють у категорію незайнятих, але ставши на облік в органах державної служби зайнятості, не втрачають надії повернутися на робочі місця. Інший шлях — це вихід на пенсію або поповнення контингенту економічно-неактивного населення. Якщо ж особа втрачає працездатність, то вона входить до складу непрацездатного населення. Частина тих, хто стає тимчасово незайнятим, не знайшовши роботи, може вийти зі складу найманої робочої сили, знов-таки поповнюючи економічно-неактивне населення. Можуть існувати й інші варіанти, як-то: вступ до денного навчання, заснування своєї справи тощо. Потік вступу до найманої робочої сили має наступні складові:

тимчасово незайняті повертаються на робочі місця;
особи, які вперше шукають роботу, знаходять її і стають найманою робочою силою;
особи, які повторно вступають до найманої робочої сили після тривалої перерви або зразу ж, або через категорію тимчасово незайнятих, зареєстрованих у службі зайнятості.

Отже, реально поточна пропозиція робочої сили, з вузької точки зору, складається з чисельності тимчасово незайнятого населення, осіб, які вперше шукають роботу, і тих, хто після тривалої перерви повторно вступає до найманої робочої сили. Для ефективного впливу на регулювання зайнятості важливо найбільш реально спрогнозувати ці потоки як на короткотерміновий період, так і на середню та довготривалу перспективу.

З чого випливає вузьке й широке поняття попиту на працю і в яких випадках ці поняття застосовуються?
Що таке сукупний та індивідуальний попит на працю?
Для чого потрібно знати фактори впливу на попит і пропозицію на працю?
Як впливає на попит ціна на робочу силу, підвищення попиту на продукцію підприємства, зміна ціни на капітал?
Що таке короткостроковий і довгостроковий попит на працю? Чому це важливо знати для впливу на зайнятість?
Що таке гранична продуктивність та в чому полягає сутність закону зменшення граничної віддачі?
Що таке пряма еластичність на працю по заробітній платі?
Чому положиста крива попиту на працю більше влаштовує наймача робочої сили, ніж крута?
Що індивід пропонує на ринку праці?
На якій теорії базується і від чого залежить пропонування індивідом часу роботи?
Що таке крива байдужості, карта кривих байдужості й який зміст має бюджетна лінія?
Чи для всіх людей однакові криві байдужості?
Чи вигідно інвестування в людський капітал індивіда, підприємця, суспільства?
Чим визначається раціональна індивідуальна пропозиція часу та інтенсивності праці?
Від яких чинників залежить сукупна пропозиція праці?
Що є джерелом пропозиції праці?
Назвіть шляхи вступу громадян до найманої робочої сили і виходу з неї.

1.5. БЕЗРОБІТТЯ ТА ЙОГО ЗАПОБІГАННЯ

Може виникнути питання: чи слід розглядати безробіття в аспекті державного регулювання зайнятості? Справа в тому, що безробіття є альтернативою зайнятості. Як справедливо вважає С. Мочерний, державне регулювання ринку робочої сили неспроможне паралізувати дію капіталістичного закону народонаселення, сутність якого полягає у зростанні промислової резервної армії праці. Свідченням цього є збільшення безробіття в розвинутих країнах з 11,7 млн у 1965 р. до майже 50 млн осіб наприкінці 90-х років [3, с. 329]. За даними В. П. Щербакова у 2002 р. безробіття складало вже 140 млн осіб. Безробіття є феноменом ринкової економіки, котрий наочно відображає специфіку конкретної країни і водночас певної стадії її розвитку зокрема [5, с. 164].

1.5.1. СУТНІСТЬ БЕЗРОБІТТЯ І ПРИЧИНИ ЙОГО ВИНИКНЕННЯ Безробіття є невід’ємною складовою ринкової економіки, одним з негативних наслідків самої природи ринку, результатом дії його головного закону — попиту і пропозиції. Безробіття — незайнятість певної частини економічно-активного населення (трудових ресурсів) унаслідок об’єктивних причин (процесів), притаманних ринковій економіці, таких як циклічність розвитку економіки, протирічний характер НТП, високі темпи модернізації виробництва, дія закону народонаселення і т. ін. Безробіття, котре наступило внаслідок об’єктивних причин, зобов’язує суспільство турбуватися про громадян, які залишилися без роботи не зі своєї вини і не за власним бажанням. Ст. 2 Закону України «Про зайнятість населення» дає таке визначення безробітного: «Безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи». Слід підкреслити, що це визначення безробіття стосується лише тих громадян, які самі шукають роботу, виявляючи економічну активність. Більш широке поняття безробітного, за методологією МОП, — це особи віком 15—70 років (зареєстровані та не зареєстровані в державній службі зайнятості), які одночасно задовольняють трьом умовам: а) не мали роботи (прибуткового заняття); б) активно шукали роботу або намагались організувати власну справу впродовж останніх чотирьох тижнів, що передували опитуванню; в) були готові приступити до роботи впродовж двох найближчих тижнів. До категорії безробітних відносяться також особи, які не шукають роботу тому, що вже знайшли її і мають домовленість про початок роботи через певний проміжок часу, а також навчаються за направленням державної служби зайнятості. Економічна сутність безробіття полягає в тому, що за рахунок вимушеної незайнятості частини економічно-активних громадян суспільство позбавляється певної величини суспільного продукту, витрачаючись при цьому на утримання безробітних і членів сімей, котрі знаходяться на їх утриманні. Соціальна сутність безробіття — в тому, що вимушено непрацюючі особи, які існують не на зароблені кошти, а на допомогу, маргіналізуються, не знаходячи самовираження в праці, і якщо безробіття стає тривалим, втрачають професіоналізм, виробничі навички, зневіряються і можуть деградувати як особистості. Таким чином, безробіття в умовах ринкових економічних відносин є, з одного боку, невід’ємною, а з другого, — неприйнятною альтернативою зайнятості, проблемою, яку суспільству доводиться вирішувати щоденно шляхом проведення заходів державного регулювання зайнятості. Організаційно-економічні причини безробіття в ринковій економіці, про які йшлося вище, полягають в руслі теорій, з позицій яких аналізується ринок праці та які розглядалися в навчальних дисциплінах «Економіка праці» та «Ринок праці». Так, основу виокремлення різних причин і видів безробіття становлять принципово різні погляди прихильників неокласичної і кейнсіанської теорій. Якщо неокласики пояснюють безробіття недосконалістю ринку праці, тобто мікроекономічними причинами, то у кейнсіанців воно є наслідком дефіциту сукупного попиту в економіці, тобто макроекономічних причин. На рис. 1.5.1 ринок праці спочатку знаходиться в крапці рівноваги (е), котрій відповідає заробітна плата We і кількість зайнятих Le. Однак остання менша за чисельність економічно-активного населення (LF), а тому «класичне» безробіття складає L3-Le осіб.

LeL3 — рівноважне (добровільне) безробіття; L1L2 — нерівноважне (вимушене) безробіття; LF — робоча сила

Рис. 1.5.1. «Класичне» безробіття [10, c. 210]

«Кейнсіанське» безробіття виникає через «жорстку» заробітну плату — у відповідь на переміщення кривої попиту на працю D0 до положення D1 , яке викликано зниженням сукупного попиту в економіці. При цьому рівень заробітної плати не змінюється, як передбачається у класичній теорії. Внаслідок цього і виникає розрив між рівнем попиту і пропозиції при фіксованій заробітній платі. На рис. 1.5.2 це — L1Le. We — const. L1Le — «кейнсіанське» безробіття (вимушене, нерівноважне)

Рис. 1.5.2. «Кейнсіанське» безробіття [10, с. 210]

Проте розрив між рівнем попиту і пропозиції не означає, що «кейнсіанське» і «класичне» безробіття не можуть співіснувати водночас. На рис. 1.5.2 бачимо, що загальне безробіття L1L2 складається з Le L2 — рівноважного «класичного» безробіття, яке викликано недосконалістю ринку праці, та L1Le — «кейнсіанського» безробіття. Найбільш широко виникнення безробіття пояснюється марксистською теорією, за якою вважається, що з розвитком науки і техніки підприємці все більшу частину прибутку вкладають у капітал і меншу — в заробітну плату. Таким чином капітал заміщує робочу силу. Теорію К.Маркса стосовно виникнення безробіття необхідно обов’язково враховувати в розробці та практичній реалізації державної політики зайнятості. Її повинні мати на увазі і працівники державної служби зайнятості, розробляючи заходи щодо запобігання розвитку безробіття. Для вимірювання безробіття використовуються абсолютні й відносні показники. До основних абсолютних показників належать:

чисельність безробітних на рівнях: країна, область, місто, район;
чисельність безробітних за статево-віковою ознакою, освітою, місцем проживання, соціальним статусом;
середня тривалість безробіття в місяцях.

До основних відносних показників безробіття належить рівень безробіття, який визначається на початок або на кінець періоду і розраховується у відсотках до трудових ресурсів (офіційна статистика) і до економічно-активного населення за формулами: ; (1.5.1) ; (1.5.2) де u — рівень безробіття; U — чисельність безробітних, виявлена обстеженням домогосподарств, осіб; UL — чисельність безробітних, зареєстрованих у державній службі зайнятості, осіб; L — чисельність трудових ресурсів (робочої сили), осіб. LF — чисельність економічно-активного населення, виявлена обстеженням домогосподарств, осіб.

Крім указаних основних показників безробіття, форми державної статистичної звітності № 1-ПН і №2-ПН налічують багато додаткових, які виражаються в абсолютних величинах (скільки безробітних проходять професійне навчання, скільки закінчили, а скільки припинили навчання, беруть участь у громадських роботах, скільком призначено допомогу та ін.), котрі не складно перевести у відносні. Всі вони використовуються для аналізу стану ринку праці і зайнятості. Наскільки точно можна розрахувати безробіття? Як свідчить світова і вітчизняна практика, точного виміру безробіття ніколи досягти не вдавалося через:

не завжди правдиву інформацію громадян;
часткову зайнятість, яка офіційною статистикою частіше враховується як повна;
неврахування тієї частини незайнятих, котрі втратили надію знайти роботу після її тривалих пошуків і вилучені з обліку безробітних.

Деякі пропозиції стосовно точнішого обліку безробітних дає спеціаліст МОП Гай Стендлінг через неповну зайнятість, але повністю довіритися цьому методу теж не можна.

1.5.2. ВИДИ БЕЗРОБІТТЯ Виходячи з того, яким чином людина залишилася без роботи, види безробіття можна поєднати в дві групи: добровільне і вимушене. Добровільне безробіття в основі має суб’єктивну причину і цілком залежить від носія праці. До нього належить фрикційне безробіття, тобто короткотерміновий період незайнятості, необхідний для пошуку нової роботи або переходу з одного на інше місце роботи, а також коли особа звільнилася за власним бажанням. До групи вимушеного безробіття належать: циклічне, структурне, інституціональне, регіональне, технологічне, приховане, економічне, часткове і сезонне безробіття. Група добровільного безробіття і група вимушеного безробіття диференціюються за ознакою причини, яка породжує той чи інший вид. Принципова різниця між ними полягає в тому, що добровільне безробіття не є турботою держави, не реєструється в органах ДСЗ і за нього не сплачують допомогу. Вимушене безробіття, навпаки, є постійною турботою держави й осіб, які зареєстровані в органах ДСЗ як безробітні, одержують допомогу по безробіттю. Циклічне безробіття пов’язано з фазою спаду економічного циклу. Воно небезпечне своєю тривалістю. Циклічне безробіття для України є основним видом безробіття у зв’язку з тривалою кризою в економіці. Структурне безробіття є наслідком структурних зрушень в економіці як у галузевій сфері, так і в зміні форм власності. Таке безробіття теж притаманне Україні у зв’язку з структурною перебудовою економіки. Інституціональне безробіття породжується правовими нормами, прийнятими в країні, які негативно впливають на попит або на пропозицію робочої сили. Воно, наприклад, може бути похідним від введення гарантованого мінімуму заробітної плати. Розглянемо це на такому прикладі. Припустимо, що мінімальну заробітну плату на конкретному і врівноваженому ринку праці завдяки прийнятому закону необхідно підвищити з рівня We до рівня W1 (рис. 1.5.3).

Рис. 1.5.3. Виникнення інституціонального безробіття через підвищення мінімальної заробітної плати

При цьому заробітна плата We в даній економіці врівноважувала попит і пропозицію тієї категорії найманих працівників, котрі її отримували. Після прийняття закону про підвищення мінімальної заробітної плати до величини W1 відповідно до класичної теорії потреба в працівниках, які отримували мінімальну заробітну плату, впаде з Le до L1, а пропозиція — зросте до L2. Навіть у разі згоди працівників працювати за стару заробітну плату (Wе) наймач не може цього зробити, не вступаючи в конфлікт із законом, внаслідок чого виникає безробіття, величина якого становить L1 L2. Інституціональне безробіття може бути також наслідком надмірних соціальних виплат та недосконалої податкової системи, які знижують пропозицію праці. Високі ставки оподаткування скорочують доходи громадян і роблять їх зіставними із соціальними виплатами. Економічне безробіття викликано кон’юнктурою ринку та поразкою товаровиробника у конкурентній боротьбі через незадовільне керівництво конкретним підприємством, відставання у застосуванні нових технологій та устаткування. Воно існує постійно, в тому числі і в Україні, але посилюється зі спадом економіки і зниженням попиту на товари і послуги. Регіональне безробіття викликано різними причинами, притаманними конкретному регіону, наприклад закриттям вугільних копалень у Донбасі. Однак для окремого регіону воно є або структурним, або сезонним, або якогось іншого виду. Технологічне безробіття є наслідком вивільнення працівників у результаті модернізації устаткування та втілення нових технологій. Сезонне безробіття — підвищена незайнятість у міжсезонні, притаманна окремим галузям виробництва, таким як сільське господарство, цукрова і м’ясомолочна промисловість тощо. Приховане безробіття — це неповна вимушена зайнятість працівників, які стали зайвими з різних організаційно-економічних причин виробництва, але продовжують знаходитися у складі підприємства. Формами прихованого безробіття є:

збиткова чисельність працівників, які отримують заробітну плату;
оформлення відпусток з ініціативи адміністрації;
зростання цілодобових та внутрішньозмінних простоїв з організаційно-економічних причин.

Приховане безробіття в Україні набуло значного поширення. Приховане безробіття тому так і називається, що керівники підприємств намагаються його приховати від обліку. Це завдає шкоди і підприємству і суспільству. Таке безробіття треба вивести з «тіні». Цю мету певною мірою виконує ст. 24 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття». Відповідно до міжнародних норм воно називається частковим. Часткове безробіття — це втрата особою частини заробітної плати внаслідок вимушеного тимчасового скорочення нормальної чи встановленої на підприємстві відповідно до законодавства України тривалості робочого часу і (або) перерви в отриманні заробітної плати чи скороченні її розмірів у зв’язку з тимчасовим припиненням виробництва без переривання трудових відносин з причин економічного, технологічного та структурного характеру. Як бачимо, часткове безробіття не є формою прихованого безробіття. Це — одна з форм неповної зайнятості. За часовим аспектом є два види безробіття — застійне і хронічне. Застійне безробіття включає стійкий прошарок безробітних маргіналізованих громадян: бомжів, жебраків, бродяг. Воно не обов’язково є наслідком тривалого періоду безробіття, хоч хронічне безробіття значний «постачальник» громадян до застійного безробіття. Хронічне безробіття виникає разом з масовим безробіттям, як правило, в періоди циклічного спаду, коли створення нових робочих місць тривалий час відстає від наявної чисельності найманих працівників, які пропонують свою працю. Нині воно притаманне ринку праці України. Так, у 2001 р. середня тривалість безробіття в нашій країні становила 12 місяців, а тому поширюється і застійне безробіття. Слід наголосити, що тривалість безробіття важливіша характеристика ринку праці. Вона віддзеркалює гнучкість ринку праці і стан державного управління зайнятістю. Чим же небезпечне хронічне безробіття? Працівники Луганського центру профорієнтації громадян проведеними дослідженнями встановили, що найнебезпечніша фаза у тих, хто залишився без роботи, настає після шести місяців її пошуку. В цій фазі починають з’являтись ознаки деструктивних змін особистості, а надалі — безпорадності й примирення із ситуацією. Людина починає звикати до бездіяльності, не говорячи вже про те, що вона втрачає професіоналізм і здобуті навички [14, с. 12]. Такого ж висновку дійшли і зарубіжні вчені. Так, на рис. 1.5.4 подана залежність вірогідності працевлаштування від тривалості безробіття.

Рис. 1.5.4. Залежність вірогідності працевлаштування від тривалості безробіття [10, с. 227]

Після шести місяців не тільки безробітні втрачають віру, кваліфікацію і навички, а й роботодавці з перестрогою відносяться до таких громадян [10, с. 225]. Ось чому суспільству дешевше обійдеться безробіття, наприклад, в 2 млн осіб із середнім терміном два-три місяці, ніж в 1 млн терміном понад шість місяців. Загрозлива динаміка середньої тривалості безробіття в Україні, за даними ДСЗ, показна в табл. 1.5.1.

Таблиця 1.5.1 СЕРЕДНЯ ТРИВАЛІСТЬ ЗАРЕЄСТРОВАНОГО БЕЗРОБІТТЯ

	1996 р.	1997 р.	1998 р.	1999 р.	2000 р.	2001 р.
Середня тривалість зареєстрованого безробіття, місяців	6,8	8,5	9,9	11,4	11,9	12,0

Після знайомства з різними видами безробіття виникає питання: для чого ж треба знати диференціацію безробіття за видами? Як кожна хвороба потребує для лікування лише їй притаманні ліки, так і кожний вид безробіття потребує певних заходів щодо запобігання його розширення. Саме в цьому і полягає практичний зміст диференціації безробіття за видами. Так, якщо передбачається циклічне безробіття, то слід подбати про активізацію інвестиційної та структурної політики, нагромадження коштів на соціальну допомогу безробітним, розширене втілення гнучких форм зайнятості (ГФЗ), підвищення купівельної спроможності населення за рахунок збільшення субсидій і трансфертів, про розвиток самозайнятості й громадські роботи. Важливо не допустити переходу циклічного безробіття в масове і хронічне, застосовуючи всі можливі заходи. Якщо передбачається структурне або технологічне безробіття необхідно більше коштів виділяти на активну політику, спрямовувати їх передусім на професійну перепідготовку і підвищення кваліфікації незайнятого населення, розвиток малого підприємництва, на створення додаткових економічно доцільних робочих місць. Приховане безробіття необхідно перш за все виводити з «тіні» у відкрите, законодавчо стимулюючи цей перехід і здійснюючи певні заходи щодо розширення сфери докладання праці за рахунок широкого втілення ГФЗ, підтримки збереження діючих робочих місць тощо. Під час виникнення економічного безробіття слід налагодити менеджмент на підприємстві, розібратися з відповідністю керівництва підприємством завданням, які стоять перед підприємством. Щодо безробітних, то їх потрібно перекваліфікувати для працевлаштування на вільні робочі місця, задіяти на громадських роботах, підтримати у відкритті своєї справи. Сезонне безробіття можна пом’якшити розвитком самозайнятості робочої сили, індивідуальної трудової діяльності, іншими додатковими заходами щодо розширення сфери зайнятості. Підсумовуючи викладене, зауважимо, що безробіття — це складне соціальне, економічне і психологічне явище з негативними наслідками для конкретної особи і суспільства в цілому. Так, професор Д. П. Богиня підкреслює, що за даними соціальних досліджень, проведених у нашій країні, зростання чисельності непрацюючих з-поміж молоді лише на 1 % зумовлює збільшення злочинності в молодіжному середовищі на 4 % [15, с. 9]. За оцінкою зарубіжних експертів, підвищення безробіття на 1 % призводить до зростання смертності на 2 %, вбивств — на 5,7, самогубств — на 4,1 %. Зокрема, в США воно зумовлює ріст психологічних захворювань на 6 %, розлучень — на 7 %, самогубств — на 5 % [16, с. 7].

1.5.3. БЕЗРОБІТТЯ І МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ Велике значення щодо макроекономічного аналізу і прогнозування зайнятості має такий показник безробіття, який виконує функцію індикатора як природна норма безробіття, або природний рівень безробіття. Існують різні концепції щодо визначення природного рівня безробіття в кількісному аспекті. Перша концепція: природний рівень безробіття — це така його величина, за якої заробітна плата та інфляція або стійки або знаходяться на допустимому рівні. Друга: природний рівень безробіття — це така його величина, за якої кількість незайнятих робочих місць дорівнює кількості безробітних. Третя: природний рівень безробіття — це такий рівень безробіття, за якого будь-яке підвищення попиту на працю не спричиняє скорочення чисельності безробітних. Тобто, це — рівень безробіття, за якого воно в основному все добровільне. На наш погляд, дана концепція — найбільш реалістична і прийнятна. Безробіття фрикційного і структурного типу існує у будь-який період економічного розвитку. Тому термін «природний рівень безробіття» можна визначити як рівень безробіття, котрий відповідає ситуації макроекономічної рівноваги [14, с. 12]. У кількісному вимірі природний рівень безробіття становить 4—6 % економічно-активного населення і не впливає на розвиток соціально-економічних процесів. Поняття природного і перевищуючого його рівень безробіття ілюструє крива Беверіджа (рис. 1.5.5). Вона характеризує залежність, яка склалася в економіці між безробіттям і числом вільних робочих місць та вакансій. При будь-якого рівня безробіття завжди є вакансії (непрестижні робочі місця, робочі місця і вакансії, структура яких не відповідає структурі та якості вільної робочої сили). Аналогічно навіть за наявності великої кількості вакансій знайдуться люди, котрі в даний момент шукають роботу, тобто є безробітними. Тому криві, наближуючись до вісей, ніколи їх не торкаються.

UX та UF — фактична кількість безробітних; OZ — бісектриса координатного кута.

Рис. 1.5.5. Крива Беверіджа

Крива Беверіджа для будь-якої економіки представлена кривою А. Фактичний рівень безробіття на даний момент дорівнює UX. Бісектриса прямого кута OZ перетинає криву A в крапці Y, якій відповідає безробіття UY. При цьому UY= VY, тобто чисельність безробітних відповідає кількості вакансій. Це означає, що природний рівень безробіття для економіки А дорівнює UY. І якщо фактичний рівень UX перевищує рівноважний UY, то таке перевищення пояснюється передусім циклічним безробіттям. Положення крапки фактичного безробіття на Кривій Беверіджа характеризує напруженість ринку праці на даний момент. Відношення числа безробітних до числа вакансій називається коефіцієнтом напруженості (К): (1.5.3.) У крапці рівноваги Y К дорівнює одиниці. Якщо К зростає, то збільшується у першу чергу циклічне безробіття. Для України станом на 1 січня 2002 р. коефіцієнт напруженості складав 17 (навантаження на одне вільне робоче місце). Але розбіжність його становила від 1 у містах Києві та Севастополі до 44 у Рівенській області. Крива Беверіджа не є постійною. Зміна економічної ситуації викликає її переміщення, наприклад у положення В, де спостерігається вищий рівень природного безробіття — UF і більша кількість вільних робочих місць — VF. Це означає, що економіка має значні структурні зміни [10, с. 213]. Безробіття тісно пов’язане з інфляцією. У1958 р. австралійський економіст Олбан Філіпс (1914—1975 рр.), котрий працював у Англії, виявив залежність між темпами зростання заробітної плати і безробіття. Цю функціональну залежність він виразив кривою, яка, однак, не одержала практичного поширення. Американські економісти Пол Самюельсон (1915 р.) лауреат Нобілєвської премії і Роберт Солоу (1924 р.) — автор неокласичної моделі економічного росту модифікували вказану криву. Вони довели, що темп зростання номінальної заробітної плати (а саме її й аналізував О. Філіпс) можна замінити на темп підвищення цін, тобто на інфляцію (рис. 1.5.6). Оскільки О. Філіпс встановив стабільний нелінійний зв’язок між відсотковою зміною заробітної плати і рівнем безробіття, що є принциповим, крива одержала назву кривої Філіпса.

Рис. 1.5.6. Крива О. Філіпса

Зв’язок між темпами зростання (або зниження) інфляції і, навпаки, зменшення (збільшення) безробіття пояснюються наступним. Підвищення надмірного попиту на робочу силу сприяє зростанню зайнятості та скороченню безробіття і водночас росту номінальної заробітної плати, а з нею й інфляції. При надвисокій зайнятості важко заповнювати вакансії, конкуруючи за кваліфіковану робочу силу, тому наймач вимушено підвищує заробітну плату. Наявність же певного рівня безробіття змушує працівників погоджуватися на нижчий рівень заробітної плати. Крива Філіпса застосовувалася для макроекономічного аналізу і планування в США та Західній Європі в 60—70-ті роки минулого століття. Зв’язок між безробіттям і валовим внутрішнім продуктом встановив Артур Оукен в 60-ті роки XX ст. Ця залежність одержала назву закону Оукена. Зміст його полягає в тому, що щорічний приріст валового внутрішнього продукту (ВВП) на 2,5—2,7 % утримує кількість безробітних на постійному рівні. Кожні додаткові 2 % приросту ВВП зменшують чисельність безробітних на 1 % Кожне додаткове скорочення темпів зростання ВВП на 2 % веде до підвищення рівня безробіття понад природну норму на 1 %. Наведемо такий приклад. Припустимо, що безробіття у звітному періоді складало 8 % від чисельності економічно-активного населення. Є необхідність знизити його на 2 %. Для цього потрібно підвищити ВВП на 6,7 %, з яких 2,7 % — для збереження рівня зайнятості і 4 % — для того, щоб знизити безробіття на 2 %. Із закону Оукена випливають такі практичні висновки:

по-перше, для того щоб не допустити зростання безробіття, необхідно не менше 2,7 — 3,0 % щорічного приросту ВВП спрямовувати на створення нових робочих місць;
по-друге, вищий приріст ВВП скорочує безробіття, а зниження темпів росту ВВП призводить до зростання безробіття.

1.5.4. СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ БЕЗРОБІТНИХ Оскільки людина залишається без роботи через об’єктивні причини розвитку ринкової економіки, то суспільство зобов’язане турбуватися про неї. Вище викладені об’єктивні причини є і моральною, і юридичною основою для допомоги безробітним. Турбота суспільства реалізується державою у вигляді системи соціального захисту безробітних та членів сімей, котрі знаходяться на їх утриманні. Така система визначається законодавством кожної країни. В Україні її визначають Конституція України (ст. 46) і Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття». Законодавством мають визначатися такі аспекти соціального захисту безробітних:

джерело, за рахунок якого здійснюється соціальний захист. В Україні — це Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття . Усі застраховані особи є членами цього Фонду;
принципи виплати допомоги, які передбачають:
умови виплати;
терміни виплати;
розміри виплати;
умови невиплати;
компенсації і гарантії у разі втрати роботи для тих прошарків населення, які не спроможні на рівних конкурувати на ринку праці.

Умовами виплати допомоги по безробіттю є обов’язкова реєстрація в органах державної служби зайнятості особи як безробітної з восьмого дня після подання і реєстрації письмової заяви та заведення картки персонального обліку. На допомогу по безробіттю мають право особи залежно від страхового стажу, які протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працювали на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) не менше 26 календарних тижнів та сплачували страхові внески. Розмір допомоги застрахованим особам визначається у відсотках до їх середньої заробітної плати (доходу) залежно від страхового стажу:

до 2 років — 50 %;
від 2 до 6 років — 55 %;
від 6 до 10 років — 60 %;
понад 10 років — 70 %.

До страхового стажу прирівнюється трудовий стаж, набутий працівником за час роботи на умовах трудового договору до набрання чинності згаданого закону про страхування на випадок безробіття. Допомога по безробіттю виплачується залежно від тривалості безробіття до визначеного розміру:

перші 90 календарних днів — 100 %;
протягом наступних 90 календарних днів — 80 %;
у подальшому — 70 %.

Загальна тривалість виплати допомоги по безробіттю не може перевищувати 360 календарних днів протягом двох років, а для осіб передпенсійного віку (за два роки до настання права на пенсію) — 720 календарних днів. Право на допомогу зберігається у разі настання перерви страхового стажу з поважних причин, якщо громадянин після перерви протягом місяця зареєструвався в державній службі зайнятості як безробітний. У даному випадку поважними причинами є:

навчання денної форми (ПТУ, вузи, аспірантура тощо);
строкова військова служба;
здійснення догляду за інвалідом I групи або дитиною — інвалідом віком до 16 років, а також за пенсіонером, який потребує постійного нагляду.

Можуть бути і деякі інші причини, передбачені законодавством України. Виплата допомоги припиняється у разі працевлаштування або поновлення на роботі безробітного за рішенням суду. Тривалість виплати допомоги по безробіттю може скорочуватися на строк до 90 днів при звільненні з останнього місця роботи за власним бажанням, відмові від двох пропозицій підходящої роботи або професійної підготовки, приховуванні відомостей про працевлаштування на тимчасову роботу, при порушенні умов і строку реєстрації та перереєстрації. В Україні держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у тому числі:

жінкам, що мають дітей віком до шести років;
одиноким матерям, які мають дітей до 14 років або дітей-інвалідів;
молоді, яка закінчила або припинила навчання у середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти, звільнилася зі строкової військової або альтернативної служби та якій надається перше робоче місце, дітям (сиротам), що залишилися без піклування батьків, а також особам, котрі замінюють їм батьків (як виняток);
особам передпенсійного віку по досягненні 58 років чоловікам і 53 років жінкам;
особам, звільненим після відбуття покарання або примусового лікування.

Для працевлаштування таких громадян місцеві адміністрації, місцеві ради за поданням центрів зайнятості бронюють в організаціях, незалежно від форм власності, з чисельністю понад 20 осіб до 5 % загальної кількості робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості. Наприклад, на 2000 р. було заброньовано 132,5 тис. робочих місць, [17, с. 156], хоч і не всі громадяни зазначених категорій були працевлаштовані. Умовами надання допомоги по частковому безробіттю є:

простій, який має невідворотній та тимчасовий характер, що триває не менше місяця, але не перевищує шести місяців і не залежить від працівника і роботодавця;
простій протягом місяця, охопивший не менше 30 % чисельності працівників, у яких простої становлять 20 % і більше робочого часу.

У разі сезонного характеру простою та якщо працівник відмовився від підходящої роботи або працює на другому підприємстві за сумісництвом чи проходить альтернативну службу, допомога по частковому безробіттю не сплачується.

1.5.5. «ВХІД» У БЕЗРОБІТТЯ І ТЕОРІЯ ПОШУКУ РОБОТИ Вище ми розглядали «вхід» до найманої робочої сили і «вихід» з неї. Як бачимо цей вихід часто веде до безробіття. Як і в попередньому випадку, не можна обґрунтовано керувати зайнятістю, не знаючи шляхів у безробіття як неприйнятної альтернативи зайнятості. Розглянемо цей шлях через потоки на ринку праці, як це пропонує М. Г. Колосніцина [10, с. 208—209]. Безробіття — процес динамічний. Цю динаміку, тобто рух робочої сили, представлено на рис. 1.5.7. Все населення віком старше 16 років (N) ділиться на дві категорії: LF — економічно-активне, або робоча сила, і NLF — ті, хто не входять до складу робочої сили. Економічно-активне населення, в свою чергу, складається із зайнятих (E) і безробітних (U). З рис. 1.5.7 видно, що рівень безробіття (u) залежить від шести потоків, перелічених літерами L, тобто змінних величин: u= F (L1+, L2-, L3-, L4+, L5+, L6-)

Рис. 1.5.7. Потоки на ринку праці або «вхід» у безробіття

Наприклад, якщо студент, який закінчив вуз, зразу ж знайде роботу (потік L2), рівень безробіття знизиться (зростає LF при постійному U). І навпаки, якщо жінка виховує дітей і після довгої перерви захоче повернутися до роботи та не може її одразу знайти (потік L4), рівень безробіття підвищиться тому, що U у відсотковому відношенні зміниться більше, ніж LF. Швидкість руху даних потоків може бути різною. Тому безробіття залежить не тільки від кількості громадян, які втратили роботу, але й від того, як швидко вони її знайдуть. Тобто U= Чu d, (1.5.4) де Чu — чисельність громадян, які «входять» у стан безробіття; d — середня тривалість безробіття. Якщо, наприклад, налічується 1000000 безробітних, це може означати, що 1000000 громадян втрачають роботу і стільки ж знаходять її кожен місяць. У даному випадку тривалість безробіття становить один місяць. Або, навпаки, 100000 осіб кожен місяць втрачають роботу, але шукають її протягом 10 місяців. Тоді (1.5.5) де r — ризик залишитися безробітним. Звідси висновок: ріст безробіття в економіці може бути пов’язаний як із збільшенням ризику (r), так і зі зростанням середньої тривалості безробіття (d). Як же безробітна людина шукає роботу? Що в її діях є «двигуном»? Як спрацьовує цей «двигун»? Припустимо, що в певній економіці спостерігається лише фрикційне безробіття, існує багато вакансій, які відповідають кваліфікації працівника. Однак, ці вакансії відрізняються оплатою праці. Оскільки ринок праці має недосконалу інформацію, то пошук роботи працівникові необхідний, інакше він зразу ж міг би вибрати собі роботу. Кожна людина уявляє той рівень заробітної плати, на який вона згодна, тобто резервну заробітну плату. Якщо особа одержить пропозицію вище резервної заробітної плати, вона негайно погодиться і пошук роботи припиниться, якщо не погодиться, то пошук роботи продовжується. Для кожного ринку праці можна побудувати функцію частоти розподілу заробітної плати f (W), що зображено на рис. 1.5.8. Вона показує частоту зустрічі того чи іншого рівня заробітної плати. Вид пагорба, що переміщується вліво, крива має тому, що роботи за надто низьку або досить високу заробітну плату рідко зустрічаються. Частіше мають місце пропозиції роботи з рівнем оплати ближче до мінімального. На рис. 1.5.8 показано рівень резервної заробітної плати Wr. Це означає, що шукача роботи влаштовує будь-яка пропозиція, яка знаходиться на графіку правіше даної крапки. Чим же визначається рівень резервної заробітної плати? Крім факторів, що вже розглядалися, слід відмітити ще деякі. Так, усе, що знижує затрати на пошук роботи, спричинить за інших рівних умов зростання резервної заробітної плати. Адже пошук роботи коштує чималих грошей — це витрати на об’яви в газетах, телефонні розмови, транспорт, поштові витрати та ін. І навпаки, все, що збільшує затрати на пошук роботи призведе за інших рівних умов до зниження резервної заробітної плати. Чим триваліше особа шукає роботу, тим вище ці витрати. Якщо роботу не знайдено, а витрати зростають, то це підштовхує людину погодитися на нижчу заробітну плату.

Рис. 1.5.8. Модель пошуку роботи [10, с. 216]

Резервна заробітна плата залежить також від кількості пропозицій роботи. Якщо шукач роботи знає, що вакансій на його професію небагато, то він швидше погодиться на якийсь середній рівень заробітної плати. Інфляція діє двояко на пошук роботи. З одного боку, вона знецінює збереження людини в часі, а з другого, базуючись на інфляційних очікуваннях, працівник заздалегідь буде вимагати більшої заробітної плати [10, с. 216]. 1.5.6. ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ РОЗШИРЕННЮ БЕЗРОБІТТЯ ТА ЗРОСТАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ Оскільки безробіття є неприйнятною альтернативою зайнятості, кожна держава розробляє заходи боротьби з ним. Це передбачається і міжнародними трудовими нормами. Існує два принципово різних підходи до скорочення безробіття або упередження його розвитку — американський («жорсткий») і шведський («протекціоністський»). Американський підхід відображає сутність ліберального ринку праці. Він будується на субсидарному ставленні до людини, тобто спрямований зберігати намагання людини на самовідповідальність і самореалізацію з мінімальною відповідальністю суспільства за особу. Тому допомога по безробіттю при «жорсткому» підході сплачується не більше півроку, що спонукає особу шукати роботу. Ті, хто не знаходять роботи за цей період, переходять до групи бідних громадян, які проживають на державну допомогу. Шведський підхід до державного регулювання зайнятості віддає перевагу активним заходам. Безробітних перенавчають новим професіям, створюють нові робочі місця, підтримують самозайнятість, мале підприємництво, здійснюють інші заходи щодо розширення сфери докладання праці. Такий підхід називається «протекціоністським» і є основою соціал-демократичного ринку праці [10, с. 225]. Саме він найбільш прийнятний для України. Розглянувши різні види безробіття, підходи, щодо його запобігання, ознайомившись із принципами соціального захисту безробітних, з впевненістю можна зробити висновок — найнадійнішим заходом захисту безробітних є надання їм робочих місць. Виходячи з цих позицій, визначимо основні напрями боротьби з безробіттям, які вже впроваджуються та можуть бути впроваджені в Україні.

Якщо надане робоче місце є найнадійнішим захистом безробітного, то основним напрямом державної політики щодо запобігання розвитку безробіття та його зниження слід вважати розширення сфери докладання праці всіма заходами державного управління, включаючи раціональну інвестиційну структурну, фінансову, промислову, торгівельну і податкову політику.
Враховуючи реалії нашої економіки, одним з основних напрямів боротьби з безробіттям мають стати заходи щодо підвищення продуктивності праці. Це, по-перше, знизить собівартість, а відповідно і ціни товарів та послуг, зробивши їх доступними більшості громадян і конкурентоспроможними на зовнішньому ринку; по-друге, дасть можливість підвищити заробітну плату, пенсії, стипендії, збільшити інші трансферти. Підвищена таким чином купівельна спроможність вимагає збільшення товарів і послуг, а це сприятиме підвищенню виробництва, що, в свою чергу, потребує залучення додаткової робочої сили і збільшення зайнятості. В умовах нинішньої вкрай низької купівельної спроможності населення повинно спрацювати теоретичне посилання Дж. М. Кейнса — втручання держави в регулювання зайнятості шляхом підвищення купівельної спроможності населення. Такої ж думки стосовно розвитку зайнятості в Росії, яка має певну схожість із зайнятістю в Україні, дотримується відомий російський учений-економіст Б. Д. Бреєв [18, с. 106].
Однак і перший і другий напрями боротьби з безробіттям мають забезпечуватися підвищенням конкурентоспроможності робочої сили за рахунок підвищення її якості, а саме: зростання рівня загальної освіти, підвищення кваліфікації, розширення діапазону оволодіння працівниками професій і спеціальностей, розвитку таких необхідних складових відтворення якісної робочої сили, як медицина, культура, спорт. Конкурентоспроможність і висока кваліфікація робочої сили дадуть можливість, по-перше, виробляти конкурентноздатну на світовому ринку продукцію і за рахунок високої продуктивності забезпечити подальше економічне зростання; по-друге, досягти позитивних наслідків у трудовій міграції і відкрити шлях до широкого рівноправного входження у світовий ринок праці.
До основних напрямів боротьби з безробіттям слід віднести також постійне вдосконалення соціально-трудових відносин і колективних переговорів. Для України це має велике значення тому, що соціально-трудові відносини поки не мають достатнього розвитку, а колективні переговори почали проводитися лише з 1992 р. і потенціал їх удосконалення досить значний.
Група відомих економістів України Б. Гаврилишин, С. Мочерний, М. Павловський, Ю. Геєць, І. Лукінов та інші [3, с. 329] вважають дієвим заходом щодо боротьби з безробіттям активну регіональну політику, передусім державні асигнування на розвиток відсталих регіонів. Серед опосередкованих важелів впливу мають місце надання податкових пільг і дотацій підприємствам та компаніям за створення робочих місць, компенсації витрат, пов’язаних з пошуком роботи та працевлаштуванням, прямі виплати підприємцям за кожного працевлаштованого, тобто широке впровадження економічно-заохочувальних заходів.
Все перелічене вимагає постійного вдосконалення діючих законодавчих актів з огляду як на негативний, так і на позитивний вплив глобалізації на розвиток національної економіки і соціальної політики, максимального врахування виникаючих під її впливом тенденцій.

