Приклад розподілу доходів у певній економіці

	Дохід, грн	Питома вага доходу індивіда в загальному доході, %	Кумулятивний ряд доходів (нагромаджені частоти),%	Питома вага кожної особи в їх загальній чисельності, %	Кумулятивний ряд чисельності, %
А	50	5	5	20	20
В	150	15	20	20	40
С	200	20	40	20	60
D	250	25	65	20	80
Е	350	35	100	20	100
F	1000	100	—	100	—

Крива Лоренца показує, яку питому вагу доходу отримують 20, 40, 60, 80 і 100 % найбіднішої частини цієї економіки. Якби всі особи отримували однаковий дохід 200 грн, то крива Лоренца (рис. 1.3.7) була б прямою, а частота кожного складала б 20%, двох — 40%, трьох — 60% і т.д.[10, с. 193]. Абсолютна рівність виразиться відрізком ОЕ. Однак, у нашому випадку найбідніші отримують лише 5 % сумарного доходу, а бідні — 40 %—20 % доходу (А і В разом).

Рис. 1.3.7. Крива Лоренца [10, с. 193]

Чим далі знаходиться крива Лоренца від прямої ОЕ (бісектриса координатного кута), тим більший ступінь диференціації доходів. Цей відхил кривої Лоренца можна виміряти через співвідношення площі SOABCDE до площі всього трикутника SOEY. Цей показник називається коефіцієнтом Джинні (G) (1.3 1):                                   (1.3.1) Площу SOABCDE можна знайти як SOEY — SOABCDEJ (складається з прямокутного трикутника і трапеції):    (1.3.2)                            [10, с. 194] Теоретично коливання Джинні можуть бути від 0 до 1. Чим вище коефіцієнт G, тим більший ступінь розшарування населення за доходами. У табл. 1.3.2 для порівняння наведені коефіцієнт Джинні різних країн. Таблиця 1.3.2 КОЕФІЦІЄНТ ДЖИННІ В РІЗНИХ КРАЇНАХ [10, с. 195]

Країна	G
Фінляндія	0,20
Швеція	0,21
Люксембург	0,23
ФРН	0,25
Нідерланди	0,26
Канада	0,28
Великобританія	0,29
Франція	0,30
Нова Зеландія	0,30
Італія	0,31
Австрія	0,31
США	0,34
Росія (1995 р.)	0,40

Тепер, коли ми знаємо, як можна виміряти нерівність доходів населення в якійсь окремій економіці, зупинимося на причинах їх диференціації. До числа об’єктивних і суб’єктивних причин розподілу в рівні доходів відносять: різницю в здібностях, освіті та навчанні; у розмірах спадщини, допомоги по соціальному забезпеченню, політики в оподаткуванні; різницю в професійних смаках; здатність осіб іти на ризик; у володінні власністю; різні біди; фактори дискримінації; невдалі закони, незадовільний контроль за дотриманням законів тощо. Диференціація доходів у країнах залежить від досягнутого рівня економічного і соціального розвитку. В результаті багатьох досліджень встановлено, що рівень диференціації доходів населення в розвинутих країнах суттєво менший, ніж у тих, які розвиваються. Доходи більш багатих 10 % населення перевищують доходи 10 % бідніших не більше ніж у 6—7 разів [31, с. 977]. Різниця в доходах і власності, в свою чергу, впливає на доступність освіти і медичного обслуговування, тобто на якість життя та робочої сили. Головне значення має пануючий у суспільстві принцип розподілу доходів та його відповідності соціальній справедливості. Але слід зазначити, що соціальна справедливість — конкретне історичне поняття. Так, ще Адам Сміт розумів під цим терміном право кожного вільно конкурувати своїм умінням і капіталом з умінням і капіталом другої особи. Тобто, під соціальною справедливістю він мав на увазі рівність прав і можливостей. Потреба в справедливості відноситься до важливих соціальних потреб людини. Як вважає професор Б. М. Генкін [11, с. 327—331], від ступеня її задоволення значно залежить якість життя і результативність господарської діяльності. На його думку, кожна людина має уявлення стосовно справедливості, однак визначити її досить складно. Різне розуміння справедливості проявляється, передусім, у сферах і напрямах реалізації рівності можливостей. Відмічаються з них такі:

• розподіл суспільного багатства і продуктів праці;

• захист гідності і майна громадян;

• доступність освіти і медичної допомоги;

• розвиток і використання природних здібностей;

• поведінка на ринках праці, товарів і ресурсів;

• участь в управлінні виробництвом, діяльності регіональних і державних органів влади.