В чому полягає сутність безробіття?
Які причини викликають безробіття?
Чому не можна точно підрахувати рівень безробіття?
У чому особливість прихованого і часткового безробіття?
Чим загрозливе хронічне безробіття?
Який практичний смисл має диференціація безробіття за видами?
Які види безробіття притаманні Україні?
Для чого потрібно знати природний рівень безробіття?
Яке практичне значення має крива Беверіджа?
У чому полягає взаємозв’язок безробіття з інфляцією?
Яке практичне значення закону Оукена?
Чим в Україні гарантується соціальний захист громадян, які опинилися без роботи?
Які аспекти соціального захисту безробітних?
Які основні напрями щодо запобігання розширеного безробіття і збільшення зайнятості?
Що таке «жорсткий « і «протекціоністський» підходи до скорочення безробіття?
Що таке «вхід» у безробіття.
У чому полягає теорія пошуку роботи.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ

2.1. ІНФОРМАЦІЙНЕ І НАУКОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ

Лише надійна інформація стосовно процесів, які відбуваються на ринку праці, дає можливість належним чином здійснювати державне регулювання зайнятості. Саме це ставить інформаційне забезпечення на перше місце під час аналізу стану ринку праці, моніторингу та прогнозуванні зайнятості, у розробці необхідних заходів, спрямованих на регулювання зайнятості та запобігання безробіттю. 2.1.1. РОЗВИТОК СИСТЕМИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ В УКРАЇНІ Слід зауважити, що планово-централізована система економіки мала інші підходи до регулювання зайнятості, а тому здійснювалося інше за формою і змістом інформаційне забезпечення. Верховна Рада України 1 березня 1991 р. прийняла Закон України «Про зайнятість населення». Його виконання вимагало принципово нової інформації, тобто зміни діючої статистичної звітності стосовно зайнятості трудових ресурсів та нових форм інформаційного забезпечення. Так, в існуючих формах статистичної звітності зовсім не йшлося про безробітних, виплату допомоги, громадські роботи тощо. Ефективним шляхом до цього було втілення міжнародних норм адміністративної статистичної звітності щодо зайнятості й безробіття. Але застосовувати окремо ці норми у відриві від інших показників економіки, котрі теж не відповідали міжнародним нормам, було неможливо. Тому така велика робота, як перехід на міжнародні норми статистики та обліку, була запланована Урядом України на декілька років. Стосовно трудових показників МОП у 1985 р. прийняла Конвенцію № 160 «Про статистику праці» і Рекомендацію № 170 «Про статистику праці». Відповідно до цих документів були встановлені такі основні розділи статистики праці:

статистика економічно-активного населення, зайнятості, безробіття і неповної зайнятості;
статистика заробітної плати й тривалості робочого часу;
індекси цін на споживчі товари;
статистика вартості робочої сили;
статистика витрат доходів домашніх господарств;
статистика виробничого травматизму і професійних захворювань;
статистика трудових конфліктів;
статистика продуктивності праці [19, с. 2061—2067].

Отже, всі вказані статистичні норми в тій чи іншій мірі стосуються зайнятості. Тому ні після прийняття Закону України «Про зайнятість населення», ні пізніше, тобто з 1 липня 1991 р., коли офіційно почалася реєстрація безробітних, міжнародні норми і методичні заходи щодо статистики ще не були введені. Лише з 1992 р. Держкомстат відповідно до графіка, затвердженого Кабінетом Міністрів України, почав вводити міжнародні норми статистики й обліку по всіх підрозділах економіки. Спочатку вводилися тимчасові галузеві форми звітності щодо зайнятості і безробіття, розроблені Міністерством праці України, з їх поступовим удосконаленням і наближенням до міжнародних. Джерелами вдосконалення інформаційної бази були практика, аналіз і наукові дослідження. Це створило передумови того, що на даний час органи державного управління мають достатню базу інформації зіставлення розвитку процесів на ринку праці в динаміці за багато років, для глибокого аналізу, прогнозування і моніторингу процесів у галузі зайнятості і безробіття. Таким є, передусім, форми державної статистичної звітності №1-ПН, № 2-ПН, № 3-ПН, № 4-ПН, щоквартальний статистичний збірник економічної активності населення України Держкомстату України, який видається по результатах вибіркового обстеження домогосподарств за міжнародною методикою; щорічний статистичний збірник в Україні «Праця України», насичений всебічними відомостями стосовно зайнятості, безробіття, заробітної плати, соціального захисту, умов праці та іншими матеріалами, які характеризують стан соціально-трудових відносин в Україні; щорічний аналітично-статистичний збірник Мінпраці України і Державного центру зайнятості «Ринок праці України у N-му році». Виходять з друку також декілька періодичних видань, наприклад, «Праця і заробітна плата» та ін. Реалізації заходів щодо застосування міжнародних норм статистики і обліку в галузі ринку праці та зайнятості сприяла комп’ютеризація як ланок державної служби зайнятості, так і органів Держкомстату України в період 1991—2001 рр. Якщо в деяких ланках державної служби зайнятості на кінець 1991 р. було лише трохи більше 200 комп’ютерів, котрі використовувалися переважно, як удосконалені друкарські машинки, то станом на 1 липня 2001 р. комп’ютерна мережа державної служби зайнятості охопила всі міста і райони України, де знаходяться підрозділи ДСЗ. Кількість комп’ютерів сягнула майже 6,0 тис., і всі вони працюють в Internet. Діє розгалужена електронна пошта. Створена спеціальна служба, яка програмує необхідні комп’ютерні операції та обслуговує комп’ютерну мережу ДСЗ. Хоч електронної техніки ще не вистачає, але все ж головним досягненням є те, що тепер комп’ютери використовуються для вирішення виникаючих проблем за спеціально розробленими програмами. ДСЗ впроваджує Єдину інформаційно-аналітичну систему, за котрою як пілотні працюють декілька районних і міських центрів. Втілюється також Єдина технологія обслуговування незайнятого населення, яка потребує обладнання всіх центрів державної служби зайнятості найсучаснішою технікою. Впровадження її в пілотних центрах дає значне підвищення рівня культури обслуговування. Все це складає розгалужену комплексну систему інформаційного забезпечення ринку праці й державного регулювання зайнятості населення, котра задовольняє необхідні потреби державного регулювання зайнятості на всіх рівнях управління. 2.1.2. МЕТОДИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ В Україні застосовується три методи одержання інформації стосовно стану ринку праці, зайнятості і безробіття: метод фіксації стану ринку праці через безпосереднє звернення громадян до ланок державної служби зайнятості та звіти щодо певного кола показників як основний офіційний метод; метод щоквартального вибіркового обстеження домогосподарств з питань економічної активності, як індикативний метод; метод перевірок окремих питань, який проводиться органами державної служби зайнятості як планово, так і позапланово або за їх дорученням науковими чи іншими підрозділами, як уточнюючий контрольний метод. Метод фіксації через звернення громадян до органів ДСЗ здійснюється низовими ланками (районними, міжрайонними, міськими у містах без поділу на райони) державної служби зайнятості. Відповідні дані подаються до Держкомстату формами №1-ПН і №2-ПН, що набуває чинності державної статистичної звітності. Метою методу є одержання офіційної інформації щодо стану ринку праці й зайнятості. Даними, одержаними цим методом як офіційними, користуються всі державні органи. За ними проводяться всі розрахунки щодо необхідних коштів для виплати допомоги по безробіттю, диференціації чисельності безробітних, їх складу, статево-вікової структури, професійної орієнтації і професійної підготовки, участі у громадських роботах тощо. Такий метод здійснюється відповідно до ст. 2 Закону України «Про зайнятість населення» та положень, затверджених Кабінетом Міністрів України стосовно реєстрації осіб як безробітних, громадських робіт тощо. Як результат реалізації цього методу форми № 1-ПН, № 2-ПН, № 3-ПН, № 4-ПН є основними документами. Переваги методу фіксації через звернення громадян до органів ДСЗ є, по-перше, відносно низька коштовність; по-друге, висока достовірність зафіксованих даних щодо зареєстрованих осіб, оскільки реєстрація здійснюється на підставі потрібних для цього документів. Його недоліком виступає певна недостовірність окремих даних у територіальному аспекті. Форма державної статистичної звітності №1-ПН, затверджена Держкомстатом лише в грудні 1997 р., являє собою поштову місячну звітність, яку подають до органів Держкомстату районні й міські органи ДСЗ. Вона дає можливість аналізувати стан поточного ринку праці за 35 показниками звітного місяця щодо обліку: громадян, які перебували у службі; працевлаштування, професійної підготовки, громадських робіт; громадян, які отримують допомогу, та її загальної сплаченої суми, кількості безробітних, їх статі, віку, соціального стану тощо. Відстеження стану зайнятості за даними форми №1-ПН дає змогу органам державного управління вносити необхідні корективи в поточні заходи щодо регулювання зайнятості. Форма державної статистичної звітності №2-ПН також затверджена в грудні 1997 р. і становить квартальну, піврічну, дев’ятимісячну і річну звітність. Як і попередню, її подають органи ДСЗ відповідним органам Держкомстату України . Форма № 2-ПН складається з 13 розділів: 1. Облік і працевлаштування громадян, не зайнятих трудовою діяльністю. 2. Структура чисельності незайнятих громадян, які перебувають на обліку в службі зайнятості. 3. Працевлаштування незайнятих трудовою діяльністю громадян на підприємствах, в установах і організаціях за формами власності та за галузями економіки. 4. Проведення сезонних робіт. 5. Розподіл безробітних за тривалістю безробіття та причинами припинення виплати допомоги по безробіттю. 6. Професійний склад незайнятих громадян, які перебувають на обліку на кінець звітного періоду. 7. Потреба підприємств, установ та організацій у працівниках. 8. Потреба у працівниках для заміщення вільних робочих місць на кінець звітного періоду. 9. Вивільнення працівників. 10. Проведення громадських робіт. 11. Професійна орієнтація населення. 12. Професійне навчання незайнятого населення. 13. Професійна підготовка та перепідготовка незайнятого населення в розрізі професій (спеціальностей). За квартал не заповнюються шостий, восьмий і 13-й розділи, які заповнюються лише за рік і півріччя. Всі показники в розділах диференційовані за статтю, віком, освітою, місцем проживання, формою власності , галузями та ін. Форма №3-ПН «Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках» і Форма №4 –ПН «Звіт про вивільнення працівників» подаються підприємствами незалежно від форм власності й господарювання до міського центру зайнятості: перша-ПН-щомісячно, друга-ПН — за два місяці до звільнення працівників.

Форма №3-ПН забезпечує повний аналіз вільних робочих місць і вакансій, а також аналіз потреби в працівниках за професією, розрядом і спеціальністю, відображає характер роботи, режим, умови праці, середньомісячну заробітну плату, пільгові умови надання житла і т. ін. Форма №4-ПН вміщує, крім прізвищ, імен та по-батькові працівників, які вивільнюються, найменування професій, рівень кваліфікації, стаж роботи, середньомісячну заробітну плату, домашню адресу тощо. Вибіркові обстеження 31,7 тис. домогосподарств на економічну активність населення Держкомстат України почав проводити з 1995 р. щорічно, а з 1999 р. — щоквартально. Щоквартальні обстеження проводилися за новою удосконаленою програмою, яка зазнала змін організаційного і методоло- гічного характеру з урахуванням останніх рекомендацій МОП та ЄС. Метою проведення обстежень є одержання всебічної інформації про стан робочої сили, структуру зайнятості, напрями діяльності населення. Дані, одержані методом вибіркових обстежень, характеризують стан зайнятості і безробіття у березні, червні, вересні та грудні. На основі показників за дані чотири місяці розраховують річні показники. Для проведення щоквартальних обстежень економічної активності населення побудовано загальнодержавну територіальну ймовірнісну рівноважну вибірку неінституційних домашніх господарств. Частка відбору домогосподарств становила 1/625, тобто одне домогосподарство з вибірки під час відбору репрезентувало 625 домогосподарств генеральної сукупності. В процесі формування вибіркової сукупності було використано процедуру багатоступеневого розшарованого відбору територіальних одиниць з ймовірністю, пропорційною розміру. Домогосподарства відбиралися на останньому ступені з використанням механізму систематичного відбору за списками адрес. Обстеженню підлягали члени домогосподарств віком від 15 до 70 років. Загальна схема формування вибіркової сукупності домогосподарств наведена на рис. 2.1.1. Для визначення ступеня надійності основних показників розраховується величина стандартної похибки вибірки та відносної стандартної похибки вибірки, яка ще називається коефіцієнтом варіації. Коефіцієнти варіації з питань економічної активності в середньому за 2001 р. обчислені з урахуванням імовірності, яка дорівнює 0,95. Це означає, що припустима помилка складає 5 %.

Рис. 1.2.1. Загальна схема формування вибіркової сукупності домогосподарств [20, с. 18]1

Матеріали проведених обстежень дають можливість реальніше оцінити обсяги та зміни пропозиції робочої сили, зміни на ринку кон’юнктури робочої сили і служать також для прогнозування розвитку процесів на ринку праці. На відміну від попереднього цей метод дає можливість установити більш точну картину стосовно зайнятості й безробіття по території. Але оскільки він проводиться не на документальних, а на усних свідченнях, відносно конкретних осіб, то його недоліками є те, що він — менш достовірний і, крім того, коштовніший за метод реєстрації. Переваги цього методу полягають в одержанні більшої кількості різноманітних даних, необхідних для глибокого аналізу стану справ на ринку праці й прогнозування. Метод вибіркових перевірок суб’єктів господарювання державною службою зайнятості застосовується в плановому і позаплановому порядку з метою одержання поточної інформації з конкретних питань та з наступним її аналізом і вжиттям необхідних заходів. Такі перевірки можуть бути доручені Державним або обласними центрами зайнятості, науковим організаціям. Предмет перевірки можуть становити різноманітні аспекти діяльності вказаних суб’єктів на ринку праці, інформація по яких на рівні офіційних даних викликає сумнів та вимагає перевірки, або якщо взагалі з якоїсь проблеми відсутні статистичні дані чи з інших причин, наприклад, відпустки за ініціативою адміністрації, виконання законодавства України про зайнятість населення, використання коштів на відкриття своєї справи, якість професійної підготовки та перепідготовки, якість інформації стосовно вільних робочих місць тощо. Оскільки всі ці методи мають певні помилки і неточності, пов’язані з такими суб’єктивними факторами, як приховування окремими громадянами і посадовими особами інформації про фактичний стан на ринку праці або небажання відвідувати органи ДСЗ через недовіру чи з інших причин, приховування стану справ на підприємстві, то їх результати доповнюють одне одного. Однак фіксований метод підрахунку безробіття і метод опитування громадян з домогосподарств своїми результатами все більше зближуються, про що свідчить табл. 2.2.1, побудована за даними Держкомстату України. Зближення вказаних даних можна пояснити такими обставинами:

набуттям досвіду працівниками Держкомстату України, які проводять опитування;
удосконаленням методології і методики обстежень домогосподарств;
поступовим зростанням довіри громадян до органів ДСЗ і Держкомстату.

Таблиця 2.2.1 ПОРІВНЯЛЬНІ ДАНІ РІВНІВ БЕЗРОБІТТЯ, ОДЕРЖАНІ РІЗНИМИ МЕТОДАМИ ПІДРАХУНКУ

	1995 р.	1996 р.	1997 р.	1998 р.	1999 р.	2000 р.	2001 р.
Рівень безробіття, за даними вибіркових обстежень домогосподарств, %	5,6	7,6	8,9	11,3	12,9	11,7	11,1
Рівень зареєстрованого безробіття органами державної служби зайнятості, %	0,37	1,0	2,15	3,69	4,3	4,22	3,7
Співвідношення обох рівнів	15,0	7,6	4,1	3,1	3,0	2,8	3,0

Проте обидва методи одержання даних стосовно зайнятості, які здійснюються Держкомстатом України, а також форми статистичної звітності і надалі вдосконалюватимуться. Так, у 1996 р. розроблено Державний класифікатор України ДК-009-96 щодо видів економічної діяльності, які відповідають міжнародним нормам статистики та обліку. В ньому дана нова класифікація видів економічної діяльності, яка не збігається з діючою і складається з таких секцій: секція А — сільське господарство; секція В — рибне господарство; секція С — добувна промисловість; секція Д — обробна промисловість; секція Е — виробництво електроенергії, газу та води; секція F — будівництво; секція G — оптова і роздрібна торгівля, торгівля транспортними засобами; послуги з ремонту; секція H — готелі та ресторани; секція І — транспорт; секція J — фінансова діяльність; секція K — операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам; секція L — державне управління; секція M — освіта; секція N — охорона здоров’я та соціальна допомога; секція О — колективні, громадські та особисті послуги; секція Р — послуги домашньої прислуги; секція Q — екстериторіальна діяльність [21, с. 3—5]. Секції мають підсекції і розділи. Вже в 2002 р. почалася перебудова форм державної статистики стосовно ринку праці і зайнятості відповідно до Державного класифікатора ДК-009-96.

1 СМТ — селище міського типу. 2 ПТОВ — первинні територіальні вибірки, для міста — виборчі дільниці, для села — сільради.

2.1.3. АНАЛІЗ, НАУКОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ, МОНІТОРИНГ І ПРОГНОЗУВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ В УКРАЇНІ Аналіз стану ринку праці проводиться з метою виявлення характеру і тенденцій процесів, що відбуваються і своєчасного втручання при необхідності їх коригування. Основною базою такого аналізу є отримувана інформація Держкомстату України і перевірок суб’єктів господарювання державною службою зайнятості. Додатковою інформацією може бути зв’язок з носіями соціально-трудових відносин; рішення, рекомендації, резолюції, укладені виразниками соціально-трудових відносин; матеріали ЗМІ, листи, звернення тощо. Аналіз стану ринку праці і зайнятості населення є невід’ємним і важливим елементом державного регулювання зайнятості. Він здійснюється на рівні:

макропропорції — національного розвитку. Регулювання макропропорцій на основі всебічного аналізу ринку праці здійснюється за допомогою урядових рішень, Державної програми зайнятості населення і Генеральної тарифної угоди;
мезопропорції — співвідношення попиту і пропозиції робочої сили в розрізі окремих регіонів і галузей. Вони регулюються за допомогою окремих урядових рішень з конкретних питань, а також галузевих наказів, регіональних рішень і відповідних тарифних угод;
мікропропорції — внутрішньофірмового попиту і пропозиції праці в розрізі професій і спеціальностей. Вони регулюються заходами управління персоналом і колективним договором.

Стан виконання регулюючих документів макро-, мезо- і мікропропорцій відстежується й аналізується. Напрями аналізу на всіх рівнях наступні:

абсолютні і відносні показники зайнятості населення та його економічної активності;
абсолютні і відносні показники безробіття;
аналіз наявності робочих місць і вакансій та коефіцієнт навантаження на одне вільне робоче місце (вакансію);
аналіз виконання Державної і регіональних програм зайнятості населення (на мікрорівні — виконання колективного договору з відповідних статей);
аналіз витрат коштів, затверджених по статтях.

Аналіз здійснюється за місяць, квартал, з початку року і за рік, а при необхідності визначається динаміка окремих показників за декілька років. Таким чином, аналіз зайнятості населення на будь-якому рівні має комплексний і системний характер. Інформаційне забезпечення, про яке йшлося вище, дозволяє здійснювати глибокий аналіз стану ринку праці, певні висновки з цього аналізу і розробляти необхідні для поліпшення справ заходи. Головним щорічним аналітичним документом є аналітично-статистичний збірник «Ринок праці України у N-му році», який видається з 1991 р. Кожен випуск збірника поліпшується за рахунок набуття досвіду тими спеціалістами Державного центру зайнятості, котрі займаються аналізом. У збірнику за 2001 р. значно розширено і поглиблено аналітичну інформацію щодо зайнятості та безробіття в країні, окремих її регіонах, основних показників зареєстрованого ринку праці, результатів реалізації заходів сприяння зайнятості населення та надання йому соціальних послуг державною службою зайнятості. У цьому збірнику, який складається з 12 розділів, на сторінках викладається всебічний аналіз ринку праці за 2001 р., включаючи стан зареєстрованої трудової міграції. Збірник насичений кольоровими діаграмами, які доповнюють цифрові дані численних таблиць. Ринок праці, зайнятість населення, безробіття, як ми вже переконалися, є складними економічними і соціальними категоріями, що знаходяться під впливом як ринкових економічних законів, так і адміністративних та законодавчих рішень. Чим більше узгоджуються прийняті адміністративні й законодавчі рішення з економічними законами, тим ефективніше вони діють. Однак на практиці в сфері державного регулювання зайнятості іноді необхідно приймати рішення, які не повністю відповідають діючим економічним законам. У таких випадках слід визначити найраціональніші шляхи прийняття цих рішень і певних заходів. Обґрунтування таких заходів, їх максимально можливе узгодження з економічними законами дає прикладна наука. Вона займається також розробкою методологічних проблем, проектами методичних рекомендацій та здійснює інші наукові послуги. Найбільш наочним прикладом є наукове обґрунтування розробки Державної програми зайнятості населення, яка має бути узгоджена з економічним, соціальним і політичним становищем у країні. Це нерідко містить у собі суперечливі й різновекторні проблеми. Першим спеціалізованим науковим підрозділом, який проводив фундаментальні прикладні дослідження і надавав наукові послуги в галузі зайнятості та ринку праці, був Науково-дослідний центр з проблем зайнятості та ринку праці НАН України і Мінпраці України. Вчені Центру одними з перших висловили думку стосовно побудови в Україні соціально спрямованої ринкової економіки. Звідси випливав важливий висновок: ринок праці в Україні необхідно будувати за соціал-демократичною моделлю. Центром було розроблено багато методичних рекомендацій щодо різних аспектів ринку праці й зайнятості. У даний час прикладною наукою, а також розробками та науковими послугами в галузі праці, зайнятості й соціально-трудових відносин займається, як головний, Науково-дослідний інститут праці й зайнятості Мінпраці України і НАН України, а також Луганський науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин Мінпраці України. На їх замовлення щодо досліджень окремих питань іноді залучаються інші науково-дослідні установи. Фундаментальні дослідження в галузі ринку праці й зайнятості виконують переважно Інститут економіки НАН України, значною мірою Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України, відділи, відділення й окремі кафедри різних науково-дослідних установ і вузів нашої держави. Провідним підрозділом з проблем розробки в Україні посібників і підручників даної проблематики є кафедра управління трудовими ресурсами КНЕУ під керівництвом професора В. М. Данюка. Її працівники беруть участь і в наукових дослідженнях з проблем зайнятості, ринку праці та соціально-трудових відносин, розробляють навчально-методичну базу і створюють навчальну літературу. З метою контролю процесів, що відбуваються на ринку праці і в сфері зайнятості населення, стану виконання Державної програми зайнятості населення державна служба зайнятості здійснює моніторинг цих процесів. Моніторинг ринку праці — це система спостережень за станом і характером процесів як у цілому по ринку праці, так і в окремих його частинах та сферах функціонування з метою своєчасного й ефективного коригування. Він являє собою комплекс спостережень та досліджень, які визначають зміни в зайнятості, безробітті та інших аспектах ринку праці. Моніторинг ринку праці, зайнятості, безробіття виконується органами державної служби зайнятості на всіх рівнях. Моніторинг здійснюється за певними напрямами: моніторинг працевлаштування населення, яке потребує додаткових соціальних гарантій, безробіття, зайнятості інвалідів, соціального захисту незайнятої молоді, стану жінок на ринку праці та ін., що дає можливість своєчасно реагувати на прояви різних тенденцій на ринку праці. Відстежується стан реалізації активних заходів сприяння зайнятості населення і вносяться необхідні корективи до них з метою поліпшення справи. Так, у 2000 р. темпи зростання обсягів працевлаштування незайнятого населення вперше перевищили темпи росту чисельності осіб, що перебували на обліку в службі зайнятості [17, с. 94]. За допомогою моніторингу було виявлено, що на 1 січня 2001 р. родинне безробіття (родини, в яких декілька працездатних осіб працездатного віку є безробітними) зменшилося на 6 % порівняно з аналогічною датою попереднього року [17, с. 145]. Державною службою зайнятості здійснюється моніторинг стану працевлаштування громадян України за кордоном, а також працевлаштування іноземних громадян та осіб без громадянства на терені України і в багатьох інших напрямах, таких як працевлаштування жінок, молоді, неконкурентоспроможних громадян, профорієнтація і профнавчання незайнятих осіб, стан звернень до органів ДСЗ тощо. Прогнозування ринку праці є оцінкою перспектив розвитку його кон’юнктури та зміни умов, які впливають на кількісний та якісний аспекти попиту і пропозиції праці на прогнозований період. Основна ціль прогнозу — визначити тенденції зміни факторів впливу на попит і пропозицію робочої сили й оцінити можливі наслідки рішень, які приймаються в галузі їх регулювання. В економічній теорії існує декілька підходів до прогнозування ринку праці, і зокрема зайнятості та безробіття. Однак в Україні тривалий час виправдовував себе варіантний балансовий метод прогнозування зайнятості й безробіття. Він полягав у тому, що розподіл населення за сферами зайнятості пов’язувався з трудовими ресурсами. Показники зведеного балансу трудових ресурсів широко відображають головні аспекти зайнятості населення. Але нині прогнозування здійснюється на підставі даних обстежень домогосподарств. Вихідні дані для прогнозування рівня і структури зайнятості — це результати демографічного прогнозу, виконання економічних програм, показники аналізу зайнятості і безробіття в базисному періоді, урядові рішення, котрі впливатимуть на зміну структури в економіці й зміну чисельності робочих місць. Чим більше стабілізується стан економіки, тим точнішими стають прогнози.

Що складає систему інформаційного забезпечення державного регулювання зайнятості?
Як розвивається система інформаційного забезпечення державного регулювання зайнятості?
У чому полягають сутність методу фіксації, його переваги і недоліки?
Який зміст форм статистичної звітності?
У чому полягають сутність методу вибіркових обстежень домогосподарств, його переваги і недоліки?
Для чого призначений метод вибіркових перевірок?
На яких рівнях і в яких напрямах проводиться аналіз стану ринку праці і з якою метою?
Хто і з якою метою здійснює моніторинг ринку праці?
Яка мета прогнозування ринку праці і за яким методом здійснюється його прогнозування в Україні?

2.2. ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ

Усі дії суб’єктів державного регулювання зайнятості повинні керуватися лише правовими нормами. В Україні правове поле для регулювання зайнятості правовими методами, яке почало оформлюватись з 1991 р., вже достатнє, хоч деякі закони, розширюючі це поле, ще не прийняті. Воно базується на прийнятих МОП міжнародних нормах праці, зайнятості і безробіття. Метою взаємопов’язаних і узгоджених законів та інших нормативних актів є створення правової можливості всебічного регулювання зайнятості, безробіття й ринку праці та соціального захисту безробітних і членів їх сімей. 2.2.1. КОНСТИТУЦІЙНІ НОРМИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ Й РИНКУ ПРАЦІ В УКРАЇНІ Правове забезпечення є одним з основних напрямів забезпечення державного регулювання зайнятості, а головним державним документом правового забезпечення — Конституція України. У Конституції України викладені права на працю і соціальний захист громадян України та іноземців, які проживають в Україні. Цьому присвячений розділ ІІ Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». Відповідно до Основного Закону пріоритетним соціальним правом громадян є право на працю. З огляду на важливість цього права і з метою упередження неоднозначного тлумачення його в Конституції дається загальне визначення цього права і передбачається ряд гарантій його здійснення. Зокрема, в Конституції стверджується, що кожний має право на працю, яке включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Гарантуючи це право, держава, як визначається в Основному Законі, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, дає рівні можливості у виборі професій та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб [18, с. 35]. Основною статтею Конституції в цьому плані є стаття 43. Вона, крім викладеного вище, вміщує право на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, а також гарантує захист від незаконного звільнення. Право на одержання винагороди за працю захищається законом. Водночас цією статтею забороняється: використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їх здоров’я роботах, а також примусова праця. Стаття 24 Основного Закону, яка розглядалась у зв’язку з дискримінацією на ринку праці, встановлює рівність конституційних прав і свобод. Право користуватися викладеними вище правовими нормами і свободами іноземцям та особам без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, надає стаття 26 Конституції України. Право на соціальний захист громадян, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, міститься у статті 46 Основного Закону. В Конституції України зазначається, що це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення. Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом, що засвідчено статтею 42 Конституції України. Цією статтею забезпечується захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Вона важлива для державного регулювання зайнятості тим, що не допускає зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісну конкуренцію. Передбачається якісно нове соціальне право, викладене в статті 44. Це — право працюючих на страйк, який проводиться ними для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок здійснення цього права встановлюється законом з урахуванням забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей. Страйк — справа добровільна, а тому ніхто не може бути примушений до участі або неучасті в ньому. Статтею 39 гарантується право на мирні збори, демонстрації, мітинги, про проведення яких вчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування. 2.2.2. СТОСОВНО ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ЗАЙНЯТІСТЬ НАСЕЛЕННЯ» Закон України «Про зайнятість населення» має головною метою забезпечення правового регулювання зайнятості населення у всіх її аспектах, включаючи і безробіття. Він відбиває жорсткі вимоги ринку, виходячи з головної: товаром на ринку праці є робоча сила. Закон України «Про зайнятість населення» було прийнято Верховною Радою УРСР 1 березня 1991 р. в числі перших ринкових законів, прийнятих на той час в Україні. Він складається з п’яти розділів і 35 статей. Відповідно до цього Закону реєстрація громадян як безробітних почалася з 1 липня 1991 р. Тому цю дату слід вважати офіційним визнанням фактичного існування ринку праці в Україні. З того часу Закон України «Про зайнятість населення» коригувався та доповнювався 7 разів. Чому це сталося? По-перше, даний Закон як один з перших ринкових законів в Україні відразу ж після оприлюднення почав діяти. Не було ніякого часового лагу. Відсутність раніше в Україні ринку праці, як офіційної економічної категорії та відповідного досвіду його дії спричинила виникнення в практичному застосуванні Закону певних вад, котрі необхідно було усунути, а також здійснити в ньому деякі доповнення. По-друге, прийняття цього Закону в числі перших об’єктивно зумовило правову неузгодженість з деякими іншими законами України, які приймалися пізніше, в тому числі й через 5—10 років після прийняття Закону «Про зайнятість населення». По-третє, за більш ніж 10 років з часу прийняття даного Закону змінилися назва самої держави, багато термінів, норм тощо. Все це необхідно було привести у відповідність. Але головний висновок, який слід зробити з цих відносно численних коригувань, такий: Закон України «Про зайнятість населення» всі ці роки напружено працював, забезпечуючи державне регулювання зайнятості населення, а тому життя вимагало його постійного вдосконалення. Ось і нині на черзі його коригування і досить суттєве, адже з 1 січня 2001 р. почав діяти Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», котрий перебрав на себе деякі функції Закону «Про зайнятість населення». Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про зайнятість населення» вже розроблено відповідно до пункту 4 прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» і подано до Верховної Ради України з метою приведення діючого Закону України «Про зайнятість населення» у відповідність із Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття». Одночасно необхідно норми та терміни, які застосовуються в Законі України «Про зайнятість населення», привести у відповідність із законами України, зокрема з Кодексом законів про працю України, Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Прийняття і введення в дію Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про зайнятість населення» дозволить забезпечити повномасштабну реалізацію Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» і на цій основі — перехід до системи соціального захисту безробітних громадян, заснованої на обов’язковому соціальному страхуванні. В основу Закону України «Про зайнятість населення» покладені два основних міжнародних принципи зайнятості населення, які присутні і в ст. 43 Конституції України. Перший — це виключне право громадян розпоряджатися своїми здібностями до праці; не дозволяється примусової праці, окрім випадків визначених законом. Другий принцип полягає у відповідальності держави за створення умов для реалізації права на працю. Відповідно до міжнародних норм у проекті Закону пропонується визначення «безробітний» замінити на «зареєстровані безробітні», але при цьому змінити і саму ст. 2 та подати її в такій редакції: «Зареєстрованими безробітними визначаються працездатні особи працездатного віку, які не мають роботи і заробітку, не займаються іншою передбаченою законодавством діяльністю з метою отримання доходу, звернулися до державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні, зареєстровані в ній, готові та здатні приступити до підходящої роботи». Таке визначення безробітних значно краще кореспондується з відпоідними нормами МОП. З поняттям «підходяща робота» ми вже стикалися. Її визначення в чинному Законі України «Про зайнятість населення» (ст. 7) таке: «Для громадян, які втратили роботу і заробіток (трудовий дохід), підходящою роботою вважається робота, що відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій же місцевості, де він проживає. Заробітна плата повинна відповідати рівню, який особа мала за попередньою роботою з урахуванням її середнього рівня, що склався в галузі відповідної області за минулий місяць». Разом з тим держава гарантує право на вибір професії та виду діяльності (ст. 4). Закон також передбачає визначення підходящої роботи для громадян, які вперше шукають роботу і не мають професії; для громадян, які бажають відновити трудову діяльність після перерви понад шість місяців; для громадян, які працювали не за професією. Відповідно до даного Закону (ст. 26) працівникам, які втратили роботу в зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці, надаються особливі гарантії. Вони полягають у тому, що звільненому працівникові надається статус безробітного, якщо протягом семи днів йому не було запропоновано підходящої роботи; право на одержання допомоги по безробіттю у розмірі 100 % середньої зарплати протягом 60 календарних днів, 75 % — протягом 90 календарних днів і 50 % — протягом наступних 210 календарних днів, але не більше середньої зарплати, що склалася в народному господарстві області за минулий місяць, і не нижче встановленої мінімальної заробітної плати. Громадяни передпенсійного віку одержують право дострокового виходу на пенсію за півтора року до настання строку виходу. Ст. 5 Закону надаються також додаткові гарантії зайнятості для окремих категорій населення. Це стосується працездатних громадян у працездатному віці, котрі не здатні на рівних конкурувати на ринку праці. Для працевлаштування цих громадян місцеві державні адміністрації та виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах з чисельністю понад 20 чоловік незалежно від форм власності до 5 % загальної кількості робочих місць за робітничими професіями, у тому числі і з гнучкими формами зайнятості. Якщо ж підприємець відмовляє у прийомі на роботу цим громадянам у межах броні, то з підприємства стягується штраф за кожну таку відмову у п’ятикратному розмірі неоподаткованого мінімуму доходів громадян. Стягнені кошти спрямовуються до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Ст. 8 Закону визначає право громадян на працевлаштування, на вибір роботи шляхом звернення до підприємства чи будь-якої організації (роботодавця) або при безплатному сприянні державної служби зайнятості. Іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну на визначений термін, одержують право на трудову діяльність лише після дозволу на працевлаштування, який надає державна служба зайнятості. Розділ ІІІ Закону України «Про зайнятість населення», який складається з 11 статей, цілком присвячено регулюванню та організації зайнятості населення. Ст. 13 цього розділу з метою створення умов для повного здійснення громадянами права на працю передбачає проведення державою заходів інвестиційної та податкової політики, спрямованої на раціональне розміщення продуктивних сил, підвищення мобільності трудящих, організацію нових технологій, заохочення підприємництва, створення малих підприємств і застосування гнучких режимів праці та праці вдома, інші заходи, які сприяють збереженню і розвитку системи робочих місць. При цьому повинні бути забезпечені права й інтереси працівників на виробництві та вдосконалення законодавства про зайнятість населення і працю. Законодавчо забезпечується комплексний підхід до проблем регулювання зайнятості. З цією метою має здійснюватись: проведення аналітичних та наукових досліджень структури економіки, прогнозування наступних змін якості й розподілу робочої сили, регулювання залучення і використання іноземної робочої сили в Україні шляхом квотування і ліцензування, сприяння створенню додаткових робочих місць. Ст. 14 розділу визначає основним механізмом, за допомогою якого впроваджується комплекс заходів державного сприяння зайнятості, Державну і територіальні програми зайнятості. З метою забезпечення зайнятості населення і розвитку окремих регіонів України у ІІІ розділі Закону передбачаються сприяння добровільному переселенню громадян з їх сім’ями з виділенням на певний період територій пріоритетного розвитку; створення системи державної служби зайнятості; організація оплачуваних громадських робіт; професійна підготовка і перепідготовка незайнятих громадян. Проте із Закону України «Про зайнятість населення» потрібно буде вилучити статті, які стосувались Державного фонду сприяння зайнятості, розміру матеріальної допомоги в період професійної підготовки та перепідготовки, умов виплати допомоги по безробіттю, розмір допомоги по безробіттю, припинення та відкладення виплат допомоги по безробіттю, у зв’язку з тим, що всі вони перебрані Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».

Броня — в даному випадку кількість робочих місць для обов’язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту, на відміну від квоти, закріпленої норми робочих місць, у тому числі і з гнучкими формами зайнятості у відсотках до кількості робочих місць для обов’язкового працевлаштування даної категорії громадян.

2.2.3. СТОСОВНО ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ЗАГАЛЬНООБОВ’ЯЗКОВЕ ДЕРЖАВНЕ СОЦІАЛЬНЕ СТРАХУВАННЯ НА ВИПАДОК БЕЗРОБІТТЯ» Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» набрав чинності з 1 січня 2001 р. Його головною метою є посилення соціального захисту громадян, які залишилися без роботи, і надання гарантованих соціальних послуг. Закон визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття як системи прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає забезпечення матеріальних виплат застрахованим особам у разі безробіття з незалежних від них обставин, а також фінансування соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. У Законі визначено коло осіб, які підлягають страхуванню, права, обов’язки і відповідальність суб’єктів страхування. Суб’єктами страхування є застраховані особи, а у випадках, передбачених даним законом, — також члени їх сімей та інші особи, страхувальники і страховики. Застраховані особи — це наймані працівники. Ними можуть бути й інші особи: як громадяни України, так й іноземці або особи без громадянства. Страхувальниками виступають роботодавці та застраховані особи, які сплачують страхові внески. Страховиком є Фонд. Об’єкт страхування на випадок безробіття становить страховий випадок, з настанням котрого у застрахованої особи виникає право на отримання матеріального забезпечення. Страховий випадок — це подія, через яку особа втратила заробітну плату або опинилася в стані часткового безробіття. Закон передбачає принципи страхування осіб, які працюють за наймом та надає право на матеріальне забезпечення особам, які забезпечують себе роботою самостійно, якщо вони сплачують страхові внески, а також соціальний захист осіб, які застраховані, але мають статус безробітних. До них належать військовослужбовці, звільнені з військової служби у зв’язку із скороченням чисельності або штату без права на пенсію, та особи, які шукають роботу вперше. Принципи страхування такі:

надання державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав;
обов’язкове страхування на випадок безробіття всіх працюючих на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, а також добровільне страхування осіб, які забезпечують себе роботою самостійно (творчі працівники, члени творчих спілок), а також громадянами — суб’єктами підприємницької діяльності;
цільове використання коштів страхування;
солідарність та субсидування;
обов’язкове фінансування Фондом витрат, пов’язаних з матеріальним забезпеченням, та соціальних послуг;
паритетність в управлінні страхуванням;
диференціація розмірів допомоги залежно від страхового стажу і тривалості безробіття;
надання на рівні не нижче прожиткового мінімуму допомоги по безробіттю у період професійної підготовки і перепідготовки або підвищення кваліфікації;
законодавче визначення умов і порядку страхування.

Страхуванню на випадок безробіття не підлягають працюючі пенсіонери та ті, хто має право на пенсію, іноземці та особи без громадянства, котрі тимчасово працюють в Україні. Для управління та керівництва страхуванням на випадок безробіття, здійснення збору й акумуляції страхових внесків, контролю за виконанням коштів, забезпечення фінансування виплат та здійснення матеріального забезпечення утворюється страховий фонд, який є цільовим централізованим фондом, тобто некомерційною самоврядною організацією. Всі застраховані особи є його членами. Управління Фондом здійснюється Правлінням Фонду, сформованим на паритетній основі з представників держави, роботодавців та застрахованих осіб, а також виконавчої дирекції. Функції виконавчих органів Фонду покладені на державну службу зайнятості. Це дає можливість максимально використати існуючі структури її матеріальної бази і кадрового потенціалу. Фінансове утримання державної служби зайнятості здійснюється тепер з двох джерел: за рахунок Державного бюджету та за рахунок страхових внесків у частині функцій, покладених на виконавчі органи Фонду. Кошти Фонду формуються завдяки внескам роботодавців, застрахованих осіб, асигнування Державного бюджету, інших надходжень. Страховими внесками по безробіттю забезпечуються виплати допомоги по безробіттю, виплати після закінчення виплати допомоги по безробіттю, а також фінансуються заходи щодо працевлаштування безробітних, організації громадських робіт тощо. Розмір страхових внесків для роботодавців і застрахованих осіб встановлюється Верховною Радою України щорічно одночасно із затвердженням Державного бюджету. У разі виникнення страхового випадку право на допомогу по безробіттю у застрахованих осіб здійснюється залежно від тривалості роботи перед настанням безробіття і сплати страхових внесків, а її розмір встановлюється в процентному відношенні до попередньої заробітної плати застрахованої особи з урахуванням страхового стажу. При цьому передбачено зниження встановленого розміру допомоги по безробіттю у зв’язку з тривалістю знаходження в стані безробіття, що посилює дієвість мотивів до прискорення пошуку роботи. Особам передпенсійного віку термін виплати допомоги по безробіттю збільшений, враховуючи труднощі в пошуку роботи або перекваліфікації. Для контролю за діяльністю Фонду на тристоронній основі створюється Наглядова рада. Державний нагляд за дотриманням законодавства у сфері страхування на випадок безробіття покладено на Міністерство праці та соціальної політики України. Схема законодавчих основ створення Фонду та структура його підпорядкування показані на рис. 2.2.1.

Рис. 2.2.1. Схема законодавчих основ Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття та структура його підпорядкування

Діяльність Фонду регулюється Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, Законом України «Про зайнятість населення», Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» та статутом Фонду, який затверджує правління Фонду. Розглядуваний Закон визначає такі напрями витрачання коштів Фонду.

Забезпечення:
допомога по безробіттю у тому числі її одноразова виплата для організації безробітним підприємницької діяльності;
допомога по частковому безробіттю;
матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного;
матеріальна допомога по безробіттю, одноразова матеріальна допомога безробітному та особам, які перебувають на його утриманні;
допомога на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні.
Соціальні послуги:
професійна підготовка, перепідготовка, підвищення кваліфікації та профорієнтація;
пошук підходящої роботи та сприяння у працевлаштуванні, у тому числі шляхом надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних і фінансування організації оплачуваних громадських робіт для безробітних;
інформаційні та консультативні послуги, пов’язані з працевлаштуванням.

У період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації за направленням органів ДСЗ виплачується матеріальна допомога відповідно до умов надання допомоги по безробіттю та в розмірах, про які йшлося вище. Вона сплачується з першого дня навчання. Її тривалість зараховується до загальної тривалості виплати допомоги по безробіттю, а порядок виплати встановлюється Мінпрацею України. Закон передбачає можливість здійснення економічних методів регулювання зайнятості. Так, роботодавцям, котрі створюють робочі місця для безробітних, надається дотація з Фонду у розмірі витрат на заробітну плату, прийнятих за направленням ДСЗ (але не вище за середній рівень у галузях економіки відповідної області) в розрахунку на рік. Фонд має право:

застосовувати фінансові санкції у разі порушення порядку сплати страхувальниками страхових внесків;
стягувати з посадових осіб та страхувальників передбачені законом штрафи за недотримання Закону.

Фонд зобов’язаний:

забезпечувати збір страхових внесків;
виплачувати забезпечення та надавати соціальні послуги;
раціонально використовувати кошти та контролювати правильність нарахування і своєчасність сплати внесків, а також витрат;
інформувати застрахованих осіб про результати своєї роботи через засоби масової інформації.

Державний фонд сприяння зайнятості населення, який діяв до 1 січня 2001 р., було підпорядковано Державному центру зайнятості. Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття є незалежною самостійною структурою. Така різниця має свої позитивні і негативні аспекти. До позитивних аспектів відносяться:

неможливість використання коштів Фонду будь-яким органом не за цільовим призначенням;
більш дієвий механізм збору страхових внесків до Фонду;
висока обмеженість можливим зловживанням у корисних цілях коштами Фонду.

Негатив становить значна обмеженість оперативного коригування перерозподілу коштів між статтями в разі виробничої потреби в цьому. Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» передбачає також забезпечення незастрахованих осіб. До таких осіб відносяться військовослужбовці, звільнені з військової служби у зв’язку зі скороченням без права на пенсію. Їм сплачується допомога по безробіттю та виплати для організації безробітними підприємницької діяльності. До таких осіб також належать ті, хто шукає роботу вперше, та інші громадяни, які визнані безробітними. Допомога по безробіттю їм встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму, котрий встановлено законом, і сплачується з восьмого дня після реєстрації в ДСЗ.

2.2.4. ІНШІ НОРМАТИВНІ АКТИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ Ми розглянули два закони України, які безпосередньо регулюють зайнятість і ринок праці, захищають безробітних і членів сімей, що знаходяться на їх утриманні. Але їх практична реалізація і стосовно окремих понять і щодо застосування окремих статей цих законів неможлива без інших законодавчих і підзаконних актів. Ось простий приклад з цього приводу. Неодноразово в законах України вживається поняття «працездатні громадяни працездатного віку». Критерії цих понять визначаються законодавчо і подані в ст. 188 Кодексу законів про працю України. Або інший приклад: що вважати підприємництвом? Відповідь на це дає ст. 1 Закону України «Про підприємництво», яка визначає підприємництво як самостійну ініціативу, діяльність на власний ризик по виробництву продукції, виконанню робіт та заняттю торгівлею з метою одержання прибутку. У цьому Законі ст. 8 дає підстави працівникам центрів зайнятості одержувати інформацію про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності. Нерідко в своїй діяльності органи державної служби зайнятості стикаються з необхідністю дати відповідь на запитання: як гарантується захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу (дискримінація) і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи? Ця гарантія підтверджується низкою законодавчих актів: Конституцією України, (ст. 24), КЗпП України (ст. 22, 184, 196), Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (ст. 8), Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Компенсація матеріальних витрат у зв’язку з направленням на роботу в іншу місцевість здійснюється відповідно до ст. 120 КЗпП України і постанови Кабінету міністрів України від 8 березня 1998 р. № 255. Держава гарантує працездатному населенню у працездатному віці включення періоду перепідготовки та навчання новим професіям, участі в оплачуваних громадських роботах до загального трудового стажу згідно з Інструкцією про порядок ведення трудових книжок, затвердженою наказами Мінпраці та Мінсоцзахисту 29 липня 1993 р. № 58. Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів установлено Указом Президента України від 23 січня 1996 р. № 77/96 в редакції Указу від 16 травня 1996 р. № 342/96 «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів». Наведені різнопланові приклади, яких у практичній діяльності органів державної служби зайнятості щодо виконання Законів України «Про зайнятість населення» і «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» виникає безліч, свідчить про наявність системи правового забезпечення державного регулювання зайнятості населення, що складається з багатьох доповнюючих, пояснюючих визначень і нормотворчих актів, які кореспондуються між собою. Комплексне застосування цих актів забезпечує безпомилковість вирішення переважної більшості питань. Крім перелічених, до інших нормотворчих документів, які в різній мірі мають відношення до державного регулювання зайнятості населення, слід також віднести Закони України «Про оплату праці», «Про колективні договори і угоди», «Про підприємство в Україні», «Про охорону праці», «Про професійні спілки», «Про колективні трудові спори» та ін. Однак, навіть цей перелік законодавчих актів переконує в безумовній необхідності й складності досягти повної узгодженості між ними та Законами України «Про зайнятість населення» і «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття». Як бачимо, відносини зайнятості в Україні регулюються багатьма законодавчими актами, які переважно відповідають міжнародним нормам. Однак, якщо міжнародним договором або угодою, які укладені Україною, встановлено інші правила, ніж передбачені законодавством про зайнятість в Україні, то застосовуються правила міжнародних договорів і угод. Таке передбачено ст. 6 Закону України «Про зайнятість населення». Крім законодавчих актів, які регулюють зайнятість населення, є низка нормотворчих актів зазначеного спрямування нижчого рівня (крім уже наведених), які конкретизують, регламентують і визначають механізм діяльності державних органів з окремих питань. До них належать постанови Кабінету міністрів України про затвердження положень:

«Про державну службу зайнятості»;
«Про організацію оплачуваних громадських робіт»;
«Про Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття»;
«Про державну інспекцію праці Міністерства праці України»;
«Про інспекцію по контролю за додержанням законодавства про зайнятість населення».

Окремі питання державного регулювання зайнятості населення регулюються наказами Міністерства праці і соціальної політики. Це — «Порядок надання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітними підприємницької діяльності», «Порядок надання матеріальної допомоги безробітному та непрацездатним особам, які перебувають на його утриманні», «Допомоги на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні» тощо. Контроль за виконанням численних нормотворчих актів щодо зайнятості населення здійснює Інспекція по контролю за додержанням законодавства про зайнятість1, утворена в системі ДСЗ. Відповідно до п. 4 ст. 18 Закону України «Про зайнятість населення» складається з інспекції Державного центру зайнятості та обласних, Київської і Севастопольської міських інспекцій. Основними завданнями Інспекції є:

здійснення контролю за дотриманням підприємствами, установами й організаціями всіх форм власності, фермерами та іншими роботодавцями законодавства про зайнятість населення;
забезпечення громадянам прав і гарантій у галузі зайнятості шляхом здійснення заходів щодо запобігання та усунення виявлених порушень законодавства про зайнятість населення.

Інспекція має такі основні функції:

проведення перевірок додержання законодавства про зайнятість населення всіма суб’єктами господарської і комерційної діяльності незалежно від форм власності;
забезпечення особливих гарантій працівникам, вивільненим у зв’язку зі змінами в організації виробництва або ліквідацією підприємств чи скороченням чисельності;
контролювання організації оплачуваних громадських робіт;
контроль за працевлаштуванням громадян, які потребують соціального захисту;
контролювання достовірності й своєчасності подання державній службі зайнятості інформації про наявність вільних робочих місць та про наступне вивільнення працівників;
забезпечення правильності застосування економічних санкцій за порушення законодавства про зайнятість;
здійснення контролю за додержанням громадянами законодавства про зайнятість населення, рекомендації служби зайнятості в період вирішення питання про працевлаштування і виплати допомоги по безробіттю та інших видів допомоги;
перевірка відповідності діяльності суб’єктів підприємництва, які надають платні послуги, пов’язані з профорієнтацією населення, посередництвом у працевлаштуванні громадян в Україні та за кордоном на підставі дозволу (ліцензії), умовам і правилам провадження такої діяльності;
сприяння організації правового навчання працівників підприємств;
розгляд скарг громадян і підприємств стосовно порушення законодавства про зайнятість населення;
аналіз додержання законодавства про зайнятість підприємствами, які діють на території України.

Інспекції надається право застосовувати економічні санкції до суб’єктів господарювання незалежно від форм власності й господарювання за порушення законодавства про зайнятість населення; припиняти діяльність суб’єктів підприємництва, які надають платні послуги, пов’язані з посередництвом у працевлаштуванні або у профорієнтації без дозволу Державного центру зайнятості; скасовувати незаконні рішення нижчестоящих інспекцій; припиняти дії наказів, інструкцій та інших рішень підприємств, установ і організацій усіх форм власності, які суперечать законодавству про зайнятість населення. Дії працівників Інспекції можуть бути оскаржені до вищестоящого органу або до суду. Проте практична діяльність Інспекції по контролю за додержанням законодавства про зайнятість, а також усіх ланок державної служби зайнятості свідчить, що правові методи регулювання зайнятості, маючи за своєю природою пасивний характер, діють ефективно, тільки будучи підкріпленими організаційно, про що йдеться далі.

Що є метою правового забезпечення регулювання зайнятості населення?
Як Конституція України гарантує право на працю?
З якою метою Конституція України гарантує право працюючих на страйк?
Яким чином гарантується Конституцією України право на соціальний захист?
Які ви можете назвати причини багаторазового коригування Закону України «Про зайнятість населення»?
На яких основних міжнародних принципах базується Закон України «Про зайнятість населення»?
У чому полягають особливі гарантії громадян, що втратили роботу в зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці?
Які додаткові гарантії та яким категоріям населення дає Закон України «Про зайнятість населення»?
Про що йдеться в розділі ІІІ Закону України «Про зайнятість населення»?
Яка мета Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» та які засади він визначає ?
Які є суб’єкти та об’єкти страхування на випадок безробіття?
На яких принципах базується страхування на випадок безробіття?
У чому полягає призначення Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття?
Яким чином управляється, регулюється і контролюється діяльність Фонду?
Які джерела утворення і напрями витрат Фонду?
Які права має Фонд?
Чому Закони України «Про зайнятість населення» і «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» не можуть ефективно і правильно застосовуватися без інших нормотворчих актів?

2.3. ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ

Як уже підкреслювалося, за змістом методи впливу на зайнятість поділяються на економічні, правові та адміністративно-організаційні. Розглядаючи механізм саморегулювання ринку праці, ми зупинялися на економічних методах регулювання зайнятості. У попередньому розділі розглянуто правове забезпечення державного регулювання зайнятості, яке відображає основи правового методу державного регулювання зайнятості. Але для реалізації вказаних методів необхідна цілеспрямована організаційна діяльність.

2.3.1. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК МЕТОДІВ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ У процесах, що відбуваються на практиці, методи впливу на зайнятість органічно пов’язані між собою та з організацією реалізації конкретних заходів. Їх поділ на економічні, правові та організаційні є певною мірою умовним. Він служить, головним чином, для орієнтації кожного з виконавців (трьох гілок влади) щодо розробки конкретних заходів, їх виконання і контролю. Розглянемо це на прикладах з державної практики регулювання зайнятості. Візьмемо економічно заохочувальний захід, такий як субсидії зайнятості й субсидії найму, що за своїм змістом стимулюють наймача економічно до збільшення числа зайнятих. Він буде можливим та ефективним лише за наявності необхідних для цього правових актів, які визначали б дозвіл, обов’язки і відповідальність того, хто дає субсидії, і того, хто їх приймає. Його реалізація відбувається через аналіз економічних можливостей, організацію підготовки та прийняття відповідних адміністративних рішень, а також через здійснення організації контролю за використанням виділених державою коштів. У даному випадку триєдиними факторами виступають: економічна стимуляція зайнятості, правова можливість її здійснення, адміністративно-організаційні заходи реалізації з кінцевим результатом дії економічного «двигуна». Аналогічну схему можна навести і стосовно надання дотацій підприємцям для створення додаткових робочих місць, що здійснюється відповідно до ст. 30 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», де пріоритетною також є економічна заінтерисованість роботодавця. Інший приклад. На перший погляд, пропозиції, які можуть вносити органи державної служби зайнятості до місцевих державних адміністрацій щодо призупинення на термін до шести місяців вивільнення працівників з підприємства (п. 2, ст. 19 Закону України «Про зайнятість населення»), у разі ускладнення їх подальшого працевлаштування, є за змістом адміністративним методом регулювання зайнятості. Але, керуючись вказаною статтею, для його реалізації знов-таки необхідно: здійснити аналіз фактичного стану справ на підприємстві; затримати вивільнення працівників, посилаючись на право, надане законом; економічно розрахувати відшкодування підприємству збитків, підготувати адміністративне рішення місцевого органу влади; розробити необхідні заходи щодо подальшої роботи з тією групою працівників, котрі все ж можуть бути вивільнені після закінчення встановленого терміну, організувати контроль за виконанням прийнятих рішень. Тут знов-таки існує триєдність: адміністративно-організаційних дій, економічних важелів та правового поля. Створення територій пріоритетного розвитку, здавалося б, є заходом суто організаційним. Але для його реалізації необхідні відповідні законодавчі підстави й економічне обґрунтування такої пропозиції. Первісними у даному разі є організаційні дії по створенню території пріоритетного розвитку, внаслідок чого досягається поставлена мета. Триєдність дії економічних, правових і адміністративно-організаційних методів наочно ілюструє схема (рис. 2.3.1). Розроблені заходи і програми мають конкретних виконавців, терміни виконання, певну систему контролю, чітко зумовлені фінансове і матеріально-технічне забезпечення та взаємодію різних органів.

Рис. 2.3.1. Механізм функціонування економічних, правових і організаційних методів

Слід звернути увагу на те, що основу всіх методів становлять: інформація, аналіз, прогноз та висновки і лише на підставі цього в будь-якому випадку — прийняття адміністративного рішення щодо коригування діючих поточних заходів і програм, а також внесення коригувань або розробки законів, постанов Кабінету міністрів України, наказів Мінпраці, Мінекономіки, Мінюсту України тощо. Наведена схема принципово зберігається на будь-яких рівнях управління (Україна, АР Крим, область, місто, район) з розробкою відповідних загальнонаціональних або регіональних заходів і нормативних актів, а також за пропозицією регіонів можуть бути прийняті закони України і постанови Кабінету міністрів України. Таким чином, ефективність результатів впровадження економічних, правових і адміністративно-організаційних методів полягає в їх єдності, комплексності й системності розробки та реалізації, тобто тоді, коли вони здійснюються в межах правового поля й економічних (фінансових) можливостей та в тісній взаємодії виконавців. 2.3.2. АКТИВНА І ПАСИВНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ В СФЕРІ ЗАЙНЯТОСТІ Практика використання методів впливу на зайнятість виявила два типи уявлення стосовно політики держави на ринку праці — активної і пасивної [49, с. 44]. Адміністративно-організаційні методи спрямовані, передусім, на впровадження активної політики держави на ринку праці. Активна політика — це спрямування дій на підвищення конкурентоспроможності робочої сили і розширення сфери докладання праці з метою запобігання безробіттю і збільшення чисельності зайнятих. Тобто вона спрямована на забезпечення роботою не зайнятих активних громадян. Активна політика держави в галузі зайнятості реалізується за допомогою таких інструментів, як Державна та регіональні програми зайнятості населення, які передбачають низку активних заходів щодо розширення сфери докладання праці. Активні заходи державної політики — це комплекс організаційно-економічних і правових дій, безпосередньо впливаючих на зміну співвідношення попиту і пропозиції робочої сили. На характер активної політики держави в галузі зайнятості впливають об’єктивні та суб’єктивні чинники. До об’єктивних чинників належать:

економічний стан держави. Чим вищий економічний ріст, тим більші фінансові можливості для впровадження різноманітних активних заходів щодо розширення сфери докладання праці. І навпаки, із скороченням виробництва такі заходи обмежуються;
ступінь відповідності національних трудових норм міжнародним. Чим він вищий, тим ефективніше впроваджуються активні заходи;
політична стабільність. Вона забезпечує прогнозованість процесів і здійснення заходів довгострокового плану.

Суб’єктивним чинником, що впливає на характер активної політики держави в галузі зайнятості, є непрофесіоналізм окремих суб’єктів у виконавчих та в інших гілках влади, внаслідок чого не виконується комплексний підхід до проблем зайнятості з негативними наслідками. Розглянемо окремі найбільш впливові заходи активної політики держави в галузі забезпечення зайнятості населення. В цілому до активних заходів відносяться: створення додаткових робочих місць, надання інформаційних та профорієнтаційних послуг; організація банку вакансій, пошук підходящої роботи, сприяння у працевлаштуванні громадян, допомога громадянам у відкритті своєї справи, працевлаштування неконкурентоспроможних верств населення на заброньовані робочі місця, сприяння самозайнятості та підприємницькій діяльності; поліпшення конкурентоспроможності робочої сили за рахунок організації професійного навчання, перенавчання та підвищення її кваліфікації; організація тимчасових громадських робіт, припинення вивільнення громадян на термін до шести місяців у разі неможливості їх працевлаштування, переселення в іншу місцевість та ін. Масштаби вказаних заходів в Україні такі. За даними державної служби зайнятості, чисельність громадян, охоплених активними заходами сприяння зайнятості у 2001 р., зросла порівняно з 1999 р. у середньому по країні на третину. Протягом 2001 р. до служби зайнятості звернулося 2760,2 тис. громадян. Більшість з них отримали направлення на працевлаштування, одержали різні консультації, змогли взяти участь у громадських роботах. Звідси можна зробити висновок, що державна політика в галузі зайнятості населення в цей період була переважно активною. Розглянемо основні види активних заходів. Так, в Україні оплачувані громадські роботи — це загальнодоступні й такі, що не потребують, як правило, спеціальної професійної підготовки, види трудової діяльності безробітних або частково незайнятих громадян [23, с. 61]. Громадські роботи організуються з метою надання тимчасової роботи громадянам, котрі втратили роботу, а також для забезпечення роботою осіб передпенсійного віку і для трудової реабілітації тих, хто мав значну перерву у професійній діяльності. Організація громадських робіт здійснюється державними адміністраціями за участю органів ДСЗ. Види та обсяги робіт визначаються, виходячи із ситуації, яка склалася в конкретному районі або регіоні. Це можуть бути сезонні сільськогосподарські роботи, ліквідація наслідків стихійних лих, прибирання вулиць і територій окремих підприємств та ін. Робочі місця для проведення таких робіт створюються також у сфері побутового обслуговування, охорони здоров’я, соціального страхування.

Направлення на громадські роботи здійснюється органами ДСЗ. Із громадянами, які дали згоду на участь у таких роботах, укладаються трудові договори. Оплата праці здійснюється за фактично виконану роботу, але не нижче мінімального розміру, встановленого законодавством. За безробітними зберігається допомога по безробіттю і соціальні гарантії, включаючи право на пенсію. Роль громадських робіт у подоланні безробіття постійно зростає. Про це свідчить зростання чисельності зайнятих на них громадян. Якщо у 1994 р. тих, хто працював на громадських роботах, було 15,8 тис. осіб, то у 2001 р. їх кількість збільшилася до 323,6 тис., або більше ніж у 20 разів. Однак це — не межа. Охоплення безробітних громадськими роботами слід розширювати і надалі, в тому числі й за рахунок їх нових видів, на яких можна буде застосувати і висококваліфіковану працю. На підтвердження цього наведемо такий приклад. Під час особливо жорсткої кризи з масовим безробіттям у Сполучених Штатах було прийнято закон, який передбачав виділення 3,3 млрд дол. (на ті часи — 1933 р. — це була величезна сума) на громадські роботи, причому ці роботи являли собою зайнятість безробітних у широкому діапазоні: від розчистки хащ і ремонту доріг до будівництва нових військових кораблів. Була навіть створена спеціальна адміністрація громадських робіт. Завдяки цим та деяким іншим заходам зайнятість лише за три місяці зросла на 4 млн осіб . Рівень конкурентоспроможності громадян на ринку праці вирішальною мірою залежить від ступеня оволодіння ними відповідно до своєї професійної придатності тією професією, що користується попитом на конкретному регіональному ринку праці. А це, в свою чергу, залежить від якості поставленої профорієнтаційної роботи з незайнятим населенням. Так, у Німеччині, наприклад, виділяють багато коштів на профорієнтаційну роботу, вважаючи, що якісна профорієнтація — це велика продуктивність праці, висока якість продукції, значна стабільність кваліфікованих кадрів. Професійна орієнтація — це комплексна система науково обґрунтованих форм, методів та засобів впливу на особу з метою оптимізації її професійного самовизначення на основі врахування особистісних характеристик кожного індивіда та попиту на ринку праці [24, с. 8]. Професійна орієнтація складається з:

професійної інформації — нагромадження і розповсюдження відомостей про зміст і перспективи сучасних професій;
професійної консультації — взаємодії індивіда і професійного консультанта з метою допомоги у виборі професії;
професійного добору — профілактичного обстеження індивіда з метою визначення конкретних професій, найпридатніших для оволодіння даним індивідом;
професійного відбору — професійного діагностичного обстеження особи, спрямованого на визначення ступеня її придатності до окремих видів професійної діяльності згідно з нормативними вимогами [24, с. 15].

За даними ДСЗ, у 2001 р. професійною орієнтацією було охоплено 2279,8 тис. громадян, яким надано 3068,5 тис. послуг. Однак, негативним є той факт, що молодь віком до 28 років складає серед них лише 26,5 %, у той час як серед безробітних — майже третину. Професійне навчання включає: первинну професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації незайнятих громадян, і це є важливим активним заходом державної політики зайнятості з тієї точки зору, що він підвищує конкурентоспроможність робочої сили і робить гнучкішим ринок праці. Первинна професійна підготовка незайнятих громадян спрямовується на оволодіння ними спеціальними знаннями, уміннями і навичками за професіями, які користуються попитом на даному регіональному ринку праці або необхідні для самозайнятості. Мається на увазі, що ці громадяни не мали професій. Перепідготовка громадян, котрі вже мають професію або спеціальність, здійснюється з метою оволодіння спеціальними знаннями, уміннями, навичками за новою професією (спеціальністю) вивільненими працівниками, безробітними та іншими незайнятими громадянами, яким не може бути запропонована підходяща робота за наявною у них професією. Підвищення кваліфікації працівників спрямовано на розширення та поглиблення їх знань, умінь і навичок за раніше набутими професіями (спеціальностями) до рівня, який відповідає сучасним вимогам науки і техніки, а також на опанування знаннями, котрі сприятимуть повній та продуктивній зайнятості [24, с. 22]. Професійне навчання незайнятих громадян, перепідготовка та підвищення кваліфікації працівників мають бути основним засобом активної політики держави щодо запобігання безробіттю. В Німеччині, Швеції, Франції, Італії, Великобританії та інших розвинутих країнах більше ніж половина безробітних охоплена даними видами активних заходів. Вважається, що за трудове життя (30—40 років) робітник повинен здобути не менше трьох-чотирьох професій для того, щоб бути конкурентоспроможним на ринку праці. В Україні поки що професійному навчанню (узагальнюючий термін, який передбачає первинну професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації) незайнятих громадян не приділяється достатньої уваги, про що свідчить його динаміка (табл. 2.3.1).

Таблиця 2.3.1 ПИТОМА ВАГА ОСІБ, ЯКІ ПРОХОДИЛИ ПРОФЕСІЙНЕ НАВЧАННЯ У ЗАГАЛЬНІЙ ЧИСЕЛЬНОСТІ ГРОМАДЯН, ЩО ПЕРЕБУВАЛИ НА ОБЛІКУ В ДСЗ у 1994—2000 рр., %

1994 р.	1995 р.	1996 р.	1997 р.	1998 р.	1999 р.	2000 р.	2001 р.
9,2	10,5	6,9	3,7	5,2	5,1	5,0	5,3

Професійне навчання громадян відбувається на навчальних базах вищих закладів освіти, професійно-технічних закладів освіти, підприємств, установ і організацій, у навчальних центрах служби зайнятості. Але слід підкреслити відносно невелику частку тих працівників, які проходять навчання на підприємствах. Їх питома вага у 2001 р. склала лише 25,9 % від усіх тих, хто професійно навчався. Підприємства за останні сім—вісім років значно скоротили витрати на вказані цілі, що для них же й обертається втратами. Зовсім невелику питому вагу (лише 2 %) становлять ті, хто навчався на базі навчальних центрів ДСЗ. Це пояснюється нерозвинутістю цієї бази через відсутність необхідних коштів. З метою посилення такої роботи Кабінет міністрів України в січні 2001 р. своїм розпорядженням затвердив заходи щодо сприяння підприємствам в організації професійного навчання кадрів на виробництві. Реалізація цих заходів допоможе підвищити конкурентоздатніть працівників на ринку праці та підвищити мобільність робочої сили. Розширення сфери докладання праці за рахунок введення в дію нових робочих місць та збереження діючих сприяє прямому зниженню безробіття. Роль цього фактора в активних заходах важко переоцінити. Однак це можливо лише в умовах значного пожвавлення економічної та інвестиційної активності в країні. У 2000 р. введено в дію в 1,5 раза більше робочих місць, ніж у 1999 р. Але їх абсолютна кількість є невеликою (133,5 тис) з огляду на значне закриття діючих робочих місць. Однак формування ринку робочих місць — у методологічному плані досить складна справа. Методологією цієї проблеми в Україні займаються багато вчених. Концентровано і сучасно вона викладена професором В. В. Онікієнком [25, с. 210—217],який цілком справедливо вважає, що саме зайнятість і є наслідком існування робочих місць як фізичних одиниць і стимулів, які визначають масштабне співвідношення попиту і пропозиції робочої сили. Кризовий стан економіки України призвів до розбалансованості попиту на робочі місця та їх пропозиції з боку роботодавців, що викликало кризу робочих місць. Визначальним фактором ринку робочих місць в Україні є структурні зрушення, викликані умовами перехідної економіки, а саме:

характером розподілу і перерозподілу робочої сили між матеріальною, невиробничою та іншими сферами економічної діяльності;
змінами в регіональній структурі робочої сили;
структурними зрушеннями у формах господарювання;
розвитком ринкових форм зайнятості;
технічною і технологічною модернізацією робочих місць.

Важливою характеристикою робочого місця, що безпосередньо впливає на сукупний попит на робочу силу, є його вартість. Вона складається з витрат на робочу силу, вартості засобів і предметів праці. В різних галузях економіки ця вартість суттєво відрізняється. Вартість робочого місця постійно зростає через інтенсивний розвиток високих технологій, інформаційних систем та необхідності створення робочих місць за міжнародними стандартами. Як зазначає В. В. Онікієнко, процес створення й збереження існуючих ефективних робочих місць в умовах дії взаємопов’язаних і часто різнонаправлених факторів має бути керованим й активізуватися через механізм економічного стимулювання. Методологічний підхід до розробки цього механізму полягає у визначенні пріоритетних напрямів, виявленні ефективних форм і методів регулювання даного процесу. Пропозиція економічних робочих місць1 збільшується за рахунок робочих місць, породжених ринковими стимуляторами дрібних підприємців у сфері виробництва, посередницьких послуг, інформаційних служб, домогосподарств та інших, стимулювання яких не потребує значних інвестицій. Особливістю цієї сфери є досить значне перевищення економічних робочих місць над фізичними. Стимулювання створення економічних робочих місць стає ефективним під час здійснення таких заходів:

у розвиту інфраструктури посередницьких послуг щодо організації та обслуговування фізичних робочих місць;
у розвитку соціальної інфраструктури (житла, комунального транспорту, освіти) з урахуванням особливостей розвитку територій;
у створенні банку даних з обліку економічних робочих місць;
у державній підтримці даної сфери через пільгове кредитування та інші заходи.

Самозайнятість населення — це зайнятість громадян суспільно-корисною діяльністю, яка здійснюється не за наймом і дає працівникові дохід. Самозайнятість населення як активний захід впливу держави на зайнятість є відносно молодим видом діяльності. На думку О. В. Позняка, під самозайнятістю в широкому значенні розуміється як індивідуальна, так і суміжний з нею різновид зайнятості — діяльність, пов’язана з докладанням праці на мікропідприємствах (з кількістю зайнятих до 50 осіб). Аналіз самозайнятості в Україні здійснюється на основі інформації обстеження домогосподарств з питань економічної активності населення. Згідно з результатами обстежень, у 1999 р. налічувалося майже 1,4 млн самозайнятих. З урахуванням мікропідприємців, працюючих на додатковій роботі як самозайняті, масштаби сектора самозайнятості можна оцінити в 2,4—2,5 млн осіб, тобто в 12—12,5 % всього зайнятого населення. Основну частину самозайнятих складають сільськогосподарські професії — 66,4 % від їх загальної чисельності. Більшість самозайнятих становлять жінки — 51,43 %, особи передпенсійного віку — 9 %. Державна політика сприяння самозайнятості має виходити з того, що розвиток її є засобом вирішення соціальних проблем, а не економічного зростання. Одним з її головних напрямів є комплекс заходів щодо виведення її з «тіні» [26, с. 167—171]. Недостатньо використовується в Україні й такий захід, як гнучкі форми зайнятості. Це, передусім, зумовлено галузевою структурою економіки України, де превалюють галузі важкої промисловості з цілодобовим безперервним режимом роботи (чорна і кольорова металургія, хімія, нафтопереробка, виробництво електроенергії тощо). Організаційно-технологічні умови в цих галузях в більшості випадків не дозволяють широко втілювати гнучкі форми зайнятості. Крім того, не всі підприємці там, де можливо впроваджувати такі форми, згодні на це. Однак з поступовою зміною галузевої структури та зі збільшенням питомої ваги обслуговуючих галузей впровадження гнучких форм зайнятості розширюватиметься. Пасивна політика держави в галузі зайнятості передбачає її відповідальність за становище найманих працівників і роботодавців на ринку праці. У цьому випадку формується своєрідний ринковий державний патерналізм. Пасивна політика здійснюється пасивними заходами, до яких належать: реєстрація та облік безробітних і незайнятих громадян, які шукають роботу; організація системи надання допомоги по безробіттю; здійснення як грошових, так і негрошових форм підтримки безробітних і членів сімей, котрі знаходяться на їх утриманні. Ці заходи не впливають на співвідношення попиту та пропозиції робочої сили і в умовах нашого ринку праці не регулюють зайнятість населення. Однак країни з ринковою економікою не застосовують окремо або активну або пасивну політику. Залежно від моделі ринку праці та економічного стану країни в державній політиці зайнятості присутні і активні і пасивні заходи з перевагою тих або інших. Оскільки найефективнішим соціальним захистом працездатних громадян є надання робочих місць усім бажаючим працювати, то перевагу в більшості країн з розвинутою ринковою економікою віддають активним заходам, спрямованим на розширення сфери докладання праці. На основі цього необхідно витримувати раціональні пропорції витрат на такі заходи. Витрати на активні заходи в розвинутих країнах складають від 20 до 40 %, а іноді і 50 % від загальних коштів, спрямованих на регулювання зайнятості. В Україні динаміку пропорцій витрат на активні й пасивні заходи характеризує табл. 2.3.2, складена за даними ДСЗ.

Таблиця 2.3.2 ВИКОРИСТАННЯ КОШТІВ ДЕРЖАВНОГО ФОНДУ СПРИЯННЯ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ У 1995—2000 рр. [17, С. 209]

	1995	1996	1997	1998	1999	2000
Виплата допомоги у зв’язку з безробіттям, питома вага у загальних видатках, %	9,3	35,5	63,0	63,3	64,5	65,1
Активна політика зайнятості (професійна підготовка незайнятого населення і безробітних, розширення сфери докладання праці, переселення сімей у сільську місцевість, організація громадських робіт, інформаційна підтримка), питома вага у загальних видатках, %	32,2	18,9	10,0	10,4	10,2	11,3

Як бачимо з табл. 2.3.1, динаміка витрат відбувається не на користь активних заходів. Перш за все, це пояснюється економічним станом держави — різким зниженням ВВП і відносно незначними коштами, які надходили у розпорядження ДСЗ, котрих не вистачало іноді і на своєчасну оплату допомоги по безробіттю.

ЯковлевН. Н., Франклин Рузвельт. Человек и политик. — М: Международные отношения, 1969.

1 Економічне робоче місце — це сукупність матеріально-речовинних, економічних і соціальних умов, які забезпечують зайнятість одного працівника.

2.3.3. ДЕРЖАВНА І РЕГІОНАЛЬНІ ПРОГРАМИ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ Держава реалізує свою політику в галузі зайнятості через Міністерство праці і соціальної політики України і підпорядковану йому систему державної служби зайнятості. Однак, як випливає з вищевикладеного, зайнятість населення є проблемою багатогранною, комплексною і осторонь від неї не можуть існувати інші структури державного управління. Всі вони тією чи іншою мірою задіяні у виконанні Державної програми зайнятості населення і регіональних програм, які є механізмом реалізації державної політики зайнятості. Слід підкреслити, що за ініціативою Голови Держкомпраці України М. О. Пантелєєва і В. В. Онікієнка за участю працівників Держплану і Держкомстату України та інститутів з 1978 р. розроблялася так звана програма «Праця», яка була діючим інструментом управління трудовими ресурсами в республіці й реалізації державної політики в галузі праці та зайнятості. Хоч спрямованість згаданих програм принципово відрізнялася від програм зайнятості населення, але значною мірою набутий досвід дав змогу швидше засвоїти розробку програм зайнятості. Програма «Праця» затверджувалася Радою Міністрів УРСР. З 1991 р. відповідно до ст. 14 Закону України «Про зайнятість населення» з метою сприяння зайнятості населення, задоволення потреб громадян у праці Кабінетом міністрів України і виконавчими органами відповідних рад мають розроблятися річні та довгострокові державна і територіальні програми зайнятості населення. Дані програми спрямовані на:

сприяння розвитку та структурну перебудову економіки, створення умов для направлення працівників у першу чергу на рентабельні виробництва і в пріоритетні галузі народного господарства;
запобігання розвитку безробіття та його скорочення шляхом підвищення економічної заінтересованості підприємств і організацій у створенні додаткових робочих місць переважно з гнучкими формами зайнятості;
поліпшення системи відтворення робочої сили у поєднанні з розвитком робочих місць, професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації населення, ефективне використання трудових ресурсів;
захист безробітних та їх сімей від негативних наслідків безробіття й забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці;
формування кадрової, матеріальної, інформаційної, статистичної, фінансової та науково-методичної бази державної служби зайнятості;
заходи сприяння зайнятості населення, яке проживає в сільській місцевості.

Отже, зміст державної і територіальних програм зайнятості відображає весь спектр активних і пасивних заходів держави на ринку праці. Розробка програм зайнятості в Україні відповідає рекомендаціям МОП, зокрема щодо питань державної політики зайнятості. Найближче до нашого розуміння державної програми зайнятості стоїть Рекомендація МОП № 122 від 1964 р., яка рекомендує державам розробляти та фінансувати програми з надання допомоги трудящим у справі пошуку нової роботи та у пристосуванні до неї. Такі програми мають включати й організацію діяльності ефективних служб з працевлаштування, забезпечення або сприяння можливостям для навчання та перенавчання, заходи щодо координації житлової політики з політикою зайнятості [27, С. 1436]. Розробка першої державної програми зайнятості населення (ДПЗН) проводилась у 1991 р. на 1992 р. Поступово вдосконалюючись, вона розроблялась і на наступні роки до 1996 р., але на 1995 і 1996 рр. проекти ДПЗН не були схвалені Кабінетом міністрів України з різних причин. У 1996 р. прийнята середньострокова ДПЗН на 1997—2000 р. Але досвід роботи за цією програмою свідчить про передчасність розробки середньострокових програм на той час. Їх реалізація через нестабільну соціально-економічну ситуацію перехідного періоду не могла бути достатньо повною. У даному випадку не було враховано базовий принцип перехідного періоду — нестабільність і певною мірою непередбаченість розвитку ситуації, а тим більш, окремих процесів у біль- шості напрямів життєдіяльності суспільства, невизначеність з багатьох проблем. Тому найбільш реальними і дієвими є щорічні ДПЗН. Ці програми, з коригуванням протягом року відповідно до фактичного розвитку процесів, більше задовольняли потреби виконання функцій державного регулювання зайнятості населення. Заходи ДПЗН, як активні, так і пасивні, здійснювались за рахунок коштів Державного фонду сприяння зайнятості населення. Але з 1 січня 2001 р. фонд припинив своє існування. Натомість вступив у дію Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Крім того, ДПЗН і регіональні програми фінансуються за рахунок коштів підприємств для створення нових робочих місць, бюджетних коштів для проведення наукових досліджень з проблем зайнятості, а також за рахунок технічної допомоги Ради Європи (програма «ТACIS») для створення ефективної системи управління зайнятістю з урахуванням напрямів і обсягів витрат, передбачених територіальними програмами. Враховуючи накреслену стабілізацію економіки і перші ознаки її зростання та зробивши висновки з недоліків виконання ДПЗН на 1997—2000 рр., можна на 2001—2004 рр. знов розробити і затвердити середньострокову Державну програму зайнятості населення, що і було здійснено 7 березня 2002 р. Програма спрямована на виконання завдань, визначених Законом України «Про зайнятість населення». Як і попередні, вона є механізмом реалізації державної стратегії зайнятості. У самій Програмі визначається її мета:

забезпечення проведення державної політики зайнятості населення;
запобігання масовому безробіттю внаслідок структурної перебудови економіки;
створення додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатних громадян працездатного віку, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці;
соціальний захист безробітних шляхом реалізації законів України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» та «Про зайнятість населення».

Основними завданнями Програми є:

оцінка стану національного ринку праці та прогнозних параметрів трудового потенціалу, обсягів зайнятості, створення робочих місць та рівня безробіття;
визначення основних напрямів державної політики зайнятості населення та її реалізація;
координація зусиль центральних і місцевих органів виконавчої влади, пов’язаних з розробленням та виконанням заходів регулювання ринку праці;
здійснення моніторингу та інформаційного забезпечення Кабінету міністрів України з питань реалізації завдань і заходів Програми [27, с. 5].

Як бачимо, мета і завдання Програми чітко визначають системність і комплексність проблеми державного регулювання зайнятості населення. Вона складається із семи розділів і п’яти додатків, в яких міститься різнопланова інформація стосовно прогнозних параметрів ринку праці; організації нових робочих місць; створення додаткових гарантій щодо працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту; стимулювання мотивації до праці тощо. Визначені напрями реалізації політики зайнятості мають бути забезпечені як на державному, так і на регіональному рівні шляхом скоординованої співпраці місцевих органів виконавчої влади підприємств, організацій та установ, профспілкових об’єднань, служби зайнятості. Відповідальність за реалізацію Державної програми зайнятості населення покладається на міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київську і Севастопольську міські державні адміністрації, службу зайнятості, які визначені виконавцями її кожного заходу. Організаційне й науково-методичне супроводження та контроль за реалізацією заходів Програми як на національному, так і на територіальному рівні здійснюється Мінпраці України, органами системи ДСЗ. ДПЗН включає також заходи стосовно територій пріоритетного розвитку. Територією пріоритетного розвитку визначається частина території Республіки Крим або області України, в межах якої діють пільги, що створюють сприятливі умови для підприємницької діяльності, за винятком тієї, яка заборонена законами України, з метою розширення сфери прикладання праці та підвищення попиту на надлишкову робочу силу. Статус території пріоритетного розвитку набувають трудонадлишкові території, де питома вага незайнятого трудовою діяльністю населення в три і більше разів перевищує аналогічні показники даного регіону. Це можуть бути сільські й гірські райони, селища і населені пункти, що мають обмежену транспортну доступність і недостатньо розвинуті сфери прикладання праці. Території пріоритетного розвитку визначаються під час розробки державної та територіальних програм зайнятості. Програма зайнятості населення на 1997—2000 рр. передбачала перелік територій пріоритетного розвитку районів і населених пунктів, перспективних для створення нових робочих місць. На них необхідно було створити 322,7 тис робочих місць для працевлаштування 372,5 тис осіб [28, С. 388—389]. Розробка Державної програми зайнятості населення починається за півроку до вступу її в дію. Проект Програми на підставі аналізу стану виконання попередньої програми, статистичних даних, даних вибіркових обстежень, окремих перевірок та з урахуванням напрямів державної політики зайнятості розробляється Державним центром зайнятості за участю наукових установ і відповідних управлінь Мінпраці та розглядається на нараді в Координаційному комітеті сприяння зайнятості населення. Координаційний комітет сприяння зайнятості населення був утворений у березні 1992 р. на підставі спільного рішення Ради Федерації незалежних профспілок України, Координаційної ради солідарних профспілок України та інших профспілкових об’єднань, Українського союзу промисловців і підприємців, Спілки орендарів та підприємців України, Спілки кооператорів і підприємців України, Української ліги підприємств з іноземним капіталом, спілки малих підприємств України, а також Мінпраці, Мінекономіки та Мінфіну України. Ці органи представляють інтереси як виразників, так і виконавців соціально-трудових інтересів. Крім попереднього вивчення ДПЗН, Координаційний комітет розглядає і приймає рішення з питань розробки й удосконалення правової та нормативної основи ринку праці, координації зусиль виразників і виконавців соціально-трудових інтересів щодо пошуку шляхів ефективного використання трудових ресурсів, запобігання безробіттю, забезпечення соціального захисту найманих працівників, міжнародного співробітництва тощо. Погоджена на Координаційній раді Програма надходить на Колегію Мінпраці для розгляду і після доопрацювання подається Кабінету міністрів України на схвалення. До прийняття останньої Програми схвалення Кабінетом міністрів України було останньою інстанцією, після чого вона набирала чинності. Однак статус ДПЗН на 2001—2004 рр., враховуючи особливу соціально-економічну значимість зайнятості, суттєво підвищено — вона затверджена Законом на Верховній Раді України, який підписано Президентом України. Роль підприємств (через спілки) і профспілок не обмежується участю в розробці ДПЗН. Відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» (ст. 20) підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, їх службові особи зобов’язані сприяти проведенню державної політики зайнятості. Підприємствам, які активно сприяють розв’язанню проблем зайнятості в регіоні шляхом створення додаткових робочих місць для працевлаштування чи організації оплачуваних громадських робіт або використання понад встановлену квоту праці осіб, котрі потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, надаються пільги щодо сплати податків до бюджету. Що стосується профспілок, то вони згідно до ст. 21 Закону України «Про зайнятість населення» беруть участь у розробці державної політики зайнятості відповідних законодавчих актів України і рішень виконавчих органів відповідних рад. Професійні спілки і власники підприємств проводять спільні консультації з проблем зайнятості населення. Моніторинг Державної програми зайнятості населення здійснюється систематично органами державної служби зайнятості й Міністерством праці та соціальної політики України. Щоквартально наростаючим підсумком до Кабінету міністрів України подаються звіти стосовно стану виконання Програми та пропозиції щодо здійснення коригуючих заходів.

2.3.4. ТРУДОВА АКТИВНІСТЬ, ТРУДОВА МОТИВАЦІЯ, ТРУДОВА МОБІЛЬНІСТЬ І ТРУДОВА МІГРАЦІЯ Реалізації організаційних заходів щодо підвищення рівня зайнятості населення і запобігання безробіття значно сприяють високі активність і мобільність населення, трудова мотивація та раціональна трудова міграція. Перелічені категорії є достатньо складними і здійснюють безпосередній або опосередкваний вплив на зайнятість. Розглянемо їх. Трудова активність населення — це прагнення працездатної особи застосувати на практиці наявні знання та досвід і одержати за це винагороду. Особа, яка виявляє таке бажання, є носієм трудової або економічної активності. Трудова активність може бути потенційною, яка відповідає прагненням особи працювати за винагороду; і реалізованою, коли особа вже є зайнятою. Потенційна трудова активність становить основу формування робочої сили, а реалізована — її зайнятості. Таким чином, співвідношення між обома видами трудової активності досить об’єктивно характеризує стан ринку праці взагалі і ступінь його гнучкості зокрема. Е. М. Лібанова дає таку схему процесу розвитку трудової активності (рис. 2.3.2):

Рис. 2.3.2. Схема розвитку трудової активності [7, С. 226]

Основним виміром трудової активності є її рівень (t), який розраховується як відношення чисельності трудоактивного населення (LF) до його загальної чисельності (S): (2.3.1) Узагальнюючим фактором трудової активності виступають соціально-економічні умови життя, психологічні настанови і стимул трудової діяльності. Рівень трудової активності в Україні наближається до стандартів країн з розвинутою ринковою економікою, хоч існують певні відмінності, зумовлені чинним законодавством (більш ранній вихід на пенсію) (табл. 2.3.2).

Таблиця 2.3.2 РІВЕНЬ ТРУДОВОЇ АКТИВНОСТІ В КРАЇНАХ ЄВРОПИ [7, с. 232] %

Країни	Чоловіки віком			Жінки віком
Країни	15—24 роки	25—49 років	50—64 роки		15—24 роки	25—49 років	50—64 роки
Україна (1996р.)	51,1	96,9	72,1		31,8	92,7	23,9
Великобританія	72,7	94,0	74,0		62,6	73,9	49,5
Греція	43,0	94,9	68,4		33,2	54,5	27,0
Німеччина	60,1	94,1	69,5		56,4	73,3	40,8
Франція	42,2	96,0	55,0		37,3	76,2	37,9
Італія	46,4	92,8	62,0		37,8	56,1	21,5
Іспанія	49,4	93,6	68,4		39,0	53,1	23,6
Данія	73,0	94,3	76,1		71,0	88,6	60,0

Головною характерною рисою трудової активності населення України є високі трудові орієнтири жінок. Цьому сприяє як високий освітній рівень жінок України (вищу і середню спеціальну освіту мають 43,1 % жінок), так і матеріальні нестатки [7, с. 224, 235]. Основним фактором, який формує трудову активність населення, є соціально-економічний стан його життя, а також соціально-демографічна структура. Трудова мотивація — одна з гостріших проблем реформування всієї економіки і формування нового якісного стану зайнятості. У загальному розумінні мотивація — це сукупність рушійних сил, які спонукають людину до виконання певних дій [29, c. 5] а трудова мотивація — це намагання працівника задовольнити потреби (отримати певні блага) через трудову діяльність. До структури мотиву входять: потреба, яку прагне задовольнити працівник; благо, здатне задовольнити цю потребу; трудова дія, необхідна для отримання блага; ціна, тобто затрати матеріального і морального характеру, пов’язані з реалізацією трудової дії. Практичні вимоги до роботи зумовлюють конкретну мотивацію особи. Особливо важливим у даному випадку є той факт, що мотив праці формується лише тоді, коли трудова діяльність є якщо не єдиною, то основною умовою отримання блага [8, c. 322]. Саме це і визначає прагнення людини до зайнятості і впливає не тільки на кількісні характеристики зайнятості (на трудову активність), а й на якісні, стимулюючи підвищення освіти і професіоналізму, що і дає особі більше благ. Як зазначає Р. П. Колосова, практично все, що намічається перебудувати в економіці, повинно, як у фокусі, відобразитися у трудовій мотивації. Наприклад, приватизація і роздержавлення потрібні не самі по собі, а як механізм, докорінно змінюючий відношення до праці, підвищуючий заінтересованість працівників у результатах праці. Очікувалось, що приватизація і роздержавлення швидко приведуть до нової мотивації. Однак у масовій свідомості ще не подолано невіру до нових форм власності і господарювання. Немає ще сприйняття головного принципу — «своєю працею забезпечити достойне життя собі і своїй родині». Це цілком можна віднести і до стану справ у даній галузі в Україні. Важливим є і той факт, що ринок створює лише передумови, але не саму гарантію нового ставлення до праці. Трудова мотивація залежить від сукупності умов праці та умов життя людини. Тому, крім реформування форм власності, оплати праці, розподілу, потрібні чималі зусилля для того, щоб працівник не тільки хотів би добре заробляти, а через освіту, професіоналізм і стан здоров’я ще міг би це здійснювати [5, c. 94]. Трудова мобільність — принципова готовність особи до зміни посади, професії, місця роботи, місця проживання і способу життя в цілому. Висока трудова мобільність становить основу забезпечення збалансованості ринку праці і високого рівня конкурентоспроможності робочої сили та кожного її носія. Для оцінки рівня мобільності робочої сили використовується два принципово різні підходи:

за фактичними даними статистичної звітності вимірюється рівень реалізованої мобільності за допомогою аналізу даних про інтенсивність і обсяг міграційного руху та плинності кадрів;
за результатами вибіркових обстежень домогосподарств, по яких з’ясовується рівень потенційної мобільності. З точки зору регулювання ринку праці, пріоритетне значення належить аналізу і прогнозу потенційної мобільності.

Показник інтенсивності мобільності (m) розраховується за формулою: (2.3.2) де Mi –чисельність мобільного контингенту і-ї групи населення (за віком, статтю, професійною або освітньою підготовкою тощо); Pі — чисельність населення і-їгрупи (за віком, статтю, професійною або освітньою підготовкою тощо). Коефіцієнт мобільності обчислюється за такими формулами:

по прийняттю:

(2.3.3) де s — коефіцієнт мобільності по прийняттю; S — загальна чисельність прийнятих на підприємство протягом певного періоду; Е — середня чисельність працюючих за період;

по звільненню:

(2.3.4) де f — коефіцієнт по звільненню; F — загальна чисельність звільнених з підприємства протягом певного періоду; E — середня чисельність працюючих за період;

сукупний:

Основними факторами, від яких залежить трудова мобільність населення, є: соціально-демографічні:

статево-віковий склад;
сімейний склад;
освітній фактор;
професійний фактор;

соціопсихологічні:

настанови щодо зміни місця роботи;
суспільна оцінка мобільності робочої сили;
поширеність патерналізму в суспільстві;

соціально-економічні:

модель ринку праці;
співвідношення попиту і пропозиції робочої сили;
ступінь сегментації ринку праці;
комунікативні та транспортні зв’язки між окремими територіальними секторами ринку праці;

політичні. До групи чинників, які сприяють підвищенню рівня трудової мобільності, відносяться:

молодий етнос;
високий освітній та професійний рівень;
традиційні сприятливі настанови на часту зміну місця роботи;
відсутність серед населення сподівань на допомогу держави у випадку втрати роботи чи інших ускладнень на ринку праці;
наявність достатньої кількості вакансій.

Обмежують мобільність робочої сили територіальні чинники, які скорочують потенційну готовність до міграційних переміщень, і соціодемографічні — сімейний стан, вік, малі діти, діти шкільного віку тощо [7, c. 237—239].

Взагалі міграція населення являє собою процес територіального переміщення населення з причин політичного, економічного, соціального, релігійного, особистого характеру. Її кількісним результатом є перерозподіл населення між державами або регіонами однієї країни відповідно до зрушень на ринку праці і в галузевій структурі зайнятих [30, с. 41]. Трудова міграція становить частину загальної міграції і водночас складову трудової мобільності. Вона являє собою переміщення через кордон тих або інших територій робочої сили. Залежно від тривалості розрізняють незворотну (постійну) та зворотну міграцію. Прикладом незворотної міграції є переселення сільських жителів до міст, а зворотної — навчання, робота на іншій території за контрактом тощо. Міграція може бути організованою, яка здійснюється під проводом державних або громадських органів; та неорганізованою, а також вимушеною (біженці або переселенці через аварію на Чорнобильській АЕС чи з інших примусових причин); за напрямами (село — місто, місто — село, село — село, місто — місто); легальною і нелегальною — внутрішньою (в середині однієї країни) й зовнішньою (між країнами) та ін. Структуру загальних міграційних потоків, їх питому вагу, з якої наочно можна уявити її кількісний та якісний характер (орієнтовно, тому що ці пропорції змінюються, хоч і у відносно невеликих розмірах), розроблено Т П. Петровою і дано на рис. 2.3.3.

Рис. 2.3.3. Структура територіального руху населення в Україні [31, c. 47]

Показники міграції складаються з абсолютних (масштаби міграції) і відносних (рівні міграції). Масштаби міграції визначаються: числом вибулих, чисельністю прибулих та їх сукупністю протягом певного періоду. Сальдо міграції — це різниця між кількістю прибулих та вибулих за однаковий період. Рівні міграції визначаються: інтенсивністю міграції по вибуттю—співвідношенням чисельності вибулих до населення регіону; інтенсивністю по прибуттю — відношенням кількості прибулих до населення регіону; рівнем участі населення в міграції — співвідношенням числа мігрантів з чисельністю населення регіону, коефіцієнтом результативності міграції — відношенням різниці прибулих і вибулих до чисельності населення регіону. Всі результати розраховуються за певний період у відсотках. Міграція робочої сили тісно пов’язана з рівнем зайнятості й безробіття. Навіть в умовах відносної рівноваги на ринку праці завжди спостерігається певна кількість незайнятих, котрі переміщуються з однієї місцевості в іншу. Це наочно можна бачити на рис. 2.3.3 (міграції в приватних справах, без зміни постійного місця проживання, вимушені мігранти від 70 до 95 % осіб працездатного віку). Однак чисельність і склад мігрантів рідко збігається з вільними робочими місцями відповідаючої структури. Необхідний певний час на пошук роботи, а це — фрикційне безробіття. Міграція робочої сили пов’язана також зі структурним безробіттям через незбіг якості робочої сили, яка втратила роботу в одному регіоні, з якістю робочих місць у тому регіоні, куди ця робоча сила прибула. На даний час розроблено ряд теорій, які пояснюють причинно-наслідковий зв’язок міграції робочої сили. За їх допомогою на макрорівні поєднуються масштаби, напрями, інтенсивність різних міграційних потоків між регіонами з параметрами соціально-економічного розвитку територій (заробітною платою, рівнем зайнятості, розмірами капіталовкладень, житловими умовами, числом робочих місць та ін.). На мікрорівні вивчається міграційна реакція окремих індивідів, сімей або домогосподарств на зміну тим чи іншим показникам умов життя, важливим з точки зору прийняття рішення на міграцію. Перше теоретичне пояснення причин міграції пов’язано з ім’ям англійського географа Равенстейна, котрий наприкінці ХІХ ст. запропонував теорію «законів міграції». Відповідно до цих законів мігранти, покидаючи регіони з обмеженими можливостями, переміщуються в регіони з більшими можливостями. У виборі нового місця велику роль відіграє віддаленість. Равенстейн припустив, що міські мешканці менше рухаються, ніж сільські і що міграція посилюється внаслідок розвитку транспорту, комунікацій, розширення торгівлі й зростання промисловості. З кінця ХІХ ст. ці закони неодноразово перевірялися і коригувалися. Особлива увага приділялася причинам міграції з точки зору «притягування» і «виштовхування». Концепція «притягування—виштовхування» мігрантів здійснила суттєвий вплив на дослідження селекції міграції, тобто особливостей складу мігрантів. Серед концепцій, пояснюючих поведінку мігрантів на мікрорівні, важливе місце одержала теорія людського капіталу, яка стала основою різноманітних підходів у моделюванні територіальної рухомості населення і робочої сили. Міграція робочої сили як складний соціально-економічний процес визначається різними об’єктивними і суб’єктивними причинами. Їх можна укрупнити в такі групи: природно-кліматичні, демографічні, етнічні, соціальні та економічні. При всій важливості перелічених причин вирішальну роль відіграють соціальні та економічні фактори. Звідси випливають і основні функції міграції — соціальна та економічна. Всю багатогранність соціальної функції міграції можна визначити як намагання завдяки змінам місця проживання повніше задовольняти потреби в доходах, професійному рості, поліпшенні умов праці й життя. Економічна функція міграції пов’язана із забезпеченням певного рівня мобільності робочої сили, її територіальним перерозподілом і забезпеченням кількісної та якісної відповідності між попитом і пропозицією робочої сили різного профілю і кваліфікації в різних районах [5, c. 108—113]. Позитивним аспектом міграції робочої сили є вплив притоку (імміграції) працездатного населення на забезпечення трудовими ресурсами непрестижних галузей економіки та непрестижних робочих місць або вторинного ринку праці. Крім того, прибулі працівники в багатьох випадках мають досвід і навички в роботі, які раніше не застосовувалися місцевими працівниками, але цей досвід сприяє підвищенню продуктивності праці. Відбувається своєрідний обмін досвідом. Водночас еміграція висококваліфікованої робочої сили, особливо науковців, має негативні наслідки. Саме це відбувається в Україні через відсутність роботи, низьку заробітну плату та низький рівень життя. Протягом 1996—1999 рр. з України виїхали 700 докторів і кандидатів наук, чверть з яких — перспективні спеціалісти молодше 40 років [32, с. 57].Втрачаючи людський капітал подібної високої якості, держава несе величезні збитки, втрачаючи перспективи швидкого розвитку. Натомість країна, до якої емігрували вчені, не витрачаючись на підготовку науковців, яка коштує значні гроші, одержує їх готовими. Великий інтелектуальний потенціал України починає працювати на інші держави. Саме для того, щоб регулювати дані процеси, а не кидати їх напризволяще, країна відпрацьовує свою міграційну політику. Міграційна політика — це система правових, фінансових та адміністративних заходів держави і недержавних установ щодо регулювання міграційних процесів з позицій міграційних пріоритетів, кількісного складу міграційних потоків та їх структури. В основу концепції державної міграційної політики покладено наступні принципи. Зовнішня міграційна політика повинна сприяти безпеці країни, а також нарощуванню її економічного потенціалу і зростанню добробуту населення. Її основним пріоритетом у галузі праці є захист національного ринку праці; залучення за необхідністю до країни іноземних фахівців і робітників певного професійно-кваліфіційного спрямування; соціально-правовий захист трудящих-мігрантів.

Основні напрями внутрішньої міграційної політики — це забезпечення свободи територіального пересування населення, а в галузі праці — оптимізації міжрегіонального перерозподілу громадян, виходячи з політики, яка склалася в сфері зайнятості, та стану регіональних ринків праці. Направлення громадян України на роботу в іноземні країни проводиться державною службою зайнятості відповідно до Угод про взаємне працевлаштування громадян. Урядом України укладені угоди про трудову діяльність і соціальний захист громадян, які працюють за межами своїх держав, з урядами Польщі, Чехії, Росії, Білорусі, Молдови, Латвії, Словакії, Вірменії і В’єтнаму. За офіційними даними, у 2000 р. на території іноземних держав тимчасово працювали понад 33 тис. громадян. Водночас біля 6 тис. іноземців працювали в Україні. Розподіл громадян України за віком і статтю, які тимчасово працювали за кордоном, подано в табл. 2.3.4. З табл. 2.3.4 видно, що чисельність офіційно зареєстрованих емігрантів зростає. Переважають серед них чоловіки — 87,6 і 87,4 % від усієї чисельності. Найбільша питома вага вікової групи з 28 до 40 років — 89,9 та 89,7 % найдосвідченіших і працездатніших громадян. Таблиця 2.3.4 РОЗПОДІЛ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ, ЯКІ ТИМЧАСОВО ПРАЦЮВАЛИ ЗА КОРДОНОМ У 1998 ТА 2000 рр., ЗА ВІКОМ І СТАТТЮ, ОСІБ [17, C. 219]

	1998 р.				2000 р.
	Усього	з них за віком			Усього	з них за віком
	Усього	з 18 до 28 років	з 28 до 40 років	40 років і більше	Усього	з 18 до 28 років	з 28 до 40 років	40 років і більше
Чисельність громадян України, які тимчасово працювали за кордоном за наймом, усього	22512	5261	10895	6356	33260	7141	14786	11333
З них чоловіки	19738	4077	9792	5869	29087	5780	13263	10044
жінки	2774	1184	1103	483	4173	1361	1523	1289

У чому полягає ефективність методів державного регулювання зайнятості?
Що таке активна політика держави на ринку праці та які фактори впливають на її характер?
Яка сутність громадських робіт в Україні? Хто здійснює направлення на громадські роботи і хто їх оплачує?
Чому громадяни, зайняті на громадських роботах, законодавством України не відносяться до зайнятих?
Що таке професійна орієнтація, професійна підготовка і перепідготовка незайнятих громадян та підвищення кваліфікації працівників? Який вплив ці заходи мають на зайнятість?
Як вводяться в дію нові робочі місця та зберігаються діючі? Яке значення цих заходів у регулюванні зайнятості населення?
Чому важливою характеристикою робочого місця є його вартість?
Яка сутність самозайнятості населення?
Чому держава не може проводити тільки активну або тільки пасивну політику в галузі зайнятості?
Відповідно до чого розробляються Державна і регіональні програми зайнятості населення? На що спрямовані дані програми?
За рахунок яких коштів здійснюється ДПЗН?
Охарактеризуйте ДПЗН на 2001-2004 рр. (основні завдання, мета Програми, ким затверджена).
У яких випадках, для чого і з яким статусом створюється територія пріоритетного розвитку?
Яке значення і показники трудової активності?
Яка сутність та значення трудової активності?
Що таке трудова мобільність? Яке її значення на ринку праці? Які показники і фактори впливу на трудову мобільність?
Яка сутність і види трудової міграції?
Який зв’язок існує між зайнятістю населення і міграцією?
Які теорії пояснюють причинно-наслідковий зв’язок міграції робочої сили?
Які функції виконує міграція?
У чому полягають позитивні та негативні наслідки трудової міграції?
Що таке міграційна політика держави?

2.4. ОРГАНИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ. ПРОФСПІЛКИ НА РИНКУ ПРАЦІ

Державне регулювання ринку праці й зайнятості є вагомою частиною державного регулювання економічними та соціальними процесами. Його безпосередньо забезпечують органи законодавчої, виконавчої та судової влади різних рівнів, за активною участю профспілок. До загальної організаційної структури управління державою належать:

Верховна Рада України — вищий законодавчий орган, який приймає закони, визначає засади внутрішньої і зовнішньої економічної політики, затверджує загальнодержавні програми економічного, соціального, науково-технічного розвитку, охорони довкілля, формує державний бюджет та приймає інші рішення;
Президент України — для реалізації наданих йому повноважень створює свій апарат — Адміністрацію Президента України, котра аналізує економічні, політичні, соціальні процеси та за результатами аналізу подає Президенту України відповідні пропозиції;
Кабінет міністрів України — вищий орган у системі органів виконавчої влади, який спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади, забезпечує у сфері управління економікою ведення політики в сфері праці, соціального і культурного розвитку;
міністерства, які підпорядковані Кабінету міністрів України і є головною ланкою системи органів центральної виконавчої влади та покликані формувати і реалізувати державну політику у відповідних сферах суспільного життя;
державні комітети, що сприяють міністерствам та уряду в реалізації державної політики;
місцеві державні адміністрації, які є єдиноначальними органами загальної компетенції [2, с. 45—51].

В єдиній системі державного управління економічними та соціальними процесами функціонує інфраструктура ринку праці, яка і забезпечує державне регулювання зайнятості населення.

2.4.1. ІНФРАСТРУКТУРА РИНКУ ПРАЦІ. МІНПРАЦІ УКРАЇНИ Ринкова інфраструктура взагалі та інфраструктура ринку праці як система, зокрема, — це сукупність суб’єктів матеріально-технічного, організаційного, інформаційного, фінансового і правового характеру, які забезпечують безперебійне функціонування ринкового механізму та безперервність процесу. Інфраструктура ринку праці гарантує додержання правопорядку і врахування інтересів усього суспільства та окремих суб’єктів ринкової економіки [33, с. 258]. Мета й основні завдання інфраструктури ринку праці полягають у забезпеченні ефективного функціонування ринку праці і максимальної продуктивної зайнятості населення, підвищенні рівня його гнучкості за рахунок:

своєчасної і достовірної інформації незайнятих громадян, що має забезпечити їм скорочення часу пошуку робочого місця з відповідними умовами праці та задовільним рівнем заробітної плати; інформування роботодавців стосовно наявності необхідної їм робочої сили;
професійного консультування, навчання, перенавчання і підвищення кваліфікації незайнятих громадян;
квотування робочих місць для тих категорій осіб, котрі не здатні на рівних конкурувати на ринку праці;
організації і сприяння розширенню сфери докладання праці в тому числі шляхом зростання втілення гнучких форм зайнятості;
стримання масових неконтрольованих звільнень та запобігання масовому безробіттю;
розвитку і раціонального фінансування заходів активного спрямування;
своєчасного й справедливого соціального захисту безробітних і членів сімей, які знаходяться на їх утриманні;
прогнозування розвитку процесів у якісному та кількісному аспектах на ринку праці та в сфері зайнятості населення, наукового обґрунтування й розробки заходів державної політики щодо регулювання зайнятості;
розробки дієвих механізмів реалізації намічених заходів;
систематичного контролю додержання суб’єктами соціально-трудових відносин законодавства та інших нормативних актів про зайнятість населення.

До інфраструктури ринку праці належать: Міністерство праці та соціальної політики України; система державної служби зайнятості, Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття; суб’єкти підприємницької діяльності посередництва у працевлаштуванні громадян України за кордоном (комерційні біржі працевлаштування), які працюють за ліцензіями Державного центру зайнятості; Науково-дослідний інститут праці й зайнятості населення Мінпраці й Національної академії наук України в м. Києві; Луганський науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин Мінпраці України; Інститут підвищення кваліфікації кадрів державної служби зайнятості. Сюди можуть входити також різні благодійні фонди; комерційні, ліцензовані Державним центром зайнятості, біржі працевлаштування та центри підготовки і профорієнтації кадрів. На рис. 2.4.1 відображено існуючу нині структуру інфраструктури ринку праці й державного регулювання зайнятості населення. До наведеної структури дамо пояснення. Згідно з п. 6 ст. 18 Закону України «Про зайнятість населення» суб’єкти підприємницької діяльності можуть надавати платні послуги, пов’язані з профорієнтацією населення, посередництвом у працевлаштуванні громадян як в Україні, так і за кордоном, але тільки на підставі ліцензії (дозволу). Така ліцензія видається Державним центром зайнятості відповідно до встановленого Кабінетом міністрів України порядку, що показано на рисунку подвійною лінією зв’язку.

Рис. 2.4.1. Структура інфраструктури ринку праці й державного регулювання зайнятості населення

Таким чином, ліцензовані комерційні структури теж стають одним з державних регуляторів зайнятості населення, тобто повноцінною інфраструктурою ринку праці. Однак посередники у працевлаштуванні громадян в Україні та за кордоном можуть здійснювати свою діяльність за умов:

реєстрації у місцевому центрі зайнятості за місцем перебування;
наявності приміщення, яке відповідає умовам санітарних норм, обладнане телефонним зв’язком та наочною письмовою інформацією про послуги, що надаються, та їх вартість;
існування зовнішньоекономічного договору (контракту) з іноземними суб’єктами господарської діяльності про працевлаштування громадян України [28, с. 410].

Між Державним центром зайнятості та центрами Автономної Республіки Крим, обласними, міськими, районними, районними у містах, а також центрами професійної орієнтації, центрами підготовки і перепідготовки кадрів та Інститутом підготовки кадрів державної служби зайнятості діє пірамідальне адміністративне підпорядкування. Верхівкою піраміди є Державний центр зайнятості. На рис. 2.4.1 це відображено однією лінією зв’язку. Не підпорядковані Державному центру зайнятості НДІ праці й зайнятості Мінпраці України, НАН України Луганський НДІ соціально-трудових відносин Мінпраці України та Фонд загальнообов’язкового державного страхування України на випадок безробіття. Але між ними існує постійна ділова співпраця, що показано на рис. 2.4.1 пунктирною лінією зв’язку. Державний центр зайнятості, Луганський НДІ соціально-трудових відносин Мінпраці України, НДІ праці й зайнятості Мінпраці України і НАН України підпорядковані Міністерству праці та соціальної політики України. Міністерство праці та соціальної політики України (Мінпраці України) є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення в життя державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, охорони праці, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, координує діяльність щодо реалізації державних і регіональних соціальних програм, налагодження соціального партнерства. Основні завдання Мінпраці в галузі державного регулювання зайнятості населення такі:

розроблення, обґрунтування, координування та контролювання виконання соціальних програм з питань зайнятості, соціального захисту, соціального страхування населення;
сприяння раціональній, продуктивній і вільно обраній зайнятості, підвищенню якості та конкурентоспроможності робочої сили;
керівництво діяльністю державної служби зайнятості, проведення заходів, пов’язаних з регулюванням ринку праці та трудової міграції;
координація діяльності органів виконавчої влади, спрямованої на регулювання праці, проведення консультацій, організація співробітництва у цьому напрямі з об’єднаннями профспілок і власників, сприяння розв’язанню соціально-трудових проблем на основі принципів соціального партнерства, участь в укладанні колективних договорів, угод;
участь у підготовці та реалізації міжнародних угод, пов’язаних з трудовою міграцією, захистом прав працівників-мігрантів;
організація і здійснення моніторингу у сфері праці, зайнятості, соціального захисту.

Відповідно до покладених на нього завдань у галузі зайнятості Мінпраці здійснює наступні основні функції:

вивчає стан використання трудових ресурсів і розвитку процесів, які відбуваються на ринку праці та у сфері професійного навчання, складає на цій основі прогнози щодо регулювання ринку праці й зайнятості;
сприяє працевлаштуванню населення, розробляє заходи, спрямовані на запобігання масовому безробіттю;
запобігає перетворенню безробіття в довгострокове (хронічне) та застійне, сприяє швидкому працевлаштуванню безробітних;
сприяє створенню додаткових робочих місць для використання праці громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці;
готує пропозиції про визначення територій пріоритетного розвитку;
визначає обсяги і напрями підготовки підвищення кваліфікації та перепідготовки вивільнених з підприємств працівників і незайнятого населення;
регулює міжрегіональний перерозподіл робочої сили в межах національного ринку праці, забезпечує державну підтримку високої мобільності робочої сили;
готує разом із заінтересованими центральними органами виконавчої влади пропозиції щодо формування державної політики у сфері зовнішньої трудової міграції, розробляє механізм соціального, економічного та правового захисту громадян, які від’їжджають працювати за кордон по найму [34, с. 3—6].

У своїй діяльності Мінпраці України співпрацює з Міністерствами економіки, фінансів, юстиції, закордонних справ, внутрішніх справ та іншими як центральними, так і регіональними органами виконавчої влади. До складу Мінпраці України входить також Державна інспекція праці, створена постановою Кабінету міністрів України в серпні 1996 р. Вона здійснює контроль за додержанням законодавства про працю на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності. Державна інспекція є структурним підрозділом центрального апарату Мінпраці й територіальних управлінь праці. Територіальні інспекції мають у своєму складі державних інспекторів праці, а у містах, які налічують понад 500 тис. жителів, створюються структурні підрозділи територіальної інспекції. Вони здійснюють контроль з таких питань:

про трудовий договір і ведення трудових книжок;
про робочий час та час відпочинку;
про оплату праці, гарантії й компенсації;
про укладання та виконання галузевих угод, колективних договорів;
про трудові відносини у разі банкрутства і приватизації підприємств;
про відшкодування шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, які пов’язані з виконанням трудових обов’язків;
про працю жінок, молоді, інвалідів та інших категорій громадян, що потребують соціального захисту;
про трудову дисципліну і матеріальну відповідальність працівників;
про виплати працівникам допомоги з державного фонду соціального страхування.

2.4.2. СИСТЕМА ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ УКРАЇНИ Безпосереднім провідником державної політики зайнятості і стрижнем інфраструктури ринку праці є система державної служби зайнятості. Про те, чому вона є саме системою, наочно ілюструє наведена на рис. 2.4.1 схема інфраструктури. Взагалі державна служба зайнятості є підсистемою системи інфраструктури ринку праці. Але в даному випадку ми виокремлюємо її і розглядатимемо як самостійну систему з метою з’ясування її ролі в тих процесах, які відбуваються в державному регулюванні зайнятості. Історія виникнення подібних служб така. На першій сесії Міжнародної конференції праці в 1919 р. було прийнято два документи — угоду і рекомендації стосовно безробіття. Вони мали на меті звести до мінімуму негативні наслідки безробіття і надати допомогу безробітним. У прийнятих документах розглядалися два головних засоби дій: працевлаштування та страхування на випадок безробіття. Тоді ж і були створені перші бюро працевлаштування з безкоштовним наданням послуг безробітним, які одержали назву біржі праці. Такі служби були державними гуманітарними інститутами з незначним впливом на регулювання зайнятості населення. Їх еволюція відбулася шляхом поступового підвищення цього впливу. Державна служба зайнятості України виникла не на порожньому місці. Архівні дані свідчать про те, що 1 листопада 1917 р. Центральна Рада призначила Генеральним секретарем праці УНР М. В. Порша. 17 грудня того ж року в робітничо-селянському уряді України Народним секретарем праці став М. О. Скрипник, який згодом був обраний головою Уряду. У 20-ті роки в Радянському Союзі, в тому числі і в Україні, для роботи з безробітними були створені біржі праці, які мали обмежені функції — сприяння у працевлаштуванні та сплата допомоги. З тих часів органи праці України неодноразово реорганізовувалися. При цьому розширювалися і звужувалися їх функції, змінювався статус. Але постійно в їх складі були структури, котрі займалися безробітними і працевлаштуванням громадян. З 1956 по 1976 р. в Україні існував Комітет по трудових ресурсах при Раді Міністрів України. У 1976 р. на його основі було створено Державний комітет Ради Міністрів України по праці, а невдовзі — Державний комітет УРСР по праці (Держкомпраці) як вищий орган державного управління, очолений М. О. Пантелєєвим, котрий вніс багато нового в організацію його діяльності. До складу Держкомпраці України зі статусом середньої ланки увійшло Центральне бюро працевлаштування, яке згодом було перетворено в систему Республіканського центру зайнятості та профорієнтації населення. Вже в самій назві цієї структури закладені значно ширші функції, ніж у попередніх. Тільки основних напрямів його діяльності було близько 20, в тому числі й такий, як планове постачання робочої сили у недостатньо розвинуті райони Далекого Сходу і Сибіру. Однак перехід до ринкових економічних відносин і зміна галузевої структури економіки вимагали докорінної зміни спрямованості в діяльності існувавшої тоді служби працевлаштування. Необхідно було здійснити широкомасштабний міжгалузевий і міжтериторіальний перерозподіл робочої сили з принципово нових причин (безробіття, зміна форм власності, банкрутство суб’єктів господарювання тощо) і на зовсім інших засадах (виникнення прошарків населення, які не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, різні умови працевлаштування залежно від причин безробіття і т.п.), а також оперативно здійснювати сумісництво наявної якості робочих місць з наявною якістю робочої сили. У грудні 1990 р. постановою Ради Міністрів УРСР була створена республіканська, а з початку 1994 р. — державна служба зайнятості. Первинна база, на якій створилася служба, ні кількісно, ні якісно не відповідала завданням, поставленим перед нею. Чисельно вона налічувала 2200 працівників, тобто на одного працівника служби припадало майже 24 тис. жителів, що в 20 разів перевищувало аналогічні показники, які на той час існували у Швеції та Німеччині. Матеріальна база була вкрай обмежена, приміщень не вистачало. А вже у 2002 р. служба налічувала понад 15 тис. співробітників і мала, хоч ще й недостатню, але вже відносно задовільну матеріально-технічну, інформаційну і видавничу базу. Діяльність ДСЗ базується на таких міжнародних принципах:

безкоштовність наданих послуг;
доступність, тобто надання послуг у рівній мірі всім суб’єктам ринку праці, як тим, хто шукає роботу, так і тим, хто шукає робочу силу;
добровільність — відсутність будь-якого примушення у трудовому посередництві;
рівність — надання послуг усім громадянам без будь-якої дискримінації;
відкритість — надання повної інформації щодо працевлаштування, вільних робочих місць, діючих законодавчих актів стосовно зайнятості й безробіття.

Відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» (ст. 19) ДСЗ виконує наступні функції:

аналізує і прогнозує попит та пропозицію на робочу силу, інформує населення й державні органи управління про стан ринку праці;
консультує громадян, власників підприємств, установ і організацій або уповноважені ними органи, які звертаються до служби зайнятості, про можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, про вимоги, що ставляться до професій, та з інших питань, корисних для сприяння зайнятості населення;
веде облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування;
надає допомогу громадянам у підборі підходящої роботи і власникам підприємств, установ та організацій або уповноваженим ними органам у підборі необхідних працівників;
організує при потребі професійну підготовку й перепідготовку громадян у системі служби зайнятості або направляє їх до інших навчальних закладів, що ведуть підготовку і перепідготовку працівників, сприяє підприємствам у розвитку та визначенні змісту курсів навчання і перенавчання;
надає послуги по працевлаштуванню та професійній орієнтації громадянам, які бажають змінити професію або місце роботи, вивільненим працівникам і незайнятому населенню;
реєструє безробітних та надає їм допомогу у межах своєї компетенції;
бере участь у підготовці перспективних і поточних програм зайнятості та у розробці заходів щодо соціальної захищеності різних груп населення.

Державна служба зайнятості має право:

одержувати від підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності статистичні дані про наявність вільних робочих місць, характер й умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників;
розробляти і вносити на розгляд місцевих адміністрацій пропозиції про встановлення для підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності квоти прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту й не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, та направляти таких громадян для їх працевлаштування;
направляти для працевлаштування на підприємства, в установи й організації всіх форм власності за наявності там вільних робочих місць громадян, які звертаються до служби зайнятості відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки;
направляти безробітних громадян за їх бажанням на громадські роботи;
оплачувати вартість професійної підготовки осіб, працевлаштування яких потребує нової професії або спеціальності;
подавати в установленому законом порядку допомогу по безробіттю, припиняти і відкладати її виплати;
стягувати з підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності суми прихованих або занижених обов’язкових зборів;
компенсувати до 50 % витрат суб’єктам господарської діяльності на перепідготовку працівників, які підлягають скороченню у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці за умов їх працевлаштування.

Однак з прийняттям змін до Закону України «Про зайнятість населення» після набуття чинності Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» ці функції і права ДСЗ мають бути дещо змінені. Для виконання перелічених функцій побудовано відповідну структуру Державного центру зайнятості (ДЦЗ), Центру Кримської автономії, обласних і районних центрів зайнятості. Так, ДЦЗ складається з відділів:

соціально-економічного та фінансового прогнозування;
статистики й аналізу соціального захисту від безробіття;
інформації та зв’язку з громадськістю;
організаційно-методичного забезпечення надання соціальних послуг населенню і роботодавцям;
організаційного та методичного забезпечення профорієнтаційної роботи та професійного навчання;
міграції та міжнародного співробітництва;
впровадження і супроводження інформаційно-аналітичних систем;
організації роботи виконавчої дирекції Фонду;
доходів та фінансового забезпечення;
роботи з кадрами і питань державної служби;
юридичного відділу;
контрольно-ревізійного;
розробки та впровадження нових технологій;
капітального будівництва та розвитку матеріально-технічної бази;
бухгалтерського обліку;
загального відділу.

У центрі зайнятості Кримської автономії, обласних, міських, районних центрах назва відділів може бути аналогічною, але залежно від чисельності апарату центрів деякі з них об’єднуються в один відділ. Однак структура будь-якої організації не може бути назавжди постійною. Змінюються поточні плани і стратегічні задачі і як похідна від них, змінюється структура. Відділи Державного центру зайнятості для виконання вищеназваних функцій мають бути укомплектовані такими спеціалістами, як економісти, соціологи, юристи, психологи, фахівці з комп’ютерної справи й інформатики, бухгалтери та інженери. Але спеціальної освіти недостатньо. Для тестування, підготовки і перепідготовки кадрів державної служби зайнятості в її складі знаходиться Інститут підготовки кадрів ДСЗ, де всі спеціалісти проходять через певні терміни перенавчання. Фахівці, які безпосередньо спілкуються з громадянами, котрі з різних питань звертаються до органів ДСЗ, повинні проходити спеціальні тести на вміння спілкуватися з людьми будь-якого характеру і соціального статусу. Як і кожна система управління, ДСЗ має основні показники своєї діяльності. До них належать:

чисельність громадян, які звернулися до органів ДСЗ з різних питань за звітний термін (місяць, квартал, рік);
кількість наданих громадянам послуг (консультаційних, профорієнтаційних, навчання, перенавчання і підвищення кваліфікації, допомоги у відкритті своєї справи тощо);
число громадян, яким сприяли у працевлаштуванні, та їх питома вага серед тих, хто звернувся з цього приводу;
організація громадських робіт і кількість задіяних на них громадян;
стан використання коштів Фонду на активні й пасивні заходи.

Крім того, діяльність органів ДСЗ оцінюється рівнем зайнятості й безробіття, виконанням у цілому Державної та регіональних програм зайнятості, чисельністю навчання і перенавчання спеціалістів усіх ланок служби, вмінням прогнозувати кон’юнктуру ринку праці, характер і тенденції процесів на ньому і приймати упереджувальні заходи.

2.4.3. ПРОФСПІЛКИ НА РИНКУ ПРАЦІ Профспілки є головним суб’єктом соціального партнерства й основним виразником соціально-трудових інтересів найманих працівників. Профспілковий рух породжено ринком. Перші профспілки виникли у 1792 р. в бавовняно-переробній промисловості Англії і через деякий час стали масовим самоврядним об’єднанням працівників для захисту і представництва їх соціально-трудових інтересів. Звідси і ті функції, які виконують сучасні профспілки в суспільстві, а саме:

забезпечення захисту економічних і соціальних інтересів найманих працівників у процесі праці;
соціальний захист інтересів найманих працівників поза межами виробництва (у побуті, в період відпочинку, в умовах тимчасової непрацездатності тощо).

Таким чином, профспілки є самоврядною колективною організацією, першочергове завдання якої полягає у поліпшенні фінансових і нефінансових умов зайнятості її членів. Отже, розвинуті профспілки мають і значний вплив на регулювання зайнятості. В їх діяльності виділяється три основні проблеми:

формування цілей і політики профспілок;
процес переговорів, який визначає ступінь досягнення цілей;
вплив профспілкової активності на рівень і структуру заробітків, розподілу доходів, зайнятості, обсягу виробництва і продуктивності [10, с. 164].

Ступінь охоплення працівників профспілковим рухом називається рівнем юніонізації. Він залежить від двох факторів, як і на будь-якому ринку: від попиту на членство та пропозиції послуг профспілок. Попит, як відомо, залежить від «ціни», тобто від початкових і щомісячних внесків і від того, скільки часу у працівника може займати участь у профспілках. У даному випадку діє ринковий закон попиту і пропозиції: чим вище «ціна», тобто затрати індивіда на членство в профспілці, тим менше попит, і навпаки. Профспілки, безумовно, не можуть надавати послуг задарма. Вони несуть витрати на проведення колективних переговорів, контроль за виконанням рішень, на страйки тощо. Тому можна передбачити, що за інших рівних умов конкретна профспілка може запропонувати тим більші послуги й охопити більше працівників, чим вища ціна цих послуг. І криві попиту та пропозиції матимуть звичайний вигляд (рис. 2.4.2). Розглянемо, чим зумовлюється положення кривих попиту (D) і пропозиції (S). По-перше, крива D визначається такими здобутками, які працівник очікує від профспілки. Так, якщо різниця в заробітній платі члена і не члена профспілки зростає на користь члена профспілки, то за інших рівних умов попит перемісться вправо і чисельність працівників, які входять до профспілки, зросте (U0). По-друге, якщо, наприклад, зміниться відношення суспільства до профспілок і законодавство захистить працівника від звільнення, то знов-таки попит до послуг профспілки зросте, а з ним і рівень юніонізації U0.

D — крива попиту працівників на членство у профспілці S — крива пропозиції послуг профспілки

Рис. 2.4.2. Криві попиту і пропозиції на ринку послуг профспілок

З боку пропозиції все, що впливає на організаційні витрати, впливає і на положення кривої пропозиції. Наприклад, прийняття законодавства, яке полегшить вступ до профспілки, зрушить криву пропозиції S вправо і рівень юніонізації U0 зросте. І, навпаки, зміни, які ускладнюють організацію працівників у профспілці, перемістять криву пропозиції вліво і рівень юніонізації U0 знизиться. Таке нині спостерігається на багатьох приватних підприємствах України, де роботодавці під різними приводами чинять перешкоди утворенню профспілкових організацій всупереч діючому законодавству. Розглянемо вплив профспілок на заробітну плату і зайнятість. На будь-якому підприємстві є члени профспілки і не члени профспілки. Припустимо, що заробітна плата у членів профспілки під тиском профспілок вища і складає Wu, а у не членів профспілки — менша — Wn. Якщо різниця в заробітній платі пояснюється виключно причетністю до профспілок, тоді відносна перевага в заробітній платі R, яку профспілки забезпечили своїм членам, буде визначена за формулою: (2.4.1) Припустимо, що два сектори (рис. 2.4.3) — профспілковий (а) і непрофспілковий (б) — спочатку представляють не членів профспілок, які працюють на одному й тому ж підприємстві, скажімо в різних цехах. У такому випадку працівники пересуватимуться між секторами доти, поки заробітна плата у них не зрівняється і криві попиту і пропозиції приймуть вигляд відповідно Du і Dn та Su і Sn, а рівноважна ціна заробітної плати буде Wuо = Wnо при зайнятості відповідно Luо і Lnо. Тепер припустимо, що профспілки зуміли залучити в секторі «а» працівників до своїх лав і підняти їм заробітну плату до рівня Wu1. Підвищена заробітна плата викличе скорочення зайнятих до рівня Lu1. У секторі виникло безробіття, яке дорівнюватиме Lu1 Lu2. У цих безробітних є можливість знайти роботу в секторі «б». Якщо вони туди перемістяться, то криві пропозиції в обох секторах змістяться до Su1 і S/n. Безробіття в секторі «а» припиниться. Однак зайва пропозиція праці в секторі «б» при старій заробітній платі Wuо впливатиме на зниження цієї заробітної плати, внаслідок чого вона повинна прийти до величини, рівної W/n, але при вищому рівні зайнятості L/n.

а) профспілковий сектор б) непрофспілковий сектор

Рис. 2.4.3. Вплив профспілок на заробітну плату і зайнятість

Таким чином профспілки зуміли забезпечити підвищення заробітної плати своїм членам і зберегти їм робочі місця. Але при цьому деякі члени профспілки перемістилися на роботу з меншою заробітною платою в сектор, котрий не охоплено профспілковим рухом. Через таке переміщення знизилася заробітна плата і в не членів профспілки, які раніше працювали в секторі «б». Відносну перевагу в заробітній платі в секторі «а» можна розраховувати за формулою 2.4.1, а дійсний абсолютний ефект (А) визначити так: (2.4.2) Дослідження, проведені в країнах Європи і США, свідчать про те, що членство в профспілках забезпечує перевагу в заробітній платі від 10 до 20 %, хоч по країнах і галузях ці оцінки значно відрізняються . Так, у США ця різниця складає від 2 до 50%, а у Великобританії — до 25 % [10, с. 185]. Профспілки і страйк. Страйк — це крайня форма протесту профспілок, тобто намагання відмовити в праці роботодавцю всіх членів профспілки у разі відсутності поступок роботодавця профспілкам у переговорах. Відомо багато моделей колективних переговорів і страйкової активності. Найбільше розповсюджена модель Чемберлена, яка визначає силу переговорних позицій сторін (СПП). СПП — це здібність забезпечити угоду з опонентом на своїх умовах. СПП сторін, які ведуть переговори, можна визначити за такими формулами: (2.4.3) (2.4.4) У формулі 2.4.3 чисельник становить втрачений фірмою у випадку страйку прибуток, який залежить від тривалості й вірогідності початку страйку. Знаменник — це зниження рівня корисності для профспілки (W або L) порівняно з тим, який, можливо, готовий був би надати роботодавець, щоб запобігти страйку. В даній моделі лише знаменник у формулі 2.4.3 може бути розрахований достатньо точно. Всі інші показники оцінюються сторонами на підставі доступної їм неповної інформації. Очевидно, одна із сторін готова погодитися на пропозиції іншої, якщо СПП протилежної сторони більша за одиницю. Тобто для того, щоб відбулася угода, необхідно, щоб «затрати непогодженості» були вищі за «затрати погодженості». Тактика, яка збільшує «затрати непогодженості» є тактикою примусовості. А якщо тактика переговорів знижує затрати прийняття пропозиції, вона називається тактикою переконання. Модель переговорів Хікса. Передбачається, що наймач і профспілка домовляються лише про заробітну плату. З точки зору наймача, чим триваліший страйк, тим більші втрати. Тому зі зростанням тривалості страйку наймач буде готовий надавати все більшу заробітну плату. Така залежність відображається кривою поступок наймача — ЕС (рис. 2.4.4).

Рис. 2.4.4. Модель переговорів Хікса

З боку профспілки вимоги щодо підвищення заробітної плати можуть дещо зростати або залишатися на одному рівні на початку страйку, тому що страйк дорого обійдеться і самим страйкарям. Ці зміни відображаються кривою суперечності профспілок — UR. З продовженням страйку вимоги профспілки знижуються, а готовність наймача йти на поступки зростає. Нарешті, в крапці перехрещення кривих ЕС і UR страйк при його тривалості ОSo може бути припинено і зростання заробітної плати становитиме Wo.

Якби кожна із сторін заздалегідь знала б, як виглядають криві ЕС та UR, то вони могли б відразу ж дійти згоди на зростання заробітної плати до рівня Wo, не застосовуючи крайніх заходів, і обидві сторони запобігли б втрат від страйку. Якщо таку угоду можна укласти відразу, навіщо ж тоді страйкувати? Одна з причин цього — недосконала інформація. Жодна із сторін не може сказати, як виглядатиме крива протилежної сторони. Друга причина полягає в тому, що для посилення переговорних позицій і для збереження страйку як ефективного засобу погрози роботодавцеві профспілки мають хоча б іноді на ділі використовувати цей засіб. Страйк, таким чином, служить укріпленню позицій профспілок на майбутніх переговорах і для підтримки солідарності працівників. Політична модель страйкової активності Ашенфельтера-Джонсона. Основна ідея її полягає в тому, що насправді переговорний процес здійснюється трьома сторонами. Одну сторону представляє наймач, а іншу — профспілкові лідери і рядові члени профспілки, інтереси яких можуть не збігатися. Якщо рядові члени профспілки занепокоєні переважно своєю зарплатою та умовами праці, то функціонерів профспілки, передусім, хвилює їх особисте становище у профспілці, а значить, і благополуччя всієї організації. Профспілкові лідери, які ведуть переговори з роботодавцями, краще повідомлені про реальний стан фірми, ніж рядові члени. Тому вони більше уявляють, на які поступки може піти роботодавець. Якщо реальне підвищення заробітної плати нижче того, що вимагають рядові члени профспілки, то у профлідерів є два виходи з цього становища. З одного боку, вони можуть спробувати переконати рядових членів профспілки в тому, що остання пропозиція наймача — єдино можлива. В такому випадку лідерів можуть звинуватити у змові з роботодавцем і усунути з посади. З іншого боку, лідери профспілки можуть повернутися до працівників після невдалих переговорів і закликати їх почати страйк. У цьому випадку вони виглядатимуть в очах працівників, як сильні й рішучі. Через деякий час працівники знизять свої вимоги, й угода буде досягнута. Профлідери збережуть своє становище, а профспілка продемонструє себе як сильна організація. Лідери будуть задоволені, хоч рядові члени понесуть через страйк певні втрати. Ця модель дає пояснення частоти і тривалості страйку (див. рис. 2.4.4). Ашенфельтер і Джонсон використали свою модель для пояснення того, чому зростання безробіття супроводжується зниженням страйкової активності. Відповідно до цієї моделі збільшення безробіття викликає зменшення вимог стосовно підвищення заробітної плати, тому що працівники не можуть розраховувати на якусь тимчасову роботу в період страйку і тому не будуть завищувати свої первісні вимоги. Тривалість страйку у цьому випадку скоротиться. Вказані моделі переговорів і страйкової активності мають практичне значення в сфері управління зайнятістю і ринком праці. Наочний приклад останньої моделі Ашенфельтера-Джонсона в Україні — це шахтарські страйки, коли між профспілками і стачкомами, очолюваними профспілковими ліде- рами, нерідко виникали суперечки, які призводили до небачених досі колізій: половина копальні працює, а половина — страйкує. Дослідження виявили, що на рівень страйкової активності впливає зміна рівня заробітної плати і цін, а також норми прибутку, який отримує роботодавець. Таким чином, у сучасній економічній теорії існує два погляди на можливі наслідки діяльності профспілок. Неокласична теорія, яку в даному випадку представляє Різ, стверджує: діяльність профспілок спричиняє виникнення різниці в рівні заробітної плати, а також знижує розподіл ресурсів в економіці, зменшуючи обсяги виробництва і зайнятості. Інституціоналісти Фрімен і Медоф підкреслюють, що у профспілок є «два обличчя». Перше відображається моделлю монопольної влади. Друге обличчя, де профспілки виступають у ролі «голосу колективу», інституціональною моделлю. Відповідно до останньої профспілки можуть позитивно впливати на продуктивність. Зростання продуктивності, в свою чергу, зрушує криву попиту на працю вправо в юніонізованій галузі, адже збільшується граничний продукт праці. Якщо дотримуватися цієї теорії, то висновки попередньої ставляться під сумнів [10, с. 172—180]. Єдиного погляду на діяльність профспілок поки немає. Роль профспілок на ринку праці як суб’єкта соціального партнерства, закріплена в законі України «Про зайнятість населення». В ст. 21 зазначається, що профспілки беруть участь у розробці державної політики зайнятості, відповідних законодавчих актів України і рішень виконавчих органів відповідних рад. Профспілки, власники підприємств або уповноважені ними органи проводять спільні переговори з проблем зайнятості. Однак головним законом, який регулює діяльність профспілок, є Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Він регулює правові засади, визначає особливості діяльності профспілок. Членами профспілок можуть бути особи, які працюють на підприємствах, в установах або організаціях незалежно від форм власності й видів господарювання. Законодавство про профспілки складається з Конституції України, згаданого вище Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», Закону України «Про об’єднання громадян», Кодексу законів про працю України, Закону України «Про соціальне партнерство», Закону України «Про колективні трудові спори» та інші законодавчі акти. У зв’язку з переходом України від планової централізованої економіки до децентралізованої ринкової економіки профспілки докорінно змінюють свої функції і принципи діяльності на:

визначення профспілок як організацій захисту людей праці на відміну від організацій комуністичного виховання;
«роздержавлення» профспілок, конструктивну відповідальність, опозицію владі й роботодавцям на відміну від тісного співробітництва з державою;
нове політичне визначення профспілок у суспільстві;
проголошення нейтральності до політичних партій і рухів;
зміну централістської побудови профспілок на федера- тивну;
проведення ефективної освітньої діяльності та профспілкового навчання, а також колективних угод і страйків.

Головним завданням профспілок України стає соціальний захист людей праці [35, с. 14]. Формування нових профспілок в Україні стикається з багатьма протиріччями і проблемами. Головними протиріччями є наступні. Перше протиріччя пов’язано з тим, що підвищення ставок заробітної плати, за що борються профспілки, може призвести до збільшення рівня безробіття в Україні. Друге протиріччя пов’язано з різницею в рівнях заробітної плати працівників різних галузей, навіть якщо вони виконують однакову роботу, за умови об’єднання їх у профспілки за професійною або галузевою ознакою. Третє протиріччя зумовлено боротьбою профспілок за поліпшення рівня життя, згідно з якою до колективних угод включаються пункти про техніко-технологічне переозброєння виробництва, зменшення сфери використання ручної праці тощо. Проте така вимога нерідко призводить до скорочення чисельності працівників і суперечить вимозі забезпечення зайнятості. Четверте протиріччя полягає в тому, що, сприяючи участі трудящих в управлінні виробництвом, створюючи своєю діяльністю передумови формування стабільних механізмів узгодження інтересів і запобігання конфліктам, профспілки мимоволі послаблюють свою роль у виробництві. Нині у багатьох країнах трудящі перестають відчувати потребу у профспілках. Частка працівників, які беруть участь у різних об’єднаннях, поступово зменшується. За даними ООН, у 1989-1990 рр. лише 12 % робочої сили було об’єднано в профспілки у Франції, 16 % — в Іспанії, 17 % — у США, 26 % — у Швейцарії, 42 % — у Великобританії. Основними проблемами профспілкового руху в Україні є:

постійне зниження рівня довіри до профспілок взагалі;
незацікавленість чи неспроможність профспілок організувати працівників у приватних фірмах;
недостатня підтримка профспілками тих, хто втратив роботу [6, с. 225—257].

Саме через загострення останніх двох проблем профспілки переважно і втрачають довіру. Для координації позицій соціальних партнерів була створена Національна Рада соціального партнерства як консультативний орган, що бере участь у підготовці законів і законодавчих актів у галузі соціального партнерства. Рада складається із 66 членів по 22 представники від профспілок, спілок підприємців і Уряду. Як підсумок даної теми слід зазначити, що вплив профспілок на зайнятість є неоднозначним навіть для їх членів. Тому державне регулювання зайнятості має враховувати цей вплив окремо в кожному конкретному випадку. Водночас сильні й організовані профспілки є дійовою противагою тим роботодавцям, які в гонитві за прибутками нехтують законами. В даному випадку державні органи мають плідно співпрацювати з профспілками.

У чому полягає сутність, мета і завдання інфраструктури ринку праці?
Які суб’єкти належать до інфраструктури ринку праці?
Який існує взаємозв’язок у системі інфраструктури ринку праці?
Які основні функції і завдання Міністерства праці та соціальної політики України?
Що є правовою основою створення та діяльності ДСЗ?
На яких міжнародних принципах базується діяльність ДСЗ?
Які функції і права ДСЗ?
Яку структуру має ДЦЗ і чим вона визначається?
Від чого залежить ступінь юніонізації?
Який вплив профспілки здійснюють на зайнятість?
Які Вам відомі моделі переговорів і страйку та в чому полягає сутність кожної з них?
Чим зумовлюється і в яких межах визначається роль профспілок на ринку праці України?
Які Ви знаєте протиріччя і проблеми в діяльності профспілок України та які їх наслідки?
Для чого існує Національна рада соціального партнерства?

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ЕКОНОМІКИ І ЗАЙНЯТІСТЬ НАСЕЛЕННЯ

3.1. РОЛЬ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ У РОЗВИТКУ СУЧАСНОГО СВІТУ

ХХІ століття знаменується тим, що значно посилилася взаємозалежність країн, включаючи економіку, соціальну сферу, екологію, культуру тощо. Ці взаємозалежність і взаємопроникнення, які отримали термін «глобалізація» , все більше визначають стан і напрями розвитку країн. У процесі вивчення курсу даний термін згадувався неодноразово, і це зрозуміло, адже глобалізація здійснює суттєвий вплив на соціально-трудові відносини, національні ринки праці й зайнятість населення. Невипадково виник потужний рух антиглобалістів. Очевидно, що глобалізація несе як позитивні, так і негативні тенденції, котрі слід знати і реагувати на них певним чином. Що ж таке глобалізація? В чому конкретно полягають її сутність і роль у розвитку світового співтовариства? Які переваги і недоліки в розвитку окремої країни вона несе з собою? Розглянемо ці питання. 3.1.1. СУТНІСТЬ І РОЛЬ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ Глобалізація як процес народилася не в останні десятиліття. Сам термін «глобалізація» виник понад 400 років тому, але все більш поширеного використання він набув всередині минулого століття. Це — об’єктивний, необхідний процес, який супроводжує людство протягом його історії. Водночас це — процес суспільний, який відбувається в діяльності та взаємовідносинах індивідів, різних соціальних груп і прошарків, націй і цивілізацій. Він пов’язаний безпосередньо з їх цілями та інтересами. Глибоко досліджувати глобалізацію почали відносно недавно, але досить інтенсивно — лише основних шкіл з цієї проблематики налічується шість [36, c. 12]. Нині існує багато визначень глобалізації як процесу. Одне з них таке: глобалізація — процес, рухомий новими технологіями в галузі електронної комунікації і транспорту, котрий дає можливість інформації, людям, капіталам і товарам перетинати кордони і швидко досягати будь-яких кутків планети [37, c. 2]. Це визначення, на наш погляд, достатньо відображає характер і сутність процесу глобалізації. Протягом останніх десятиліть глобалізація проявилася і досліджувалась як ключова тенденція світогосподарського розвитку. Із тенденції вона починає переростати у всепоглинаючий процес, структуризація якого дана українськими вченими Д. Г. Білорусом, Д. Г. Лук’яненком, А. М. Поручником і представлена на рис. 3.1.1. Сучасна економічна енциклопедія так трактує глобалізацію: Глобалізація як категорія відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межі державних кордонів і з 60-х років минулого століття набуває форм постійного і неухильно зростаючого переплетення національних економік. У той період глобалізація характеризувалася, насамперед, перманентністю темпів зростання світової торгівлі та валового внутрішнього продукту в усіх розвинутих країнах. Глобалізація проявляється у широкому проникненні компаній в економіку зарубіжних країн за допомогою експорту, а за допомогою іноземних інвестицій у відкриття заводів з виробництва комплектуючих виробів, виробничих підприємств або дочірніх фірм зі збуту продукції. Таким чином компанії одержують додаткові можливості для збуту, який стримується через недостатні розміри внутрішнього ринку окремої країни. Цим вони зменшують свою залежність від єдиного внутрішнього ринку при отриманні прибутку. Глобалізація в сучасному вигляді стала можливою і набула додаткової активності завдяки інвестиціям на фінансових ринках. Наприклад, вона дає змогу інвесторам, скажімо в Лондоні, купити акції або цінні папери безпосередньо в японських брокерів у Токіо, не звертаючись до посередників. Розвитку глобалізації сприяють й інші чинники. Так, технічний прогрес у сфері транспорту і зв’язку зумовлює, зокрема, зменшення витрат на здійснення трансакцій. Серед економічних факторів важливу роль відіграє поступове зниження обмежень у торгівлі товарами. Цьому сприяють світові організації торгівлі (СОТ), лібералізація ринку капіталів на основі впровадження та поширення конвертованості національних валют.

Рис. 3.1.1. Структуризація глобалізаційного процесу [36, с. 13]

Вихідним пунктом аналізу глобалізації є теза, яка стверджує, що глобалізація — це прогресуючий розподіл праці у світовому масштабі, котрий досяг досить високого рівня. Це виявляється у посиленні конкуренції на товарних ринках через стимулювання міжнародного торгового обміну внаслідок політики лібералізації торгівлі. У галузі фінансових послуг ідея глобалізації виражає також тенденцію злиття традиційно відокремлених ринкових сегментів, наприклад, ринків кредитних ресурсів та капіталів внаслідок використання заставного права. У кінцевому підсумку виникає більше можливостей для подріблення виробничих процесів та перенесення окремих ступенів виробництва в інші місця з нижчими порівняльними витратами і перевагами. Виявом інтенсифікації торгівлі та мобільності капіталів є потрапляння порівняних факторів виробничої нерухомості під тиск пристосування. Роль глобалізації в цьому процесі визначається теоремою Столпера-Самюельсона, згідно з якою збільшення відносної ціни товару дає можливість (у разі виробництва цього товару) підвищувати ціну окремого фактора, котрий інтенсивно використовувався, та знижувати її на той фактор, який не використовувався інтенсивно. Відповідно до цієї теореми виникає необхідність у відносному знижені порівняно менш продуктивного за поділ праці чинника виробництва. У розвинутих країнах це, передусім, — малокваліфікована робоча сила у випадку, коли країни з низькими доходами розширюють пропозицію трудомістких продуктів і зменшують відносні ціни на ці товари. Якщо для міжнародного вирівнювання цін за факторами виробництва існують перешкоди, то погіршуються шанси надання роботи малокваліфікованим працівникам в індустріальних країнах. Щодо держав з низькими доходами, то глобалізація відкриває в них можливості для більшої зайнятості та вищої реальної заробітної плати. За даними ГАТТ/СОТ, за останні 30 років темпи розвитку світової торгівлі значно випереджають темпи світового виробництва. Водночас потік прямих іноземних інвестицій приблизно в 3—4 рази перевищує темпи зростання торгівлі, що забезпечує підвищення зайнятості в країнах зі значними обсягами інвестицій. Прямі іноземні інвестиції, які дають можливість розширити зайнятість і зменшити безробіття, особливо доцільні, коли йдеться про іноваційні виробництва, про створення стратегічних форм кооперації підприємств, насамперед, у сфері досліджень та розвитку. Водночас різні шляхи глобалізації взаємно доповнюються, прискорюючи тим самим цей процес. Країни з різною факторною оснащеністю (згідно з профілем спеціалізації, який по-різному формується) відповідають різним інтересам у глобалізаційних стратегіях мультинаціональних корпорацій. Підприємницькі можливості вибору можуть обмежуватися інтервенціями політико-економічного характеру. Так, певний час у країнах, що розвиваються, заборонялося перевищувати участь іноземного капіталу у власності вітчизняних підприємств. Тоді потенційні іноземні інвестори вдалися до інших заходів глобалізації. Розвиток глобалізації сприяє створенню єдиного глобального ринку, основні контури якого окресляться в першій чверті ХХІ ст. У цьому заінтересовані, передусім, провідні розвинуті країни, які в боротьбі за світову гегемонію створили великі інтеграційні об’єднання ЄС, АТЕС та ін. Як головні складові глобального ринку нині формуються Європейський, Американський та Азіатсько-Тихоокеанський континентальні ринки. Водночас за участь у процесах глобалізації змагаються країни, які розвиваються, і держави з перехідною економікою, зокрема Росія, Україна, Казахстан та ін. Однак для ефективного входження їх у глобальний ринок їм необхідно досягти високого рівня конкурентоспроможності національних економічних систем, перш за все національної робочої сили. Зростання суспільного виробництва і міжнародної торгівлі ускладнює економічне середовище, поглиблює світову системну кризу. Особливо це стосується вичерпання можливостей необмеженого екстенсивного розвитку і небезпеки катастроф. Людство постало перед необхідністю переведення виробничого розвитку в планетарному масштабі на «нульовий цикл», науково-обґрунтованого обмеження споживання, подолання загальної меркантильної свідомості національного та державного егоїзму [3, с. 264, 265]. Однозначно оцінити вплив глобалізації на світові процеси не можна. Існують і переваги її і недоліки. Переваги глобалізації чітко сформульовані Р.П. Колосовою, яка визначила, що глобалізація дозволяє:

поглиблювати міжнародний розподіл праці;
ефективніше розподіляти кошти і в кінцевому підсумку сприяти підвищенню якості трудового життя, розширенню життєвих перспектив населення (при нижчих для нього затратах);
здійснювати економію на масштабах виробництва, що потенціально може сприяти зниженню цін, а значить, стійкому економічному зростанню, підвищенню рівнів зайнятості й життя;
підвищити рівень продуктивності праці в результаті раціоналізації виробництва на глобальному рівні й поширювати передову технологію, а також посилити конкурентний тиск на користь безперервного введення іновацій у світовому масштабі [38, c. 39].

Крім того, глобалізація може сприяти вільному і широкому розповсюдженню капіталів, зростанню зарубіжних інвестицій, розширенню можливостей для розвитку інфраструктури, полегшенню контактів між людьми різних країн [37, c. 3]. Однак глобалізація несе з собою не тільки переваги, а й недоліки, негативні наслідки і потенційні проблеми. Вона супроводжується:

взаємозалежністю фінансових ринків;
зростанням спекулятивних валютних потоків між державами і вторинних фінансових ринків;
станом платіжної і торгівельної розбалансованості, що у сукупності значно обмежують можливість формулювання незалежної макроекономічної політики на національних рівнях.

Особливо жорстко така обмеженість у визначенні перспектив економічного зростання стосується політики в сфері праці і соціально-трудових відносин [38, с. 40].

У даному випадку нас цікавить головним чином економічний і соціальний аспекти справи.

3.1.2. ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА ЗАЙНЯТІСТЬ І СОЦІАЛЬНО-ТРУДОВІ ВІДНОСИНИ Даний підрозділ можна було б назвати «Недоліки глобалізації», тому що глобалізація вивільнює економічні сили, які поглиблюють нерівність у сфері зайнятості, котра вже існує, а також у галузі продуктивності праці, доходів, матеріального добробуту стає перепоною в соціально-трудових відносинах. За останні 10 років глобальна економіка зростає приблизно на 2—3 % на рік. За цей же час розрив між багатими і бідними країнами збільшився у 10 разів. За даними, наведеними В. П. Щербаковим, входження в світ економіки, що глобалізується, можливе лише тоді, коли середньодушовий дохід населення перевищує 800 дол. на місяць, що вимагає постійно працювати в напрямі підвищення заробітної плати [37, c. 3]. Глобалізація, підвищуючи рівень продуктивності праці за рахунок новітніх технологій, може призвести до скорочення числа працюючих і, передусім, робітників. У запобіганні цьому необхідно в першу чергу підвищувати рівень освіти, тобто збільшувати інвестування в людський капітал на всіх рівнях. Дослідники вважають, що важливішим проявом глобалізації економіки є регіоналізація. Її можна визначити як посилення регіональної інтеграції. Негативом цього вони вважають послідовне замкнення постіндустріального світу. Автори досліджень стверджують, що в межах провідних західних країн формується замкнута господарська система. Цей процес відбувається в чотирьох напрямах: концентрації в постіндустріальному світі більшої частини інтелектуального і технологічного потенціалу людства; зосередження основних торгівельних оборотів у межах спільноти розвинутих країн; замкнення інвестиційних потоків; різкого обмеження міграційних процесів з третього світу в замкнені регіони планети [38, с. 40]. Деякі розвинуті регіони потребують закордонної робочої сили. При цьому залучаються як висококваліфіковані працівники (науковці й професіонали з України до Сполучених Штатів Америки, Канади, Німеччини, Ізраїлю тощо), так і громадяни з вторинного ринку праці — низькокваліфіковані. При цьому переслідуються такі цілі, як сприяння поліпшенню фінансово-економічного становища за рахунок дешевшої робочої сили і заповнення непрестижних робочих місць, важких та шкідливих виробництв. Особлива мета розвинутих країн — використання науковців, на підготовку яких не потрібно витрачати великі кошти, а віддача — здійснюється відразу. В Україні вивченням впливу глобалізації на соціально-трудові відносини займається професор А.М. Колот, який також вважає надзвичайно гострою проблему інтелектуальної міграції. За різними оцінками, в 90-х роках XX ст. Україна втратила від 15 до 20 % інтелектуального потенціалу в результаті еміграції найбільш підготовленої робочої сили. І це не випадково. Вплив процесів глобалізації на стан ринку праці наочно видно на прикладі нашої країни, де реальністю є «вимивання» з національного ринку праці не тільки перспективних науковців, а й робочих місць з високою і середньою «освітньою місткістю». Створення таких робочих місць, які погіршують професійну структуру і перспективи зайнятості в галузях, котрі можуть і повинні стати пріоритетними; призводить до зростання незатребуваності нагромадженого людського капіталу тощо. Потенційна чи реальна загроза втрати робочих місць під впливом глобалізації створює в суспільстві атмосферу невпевненості та негативно впливає на підтримку балансу сил між найманими працівниками і роботодавцями. Складовою процесів глобалізації є зростаюча мобільність робочої сили, інтенсифікація міграційних процесів, наслідки якої є суперечливими. Для країн, які не проводять зваженої міграційної політики, серйозним випробуванням для національних ринків праці стає зростаюча конкуренція з боку країн з низьким рівнем заробітної плати, скорочення кількості робочих місць, зайнятих корінним населенням, і зниження середнього рівня заробітної плати особливо некваліфікованої та низькокваліфікованої робочої сили [39, c. 61, 62]. Інтенсифікація процесів глобалізації супроводжується масовим намаганням роботодавців знижувати заробітну плату і зменшувати витрати на поліпшення умов праці. Це не може не відбитися негативно на зайнятості. Вирішення існуючих нагальних проблем соціально-трудової сфери безпосередньо пов’язано з реформуванням політики зайнятості. За сучасного стану ринку праці, як справедливо визначає А. М. Колот, неприпустимо політику зайнятості формувати і реалізовувати здебільшого у вузькому розумінні, як комплекс заходів, що проводяться на регіональному рівні за участю державної служби зайнятості. Опрацьовуючи власну модель регулювання національного ринку праці, необхідно зважати на сучасні тенденції щодо формування політики зайнятості в країнах з розвинутою ринковою економікою. За новим сучасним баченням правлячих кіл розвинутих країн, вузловим центром усієї соціальної політики повинна стати «соціальна політика, орієнтована на вирішення проблем зайнятості» [40, с. 28]. З дотеперішньої політики зайнятості розвинутих країн А. М. Колот робить такі висновки:

заходи державної політики на ринку праці, спрямовані переважно на перенавчання безробітних і розвиток громадських робіт, є недостатніми для вирішення проблем зайнятості;
плекання надії на те, що проблеми зайнятості можна розв’язати лише гнучкістю ринку праці, безпідставне;
існує необхідність збереження сильних позицій держави у виробленні та реалізації політики зайнятості, забезпечення інтеграції останньої в загальну економічну політику;
оптимізувати параметри ринку праці можна за умови поєднання важелів державного і договірного регулювання на принципах соціального партнерства;
найефективнішими слід визнати заходи, що становлять зміст активної політики на ринку праці й спрямовані на попередження значних масштабів безробіття, стимулювання сукупного попиту на робочу силу, якнайшвидше повернення незайнятих до складу функціонуючої робочої сили;
вирішення проблем зайнятості потребує реформування системи соціального захисту безробітних, яка має спонукати їх до активного пошуку нового робочого місця [40, с. 28, 29].

Особливо актуальними і вкрай необхідними для України є висновки стосовно необхідності збереження і посилення позицій держави у виробленні та реалізації політики зайнятості, а також щодо найефективніших заходів активної політики на ринку праці й упередження значних масштабів безробіття, яке може бути досягнуто переважно за рахунок створення нових економічно доцільних робочих місць і раціонального використання діючих. Негативний вплив глобалізації на соціально-трудові відносини взагалі й на зайнятість населення, зокрема, розвиває стійку тенденцію до використання політики трудового протекціонізму — захисту національних ринків праці. Трудовий протекціонізм — це завжди синтез і наслідок політичного, економічного, фінансового й товарного протекціонізму. До цих методів входять такі регулятори, як квотування і ліцензування імпорту, вибір шляхів технологічного розвитку, цілеспрямована експертиза міжнародних технологічних та економічних проектів, регулювання валютних курсів тощо. Однак на ринку праці використовуються і свої специфічні методи захисту: адміністративне обмеження емігрантів (робочої сили), регулювання ціни на робочу силу (заробітної плати) на національному ринку праці і т. ін. В цих умовах, як вважають експерти МОП, доцільно проводити фінансову і промислову політику, яка сприятиме конкурентоспроможності внутрішнього виробництва та ефективній перебудові підприємств, тимчасово захищаючи при цьому внутрішній ринок у його найвразливіших для імпорту галузях з низькою доданою вартістю [5, с. 60]. Особливо гостро економічна глобалізація відбивається на галузевій структурі зайнятості в Україні. Достатньо навести такий приклад. При великих запасах вугілля в Україні одна за одною закриваються вітчизняні копальні. Видобуток вугілля за останні 10 років скоротився майже в 3 рази. Тому в шахтарських регіонах час від часу виникає соціальна напруга. Водночас через нестачу вугілля для металургійної промисловості воно завозиться з-за кордону. В декілька разів знизилося виробництво в легкій промисловості і машинобудуванні, а з ним і зайнятість у цих галузях. Проте підвищується питома вага продукції в екологічно-шкідливих галузях, таких як металургія. Все це посилює безробіття, потребує значних коштів на перекваліфікацію вивільнених працівників, на велику за обсягом виплату соціальної допомоги, дає поштовх до еміграції переважно висококваліфікованих молодих і середнього віку робітників та спеціалістів з великим практичним досвідом. У найближчі два роки варто здійснити прорив у реалізації більш виваженої діючої політики доходів і зайнятості [40, с. 28], для чого слід значно посилити роль держави в регулюванні економічних процесів, перш за все, в зміні структури економіки, яка визначає подальший розвиток ринку праці, зокрема, кількісні та особливо якісні показники зайнятості.

3.1.3. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ І МОП Міжнародна організація праці не залишається осторонь процесів економічної глобалізації. Для того щоб визначити, яким чином МОП впливає на глобалізацію, слід нагадати про сутність та основні напрями діяльності цієї організації. Україна як рівноправний член міжнародного співтовариства, бере активну участь у роботі МОП, зокрема в роботі Міжнародної конференції праці (МКП) з 1956 р. МОП була створена в 1919 р. До того світ усвідомлював той факт, що соціальні конфлікти набули надзвичайної гостроти, зокрема стали головною причиною революції в Росії. А тому першим і основним напрямом діяльності МОП стало узгодження та узагальнення трудових відносин, які склалися на національних ринках праці. Ці узагальнення, які приймалися консенсусом, тобто всіма голосами «за» представників країн, котрі входили до складу МОП, одержали назву Конвенцій і Рекомендацій і стали міжнародними трудовими нормами. Дані документи є результатом детального обговорення відповідних питань на щорічних сесіях Міжнародних Конференцій Праці, де присутні по чотири делегати від кожної країни: два — від уряду, один — від підприємців та один — від трудящих (профспілок). Ці делегати мають рівні права, виступають і голосують окремо. Таким чином, прийняття міжнародних трудових норм є першим головним напрямом у діяльності МОП. Починаючи з 1956 р. Україна бере участь у щорічних конференціях МКП. Другий основний напрям роботи МОП — це надання консультацій експертами і технічної допомоги в питаннях, пов’язаних з трудовою і соціальною політикою. Україна під час розробки законів відповідного спрямування та в інших випадках широко використовує його у роботі даної організації (на експертизу до МОП подаються проекти багатьох законів, для вирішення ряду питань органи влади звертаються до МОП, запрошують спеціалістів цієї організації тощо). Третім основним напрямом діяльності МОП є періодичне планове обговорення питань на спеціальних конференціях і в Комітетах, які мають специфічне значення для окремих регіонів або галузей економіки. Україна як член МОП бере в ньому безпосередню участь. Всі головні напрями роботи МОП мають забезпечити виконання основних цілей у її діяльності, а саме: сприяння соціально-економічному прогресу, підвищення добробуту населення та поліпшення умов праці, захист прав людини. У зв’язку з нинішнім посиленням негативного впливу глобалізації на соціально-трудові відносини МОП зосереджує свою увагу, перш за все, на:

контролі міжнародних трудових норм;
захисті прав людини;
рівності можливостей громадян;
сприянні зайнятості населення;
структурній перебудові;
поліпшенні умов життя;
захисті навколишнього середовища.

У світі, що постійно змінюється, вкрай важливо підтвердити основні цінності МОП. Соціальні проблеми не можна розглядати у відриві від економічного контексту, як і аналіз трудового законодавства неможливо відокремити від глибокого аналізу економічної політики. Права трудящих і право на працю слід розглядати в комплексі. Однак постає головне питання: чи здатна МОП, використовуючи добровільні, непримусові методи, зберегти рух до соціального прогресу, тоді як все більш наднаціональний характер економіки і загострення конкуренції підштовхують світ в інший бік. Що стосується трипартизму, то він не тільки не застарів, але й надає МОП додаткову силу, залучаючи до сумісного обговорення громадської політики уряду, представників трудящих і підприємців. Таким чином, ця організація знаходиться у прямому контакті з ринком праці. Однак нові реалії в світі повинні знайти відображення і в тристоронніх структурах, котрі необхідно відкрити для нових сил у суспільстві. Важливо зібрати всі громадські сили, які при всій своїй різноманітності прагнуть до соціальної справедливості [8, с. 518, 519]. У центрі діяльності МОП у сучасних умовах з новою гостротою постає проблема боротьби з безробіттям, сприяння розвитку продуктивної і вільнообраної зайнятості, прийняття новаторських рішень, які сприяли б поліпшенню соціального захисту умов праці, винайдення нових джерел зайнятості. Важливим етапом у діяльності МОП в галузі зайнятості й безробіття була проголошена в 1969 р. Всесвітня програма зайнятості. В доповіді про цю Програму йшлося про те, що права людини не мають ніякого значення для людей, позбавлених права на працю і не маючих нормальних умов існування. МОП може внести свій внесок у справу поширення прав людини на все більшу чисельність людей, якщо вона, передусім, зможе створити можливості для повнішої, краще оплачуваної і більш продуктивної зайнятості. Це положення Всесвітньої програми зайнятості набуває особливої актуальності у зв’язку зі зростанням негативних наслідків економічної глобалізації у соціально-економічних відносинах. Всесвітня програма зайнятості передбачала підвищення рівня знань стосовно взаємозв’язку між політикою в галузі праці, з одного боку, і демографічними факторами — з іншого. Однак виконання її було незадовільне. Вона не вирішила гострих проблем зайнятості й безробіття. Двічі, у 1976 і 1979 р. МКП розглядала питання зайнятості, розподілу доходів, соціального прогресу і міжнародного поділу праці, а у 1979 р. навіть прийняла спеціальну резолюцію щодо заходів по виконанню рішень Всесвітньої конференції з питань зайнятості. Невдачі з реалізацією Всесвітньої програми зайнятості зайвий раз підкреслюють силу негативних тенденцій глобалізації економіки і, передусім, таких як нерівномірний розподіл надбання глобалізації між країнами і перерозподіл доходів всередині країни. Останнє особливо актуально для України, де розподіл доходів сягнув далеко поза всі допустимі межі. Для пом’якшення негативних наслідків глобалізації світової економіки в соціально-трудовій сфері 86-та сесія МКП 18 червня 1998 р. ухвалила Декларацію МОП про основоположні принципи і права у сфері праці й механізм її реалізації. В документі названо чотири базові принципи, яких повинні дотримуватися всі держави—члени МОП, а саме:

свобода об’єднання і визнання права на ведення колективних переговорів;
скасування всіх форм примусової або обов’язкової праці;
заборона дитячої праці;
неприпустимість дискримінації в сфері праці й зайнятості.

На думку фахівців МОП, ратифікація країнами світу міжнародних трудових норм, якими є конвенції, ухвалені цією організацією, включення даних норм до національного законодавства мають сприяти оптимізації відносин між працею і капіталом, зміні ситуації, коли перевага у формуванні умов трудових договорів все більше слугує інтересам роботодавців. За сучасних умов принципового значення набуває проблема відкритості економіки України. Спеціалісти МОП, аналізуючи її, дійшли висновку, що в країнах з перехідною економікою, в тому числі і в Україні, економіка стала однією з найбільш відкритих. Водночас досвід більшості розвинутих країн світу незаперечно свідчить, що процеси лібералізації зовнішньоекономічних зв’язків регулюються в масштабах держави найбільш серйозно і рішуче [40, c. 63,64]. У цьому плані не випадково, як уже підкреслювалося, Україна має обмежене коло двосторонніх договорів стосовно міграції населення. Таким чином, саме за активної участі держави в Україні мають бути вирішені найскладніші питання: опрацювання і реалізація найраціональніших протекціоністських методів щодо захисту національного ринку праці, підвищення рівня «закритості» окремих територіально-економічних зон, сегментів соціально-трудової сфери [39, c. 65].

У чому полягає сутність глобалізації як процесу?
Як виражається роль глобалізації у світовій економіці (теорема Столпера-Самюельсона) і яким чином це впливає на зайнятість малокваліфікованої робочої сили?
Через які міжнародні інститути розвиток глобалізації сприяє створенню єдиного ринку?
У чому є переваги економічної глобалізації?
У чому проявляються недоліки економічної глобалізації?
Який вплив має глобалізація на зайнятість?
Яким чином слід позбавитися негативних наслідків глобалізації в галузі соціально-трудових відносин?
Яким чином спрямована діяльність МОП щодо запобігання негативних наслідків глобалізації в галузі соціально-трудових відносин?
Як Україна співпрацює з МОП?

3.2. ОСОБЛИВОСТІ І ПРОБЛЕМИ ЗАЙНЯТОСТІ ТА БЕЗРОБІТТЯ В УКРАЇНІ

Процеси глобалізації не могли не вплинути на зайнятість в Україні, виявивши певні особливості. Ринок праці як сфера зайнятості розвивався в Україні подібно до інших країн з перехідною економікою під поступово зростаючим впливом глобалізації. Розглядаючи стан зайнятості й безробіття в Україні, з метою виявлення особливостей, проблем і тенденцій слід визначити головні напрями аналізу. Це, — передусім, умови, в яких формується національний ринок праці, і похідні від даних умов особливості його; роль і місце різних соціально-демографічних груп населення в сфері зайнятості, що зумовлено надзвичайно складною демографічною ситуацією; аналіз тенденцій у зміні структури зайнятості в останнє десятиліття. Крім того, надзвичайно важливу роль відіграють проблеми якості робочої сили як основного чинника її конкурентоспроможності і як базису конкурентоспроможності національної економіки.

3.2.1. ОСОБЛИВОСТІ ТА ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ РИНКУ ПРАЦІ В УКРАЇНІ Особливості та етапи формування ринку праці в Україні і стан зайнятості й безробіття населення є наслідком історичних, соціальних та економічних умов у державі, які складалися не лише в останнє десятиліття, а й значно раніше. Становлення ринку праці відображає діалектику системи управління економікою в останні вісім—десять років. Специфіка соціального розвитку суспільства та вплив процесів світової економіки значно зумовили характер сучасного національного ринку праці: недостатню розвинутість важливих структурних компонентів, відсутність тривалий час адекватного механізму його регулювання, існувавший патерналізм держави в галузі зайнятості та багато іншого являли собою значну невідповідність ринковій економіці. Недостатньо розвинутими були економічні, правові та адміністративні регулятори, котрі повинні забезпечити єдині норми у формуванні робочої сили, здійсненні її сучасної мобільності й не тільки на національному рівні. Все це гальмувало або викривляло об’єктивні процеси розвитку ринкових відносин взагалі. Стан інфраструктури ринку праці й, передусім, системи державної служби зайнятості тривалий час не відповідав у матеріально-технічному, інформаційному і кадровому аспектах зростаючим вимогам щодо її ефективного функціонування. Слід звернути увагу на головну особливість тих умов, в яких формувався ринок праці України — це глибока соціально-економічна криза. Чим же вона характеризується і як відбивається на формуванні ринку праці, зайнятості населення і безробітті? По-перше, сталося безпрецедентне некероване скорочення виробництва промислової і сільськогосподарської продукції, будівництва і послуг. Це зменшило зайнятість населення та призвело до великих масштабів безробіття, особливо прихованого. Вимушена неповна зайнятість стала майже нормою, що дало поштовх до значного розвитку нерегламентованої зайнятості. По-друге, внаслідок руйнації єдиного економічного простору СРСР відбулася розбалансованість економіки, що не тільки спричинило зниження виробництва, а й зруйнувало усталену структуру зайнятості населення, зробило «зайвими» деякі галузі економіки (оборонну, нафтохімічну, деякі види машинобудування тощо), професії та спеціальності (викладачів окремих предметів, деякі професії робітників оборонних підприємств); сталося «вимивання» високотехнологічних робочих місць. По-третє, фактично були втрачені багато соціальних гарантій, що викликало потребу працювати значної частини пенсіонерів та підлітків, а нерозвинутий соціальний захист ще не відповідав ринковим вимогам. Через це та через низьку мобільність населення посилилася жорсткість національного ринку праці. Проте соціально-економічна криза — чинник хоч і головний, але не єдиний, котрий впливає на процеси формування ринку праці, тим більше що в останні роки намітилася стабілізація і певне піднесення економіки. Другий, достатньо впливовий фактор — це значна різниця у розвитку сфери докладання праці по регіонах України. Вона виникла внаслідок недостатнього врахування регіональних особливостей під час розміщення новобудов народного господарства за часи їх централізованого планування Держпланом СРСР. Як результат цього — західні області (Львівська, Івано-Франківська, Рівенська, Волинська, Тернопільська, Чернівецька) багато років мають значно вищий (у 3—5 разів) коефіцієнт напруженості, ніж у середньому по Україні. Наступним чинником впливу на формування ринку праці України є наявність, переважно в Донбасі й Придніпров’ї, міст з вузькоспеціалізованою структурою зайнятості. Широко відома соціальна напруга серед шахтарів Донбасу, яка час від часу виникає не тільки з причин несвоєчасної виплати заробітної плати, а й через закриття копалень у селищах, де немає інших робочих місць, крім інфраструктури. Така ситуація потребує значних коштів на створення нових робочих місць і масової перекваліфікації вивільнених працівників. Певних складнощів додає неорганізоване повернення на історичну батьківщину депортованих народів. Лише до Криму їх повернулося майже 270 тис., або близько 12 % усіх мешканців автономії. Через це, крім таких проблем, як нестача житла, шкіл, лікарень тощо, значно загострюються проблеми зайнятості. Ці питання стали загальнодержавними. Ще одна особливість формування національного ринку праці — це його здійснення паралельно з наопрацюванням і введенням у дію нових ринкових законів, які в багатьох випадках діяли поруч із законами, прийнятими для планової централізованої економіки. Тому в закони й інші нормотворчі акти часто вносилися зміни і доповнення. Все це створювало інституціональну нестабільність, котра негативно відбивалася на становленні ринку праці. Саме інституціональна нестабільність і визначила, перш за все, етапи формування ринку праці. Про це свідчить реформування заробітної плати як головного елемента ринку праці, від якого залежать попит і пропозиція робочої сили, а в підсумку — зайнятість населення. Реформування заробітної плати проходило в чотири етапи. Його наслідки чітко відбивалися на формуванні, функціонуванні й стану ринку праці, визначаючи стан зайнятості й безробіття. Розглянемо етапи реформування заробітної плати. Перший етап визначається періодом з початку ринкових перетворень — 1990 р. по квітень 1991 р. У цей період ще не діяв Закон України «Про зайнятість населення» і функціонувала радянська система централізованого регулювання заробітної плати, котра не вписувалася у механізм ринкової економіки та гальмувала її втілення й розвиток. Почалося скорочення виробництва, але без відкритого безробіття. Воно мало прихований характер у відносно невеликих розмірах. Однак заробітна плата через це почала втрачати стимулюючу, розподільчу і соціальну функції, що, як у замкнутому колі, додало поштовх розвитку прихованого безробіття. Тривалість другого етапу можна визначити з квітня 1991 р. по грудень 1992 р. В цей період почали діяти Закони України «Про зайнятість населення», яким офіційно було визнано ринок праці в державі, й «Про підприємство на Україні». Останній Закон (ст. 19) надав повної самостійності підприємствам в організації заробітної плати і у встановленні розмірів фонду заробітної плати. Це швидко призвело до того, що функції заробітної плати, вже включаючи і відтворювальну, були вкрай зруйновані. Заробітна плата як винагорода за виконану кількість та якість праці втратила своє значення. Почала великими темпами зростати нерегламентована зайнятість як реальне джерело виживання в умовах кризи, в тому числі й вторинна зайнятість, охопили декількох мільйонів громадян. На підприємствах швидкими темпами поширювалося приховане безробіття. Третій етап припав на початок 1993 р. і тривав по травень 1995 р. Декретом Кабінету міністрів України (декрети на той час виконували по суті функції законів) були встановлені нові організаційні засади заробітної плати і призупинено дію ст. 19 Закону України «Про підприємства на Україні», тим самим були зняті всі перепони на шляху отримання незароблених грошей. Наслідки виявилися швидко: небачених розмірів досягла інфляція і суттєво зростало відкрите безробіття водночас з великими масштабами прихованого. Четвертий етап реформування заробітної плати починається з дати прийняття Закону України «Про оплату праці», з травня 1995 р. В цей період також приймається велика кількість інших ринкових законів, узгоджується їх взаємодія. Навіть не зважаючи на чисельні і багатомісячні затримки заробітної плати, які викривлювали потенційні можливості нового закону, заробітна плата, хоч і помалу, стала відновлювати своє значення. Приховане безробіття почало переходити у відкрите. Його рівень зріс з 0,3 % у 1993 р. до 4,22 % у 2000 р. Виходячи з темпів розвитку безробіття як одного з основних показників ринку праці, дану диференціацію етапів формування національного ринку праці можна укрупнити до двох. Перший етап — 1991 р. — друга половина 1995 р., коли зареєстроване безробіття не перевищувало 0,4 %, і другий етап — з кінця 1995 р. по даний час з переходом прихованого безробіття у відкрите з його зростаючими масштабами. Динаміку розвитку і формування ринку праці України і рівня зайнятості населення та безробіття наочно ілюструє табл. 3.2.1, побудована за даними Держкомстату України. Вона свідчить також про залежність обсягів виробництва від чисельності зайнятих. Вивільнені через структурні зрушення кошти свідчать про перехід прихованого безробіття у відкрите і дають підставу укрупнити етапи формування ринку праці України по вказаних вище термінах.

Таблиця 3.2.1 ДИНАМІКА ЗАЙНЯТОСТІ Й БЕЗРОБІТТЯ НАСЕЛЕННЯ В УКРАЇНІ У 1992—2000 рр.

	1-й етап				2-й етап
	1992 р.	1993 р.	1994 р.	1995 р.	1996 р.	1997 р.	1998 р.	1999 р.	2000 р.
Зайнято в усіх сферах економічної діяльності, млн осіб	24,5	23,9	23,0	23,7	23,2	22,6	22,3	21,8	21,5
Зайнято в галузях народного господарства, млн осіб	24,0	23,4	22,2	22,0	20,9	19,8	19,4	18,8	18,4
Чисельність трудових ресурсів, млн осіб	29,7	29,5	29,5	30,2	30,0	29,8	29,9	30,0	30,0
Рівень зайнятості населення, % до чисельності трудових ресурсів	82,5	81,0	78,0	78,5	77,3	75,8	74,6	72,7	71,7
Вивільнено через структурні зрушення, тис. грн	-	-	161,2	147,9	228,6	894,2	1227,7	189,3	634,3
Реальний ВВП у порівняльних цінах, млрд грн	137,5	118,0	90,9	80,2	71,9	69,6	68,7	68,4	69,1
Безробіття на кінець року, тис. осіб	70,5	83,9	82,2	126,9	351,1	637,0	1003,2	1204,6	1824
Рівень безробіття, %	0,25	0,3	0,29	0,46	1,27	2,33	3,69	4,3	4,22

Дані табл. 3.2.1 свідчать також про значне перевищення пропозиції робочої сили над її попитом. Це дає можливість роботодавцям утримувати ціну робочої сили на низькому рівні (крива пропозиції праці все більше переміщується вправо), «підштовхує» міграцію висококваліфікованої робочої сили, робить великомасштабну нерегламентовану і нелегальну зайнятість одним із суттєвих атрибутів національного ринку праці. Проте перелічені основні фактори впливу на формування ринку праці, які певною мірою діють і тапер, не можуть бути факторами постійної дії. Їх вплив на ринкові процеси змінюється залежно від соціально-економічного розвитку. З часом можуть виникати нові чинники та зникати діючі на даний час, як це було, скажімо, з проблемою працевлаштування військовослужбовців, які в 1991—1993 рр. вивільнювалися з лав колишньої Радянської армії у великій кількості по всіх тодішніх республіках СРСР і багато з них поверталися на Україну. Не може бути постійною соціально-економічна криза, яка вже спадає. Поступово зникне проблема депортованих народів. Але може виникнути новий фактор впливу, пов’язаний з посиленням інвестиційного процесу, який змінить співвідношення попиту і пропозиції робочої сили на користь попиту підвищить її ціну, вимагатиме значного збільшення професійної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів і пом’якшить контрасти у коефіцієнтах навантаження по регіонах. Все це має бути враховане заходами державної політики зайнятості.

3.2.2. РОЛЬ ОКРЕМИХ СОЦІАЛЬНО-ДЕМОГРАФІЧНИХ ГРУП НАСЕЛЕННЯ В СФЕРІ ЗАЙНЯТОСТІ Аналіз сучасної демографічної ситуації в Україні, здійснений Е. М. Лібановою [41, с. 49], дозволяє визначити коло існуючих у цій сфері проблем, а саме:

стрімке зниження народжуваності;
кризу української сім’ї;
високу смертність населення, особливо чоловіків працездатного віку;
негативні міграційні тенденції, які посилюють процес старіння населення;
високий рівень старіння і практично повне вичерпання потенціалу демографічного росту;
депопуляцію.

Такий демографічний стан, по-перше, може стати сприятливим підґрунтям для розвитку в Україні негативних тенденцій глобалізації; по-друге, вимагає з максимальною раціональністю використовувати кожну статево-вікову групу населення з метою одержання найбільшого ефекту в економічному зростанні. Це, в свою чергу, дасть можливість підвищувати рівень життя, а з ним і можливості усунення та запобігання кризових демографічних явищ. Соціально-економічна політика держави, яка проводиться в сфері ринку праці, повинна постійно враховувати і фактично враховує вплив та соціально-економічну роль окремих демографічних груп населення. Розглянемо, чому це вкрай важливо. Сучасна соціально-демографічна ситуація в Україні, як сказано вище, характеризується тим, що починаючи з 1993 р. смертність щорічно значно перевищує народжуваність, а чисельність громадян пенсійного віку зросла за вказаний період до 14,5 млн і склала 29 % усієї чисельності населення. Це означає посилення економічного навантаження на працездатне населення працездатного віку (на 1000 працездатних громадян працездатного віку припадає 1825 непрацездатних осіб), чисельність якого поки що не знижується за рахунок високої народжуваності на початку 80-х років і становить 27, 4 млн осіб. Дані особи, юнаки і дівчата, вступають нині у працездатний вік. Розглянемо чотири окремих соціально-демографічних групи населення, яке може бути зайнятим. 1. Економічна і соціальна функції молоді (люди віком 15—28 років) визначаються їх роллю у формуванні трудового потенціалу країни. В чисельності населення молодь становить майже четверту частину. Умовно в цій групі населення можна виділити дві великі підгрупи: молодь, яка навчається, і працююча молодь. Молодь, що навчається на денній формі навчання, виявити стабільну економічну активність не може, однак залишається потенційно економічно-активною. Крім того, значна частина молоді зайнята у різних збройних формуваннях і також знаходиться поза сферою економіки, хоч теж є потенційною економічно-активною частиною робочої сили. Однак і при цьому більше 20 % молодих людей входять до економічно активного населення. Особливо слід наголосити на тому, що традиційно в Україні молодь поповнювала кадри підприємств, які належать до галузей матеріального виробництва. Тобто за рахунок цих галузей держава виробляє валовий внутрішній продукт і створює національний дохід, від величини якого залежить добробут усього населення. Однак праця у важких галузях сфери матеріального виробництва, таких як чорна і кольорова металургія, вуглевидобувна, хімічна і нафтохімічна промисловість, машинобудівельна та деякі інші через важкі й шкідливі умови праці, малу заробітну плату та зниження престижності праці в даних галузях все більше не влаштовує молодь. Тим часом чисельність працюючих робітників і службовців у сфері матеріального виробництва порівняно з 1990 р. зменшилася у 2000 р. з 17 млн осіб до 11 млн. Разом зі значним зниженням продуктивності праці це призвело до кризових явищ як в економіці, так і в соціальній сфері у зв’язку зі значними втратами ВВП і національного доходу. Тому в галузі зайнятості окремих демографічних груп населення першочергова увага має бути привернута до молоді. Особливого значення в цьому плані набуває подальше зниження безробіття серед молодих людей, яке сягнуло майже третини всіх безробітних. Проте слід підкреслити, що безробіття серед молодих людей могло бути більшим, але прийнятий Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» надав деякі пільги для неповнолітніх та молодих спеціалістів, у тому числі право на перше робоче місце. Цей Закон стримав розвиток молодіжного безробіття. Воно не сягнуло того рівня, який притаманний багатьом країнам, де 40—50 % молодих людей залишаються без роботи. Аналіз статистичних і соціологічних даних, здійснений професором І. Л. Демченком, свідчить, що молодь віком 15—29 років у 1996—1998 рр. мала досить високу економічну активність, яка становила 64 %. Протягом 1999—2000 рр. активність молоді скоротилася до 54—56 %, що пов’язано зі змінами методологічного та організованого характеру, які відбулися під час переходу Держкомстату на щоквартальну систему вибіркових обстежень. У вирішенні проблем зайнятості молоді слід виходити з того, що з підвищенням рівня освіти зростає конкурентоспроможність молодої людини на ринку праці і в цілому робочої сили України. Так, серед осіб віком до 29 років з вищою освітою рівень безробіття був нижчим у 1,5 раз, ніж серед тих, хто не мав базової вищої освіти, і вдвічі — від тих, хто мав професійно-технічну та повну загальну освіту [42, с. 304, 305]. Користуючись достатньо високою економічною активністю молодих людей, з метою поповнення матеріального виробництва молодими кадрами необхідно посилити професійну орієнтацію молоді, підвищити можливість одержання професії та освіти, особливо з відривом від виробництва. І якщо надання послуг з професійної орієнтації громадян віком до 28 років у 2000 р. зросло майже у 7 разів порівняно з 1994 р. і склало трохи не 600 тис. осіб, то професійне навчання навряд чи задовольняє тому, щоб виправити ситуацію. Так, з 941 тис. молодих людей, які звернулися до служби зайнятості, тільки понад 81 тис. проходили професійне навчання [17, с. 185]. Як позитивний аспект слід зазначити, що у 2000 р. чисельність незайнятої молоді, охопленої активними заходами сприяння зайнятості, збільшилася на 20 %. Рівень працевлаштування випускників загальноосвітніх шкіл і ПТУ був вищим, ніж серед інших категорій незайнятих громадян. Серед випускників, які за сприянням служби зайнятості проходили професійне навчання, дві третини припадає на випускників загальноосвітніх шкіл. В Україні приймаються необхідні заходи, спрямовані на підтримку професійного навчання молоді і які з огляду на необхідність підвищення її конкурентоспроможності та якості як робочої сили слід робити тривалішими. У 2000 р. молоді вперше надані кредити для одержання першої вищої освіти. Затверджені нормотворчі акти для створення молодіжних бізнес-центрів. Таким чином, від максимального залучення молодих людей з високоякісними професійними знаннями, досвідчених, фізично і розумово здатних витримувати високу інтенсивність праці, передусім, у сфері матеріального виробництва, значною мірою залежить економічне зростання країни і добробут її населення. Ця категорія робочої сили — молодь — є основою майбутнього трудового потенціалу країни. 2. Найчисленніша група в робочій силі — це особи середнього віку 29—49 років. Саме вони мають основне трудове навантаження. Така група населення складає в різні періоди від 45 до 48 %, або майже половину трудових ресурсів України. Її особливістю є вже достатньо нагромаджений професійний досвід і навички, висока працездатність та достатня трудова мобільність. Проте у зв’язку зі структурними змінами в економіці такий контингент робочої сили потребує переорієнтації на нові види діяльності і масштабної перекваліфікації. В даному випадку слід виходити з того, що громадяни цієї групи — особи середнього віку — становлять основу сучасного трудового потенціалу країни. 3. Наступна соціально-демографічна група населення, яка входить до складу трудових ресурсів, — це працездатні особи старше 50 років і передпенсійного віку. В даній соціально-демографічній групі рівень зайнятості скорочується переважно через стан здоров’я. Особливості цієї категорії робочої сили полягають у високому рівні професійних знань, навичок та освіти, наявності великого практичного досвіду і водночас деякого зниження рівня фізичних можливостей, що обмежує інтенсивність праці. Найефективніше використовувати потенціал таких працівників на посадах нижчої та середньої ланки керівників — звільнених бригадирів, майстрів, начальників ділянок і цехів тощо. Працездатних осіб старше 50 років і передпенсійного віку можна вважати «живим банком» практичного досвіду і навичок робочої сили країни. Однак ця категорія робочої сили має найменшу трудову мобільність. Вона в своїй масі не змінюватиме місце проживання і професію. Структурна перебудова економіки найнегативнішим чином впливатиме саме на цю демографічну групу. Проте її потенціал суспільство має використати, передусім, для передачі молоді великого виробничого досвіду, який мають дані працівники. 4. Схожа з цією групою населення за позитивними і негативними ознаками в якості робочої сили соціально-демографічна група економічно-активних пенсіонерів, особливо в перші три—п’ять років після досягнення пенсійного віку. Недостатньо висока освіта багатьох пенсіонерів, наявність серед них більш високої питомої ваги жінок і майже нульова трудова мобільність звужують межі застосування праці пенсіонерів, знижують можливість їх перерозподілу як по галузях, так і професіях і роблять більшість з них неконкурентоспроможними на ринку праці. Однак працівники старшого віку стриманіше ставляться до негараздів у галузі оплати праці, неприйняття належних заходів щодо поліпшення умов праці, виконання малокваліфікованої і непрестижної роботи; через низький рівень життя бояться втратити робоче місце. Все це, а також наявність великого практичного досвіду багатьох пенсіонерів, який цінується роботодавцями, утримують у економіці значну кількість осіб пенсійного віку (1,815 млн — на 31.12.2001 р.). Стосовно статевої зайнятості населення. Основу різного підходу до статі громадян як робочої сили складає їх природна різниця. Чоловіки є фізично сильнішими і рішучішими в діях. У жінок більш розвинуті ретельність, увага і акуратність у роботі. Тому праця останніх ефективніша саме на тих роботах, які вимагають перелічених якостей. Однак вирішальну роль жіночої статі як працівників відіграє материнство. Виходити слід з того, що жінки значною мірою визначають якість діючої робочої сили, а також з того внеску, який вони здійснюють у відтворенні здорового покоління. У попередні роки (1993—1997) жіноче безробіття зростало вищими темпами, ніж чоловіче і складало 60—65 % чисельності безробітних. Однак в останні часи ця тенденція «пом’якшилася». Так, рівень безробіття (за визначенням МОП) у 2001 р. серед жінок у середньому за рік дорівнював близько 11 % економічно-активного населення, що зрівнялося з рівнем безробіття серед чоловіків. Чисельність жінок, вивільнених з підприємств, установ та організацій у зв’язку зі скороченням, практично не змінилася порівняно з 1999 р. Усього протягом 2001 р., на обліку в органах ДСЗ перебувало понад 1,6 млн жінок, не зайнятих трудовою діяльністю, або 57,3 % від загальної кількості клієнтів центрів зайнятості. Більша активність жінок щодо звертання за сприянням у працевлаштуванні до ДСЗ є традиційною, оскільки вони менше, ніж чоловіки, покладаються на самостійні можливості під час пошуку роботи. Поступово зростають обсяги та рівень працевлаштування жінок. Протягом 2001 р. за сприянням ДСЗ одержали роботу майже 374 тис. жінок, що на третину більше, ніж у 1999 р. Жінки використовують будь-які можливості, що сприяють їм у працевлаштуванні, беруть активну участь у всіх заходах соціального захисту, які пропонуються центрами зайнятості. Серед осіб, котрі проходили професійне навчання, перенавчання, підвищували кваліфікацію, брали участь у громадських роботах, жінки складали дві третини.

3.2.3. ОСОБЛИВОСТІ Й ТЕНДЕНЦІЇ В СТРУКТУРІ ЗАЙНЯТОСТІ Економічна криза, а також надмірна відкритість економіки України суттєво вплинули на структуру зайнятості. За останнє десятиліття в структурі зайнятості населення і використанні робочої сили України відбулися зміни принципового характеру, які породили негативні тенденції у розвитку ринку праці. Структура зайнятості змінюється в двох площинах: по-перше, в галузевій і, по-друге, в площині зміни форм власності, хоч такі зміни часто взаємозалежні. Розглянемо ці зміни в динаміці за даними Держкомстату України (табл. 3.2.2). Таблиця 3.2.2 ДИНАМІКА ЗМІНИ ГАЛУЗЕВОЇ СТРУКТУРИ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ В 1990—2000 рр., млн осіб

	1990 р.	1995 р.	1996 р.	1997 р.	1998 р.	1999 р.	2000 р.	2000 р. до 1990 р. ±
	1990 р.	1995 р.	1996 р.	1997 р.	1998 р.	1999 р.	2000 р.	млн	%
Всього зайнятих	25,4	23,7	23,2	22,6	22,3	21,8	21,3	–4,1	–16,1
У галузях економіки	25,4	22,0	20,9	19,8	19,4	18,8	18,1	–7,3	–28,7
Промисловість	7,8	5,8	5,3	4,9	4,7	4,4	41,3	–3,7	–47,4
Сільське та лісове господарство (включаючи особисте підсобне сільське господарство)	5,0	5,3	5,1	5,0	5,0	4,9	4,9	–0,1	–2,0
Будівництво	2,4	1,5	1,4	1,2	1,1	1,0	0,9	–1,5	–62,5
Транспорт і зв’язок	1,8	1,4	1,4	1,3	1,3	1,2	1,2	–0,6	–33,3
Торгівля, громадське харчування, матеріально-технічне постачання та збут, заготівлі	1,9	1,6	1,5	1,5	1,4	1,5	1,3	–0,6	–31,6
Житлово-комунальне господарство та невиробничі види побутового обслуговування населення	1,0	0,8	0,8	0,8	0,8	0,8	0,7	–0,3	–30,0
Охорона здоров’я, фізкультура і соціальне забезпечення	1,5	1,5	1,5	1,4	1,4	1,4	1,4	–0,1	–6,7
Освіта, культура, мистецтво, наука та наукове обслуговування	3,0	2,6	2,5	2,3	2,3	2,2	2,2	–0,8	–26,7
Фінансування, кредитування, страхування	0,1	0,2	0,2	0,2	0,2	0,2	0,2	+0,1	+100

Закінчення табл. 3.2.2

	1990 р.	1995 р.	1996 р.	1997 р.	1998 р.	1999 р.	2000 р.	2000 р. до 1990 р. ±
	1990 р.	1995 р.	1996 р.	1997 р.	1998 р.	1999 р.	2000 р.	млн	%
Апарат органів державного та господарського управління, кооперативних та громадських організацій	0,4	0,7	0,7	0,8	0,8	0,8	0,8	+0,4	+100
Інші галузі	0,5	0,6	0,5	0,4	0,4	0,4	0,4	–0,1	–20,0
В інших сферах економічної діяльності	0,0	1,7	2,3	2,8	2,9	3,0	3,2	+3,2	—

Як свідчать наведені в табл. 3.2.2 дані, головна негативна тенденція в структурі зайнятості — це постійне зниження чисельності працюючих в усіх сферах діяльності, особливо в галузях економіки. Чисельність зайнятих у цій сфері зменшилася у 2000 р. порівняно з 1990 р. на 7,3 млн осіб, або на 28,7 %. Майже половину працюючих втратила за цей період промисловість (47,7 %) й особливо машинобудування, кольорова металургія, легка і харчова промисловість, хімія і нафтохімія, суднобудування та інші галузі реальної економіки. Близько 2/3 працівників залишили будівництво — галузь, яка вирішує інвестиційні проблеми, створює нові робочі місця, здійснює будівництво об’єктів соціального призначення, таких як житло, лікарні, школи тощо. Вилучення понад 7 млн кадрів з різних галузей — велика втрата для економіки України тому, що ці громадяни або перейшли в нерегламентовану і нелегальну зайнятість, або виїхали на заробітки за кордон, або взагалі залишилися без роботи. Через те, що майже всі вони не працюють за своєю професією чи спеціальністю, ці громадяни втрачають кваліфікацію і професійні здібності . І навіть за умов повернення їх з часом на свої робочі місця потрібні будуть чималі кошти на поновлення професійних здібностей таких працівників. Тому таку зміну структури зайнятості протягом тривалого часу слід визнати першою негативною тенденцією. Відомо, що при докорінній зміні існувавшого економічного укладу нашого суспільства мали відбутися суттєві структурні зміни і перерозподіл зайнятих громадян на користь обслуговуючих людину галузей соціальної спрямованості, таких як легка і харчова промисловість, промисловість будівельних матеріалів, торгівля і громадське харчування, охорона здоров’я, фізкультура та ін. Однак цього поки не сталося, чисельність зайнятих, як видно з табл. 3.2.2, скорочується і в цих галузях. Скорочення числа працюючих в обслуговуючих галузях соціальної спрямованості є другою негативною тенденціою в структурі зайнятості населення України. Значне зменшення чисельності зайнятих у науці й науковому обслуговуванні, харчовій і легкій промисловості, промисловості будівельних матеріалів, приладобудуванні, машинобудуванні значною, якщо не вирішальною, мірою є наслідком економічної глобалізації. Достатньо подивитися на переважну кількість у торгівлі не завжди якісних порівняно з вітчизняними харчових товарів, товарів легкої промисловості тощо, щоб у цьому переконатися. Це означає, що купуючи імпортні товари в значній кількості, ми підтримуємо або створюємо робочі місця за кордоном за рахунок зменшення числа робочих місць на вітчизняних підприємствах, які виробляють аналогічні товари, зменшуючи ефективність використання власної робочої сили. Слід констатувати, що вітчизняний ринок поки що недостатньо надійно захищений. Третьою негативною тенденцією в структурі зайнятості, котра започаткована ще за часів радянської влади, є незадовільна міжрегіональна структура зайнятості зі значним трудонадлишком у західних областях. Окремо як негативну тенденцію зміни структури зайнятих слід виділити чисельність зайнятих у науці й науковому обслуговуванні, що постійно знижується. І це є прямий наслідок глобалізації. За останні десять років число науковців зменшилося більше ніж на третину. Втрата науковців особливо болісна для суспільства, по-перше, через послаблення перспектив розвитку не тільки економіки, а й суспільства в цілому; по-друге, підготовка науковців потребує багатьох років і значних коштів. Негативні зрушення та тенденції в структурі зайнятості населення України, які відбулися з 1991 р., є наслідком кризових явищ в економічній і соціальній сферах, слабо розвинутого правового поля і недостатнього досвіду щодо захисту свого ринку від негативних наслідків глобалізації. З остаточним подоланням кризи і посиленням державного регулювання економіки в цілому і, зокрема зайнятості, ці тенденції повинні припинитися. Заходи державної політики щодо подолання негативних тенденцій, які мають місце в зміні структури зайнятості, повинні передбачати максимальну оптимізацію в даних умовах структури зайнятості, на основі якої у подальшому можна було б розраховувати на досягнення повної продуктивної зайнятості. В цьому випадку слід вважати оптимальною таку структуру зайнятості, за якої забезпечується повна, з 4—5 % природного рівня безробіття, продуктивна зайнятість населення за рахунок високоефективних і економічно доцільних наявних та знов уведених робочих місць. Оптимальна структура зайнятості на даному етапі розвитку економіки повинна передбачати і враховувати кон’юнктуру ринку праці та конкурентоспроможність підприємств. Це мають бути підприємства високих технологій, енергетики, окремих напрямів машинобудування і, безумовно, відбудова та переозброєння підприємств легкої й харчової промисловості, будівельних матеріалів. Відомо, що наш ринок не насичений товарами й особливо вітчизняного виробництва. Тому масштаби зайнятості мають усі підстави для значного розширення за рахунок збільшення виробництва товарів . Аналогічної думки дотримується професор А. Котляр, який зазначає: «З урахуванням того, що ринок товарів та послуг Росії далекий від насичення, є об’єктивна можливість нарощувати обсяги виробництва, а значить, розширювати масштаби зайнятості й знижувати рівень безробіття» [43, с. 43]. Можливе і доцільне здійснення окремих організаційно-економічних заходів короткотермінового характеру, спрямованих на певні галузі виробництва та які можна передбачати державною і регіональними програмами зайнятості. Це — посилення профорієнтаційної роботи, розширення обсягів перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів, пріоритетна підтримка державною відкриття своєї справи в сфері матеріального виробництва тощо. Однак головним, що може зробити ці заходи ефективними, є державне регулювання економіки, запропоноване ще Дж. М. Кейнсом на підставі аналізу глобальної кризи капіталістичної системи у 1929—1932 рр. Вивчаючи структурні трансформації в Україні і проблеми зайнятості у зв’язку з цим, професор С. І. Бандур указує, що розвиток зайнятості повинен здійснюватися, виходячи з далекосяжної мети — стабілізації економічного розвитку на основі формування якісно нової, стійкої, динамічної та соціально-орієнтованої господарської системи. Пріоритетними напрямами тут мають бути:

прискорення розвитку галузей соціального та споживчого комплексу;
освоєння ресурсозберігаючих технологій в обробних і сировинних галузях економіки, включаючи сільське господарство;
створення конкурентоспроможної обробної промисловості для забезпечення технічного і технологічного оновлення виробництва з урахуванням доцільності регіональної галузевої спеціалізації підприємств і фактичної наявності потужностей;
формування конкурентоспроможного машинобудівного комплексу, особливо його наукомістких галузей;
створення сучасної виробничої інфраструктури шляхом широкомасштабного будівництва доріг, сховищ, складів у сільській місцевості прискореними темпами [44, с. 28]. До цього слід було б додати: в тому числі за рахунок використання громадських робіт.

Усі перелічені заходи за своєю сутністю мають кінцеву мету — запобігання розвитку негативних тенденцій глобалізації в Україні. Зміна структури зайнятості залежно від зміни форм власності й господарювання має свої особливості. Їх необхідно розглядати з урахуванням кількісних змін у статусі суб’єктів господарювання. Слід наголосити, що саме зміна форм власності взагалі є основою всіх перетворень. Власність на основні засоби виробництва визначає пріоритети в розвитку суспільства в цілому, зумовлює характер обміну і споживання, а отже, і характер продуктивних сил. Процеси роздержавлення і приватизації колишньої державної власності призвели, передусім, до суттєвих змін у структурі зайнятості населення (табл. 3.2.3), а також до інших тенденцій, безпосередньо пов’язаних з цими змінами.

Сучасне визначення: особисте селянське господарство.

В Росії економічна ситуація певною мірою схожа.

З табл. 3.2.3 видно: якщо на початку системних перетворень зайнятість на підприємствах державної власності складала понад 90 % працюючих, то на кінець 2000 р. на підприємствах, які мають державну форму власності, зайнято лише 34,4 % всіх працюючих. У промисловості цей показник становить 26,3 %, в будівництві — 21,3, у торгівлі, громадському харчуванні, матеріально-технічному постачанні та збуті — 13,9, у сільському та лісовому господарстві — 6,0 %. Тільки в охороні здоров’я, фізкультурі, науці й мистецтві залишилося понад 90 % зайнятих в організаціях і установах, власність яких належить державі. Таблиця 3.2.3 СЕРЕДНЬОРІЧНА ЧИСЕЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ, ЗАЙНЯТИХ В ЕКОНОМІЦІ ЗА ФОРМАМИ ВЛАСНОСТІ В 1992—2000 рр ., тис. осіб

	1992 р.	1995 р.	1996 р.	1998 р.	1999 р.	2000 р.
Усього	21347,5	18252,3	17142,0	15125,8	14479,3	13678,0
Форми власності
державна	12940,1	8015,3	6711,2	5091,8	4640,4	4086,4
комунальна	2087,3	2616,7	2213,3	2327,8	2417,0	2601,5
приватна	—	21,4	29,8	70,4	89,0	432,9
колективна	6308,2	7585,5	8175,6	7624,5	7320,4	6539,9
господарських товариств	223,7	2822,2	3625,6	4162,3	4113,8	4745,0
Власність міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав	11,9	13,4	12,1	11,3	12,5	17,3

Зміна форм власності і господарювання спричинила:

значне вивільнення працівників;
часткове перепрофілювання підприємств, що потребує перекваліфікації працівників у значних обсягах;
значні й часті порушення трудового законодавства на приватних підприємствах у галузі режимів праці й відпочинку, умов і оплати праці;
зниження ступеня юніонізації через невиконання закону на багатьох приватних підприємствах стосовно надання можливості найманим працівникам об’єднуватися у профспілки.

Таким чином, недостатньо керована зміна структури зайнятості як у галузевому розрізі, так і в площині зміни форм власності призводить до негативних наслідків у соціально-трудових відносинах, зниження якості робочої сили та до інших недоліків у соціально-економічному розвитку суспільства і потребує значного посилення ролі держави в цих процесах. 3.2.4. ПРОБЛЕМИ ЯКОСТІ РОБОЧОЇ СИЛИ В УКРАЇНІ Одним з головних факторів, який може значною мірою «погасити» негативні тенденції глобалізації в структурі зайнятості населення і зробити значно гнучкішим національний ринок праці, є підвищення якості та конкурентоспроможності робочої сили. Від якості робочої сили, безумовно, залежить її конкурентоспроможність. Але ці категорії, будучи пов’язані між собою, не є тотожними. Конкурентоспроможність робочої сили — проблема в економіці надзвичайно впливова та, разом з тим, мало досліджена і в економічній літературі фактично не розглядається. Доцільне визначення їй дає професор Д. П. Богиня. На його думку, конкурентоспроможність робочої сили — це сукупність якісних і вартісних характеристик специфічного товару «робоча сила», яка забезпечує задоволення конкретних потреб роботодавців, у тому числі державних підприємств у працівниках певної кваліфікації (професії). В аспекті якості вона характеризує певні ознаки, зумовлені сукупністю споживчої придатності робочої сили та її здатності до ефективної праці (фах, стаж, вікові дані тощо). В аспекті кількісних характеристик конкурентоспроможність працівника може визначатися продуктивністю та ефективністю праці, витратами робочого часу на виконання певних операцій, якістю виробленої продукції, витратами сировини, палива тощо. Конкурентоспроможність робочої сили є індикатором управління працею [45, с. 438, 441]. Проблеми якості робочої сили в Україні, якій потрібно мати конкурентоспроможну і соціально спрямовану національну економіку, повинні займати ключове місце як у поточних рішеннях, так і в програмах, розрахованих на довгострокову перспективу, на всіх рівнях владних структур. Впровадження новітніх технологій та розвиток наукоємких виробництв без наявності високоосвіченої і висококваліфікованої робочої сили, а також постійного всебічного поліпшення її якісних характеристик буде неможливе. Підтримання на належному рівні якості робочої сили, а тим більше її постійний розвиток потребують значних витрат. Але навряд чи це є головним фактором, тому що проблема стоїть так: збереження якості існуючої робочої сили і подальше прискорене поліпшення її з урахуванням здійснених і майбутніх структурних змін в економіці — необхідна і невідкладна умова економічної незалежності України, активного виходу нашої держави на світовий ринок товарів і послуг достойним конкурентом. Це стає одним з головних пріоритетів державної соціально-економічної політики. Інтеграція у світову економіку рівноправним партнером з існуючим трудовим потенціалом є надто проблематичною. Жодне серйозне завдання щодо подальшого зростання економіки, впровадження високоефективних заходів зміни і поліпшення її структури без надійного та своєчасного забезпечення висококваліфікованими, фізично й психічно здоровими робітниками і спеціалістами не може бути виконано. Україна завжди мала якісну робочу силу з високою загальною і професійною освітою та задовільними фізичними, фізіологічними і психофізіологічними характеристиками. Однак в останні роки робоча сила нашої країни втрачає ті складові, які забезпечують її високу якість. Системна криза вкрай негативно відбилася на всіх аспектах життєдіяльності суспільства, але чи не найбільш відчутної шкоди вона завдала робочій силі через певну обмеженість у підвищенні кваліфікації, незбалансованість у харчуванні та недостатнє медичне обслуговування. Невипадково динамічно зростає потреба підприємств у професіоналах, фахівцях, технічних службовцях, кваліфікованих робітниках з інструментом, в операторах та складальниках устаткування і машин, незважаючи на значно зменшену загальну потребу економіки в працівниках (табл. 3.2.4).

Таблиця 3.2.4 ПОТРЕБА ОБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ У ПРАЦІВНИКАХ СТАНОМ НА КІНЕЦЬ 1998—2000 рр., осіб [17,С.84]

	1998 р.	1999 р.	2000 р.
Професіонали	3565	4916	5957
Фахівці	3471	4777	6468
Технічні службовці	365	521	842
Кваліфіковані робітники з інструментом	12411	18548	27139
Оператори та складальники устаткування і машин	8787	13054	16150

Втрата навичок і практичного досвіду тривалий час незайнятими своєю справою працівниками (безробітними, зайнятими нерегламентованою і нелегальною діяльністю та ін.) неадекватно компенсується, як ми це бачили, системою підвищення кваліфікації, підготовки та перепідготовки кадрів. Програми навчання нерідко застарілі, матеріально-технічна база училищ не завжди відповідає потребам підготовки висококваліфікованих робітників для сучасних технологій. Багато підприємств і організацій припинили або значно скоротили внутрішньовиробничу підготовку кадрів або через брак коштів, або через недооцінку перспектив мати висококваліфікований персонал. Як зазначає професор В. А. Савченко, провідний науковець в Україні в цій справі, котрий багато років займається проблемами професійної орієнтації і професійної кваліфікації персоналу, в Україні професійне навчання персоналу нині ще не перетворилося на один із найважливіших чинників підвищення продуктивності праці, забезпечення випуску конкурентоспроможної на світовому ринку продукції та послуг, інтеграції держави у світове економічне співтовариство. Хоча в країні є деякі приклади того, як навіть за умов тривалої економічної кризи можна досягти відчутних успіхів у професійному навчанні персоналу. Таким прикладом є ЗАТ «Новокраматорський машинобудівний завод». В. А. Савченко пропонує з метою подальшого вдосконалення нормативної бази з питань професійного навчання кадрів на виробництві ухвалити Закон України «Про професійне навчання кадрів на виробництві». Про доцільність цього закону свідчить позитивний зарубіжний досвід, зокрема Німеччини [46, с. 15, 16]. Підприємства та організації України не мають законодавчих зобов’язань щодо підготовки, перепідготовки і навчання кадрів. Саме тому для нас відіграє велику роль позитивний досвід у цьому розвинутих країн, наприклад, Німеччини і Франції, де здійснюються заходи підготовки кадрів за участю і під проводом держави. Ці заходи економічно стимулюються урядом. Аналіз діяльності вітчизняних підприємств стосовно підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів свідчить про недооцінку ними значення високої якості робочої сили як чинника економічного прогресу і чинника соціального захисту працівника через підвищення його конкурентоспроможності. Так, у 1999 р. на підприємствах традиційного сектора економіки одержали нову професію 278,3 тис. осіб, підвищили кваліфікацію 829 тис. громадян, що складає відповідно 2 і 5,9 % загальної чисельності працюючих. Порівняно з 1991 р. ці показники зменшилися більше, ніж удвічі [47, с. 294]. Для вирішення цих проблем О. А. Грішнова пропонує як першочерговий напрям державної політики — впровадження системи заходів щодо сприяння підприємствам у забезпеченні високої якості робочої сили. Адже сама кадрова політика на підприємстві може і повинна стати в найближчій перспективі пріоритетним чинником зростання ефективності всіх форм національної системи розвитку людських ресурсів [47, с. 301]. Довготривалий негативний вплив на відтворення та якість робочої сили мають низькі середньодушові доходи більшості населення. Основою грошового доходу, як відомо, має бути заробітна плата як ціна робочої сили. Однак значно нижча питома вага в доходах українців заробітної плати іншими розвинутими країнами не єдина причина того, що спостерігаються суттєві недоліки в галузевій диференціації заробітної плати. Промисловість, будівництво і особливо сільське господарство — майже вся реальна економіка та її фундамент — наука поступаються у заробітній платі галузям, які по суті є інфраструктурою реальної економіки. Випередивши в оплаті праці гірників, металургів, науку, на перше місце вийшли банківські службовці. Наприклад, співвідношення середньомісячної заробітної плати в сільському господарстві до середньомісячної заробітної плати працівників, зайнятих у всіх сферах економіки, у 1990 р. складало 0,95, а у 2000 р. — лише 0,48. Водночас аналогічне співвідношення працівників фінансування, кредитування та страхування відповідно становило 1,5 і 2,44. Таке становище робить непрестижною працю в традиційних для України галузях, особливо для молоді, і спричиняє значні втрати в економіці. Наприклад, металургія стала галуззю непрестижною, тоді як саме від продажу металургійної продукції держава має найбільші інвалютні надходження до бюджету. Низька заробітна плата і сумнівна її диференціація — один із суттєвих чинників, який негативно впливає на якість робочої сили. Змінити таке становище можливо, посиливши регулюючу роль держави в цих процесах через законотворчу діяльність і суворе дотримання законів суб’єктами господарської діяльності. До якісних характеристик робочої сили належить і працездатність особи. Науково обґрунтоване визначення працездатності дає доцент Я. В. Крушельницька. Працездатність — це максимальна ефективність діяльності людини при такому рівні функціональної мобілізації, який не викликає перенапруження організму. В свою чергу, функціональний стан — це інтегральний комплекс фізіологічних функцій і якостей людини, що забезпечують ефективне виконання професійної роботи при певному рівні фізіологічних затрат організму [48, с. 120]. Цей показник залежить не тільки від об’єктивних характеристик осіб, таких як вік, стать, фізичні і фізіологічні дані, а й від суб’єктивних чинників: раціонального харчування залежно від професії (спеціальності), умов праці, достатнього медичного обслуговування. Все це залежить від рівня заробітної плати і доходів у цілому.

Від чого залежать етапи формування ринку праці та в чому полягає сутність кожного етапу?
Чи можуть бути постійними фактори впливу на формування ринку праці?
Чому соціально-економічна політика держави має враховувати вплив окремих соціально-демографічних груп населення на зайнятість?
У чому полягають економічна і соціальна функції молоді?
Чим визначається роль кожної демографічної групи населення в сфері зайнятості?
У чому полягають негативні тенденції та причини їх виникнення в галузевій структурі зайнятості?
Які можливі заходи державної політики зайнятості щодо подолання негативних наслідків змін у структурі зайнятості населення?
Які наслідки в галузі зайнятості викликала зміна форм власності й господарювання?
Чому підвищення якості робочої сили може «погасити» негативні тенденції глобалізації?
Чому гостро стоїть проблема якості робочої сили в Україні?
Як може вплинути якість робочої сили на зайнятість населення?
Яким чином держава може управляти якістю робочої сили?

За даними Держкомстату України.

ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ТА ЕКОНОМІЧНІ КАТЕГОРІЇ

Державне регулювання зайнятості потребує точного вживання понять і категорій. З цією метою і даються визначення основних понять та економічних категорій. Дану частину посібника складено на підставі формулювань законів України, міжнародних трудових норм, економічних та енциклопедичних словників (вказані в переліку використаної літератури), а також понять, які вживаються в сучасній спеціальній літературі й науково обґрунтовані. Авторами є переважно українські вчені, такі як С. В. Мочерний, Б. Г Гаврилишин, І. М. Михасюк, І. І. Лукінов, В. В. Онікієнко, Е. М. Лібанова, Д. П. Богиня, С. І. Бандур, А. М. Колот, Г. І. Купалова, В. М. Петюх, В. А. Савченко та інші, а також російські вчені Л. І. Абалкін, Р. П. Колосова, Е. С. Строєв, О. Я. Кібанов, Б. М. Генкін, А. М. Прохоров, А. Н. Азриліян тощо.

Активна політика на ринку праці — це спрямування дій на підвищення конкурентоспроможності робочої сили і розширення сфери докладання праці з метою запобігання безробіття та збільшення чисельності зайнятих. А.п. на р.п. реалізується за допомогою активних заходів. Активні заходи на ринку праці — заходи, спрямовані на створення умов щодо повної продуктивної зайнятості економічно активного населення, які безпосередньо впливають на регулювання попиту і пропозиції робочої сили. Баланс робочого часу — система показників, які характеризують ресурси робочого часу працюючих, їх розподіл по видах затрат і використання. Б.р.ч. складається з метою виявлення резервів зростання продуктивності праці за рахунок більш раціонального використання робочого часу і визначення чисельності робітників. Розраховується переважно на одного середньоспискового робітника. Баланс робочої сили — дані відносно вірогідного обсягу та розподілу попиту і пропозиції на робочу силу на планований період, які становлять основу побудови Державної та регіональних програм зайнятості населення. Б.р.с. є розподілом балансу праці й відображає зміну чисельності працівників з виявом основних причин їх вибуття та джерела поповнення. Безоплатно працюючі члени сім’ї — особи, що працюють без оплати на сімейному підприємстві, очолюваному родичем, який проживає в тому самому домашньому господарстві (якщо ця діяльність належить до економічної). Безробітні — працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи. Безробітні у визначенні МОП — особи віком 15—70 років (зареєстровані та не зареєстровані в службі зайнятості), які одночасно задовольняють три умови: не мали роботи (прибуткового заняття), шукали роботу або намагалися організувати власну справу впродовж останніх 4-х тижнів, що передували опитуванню; були готові розпочати роботу протягом наступних двох тижнів. Безробіття — це незайнятість певної частини економічно-активного населення внаслідок впливу об’єктивних процесів, притаманних ринковій економіці: нерівномірності розвитку продуктивних сил, циклічності розвитку економіки, суперечності характеру НТП, високих темпів модернізації вироництва тощо. Безробіття вимушене — наявність безробітних, викликана не залежними від індивіда об’єктивними причинами (економічними циклами, структурними зрушеннями в економіці й виробництві, зниженням обсягів виробництва, технічним прогресом, конверсією, сезонністю робіт, інституціональними причинами, регіональними особливостями тощо). Безробіття добровільне — наступає внаслідок звільнення працівника за власним бажанням або небажанням особи працювати через наявність нетрудових доходів або з інших особистих причин. Безробіття економічне — наявність безробітних, викликана кон’юнктурою ринку, поразкою частини товаровиробників у конкурентній боротьбі. Безробіття застійне — включає стійкий прошарок безробітних громадян, таких як жебраки, бомжі, бродяги. Безробіття інституціональне — породжується правовими нормами, прийнятими в країні, які негативно впливають на попит і пропозицію робочої сили. Такими нормами можуть бути занадто високі мінімальна заробітна плата і допомога по безробіттю, великі податки та ін. Безробіття масове — безробіття в період циклічного спаду. Безробіття природне — об’єктивно необхідний рівень безробіття, який зберігається в умовах рівноважного ринку праці. Безробіття приховане — це внутрішньофірмове безробіття або неповна вимушена зайнятість, тобто така кількість працівників, яка стала зайвою у зв’язку зі структурними, технологічними, організаційними змінами виробництва, але формально продовжує знаходитись у складі підприємства. Формами Б.п. є збиткова чисельність працівників, які отримують заробітну плату; оформлення відпусток з ініціативи адміністрації без оплати або з частковим збереженням заробітної плати; наявність осіб, працючих на умовах неповного робочого часу. Безробіття структурне — є наслідком структурних зрушень в економіці, які знецінюють рівень кваліфікації деяких категорій робочої сили. Безробіття регіональне — це безробіття, викликане різними причинами, притаманними даному регіону. Безробіття фрикційне — короткотерміновий період незайнятості, необхідний для пошуку нового місця роботи, котра відповідала б кваліфікації працівника або його іншим потребам. Це може бути також короткий проміжок часу, який потрібен особі для переходу або переїзду з одного місця роботи до другого за попередньою домовленістю. Безробіття хронічне — виникає з масовим безробіттям, коли створення нових робочих місць займає тривалий час і значно відстає від зростання чисельності найманих працівників. Безробіття циклічне — є наслідком зниження економічного циклу, яке призводить до скорочення виробництва і вивільнення працівників. Бюджет сімейний — співвідношення фактичних доходів і витрат сім’ї за тиждень, місяць або рік, яке характеризує її добробут, ступінь достатку. Вартість робочої сили — в Україні В.р.с. визначається розміром фактичних видатків наймача на утримання робочої сили. Види підприємств — в Україні можуть діяти підприємства таких видів: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства; господарське товариство; підприємство, засноване на власності об’єднання громадян; комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності. Виконавці господарсько-трудових інтересів — є органами трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової, побудованими за ієрархічним принципом і покликаними впроваджувати в життя програму державної економічної політики. Виразники господарсько-трудових інтересів — профспілки, стачкоми, асоціації, спілки роботодавців, фермерів, банківських установ й інші об’єднання носіїв господарсько-трудових інтересів. Гарантії зайнятості для окремих категорій населення — відповідно до ст. 5 Закону України «Про зайнятість населення» держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатних громадян у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці. До цих категорій громадян відносяться жінки, які мають дітей до шести років; одинокі матері, які мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів; молодь, яка закінчила або припинила навчання у середніх загальноосвітніх школах, професійно-технічних закладах освіти, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби та якій надається перше робоче місце; діти (сироти), які залишилися без піклування батьків; особи, яким виповнилося 15 років і які за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу; особи передпенсійного віку (чоловіки по досягненні 58 років, жінки — 53 років); особи, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування. Для працевлаштування зазначеної категорії громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, з чисельністю понад 20 чоловік до 5 % загальної кількості робочих місць за робітничими професіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості. Глобалізація — категорія, яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межі державних кордонів і з 60-х років ХХ ст. набуває форм постійного й неухильно зростаючого переплетення національних економік. У цей період Г. характеризується, насамперед, перманентністю темпів зростання світової торгівлі та валового внутрішнього продукту в усіх розвинутих країнах. Гнучкі форми зайнятості — надання найманому працівникові можливостей вибору між вільним і робочим часом як за кількістю часу, так і за режимом його використання. Г.ф.з. можуть застосовуватися лише на тих підприємствах (в організаціях), де це дозволяють організаційно-технічний процес виробництва і стан виробничих відносин. Господарська діяльність — будь-яка діяльність юридичних осіб, у тому числі підприємницька, а також фізичних осіб — суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язана з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт. Громадяни похилого віку — це чоловіки віком 60 років і жінки — 55 років і старше, а також особи, яким до досягнення загального пенсійного віку залишилося не більше півтора року.

Держава загального добробуту — невід’ємний компонент реальних змішаних суспільно-економічних систем відкритого суспільства, що складаються у розвинутих країнах. Д.з.д. означає реалізацію соціальної орієнтації сучасної ринкової економіки при застосуванні державної політики доходів, зайнятості та цін, використання прямих і непрямих регуляторів соціальних процесів, коли здійснюється програма розвитку різних галузей соціальної інфраструктури та сфери науки, культури, освіти, охорони здоров’я. Досягнутий рівень економічного розвитку й високі стандарти життя різних соціальних груп і прошарків населення, динамізм економічної та соціальної структури дозволяють будувати розгалужені системи соціального захисту і використовувати відповідні механізми. Держава соціального добробуту — див.: Держава загального добробуту. Державне регулювання зайнятості населення — цілеспрямований вплив державних органів на співвідношення попиту і пропозиції робочої сили в країні в цілому або окремій місцевості шляхом економічних, правових, адміністративно-організаційних заходів з метою запобігання поширення безробіття чи його скорочення та забезпечення максимальної продуктивної зайнятості економічно-активного населення. Пріоритет віддається економічним методам, які діють на основі ринкових економічних законів. Реалізується шляхом розробки і виконання Державної програми зайнятості населення. Дискримінація на ринку праці — ситуація, в якій роботодавці не бажають брати на роботу представників якої-небудь групи громадян (національної, расової, релігійної, молоді, жінок та ін.) на умовах оплати праці, еквівалентних рівню оплати переважаючих груп. Дискримінація з будь-яких ознак заборонена Конституцією України (ст. 24). Диференціація доходів населення — розмах коливань доходів населення, який характеризує різницю в його матеріальному становищі. Ця різниця служить основою для розподілу населення по групах залежно від середньодушових грошових доходів і реалізації необхідних заходів. Добробут населення — характеристика соціально-економічних умов життя і задоволення потреб населення. Оскільки результати економічної діяльності реалізуються в соціальній сфері, Д.н. залежить від суспільного виробництва, його структурних пропорцій, стану соціальної сфери. Узагальнюючий показник Д.н. — рівень реальних доходів населення. Дохід — 1) грошові або інші цінності, отримані внаслідок будь-якої діяльності; 2) результат виробничо-господарської діяльності, одержаний як різниця між вартістю реалізованої продукції та послуг і здійсненими затратами; 3) виплачувані власникам дивіденди або відсотки, виражені в процентах поточної ціни цінних паперів, пенсії, допомоги. Дохід населення — матеріальні кошти, якими розраховує населення для здійснення своїх потреб. Основними джерелами отримання доходів є: заробітна плата робітників і службовців, оплата праці в КСП, виплати і пільги із громадських фондів споживання (пенсії, стипендії, допомоги і т. ін.); у сільських жителів важливе джерело доходів — особисте підсобне господарство. Економіка відкрита — економічна система, зорієнтована на максимальну участь у світових господарських зв’язках і в міжнародному розподілі праці. Економіка закрита — незалежна господарська система з обмеженими зовнішньоекономічними зв’язками, яка здатна самостійно забезпечити себе всім необхідним та яка прагне до ізоляціонізму. Економіка змішана — економічна система, що виникає в розвинутих країнах Заходу на стадії переходу до постіндустріального суспільства. Каркас повнокровного ринкового господарства, який склався, утворює приватна власність. Пройшовши значну еволюцію, приватна власність все більше перетворюється з індивідуальної в різні форми асоційованої власності. Економіка ринкова — це форма економічної організації, за якої координація дій здійснюється на підставі взаємодії на ринках вільних виробників і вільних індивідуальних споживачів. Економіка планова — форма економічної організації народного господарства за системою планів, основою якої є державна власність на основні засоби виробництва. Економіка тіньова — форма економічної організації народного господарства за системою планів, основою якої є державна власність на основні засоби виробництва. Економіка «тіньова» — 1)неконтрольоване державою виробництво, розподіл, обмін і споживання товарно-матеріальних цінностей і послуг; 2)приховані від органів державного управління незаконні соціально-економічні відносини між окремими громадянами, соціальними групами стосовно використання державної, приватної та інших видів власності в корисних особистих та групових інтересах. Економічне робоче місце — сукупність матеріально-речовинних, економічних і соціальних умов, які забезпечують зайнятість одного працівника і розглядаються безвідповідно до фізичного робочого місця. Економічно доцільні робочі місця — це робочі місця, які дозволяють досягти високої продуктивності праці і мати достойний заробіток працівникові. Еластичність — показник реакції (швидкості) зміни досліджуваної залежності (ендогенної) змінної на зміну визначаючих її факторів. Е. будь-яких двох функціонально пов’язаних економічних показників — це напр., Е. попиту по ціні, Е. попиту праці по заробітній платі, Е. попиту по доходу і т. ін. Оскільки реально не існує такої економічної змінної, яка залежала б лише від одного параметра, то в практиці економічного аналізу Е. є окремим показником, тобто виявляє специфіку впливу на ендогенну змінну тільки однієї екзогенної змінної. Повна Е. може бути розрахована лише як точечна Е. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття — система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Зайняте населення — це громадяни України, що проживають на території держави на законних підставах і які працюють по найму на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за кордоном; самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю; члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, що беруть участь у виробництві; обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управлінні та громадських об’єднаннях; проходять службу в Збройних Силах України, Службі безпеки України, прикордонних військах України, військах внутрішньої та конвойної охорони і Цивільної оборони України, органах внутрішніх справ України, в інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, задіяні в альтернативній (невійськовій) службі; проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва та навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах ведуть домогосподарство та доглядають дітей і хворих. Зайняті економічною діяльністю — особи, які беруть участь у виробництві благ та різного роду послуг і у зв’язку з цим вступають у відносини з іншими особами, групами осіб або товариствами з приводу своїх доходів. Зайнятість — це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, і така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі. Зайнятість вторинна — це додаткова зайнятість громадян на іншому підприємстві (в організації, установі) або в нерегламентованій діяльності з метою збільшення свого доходу. Зайнятість глобальна — це врахування всіх видів корисної діяльності як у суспільному виробництві, так і поза ним (догляд за дітьми і хворими, зайнятість у домогосподарстві тощо). Зайнятість ефективна — це використання робочої сили максимально можливої кількості без втрат, коли досягається найбільший матеріальний результат. Зайнятість нелегальна — зайнятість без укладання письмового трудового договору, яка має за мету приховати деякі види діяльності, котрі заборонено законом, або незаконне найняття і надмірну експлуатацію робочої сили. Зайнятість неповна — зайнятість громадян неповний робочий день (тиждень) за їх бажанням. Зайнятість неповна вимушена — зайнятість громадян неповний робочий день, тиждень, місяць, рік через організаційно-економічні або технологічні причини виробництва. Зайнятість непродуктивна — зайнятість, яка не відповідає критеріям продуктивної зайнятості (випуск бракованої або неліквідної продукції, нерегламентована, нелегальна зайнятість тощо). Зайнятість нерегламентована — це не регламентована державними нормативними актами діяльність громадян (не заборонені види), яка виключена з офіційної сфери соціально-трудових відносин, тобто здійснюється без укладання трудового договору, не враховується державною статистикою і з якої не сплачуються податки. Зайнятість нестандартна — зайнятість громадян, яка не має певних стандартів і повної регламентації (тимчасова і сезонна З., самозайнятість громадян, робота за тимчасовими контрактами, надомна праця тощо). Зайнятість неформальна — див.: Зайнятість нерегламентована. Зайнятість повна в макроекономічному аспекті — це зайнятість, за якої пропозиція робочої сили повністю покривається попитом з боку суспільного виробництва, тобто використовуються всі трудові ресурси. З. п. в м. а. ніколи не може бути 100 %-ою через наявність природної норми безробіття. Зайнятість повна особи або групи осіб — зайнятість за індивідуальним (груповим) повним використанням нормативного часу (повний робочий день, повний робочий тиждень).

Зайнятість продуктивна — це діяльність громадян, котра за рахунок корисної і високопродуктивної праці створює необхідні для розвитку суспільства ресурси і дає працівникові дохід, не менший, ніж потрібно для відтворення його фізичних, інтелектуальних і професійних якостей, тобто, як мінімум, дає можливість простого відтворення робочої сили. До З.п. відноситься не тільки зайнятість у сфері матеріального виробництва, а й суспільно корисна праця в інших сферах (мистецтво, наука, освіта, культура та ін.), яка безпосередньо або опосередковано впливає на стан продуктивності. Зайнятість раціональна — відношення величини продуктивної зайнятості до величини суспільно-корисної зайнятості. Зайнятість суспільно-корисна — визначається зайнятістю у суспільному виробництві на військовій службі у будь-яких законних військових формуваннях, на державній службі, в науці, культурі, освіті, на денних відділеннях військових і цивільних навчальних закладів (у працездатному віці), у підсобному і домашньому господарстві, доглядом за дітьми та хворими. Заробітна плата — це винагорода, обчислена, як правило, в грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган сплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір З.п. залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства. Заробітна плата жорстка — заробітна плата, що не змінюється як реакція на зміну ціни на кінцеву продукцію та послуги. Жорсткість визначається системою контрактів, якими закріплюється обсяг (сума) зарплати. Заробітна плата мінімальна — рівень зарплати працівника некваліфікованої праці. Установлюється державою в законодавчому порядку, а також на підставі угод між підприємцями і профспілками. Заробітна плата номінальна — абсолютна сума грошей (виплат), яку працівник отримує за певний період. Заробітна плата реальна — купівельна спроможність номінальної заробітної плати. Заробітна плата середня — заробітна плата, яка обчислюється в середньому на одиницю відпрацьованого часу або на одного працюючого. Розраховується на основі фондів зарплати (часового, денного, повного). Індивід — характеристика людини як одиничної природної істоти, результату біологічного розвитку, володіючого єдністю природженого і надбаного, носія індивідуальних природних рис (задатків, захоплень). Найбільш загальні характеристики І. — цілісність психофізіологічної організації, усталеність у взаємодії із зовнішнім світом, активність. Інтенсивність праці — кількість праці, яка витрачається протягом певного проміжку часу і вимірюється затратами фізичної, розумової і нервової енергії за одиницю часу. Інфраструктура ринку праці — сукупність суб’єктів, котрі забезпечують безперервне функціонування механізму ринку праці за рахунок реалізації організаційних, фінансових, правових, інформаційних та науково-методичних заходів. До І.р.п. належать: Мінпраці України, система державної служби зайнятості, комерційні біржі праці, центри професійної орієнтації і професійної підготовки кадрів, різні благодійні фонди, Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття та ін. Основним завданням І.р.п. є підвищення гнучкості та ефективності функціонування ринку праці за рахунок поширення інформації, професійного консультування, навчання безробітних новим професіям і спеціальностям, квотування робочих місць тим, хто об’єктивно не здатен конкурувати на ринку праці на рівних, стримання масових звільнень і запобігання масовому безробіттю, раціоналізація та фінансування заходів щодо цілеспрямованого розвитку ринку праці і підвищення рівня продуктивної зайнятості населення, розробки і наукового обґрунтування заходів державної політики зайнятості. Інфраструктура соціальна — група галузей, які забезпечують процес відтворення матеріальних благ (послуг) та нормальні умови життя населення: будівництво й експлуатація об’єктів житлового і соціально-культурного призначення, роздрібна торгівля, громадське харчування, охорона здоров’я, освіта та ін. І.с. не створює матеріальних благ безпосередньо, але без неї процес виробництва або незавершений, або взагалі неможливий. Матеріальне виробництво та І.с. виражають у сукупності певні економічні і соціальні зв’язки й функції. Соціальна функція — збереження і розвиток трудового та духовного потенціалу. Економічна функція — створення умов для відтворення матеріальних благ. Матеріальне виробництво та І.с. — два взаємодоповнюючих і взаємопов’язаних об’єкти. Капітал людський — особливий вид капіталовкладень, сукупність затрат на розвиток відтворення потенціалу людини, підвищення якості та поліпшення функціонування робочої сили. До складу К.л. включають знання загальноосвітнього і спеціального характеру, навички, нагромаджений досвід. За деякими трактовками, до нього входять стан здоров’я, яким володіє даний економічний суб’єкт, а також витрати на пошук інформації на ринку праці й пов’язані з мобільністю працівників. Згідно з цим сфери діяльності, які формують К.л. (в першу чергу освітньо-науковий комплекс), розглядаються як інвестиційні галузі нематеріального виробництва. Категорії економічні — важливіші поняття економічної науки, які відображають сутність економічних процесів і явищ, наприклад, праця, ціна, процент і т. ін. Кваліфікація — рівень знань і трудових навичок, необхідний для виконання робіт певної складності за якою-небудь професією, спеціальністю. Квота робочих місць — закріплена норма робочих місць, у тому числі з гнучкими формами зайнятості, у відсотках до кількості робочих місць для обов’язкового працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту. Коефіцієнт Джинні — коефіцієнт, розрахунок якого визначає стан розподілу доходів населення або працівників певної економіки за аналізований період. Колективний договір, угода — це прийняття сторонами зобов’язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-виробничих відносин та узгодження інтересів трудящих, власників або уповноважених ними органів. Колективний договір укладається на підприємствах, установах, в організаціях незалежно від форм власності й господарювання, які використовують найману працю і мають права юридичної особи. Колективний договір укладається між власником або уповноваженим ним органом (особою) та одним або кількома профспілковими чи іншими уповноваженими на представництво трудовим колективом органами, а у разі відсутності таких органів — представниками трудящих, обраними й уповноваженими трудовим колективом. Колективний трудовий спір (конфлікт) — це розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин щодо встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; укладення чи зміни колективного договору, угоди; невиконання чи зміни колективного договору, угоди або окремих їх положень; невиконання вимог законодавства про працю. Конкурентоспроможність — властивість товару, послуги, суб’єкта ринкових відносин виступати на ринку на рівних з наявними там аналогічними товарами, послугами або конкуруючими суб’єктами ринкових відносин. К. визначається технічним рівнем товару; рівнем маркетингу і рекламно-інформаційного забезпечення; відповідальністю вимогам споживача, технічним умовам та стандартам, організацією сервісу, авторського нагляду, гарантійного забезпечення навчанням персоналу сторони, яка придбає; строками поставки (розробки, створення, продажу), гарантій; ціною, умовами платежів, своєчасністю появи даного товару на конкретному ринку; політико-економічною ситуацією в даному регіоні. Кон’юнктура ринку праці — збіг обставин, сукупність умов і факторів, які окремо у взаємозв’язку характеризують стан ринку праці, кількісно та якісно впливають на співвідношення попиту і пропозиції робочої сили. Конкурентоспроможність робочої сили — це сукупність якісних та вартісних характеристик товару «робоча сила», яка забезпечує задоволення конкретних потреб роботодавців у працівниках певної кваліфікації (професії). Крива Беверіджа — крива, яка характеризує залежність між чисельністю безробітних і кількістю вільних робочих місць (вакансій) у певній економіці та відображає природний рівень безробіття для даної економіки. Крива Лоренца — крива, яка дає змогу обчислити розподіл населення або працівників якої-небудь економіки за доходами. Крива Філіпса — крива, котра виражає функціональний стабільний нелінійний зв’язок між відсотковими темпами інфляції і рівнем безробіття, які знаходяться у зворотній залежності. Відкрита в 1958 р. австралійським ученим, котрий працював в Англії, О. Філіпсом, пізніше модифікована економістами П. Самюельсоном і Р. Солоу. К. Ф. у 60—70-ті роки застосовувалася у західних країнах Європи і США під час планування економіки. Людські ресурси — це поняття, яке включає всю сукупність людей з їх фізичними і розумовими здібностями та відповідним трудовим потенціалом. Залежно від охопленої території і виконуваних завдань щодо управління Л.р. можуть розглядатись як населення в цілому, як трудові ресурси і як персонал. Управління Л.р. спрямовано на вирішення трьох глобальних проблем: їх формування, розподіл, використання. Маргинальний — той, хто знаходиться на межі двох середовищ; людина, яка за своїм становищем опинилася поза певним соціального прошарком, групою. Поняття нерідко вживається як негативна оцінка щодо люмпенів та інших, а також у позитивному значенні — по відношенню до людей, які творчо долають стереотипи, усталені принципи діяльності. Маржиналізм — економічна теорія, яка об’єднує економічні процеси і явища, виходячи з граничних, прирістних величин і станів. М. оперує такими поняттями, як гранична продуктивність, граничні затрати, гранична корисність, виходячи із закону убування граничної корисності, продуктивності й дохідності та закону попиту і пропозиції. Міграція населення — переміщення людей через кордони тих чи інших територій на постійне або тимчасове місце проживання. Міграція робочої сили — переміщення, переселення працездатного населення, яке викликано причинами економічного характеру. Залежно від того, чи перетинаються при цьому кордони країни, розрізняють міграцію внутрішню і міграцію зовнішню. Внутрішня М.р.с. (між регіонами країни, із села до міста і навпаки) має важливе економічне значення, будучи формою перерозподілу трудових ресурсів, а також фактором зміни складу і розміщення населення. Зовнішня М.р.с. впливає на чисельність населення країни. Міграція робочої сили неорганізована — відбувається власними силами мігрантів без матеріальної або організованої допомоги будь-яких установ. М.р.с.н. має також назву індивідуальної або самостійної. Міграція робочої сили організована — здійснюється за участю державних або громадських структур і за їх допомогою. Міжнародні трудові норми — приймаються Міжнародною організацією праці у вигляді Конвенцій по всіх аспектах праці, зайнятості населення, безробіття, умов праці та її охорони, виробничого і навколишнього середовища, підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників, соціального партнерства (трипартизму) тощо. Після ратифікації конкретною країною кожної Конвенції МОП вони стають для цієї країни обов’язковими. Мінімальний споживчий бюджет — вартість набору мінімальних благ і послуг, які не тільки відповідають прожитковому мінімуму, а й мають більш поширений асортимент. М.с.б. визначається по різних групах населення (залежно від статі, віку, характеру та інтенсивності праці) як вартісна оцінка натурального набору продуктів харчування, при врахуванні дієтлогічних обмежень і забезпечення мінімально необхідною кількістю калорій, а також витрат на продовольчі товари і послуги, податки та обов’язкові платежі, виходячи з частки витрат на ці цілі в бюджетах малодохідних домашніх господарств. Розраховується на певний період часу (рік, місяць). Склад мінімально необхідних товарів і послуг визначається мінімальним «споживчим кошиком», а також таким, що формується по категоріях споживачів. Мінімум прожитковий — рівень доходів, який забезпечує придбання набору матеріальних благ і послуг, необхідних для забезпечення життєдіяльності людини при певному рівні соціально-економічного розвитку країни і сформованих потреб населення; розрахований на душу населення і розрізняється залежно від статі і віку. Життєво необхідний рівень споживання включає тільки витрати на харчування, найнеобхідніші предмети санітарії і гігієни, комунальні послуги. Модель ринку праці — суттєві якості ринку праці й задекларовані основні напрями та характеристики його розвитку. Модель ринку праці ліберальна — для неї характерні яскраво виражена субсідарність, децентралізація, пов’язана з федеративним устроєм країни і відповідним існуванням у кожному суб’єкті федерації власного законодавства щодо зайнятості, допомоги безробітним, фондів страхування на випадок безробіття (внески підприємств і працівників до фондів суб’єктів федерації і федерального фонду диференційовані). Представники М.р.п.л. — США, Канада, Австралія. Модель ринку праці патерналістська — її головною ознакою є опікування праценосія роботодавцем. Найбільш цілісно М.р.п.п. реалізована в Японії, де її фундаментом став довічний найм, система якого передбачає гарантії зайнятості працюючим до пенсійного віку, зростання всіх видів виплат відповідно до стажу роботи. Модель ринку праці соціал-демократична — спирається на проведення державою активної політики на ринку праці. Еталоном М.р.п.с.-д., яку було сформовано на рубежі 40—50-х років Р. Мейднером і Г. Реном, є ринок праці Швеції. На підготовку і перепідготовку кадрів і на створення нових робочих місць Швеція витрачає більше коштів, ніж будь-яка країна ОЕСР, економлячи на соціальному відшкодуванні збитків своїх громадян унаслідок безробіття. Населення — сукупність людей, які проживають на території континенту, країни або її частини, окремого регіону і населеного пункту. Населення відкрите — населення, чисельність якого змінюється в результаті не тільки народження і смерті людей, а і міграції. Населення закрите — населення, яке не схильне до міграції і змінює свою чисельність лише внаслідок народження і смертності. Носії господарсько-трудових інтересів — індивіди та соціальні групи, які відрізняються одна від однієї за ознаками: майновою, за доходами, професіями, галузевими та регіональними інтересами. Це — власники засобів виробництва (роботодавці) та власники робочої сили (наймані працівники). Особи вільних професій — особи, професії яких не передбачають мінімального рівня заробітної плати і, як правило, оплати надурочних годин роботи. До О.в.п. можна віднести керівників організацій, адміністративних працівників. Особи невільних професій — особи, котрі займаються видами робіт, для яких передбачається визначення мінімальної заробітної плати і доплата за надурочні години праці. До них можна віднести спеціалістів і службовців організацій. Партнерство соціальне — суспільна участь різних сторін у розробці й реалізації соціально-трудових договорів та угод на певний термін. П.с. може бути двостороннім (між підприємцями і профспілками) і тристороннім (між представниками уряду, підприємцями і профспілками). Розвиток ринкових відносин, створення багатоукладної економіки, поява і розширення прошарку підприємців і власників роблять можливим на підприємствах тристороннє партнерство між роботодавцем (підприємцем), трудовим колективом (в особі профспілок) і найманою адміністрацією. Пасивна політика на ринку праці — це політика, яка передбачає відповідальність держави за становище найманих працівників і роботодавців на ринку праці. П.п. на р.п. здійснюється пасивними заходами. В цьому випадку формується так званий ринковий державний патерналізм. Пасивні заходи на ринку праці — це заходи, що, як правило, безпосередньо не впливають на регулювання попиту і пропозиції робочої сили. До них належать: реєстрація незайнятих громадян, які шукають роботу, організація системи надання допомоги по безробіттю, здійснення негрошових форм підтримки безробітних і членів їх сімей. Патерналізм — форма регулювання соціально-трудових відносин на рівні фірми, яка відображає ініціативу роботодавців у наданні робітникам додаткових благ (пільги, поліпшення умов праці тощо) у більшому обсязі, ніж передбачено трудовим законодавством і колективним договором. Перепідготовка робітників — це професійно-технічне навчання, спрямоване на оволодіння іншою професією робітників, які здобули первинну професійну підготовку. Перше робоче місце — місце роботи молодих громадян після закінчення будь-якого навчального закладу або припинення навчання в ньому, завершення професійної підготовки і перепідготовки, а також після звільнення зі строкової служби чи альтернативної (невійськової) служби. Держава забезпечує працездатній молоді надання першого робочого місця на строк не менше двох років після закінчення або припинення навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах, завершення професійної підготовки і перепідготовки, а також після звільнення зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби. Дворічний строк першого робочого місця обчислюється з урахуванням часу роботи молодого громадянина до призову на строкову військову чи альтернативну (невійськову) службу. Підприємець — фізична особа, яка пройшла державну реєстрацію в якості підприємця і самостійно та на свій ризик здійснює активну економічну діяльність будь-якого підприємства, крім селянського (фермерського) господарства.

Підходяща робота — для громадян, які втратили роботу і заробіток (трудовий дохід) і звернулися за сприянням у працевлаштуванні до державної служби зайнятості, підходящою вважається робота, що відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій же місцевості, де він проживає. Заробітна плата повинна відповідати рівню, який особа мала за попередньою роботою з урахуванням її середнього рівня, що склався у відповідній галузі за минулий місяць. При пропонуванні підходящої роботи враховується трудовий стаж громадянина за спеціальністю, його попередня діяльність, вік, досвід, становище на ринку праці, тривалість періоду безробіття. Для громадян, які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), підходящою вважається робота, яка потребує попередньої професійної підготовки або оплачувана робота (включаючи роботу тимчасового характеру), яка не потребує професійної підготовки, а для громадян, які бажають відновити трудову діяльність після перерви тривалістю понад шість місяців — робота за спеціальністю, що потребує попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації, а в разі неможливості її надати — інша оплачувана робота за спорідненою професією (спеціальністю). Для громадян, які працювали не за професією (спеціальністю) понад шість місяців, підходящою вважається робота, яку вони виконували за останнім місцем роботи, а робота за основною професією (спеціальністю) може бути підходящою за умови попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації з урахуванням потреб ринку праці у цій професії (спеціальності). Політика економічна — система економічних заходів держави. Зміст П.е., її цілі і засоби визначаються характером суспільного ладу, внутрішніми і міжнародними умовами розвитку країни. Політика соціальна — частина загальної державної політики, пов’язана із впливом на умови життя населення, його основних прошарків, груп і категорій. Включає розділи: політику регулювання доходів, зайнятості, соціального забезпечення, політику в сферах освіти та охорони здоров’я, житлову тощо. П.с. зорієнтована на людину, захист її прав, передбачених міжнародним і національним законодавством. Мета П.с. підтримка і розвиток людини як найвищої цінності будь-якого суспільства. Поняття — 1) одна з форм мислення, результат узагальнення суттєвих ознак дійсності; 2) розуміння кимось чого-небудь, що склалося на основі якихось відомостей, власного досвіду; 3) сукупність поглядів на що-небудь, рівень розуміння чогось. Попит робочої сили — має два поняття: вузьке і широке. П.р.с. у вузькому понятті — це кількісна платоспроможна пропозиція робочих місць, у широкому — вся наявність робочих місць. І в першому, і в другому випадках П. р. с. є сукупним попитом на робочу силу, який визначає її сукупну потребу незалежно від якості робочих місць. Попит робочої сили індивідуальний — попит конкретного підприємства на робочу силу певної якості, напр., верстатників-шліфувальників, бухгалтерів, водіїв вантажних автомобілів та ін. Попит робочої сили сукупний — див.: Попит робочої сили. Потенціал трудовий — наявна і можлива в майбутньому кількість та якість праці, на яку розраховує суспільство (трудовий колектив) за даного рівня розвитку науки й техніки і котра визначається чисельністю працездатного населення, його професійно-освітнім рівнем. Працездатність — здатність до праці, що залежить від стану здоров’я працівника. Розрізняють П. загальну (здатність до виконання будь-якої роботи у звичайних умовах), професійну (здатність працівника працювати за певною професією, посадою в конкретних умовах), неповну (здатність працювати лише в полегшених умовах, напр., при неповному робочому дні). Працездатність загальна — наявність у людини якостей (фізичних, психофізіологічних, вікових і т. ін.), які визначають її здатність до праці взагалі та не потребують спеціальної підготовки. Працездатність професійна — здатність до кваліфікованої праці певної професії, тобто здатність до конкретного виду праці, що потребує спеціальної підготовки. Працівник — фізична особа, яка працює на підставі трудового договору на підприємстві, в установі або організації чи у фізичної особи, котра використовує найману працю. Працівники вивільнені — наймані працівники, з якими розірвано трудову угоду з ініціативи роботодавця (або адміністрації підприємства) у зв’язку з ліквідацією підприємства (установи, організації), реорганізацією, а також у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці, якщо вони призвели до скорочення чисельності працівників. Праця наймана — праця найманого працівника, що працює за договором найму на підприємстві, власником якого він не є. Природна норма безробіття — це такий рівень безробіття, за якого будь-яке підвищення попиту на працю не призводить до скорочення чисельності безробітних. Природний рівень безробіття — див.: Природна норма безробіття. Прогнозування ринку праці — обґрунтований спеціальними дослідженнями висновок щодо зайнятості населення. Дозволяє з певною мірою достовірності (за двома-трьома варіантами) оцінити: ситуацію, що утворюється на ринку праці у співвідношенні попиту і пропозиції робочої сили; можливу чисельність незайнятого населення, котре може звернутися за сприянням у працевлаштуванні до державної служби зайнятості; розподіл виявленої на ринку праці робочої сили; можливі обсяги перепідготовки вивільнених працівників і незайнятого населення; потенційну чисельність безробітних. П.р.п. складається з пропозиції робочої сили, попиту на робочу силу, співвідношення попиту і пропозиції робочої сили, розподілу робочої сили. Продуктивність праці — ефективність конкретної праці. Вимірюється кількістю виробів, операцій, створених або здійснених в одиницю часу, чи величиною часу, витраченого на одиницю продукту одним працівником. Пропозиція робочої сили — має вузький і широкий смисл. Вузький — полягає в тому, що П.р.с. є кількісною пропозицією праці незайнятих і бажаючих працювати працездатних осіб працездатного віку. У широкому смислі — це загальна кількість робочої сили країни, а у випадку офіційної статистики України — трудові ресурси. Це також є сукупна пропозиція робочої сили. Професійна спілка — добровільна неприбуткова громадська організація, яка об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності (навчання). Професійно-технічна освіта — складова системи освіти України, спрямована на формування у громадян професійних знань, умінь, навичок, на розвиток духовності, культури, відповідного технічного, технологічного та екологічного мислення з метою створення умов для їх професійної діяльності. П.-т.о. здобувається в професійно-технічних закладах і забезпечує первинну професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації робітників. Професія — вид трудової діяльності в системі суспільного поділу праці, який зумовлено сукупністю знань і трудових навичок, придбаних працівником у результаті спеціального навчання або практики. Ринок праці — система суспільних відносин, пов’язана з купівлею-продажем товару «робоча сила». В економічній літературі можна зустріти й інші визначення. Р.п. охоплює сфери обігу товару «робоча сила» і виробництва, де наймані працівники вступають у специфічні відносини з наймачем (роботодавцем) з приводу використання праці в процесі трудової діяльності. Р.п. є підсистемою системи ринкових економічних відносин і функціонально пов’язаний з ринками товарів та послуг, ринком капіталів та іншими типами ринків за економічним призначенням. Ринок праці прихований — внутрішньофірмовий ринок праці, який утворюють працівники, котрі мають надто велику вірогідність втратити роботу. Вони працюють в умовах неповного робочого дня або тижня. За офіційною статистикою такі працівники не є безробітними. До Р.п.п. відносяться також громадяни, котрі не змогли знайти роботу і втратили право на отримання допомоги, відмовилися реєструватись у службі зайнятості. Ринок праці сукупний — ринок праці із сукупним попитом і сукупною пропозицією робочої сили, які визначають його місткість. Ринок робочої сили — часто вживається як синонім поняттю «ринок праці», оскільки ринок праці і Р.р.с. тісно поєднані, взаємно доповнюються, переходячи в процесі ринкових відносин з одного в інший. Робоча сила продає свої здібності до праці, котрі купує роботодавець не відчужуючи їх від власника здібностей до праці. Ринок робочої сили світовий — сфера міжнародних економічних відносин, яка передбачає регулярні, сталі операції по купівлі-продажу робочої сили. Забезпечує переміщення трудових ресурсів, реалізацію їх здібності до праці в світогосподарських масштабах; існує у формі міжнародної трудової міграції. Робоча сила — в Україні тотожна трудовим ресурсам. У статистиці більшості країн Р.с. — це економічно-активне населення. Робоче місце — зона трудової діяльності робітника або групи робітників, оснащена всім необхідним для успішного здійснення роботи. Самостійно зайняте населення — громадяни, що самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, членів кооперативів, фермерів та членів їх сімей, які беруть участь у виробництві. Сегментація ринку праці — розподіл робочих місць і працівників на усталені замкнуті сектори, котрі обмежують мобільність робочої сили своїми кордонами. Вивчення С.р.п. призвело до створення теорії двоїстості ринку праці, яка передбачає його розподіл на дві частини: первинний і вторинний ринки праці. Сезонні роботи — роботи, які через природні й кліматичні умови виконуються не весь рік, а протягом певного періоду (сезону), але не більше шести місяців. Перелік сезонних робіт та сезонних галузей затверджується Кабінетом міністрів України . Солідарність — 1)однодумність, спільність інтересів, активне співчуття чиїмось думкам або діям; 2) спільна відповідальність. Соціальна сфера — оточуючі людину суспільні, матеріальні й духовні умови її існування і діяльності. С.с. в широкому смислі (макросередовище) охоплює економічну систему в цілому — продуктивні сили, сукупність суспільних відносин та інститутів, суспільну свідомість, культуру даного суспільства. С.с. у вузькому смислі (мікросередовище), будучи елементом у цілому, включає безпосереднє соціальне оточення людини — родину, колектив, групи людей. С.с. здійснює вирішальний вплив на формування і розвиток особистості. Соціальний захист — важлива функція держави щодо забезпечення основних соціальних прав людини на підставі міжнародних і національних норм. У більш вузькому значенні це — забезпечення прав стосовно рівня життя. Правову основу С.з. складає соціально зорієнтоване законодавство. Організаційна основа С.з. передбачає наявність соціального блоку на всіх рівнях управління і відповідних інститутів, фінансово-економічну мобілізацію джерел С.з., головним з яким є податки до державного бюджету і страхові платежі, які вносяться до відповідних страхових фондів. Соціальний розвиток суспільства — фактичні зміни, які дозволяють все повніше задовольняти індивідуальні й колективні потреби людей. Соціальний сектор — узагальнюючий термін, який охоплює політику і програми у таких сферах, як зайнятість і безробіття, підтримка добробуту, охорона здоров’я, освіта і навчання. Соціальні пенсії — пенсії, які призначаються і виплачуються непрацюючим громадянам, крім інвалідів з дитинства, при відсутності права на трудову пенсію. До цих категорій громадян відносяться інваліди; чоловіки, які досягли віку 60 років, та жінки, які досягли 55 років; діти у разі втрати годувальника; діти-інваліди віком до 16 років. Соціальні служби для молоді — спеціальні заклади, які надають соціальні послуги та соціальну допомогу молоді. Соціально-трудові відносини — об’єктивно існуючий взаємозв’язок і взаємодія суб’єктів цих відносин у процесі праці, націлені на регулювання якості трудового життя. Спеціальність — сукупність знань і навичок для здійснення вузького кола трудової діяльності в межах визначеної професії. Споріднені С. об’єднуються в одну групу за професіями. Наприклад, професія слюсар об’єднує спеціальності — слюсаря-інструментальника, слюсаря-водопровідника, слюсаря-наладчика і т. д. Споживчий кошик — 1)розрахунковий асортимент продуктів та інших предметів споживання, який застосовується для аналізу та оцінки як якісних показників споживання (різноманітність, відповідність рівню потреб), так і кількісних (величина споживчого бюджету). С.к. розраховується на одну людину або на сім’ю і має, як правило, регіональний або структурно-соціальний характер. Страйк — тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівників (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов’язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту). Страховий випадок — подія, через яку застраховані особи втратили заробітну плату або інші передбачені законодавством України доходи внаслідок втрати роботи з незалежних від них обставин та зареєстровані в установленому порядку як безробітні, готові та здатні приступити до підходящої роботи і дійсно шукають роботу. Страховий стаж — період (строк), протягом якого особа підлягає страхуванню на випадок безробіття, за який сплачено страхові внески (нею, роботодавцем). Страховик на випадок безробіття — Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Страхувальники на випадок безробіття — роботодавці та застраховані особи, які відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» сплачують страхові внески до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Страхування на випадок безробіття — система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Субсидарність — збереження неослабного прагнення людини до самовідповідальності і самореалізації. Принцип С. покликаний запобігти перенесенню відповідальності на суспільство. Сукупний грошовий дохід сім’ї — його утворюють: заробітна плата, матеріальна допомога, разові допомоги та інші виплати, які підлягають оподаткуванню; усі види пенсій і компенсацій до них; стипендії студентам і учням освітніх закладів; щомісячні допомоги на дітей, а також допомоги по нагляду за дитиною; вартість натуральних продуктів підсобного господарства, які використовуються на особисте споживання; доходи від власності, проценти від вкладів та інших цінних паперів. Територія пріоритетного розвитку — територія, на якій склалися несприятливі соціально-економічні та екологічні умови і на якій впроваджується спеціальний режим інвестиційної діяльності для створення нових робочих місць. Трудова активність — прагнення працездатної особи застосувати на практиці наявні знання та досвід, одержуючи за це винагороду в натуральній або грошовій формі. Особа, яка виявляє таке бажання, є носієм Т.а. Т.а. може бути потенційною, котра відповідає прагненням працездатної особи працювати за винагороду, і реалізованою, яка фактично є зайнятістю. Трудова мобільність — означає принципову готовність населення до зміни посади, професії, місця роботи та проживання, способу життя в цілому. Т.м. є важливішим чинником перерозподілу робочої сили відповідно до змін потреб виробництва і ринку праці. Трудовий договір — угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату й забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи і передбачені законодавством про працю, колективним договором та угодою сторін. Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладання трудового договору на одному або декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором або угодою сторін. Трудові ресурси — 1) у широкому смислі — це частина працездатного населення, яка володіє фізичними й розумовими здібностями і знаннями, необхідними для здійснення корисної діяльності. Відповідно до визначення офіційною статистикою України Т.р. є частиною населення, зайнятою в народному господарстві або здібною працювати, але не працює з тих або інших причин (домогосподарки, учні, студенти, курсанти денного навчання й ін.). До складу Т.р. включається населення в працездатному віці (чоловіки 16—59 років, жінки 16—54 років), крім непрацюючих інвалідів І і ІІ груп і непрацюючих осіб, які отримують пенсію на пільгових умовах; фактично працюючі підлітки і працюючі особи пенсійного віку. Управління ринком праці — цілеспрямована система економічних, соціальних, організаційних, законодавчих і адміністративних заходів, яка спрямована на регулювання співвідношення попиту і пропозиції робочої сили адекватно економічному і соціальному розвитку. Формування ринку праці — постійний процес зміни кількісних та якісних параметрів елементів ринку праці — робочої сили, її ціни, попиту і пропозиції. «Хрест Маршала» — графічне співвідношення кривих попиту і пропозиції щодо цінового фактора в результаті ринкової взаємодії (крапка перетину кривих попиту і пропозиції вказує на рівноважну ринкову ціну). Ринковий механізм, діючи в умовах конкуренції, встановлює залежність попиту і пропозиції від рівня ціни. У свою чергу рух ціни визначається співвідношенням попиту і пропозиції. Стосовно ринку праці йдеться про попит і пропозицію праці та її ціну, тобто часову ставку заробітної плати. Ціна робочої сили — грошовий вираз фонду життєвих благ, необхідний для відтворення робочої сили (утримання сім’ї). Вона визначається заробітною платою найманого працівника. Часткове безробіття — вимушене тимчасове скорочення нормальної або встановленої законодавством України тривалості робочого часу, перерва в одержанні заробітку або скорочення його розміру через тимчасове припинення виробництва без припинення трудових відносин з причин економічного, технологічного, структурного характеру. Якість робочої сили — сукупність таких властивостей людини, як рівень освіти і кваліфікації, фізичні, фізіологічні, соціально-психологічні характеристики, здібність адаптуватися до умов виробництва, професійна орієнтованість, мобільність, тобто готовність змінити роботу, професію, місце проживання. Ярмарок вакансій — зібрання представників різних організацій, що періодично влаштовується з метою одержання або пропозиції інформації щодо існуючих або очікуваних вакансій, умов укладання контрактів робітників і службовців про соціальні пільги і гарантії, які надаються працівникам.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Основи економічної теорії. Посібник / За ред. С. В. Мочерного. — К.: Вид. центр «Академія», 1998. 463 с.
Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки. Підручник для вищих навч. закладів. 2-е вид. виправ. і доп. — К.: Атіка, 2000. — 592 с.
Економічна енциклопедія. — К.: Вид. центр «Академія», 2001. Т.1 — 863 с.
Долан Эдвин Дж, Линдсей Дейвид Е. Макроэкономика. — СПб: Литера плюс, 1994. — 402 с.
Экономика труда и социально-трудовые отношения / Под ред. Г. Г. Меликъяна, Р. П. Колосовой — М.: Изд-во ЧЕРО, МГУ, 1996. — 623 с.
Петюх В М. Ринок праці. — К.: Вид-во КНЕУ, 1999. — 287 с.
Скуратовський В., Палій О., Лібанова Е. Соціальна політика. — К.: Вид-во УАДУ, 1997. — 360 с.
Журавлев П. В., Карташов С. А., Маусов Н .К., Одегов Ю. Г. Технология управления персоналом (настольная Книга менеджера). — М.: Изд-во Экзамен, 2000. — 575 с.
Эренберг Р. Дж., Смитт Р. С. Современная экономика труда. Теория и гос. политика. — М.: Изд-во МГУ, 1996. — 777 с.
Колосницына М. Г. Экономика труда. Учеб. пособие для студ. бакалаврата экон. вузов. — М.: Изд-во «Магистр», 1998. — 236 с.
Генкин Б. М. Экономика и социология труда. Учебник для вузов. — М: Изд-во «НОРМА — ИНФРА», 1998. — 366 с.
Сакс Дж., Пивоварський О. Економіка перехідного періоду. (Уроки для України). — К.: Вид-во «Основи», 1996. — 345 с.
Кадомцева С. В. Экономические основы системы социальной защиты. — М., 1997. — 248 с.
Москвин В. А., Кораблева Н. И. Безработица и стресс // Информ. бюлл. Мин-ва труда Украины «Человек и работа». — 1994. — № 2.
Богиня Д. П. Концептуальні підходи до визначення конкурентоспроможності робочої сили на ринку праці // Україна: аспекти праці. — 1999. — № 5. — С. 9—12.
Черниченко Н. Дайте мне работу… Безработица стала серьезной социальной проблемой // Человек и труд. — 1999. — № 7. — С. 7—8.
Ринок праці України у 2000 році. Аналітично-стат. зб. — К.: Держ. центр зайнятості, 2001. — 242 с.
Бреев Б. Д. Безработица в России: проблемы и пути решения. Соціальні пріоритети ринку праці в умовах структурної модернізації економіки // Міжнар. наук.-практична конф. — К.: Мінпраці України, НАН України, РВПС України НАН України, Укр. ін-т соц. досліджень, 2000. — Т.1. — 550 с.
Конвенции и рекомендации. 1957 — 1990. Междунар. организация труда. — Женева: МБТ, 1991. — Т. ІІ. — 2247 с.
Економічна активність населення України у 2000 році / Відп. за вип. Григорович Н. В. — К.: Держкомстат України, 2001.
Державний класифікатор України. Класифікація видів економічної діяльності. ДК-009-96. — К.: Держстандарт України, 1998.
Погорілко В. Ф. Нова Конституція України. Огляд, коментарі і текст Основного Закону. — 3-тє вид. — К.: Наукова думка, 1998. — 155 с.
Василенко П. М., Пастухов В .П., Дехтяренко В. П. Правове регулювання працевлаштування громадян. — К.: Юрінформ, 1993. — 75 с.
Савченко В. А., Павловська Н. О., Герасимчук В. І., Покрищук В. О. Профорієнтація населення і професійне навчання незайнятих громадян. — Кременчук: НЦ ЗРП НАН України і Мінпраці України, 1997. — 227 с.
Онікієнко В. В. Методологічні аспекти проблеми створення нових робочих місць. Соціальні пріоритети ринку праці в умовах структурної модернізації економіки // Міжнар. наук.-практична конф. — К.: Мінпраці України, НАН України, РВПС України НАН України, Укр. ін-т соц. досліджень, 2000. — Т. 1. — 562 с.
Позняк О. В. Розвиток самозайнятості в Україні на сучасному етапі. Соціальні пріоритети ринку праці в умовах структурної модернізації економіки // Міжнар. наук.-практична конф. — К.: Мінпраці України, РВПС України НАН України, Укр. ін-т соц. досліджень, 2000. — Т.1. — 562 с.
Закон України «Про затвердження Державної програми зайнятості населення на 2001—2004 роки». Орієнтир № 15/ Урядовий кур’єр. — 2002. — № 73.
Васильченко В. С., Василенко П. М. Ринок праці: теоретичні основи і державна практика. Посібник для працівників держ. служби зайнятості. — К.: Вид-во ІПК ДСЗ, 2000. — 550 с.
Колот А.М. Мотивація, стимулювання й оцінка персоналу. Навч. посібник. — К.: Вид-во КНЕУ, 1998 . — 224 с.
Онікієнко В.В., Петрова Т.П., Пазюк О.Г. Державне регулювання трудових міграцій: механізм і інформаційне забезпечення. — К.: Вид-во НЦ ЗРП НАН України і Мінпраці України, 1996. — 245 с.
Васильченко В. С., Петрова Т. П. Міграційна політика держави та її інформаційне забезпечення // Україна: аспекти праці. — К.: Вид. фірма «Праця», 1996. — № 6.
Либанова Э. М. Демографическое развитие Украины: проблемы и перспективы. Соціальні пріоритети ринку праці в умовах структурної перебудови економіки // Міжнар. наук.-практична конф. — К.: Мінпраці України, РВПС України НАН України, Ін-тут соц. досліджень, 2000.— Т. 2 — 597 с.
Экономическая энциклопедия / Гл. ред. Л. И. Абалкин — М.: Экономика, 1999. — 1053 с.
Положення про Міністерство праці та соціальної політики України // Людина і праця. Інформ. бюл. Мінпраці України. — 1998. — № 1.
Стоян А. Н. Соціальний діалог і трипартизм в Україні // Матеріали Нац. тристоронньої конф. — К., 1996.
Білорус Д. Г., Лук’яненко Д. Г., Поручник А. М. Методологічні проблеми дослідження інтернаціоналізації та глобалізації // Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації. / За ред. Д. Г. Лук’яненка — К.: Вид-тво КНЕУ, 2001. — 538 с.
Щербаков В. П. Доповідь на міжнародній науково-практичній конференції «Глобалізація економіки, регіональна інтеграція, вплив цих процесів на стан трудящих країн-учасниць СНД». — М.: 2002.
Колосова Р.П. Глобализация экономики и социально-трудовые отношения в России. Соціальні пріоритети ринку праці в умовах структурної модернізації економіки // Міжнар. наук.-практична конф. — К.: Мінпраці України, РВПС України НАН України, Ін-т соц. досліджень, 2001. — Т.1. — 652 с.
Колот А. М. Глобалізація як чинник трансформації соціально-трудових відносин // Стратегія економічного розвитку в умовах глобалізації. / За ред. Д. Г. Лук’яненка— К.: Вид-во КНЕУ, 2001. — 538 с.
Колот А. М. Глобалізація економіки та її вплив на соціально-трудову сферу// Україна: аспекти праці. — К.: Вид. фірма «Праця». — 2001. — № 3.
Либанова Э. М. Демографическое развитие Украины: проблемы и перспективы. Соціальні пріоритети ринку праці в умовах структурної модернізації економіки // Міжнар. наук.-практична конф. — К.: Мінпраці України, НАН України, РВПС України НАН України, Укр. ін-т соц. досліджень, 2000. — Т.2. — 597 с.
Демченко І. Л. Економічна активність молоді: сучасний стан і тенденції розвитку. Соціальні пріоритети ринку праці в умовах структурної модернізації економіки //Міжнар. наук.-практична конф. — К.: Мінпраці України , НАН України, РВПС України НАН України, Укр. ін-т соц. досліджень, 2000. Т.1. — 562 с.
Котляр А. Возможности минимизации безработицы в России // Человек и труд. — М., 2001. — № 9. — 43 с.
Бандур С. І. Структурна трансформація економіки України та проблеми забезпечення зайнятості населення. Соціальні пріоритети ринку праці в умовах структурної модернізації економіки // Міжнар. наук.-практична конф. — К.: Мінпраці України, РВПС України НАН України, Укр. ін-т соц. досліджень, 2000. — Т.1. — 562 с.
Богиня Д. П. Конкурентоспроможність робочої сили: її сутність та розвиток у ринковій економіці. Соціальні пріоритети ринку праці в умовах структурної модернізації економіки // Міжнар. наук.-практична конф. — К.: Мінпраці України, РВПС України НАН України, Укр. ін-т соц. досліджень, 2000. — Т.2. — 597 с.
Савченко В. А. Удосконалення та підвищення ефективності професійного навчання кадрів на виробництві // Україна: аспекти праці. — К., 2001. — № 7.
Грішнова О. А. Навчання і підвищення кваліфікації персоналу на вітчизняних підприємствах: тенденції, проблеми та шляхи їх вирішення. Соціальні пріоритети ринку праці в умовах структурної модернізації економіки // Міжнар. наук.-практична конф. — К.: Мінпраці України, РВПС України НАН України, Укр. ін-т соц. досліджень, 2000. — Т.1. — 562 с.
Крушельницька Я. В. Фізіологія і психологія праці. — К.: КНЕУ, 2000. — 232 с.
Труд и социальное развитие. Словарь / Гл. ред. Е. С. Строев — М.: Из-тво ИНФРА•М, 2001. — 266 с.
Конвенции и рекомендации. 1919—1956 / Международная организация труда. — Женева.: МБТ. — Т.1 — 1159 с.
Экономиука и рынок труда / Под ред. Головачева А.С. — Минск: Вышейша школа,1994. —245 с.
Павленков В. А. Рынок труда. — М.: Изд. общество «Анкил», 1992. — 112 с.
Петрова І. Л. Приховане безробіття як специфічний сегмент українського ринку праці // Зайнятість та ринок праці. — К.: 1996. — Вип. 5.
Лібанова Є. М. Бідність: визначення критеріїв та показників // Україна: аспекти праці. — К., 1998. — № 3.
Управление персоналом организации / Под ред. А. Я. Кибанова Изд. 2-е — М.: Изд-во «Инфра», 2001. — 638 с.
Универсальный энциклопедический словарь. М.: Изд-во «Большая российская энциклопедия», 1999. — 1551 с.
Большой энциклопедический словарь. — СПб: Науч. изд-во «Большая российская энциклопедия», 1997. — 1434 с.
Большой экономический словарь / Под ред. А. Н. Азрилияна— М.: Изд-во «Институт новой экономики», 1999. — 1245 с.
Англо-русский экономический словарь / Под ред. А. В. Аникина — М.: Изд-во «Русский язык», 1977. — 727 с.
Лисовицкий В. Н. Микроэкономика. Учеб. пособие для вузов. — К.: Изд-во ИсиМо Украины, НВФ «Студцентр», 1997. — 158 с.
Никифорова А. А. Рынок труда: занятость и безработица. — М.: Изд-во «Международные отношения», 1991. — 180 с.
Шаленко М. В., Іванова Н. І., Піддубна Л. П. Методичні питання розробки програми зайнятості населення. — К.: АТ Видавництво «Бріг», 1996. — 112 с.
Купалова Г. І. Ринок робочої сили в аграрному секторі економіки України. К.: Вид-во НЦ ЗРП, 1995.
Курс экономической теории / Под рук. А.В.Сидоровича— М.: Изд-во МГУ«ДИС»,1997. — 735 с.
Методика визначення вартості робочої сили / Мінстат України. Наказ № 277 від 30.12.1994 р.
Управление персоналом. Энциклопедический словарь / Под ред. А. Я. Кибанова — М.: Изд-во ИНФРА, 1998. — 451 с.
Мотивація праці та формування ринку робочої сили / За ред. П. Т. Саблука, О. А. Богуцького — К.: Вид-во «Урожай», 1993. — 415 с.
Труд и социальное развитие. Словарь / Гл. ред. Е. С. Строев — М.: ИНФРА, 2001. — 266 с.
Державна служба зайнятості України. 10 років / Держ. центр зайнятості Мінпраці України. — К.: Вид-во МКУ «Vel Ward», 200. — 73 с.
Ринок праці України у 2001 році. Аналітично-стат. зб. / Відп. за випуск Н. І. Іванова, Н. І. Зінкевич, О. В. Козирєва — К.: Державний центр зайнятості, 2002. — 256 с.
Ковалинський В. В., Кір’ян Т. М. Праця та соціальна політика. З історії Міністерства. — К.: Мінпраці України, НДІ праці та зайнятості населення, 2002. — 227 с.
Keynes J. M. The general of employment, interest and money. — New York, 1936. — 488 р.
Конституція України.
Закон України «Про зайнятість населення».
Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».
Закон України «Про оплату праці».
Закон України «Про соціальне партнерство».
Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».
Кодекс законів про працю України.
Закон України «Про колективні договори і угоди».

<<< < Предыдущая 1 23 / 33

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]

#
01.04.20254.12 Mб3Клиническая патофизиология_Шанин.doc
#
04.03.2016882.4 Кб28Клюев Е. Риторика.docx
#
27.04.2019360.96 Кб50ключі до методик здоровя.doc
#
04.03.2016289.28 Кб5Ключі.doc
#
01.04.20251.56 Mб0книга англ. для економистов.doc
#
01.04.20251.53 Mб0книга Васильченко Державне регулювання зайнятос...doc
#
05.05.20194.05 Mб5книга_осн_мед_знань_Розділ 1-4.doc
#
05.03.201648.12 Кб7Книжка в житті людини.docx
#
01.05.20251.96 Mб0Коберник проектно-технологічна діяльність.doc
#
01.05.202588.36 Кб0Ковш_Методичка.docx
#
01.03.202567.56 Кб0колоквиум ЗТС.docx

1	10	100	65	35	100
2	19	190	130	60	90
3	27	270	195	75	80
4	34	340	260	80	70
5	40	400	325	75	60
6	45	450	390	60	50

1	10	100	65	35	100
2	19	190	130	60	90
3	27	270	195	75	80
4	34	340	260	80	70
5	40	400	325	75	60
6	45	450	390	60	50

1	10	100	65	35	100
2	19	190	130	60	90
3	27	270	195	75	80
4	34	340	260	80	70
5	40	400	325	75	60
6	45	450	390	60	50