Рівність можливостей для розвитку і використання природних здібностей людини є однією з важливіших характеристик суспільних відносин. Здібності людини — також важливіший з економічних ресурсів. А тому зменшення цього виду нерівності відповідає інтересам суспільства. В умовах ринкової економіки справедливість розглядається як рівність можливостей на ринках праці, товарів і ресурсів. Це — те, що розуміється під справедливою конкуренцією. Можливість участі в управлінні виробництвом, а також у діяльності органів влади є не тільки важливим аспектом справедливості в демократичному суспільстві, а й полем самовираження й самоствердження людини. За часи соціалізму соціальна справедливість була пов’язана з принципом розподілу відповідно до праці. В умовах ринкової економіки діє принцип вартісної еквівалентності, який не всіма сприймається як справедливий. Тому соціальна стабільність у конкретній країні залежить від рівня диференціації доходів і джерел цієї нерівності. Ефективно організований ринок праці та продуктивна зайнятість населення головним чином забезпечують нормальну і справедливу диференціацію працюючих та всього населення за доходами. За переконанням переважної більшості економістів (і це підтверджують емпіричні дослідження), головним фактором, який визначає нерівність доходів, є різниця в заробітній платі. Вона пояснює до 80 % змін у доходах. Але це має місце при тому, що трудовий дохід становить 65—85 % у загальній сумі доходів населення, як це спостерігається в розвинутих капіталістичних країнах. Проте в Україні склалася інша картина. Питома вага заробітної плати в сукупних доходах у 1990 р., за даними Держкомстату, відповідала цьому рівню (67,5 %), а нині зменшилася майже на третину (49 %). Розподіл доходів серед населення має прямий вплив на його зайнятість. По-перше, у випадку великої розбіжності у диференціації та загальної суми доходів у найбідніших прошарків населення менше прожиткового мінімуму зростає вторинна, нерегламентована й нелегальна зайнятість через необхідність мати хоча б мінімальні засоби для існування. При цьому, чим більший такий прошарок громадян, тим більше за обсягом і питомою вагою перелічені негативні явища на ринку праці. Це ускладнює його аналіз, прогнозування і регулювання, вимагає від держави додаткових економічних, правових і організаційних заходів. По-друге, ринок праці з великою диференціацією доходів громадян вразливіший стосовно дискримінації з боку підприємців, ущемлення прав працюючих, невиконання колективних угод через боязнь втрати роботи в разі незгоди і скарг. По-третє, збільшується чисельність зайнятих пенсіонерів і підлітків. Водночас така диференціація певною мірою може пожвавити мобільність робочої сили, особливо серед молоді. Що може зробити держава для того, щоб диференціація доходів не була занадто високою? По-перше, з введенням прогресивної шкали оподаткування більш високодоходні групи сплачують значну частину свого доходу до бюджету держави, а бідні прошарки населення сплачують податки по низьких пільгових ставках. Це сприяє скороченню розриву в доходах. По-друге, за рахунок надходжень до бюджету з доходів високодохідної групи населення держава зможе сплачувати збільшені трансферти незаможним прошаркам, котрі зменшать диференціацію ще більше [10, c. 203]. По-третє, в умовах посилення боротьби з тіньовими доходами перехід їх у легальні знов-таки збільшить надходження до бюджету з усіма позитивними наслідками для прошарку громадян з низькими доходами. Скорочення диференціації доходів знизить нерегламентовану і нелегальну зайнятість, зменшить чисельність зайнятих пенсіонерів і підлітків.

1.3.4. ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИЙ МЕХАНІЗМ РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ Здавалося б, що в ринкових умовах зайнятість досить дієво регулюється попередньо розглянутим механізмом. Але в ХХІ ст. цілком довіритися механізму саморегулювання або ринковій стихії — це означає, образно висловлюючись, опинитися у першому десятилітті ХІХ ст., пустивши напризволяще розвиток такого соціального й економічного буття, від якого залежить безпосередньо чи опосередковано все населення країни. Тобто не можна покластися на стихію ринку. Це може призвести до некерованих процесів у зайнятості та безробітті. Для того щоб упоратися з цією стихією, внести необхідні корективи в ринковий механізм, використати його рушійну силу в потрібному напрямі, кожна держава має свій інституціональний механізм функціонування ринку праці. Він являє собою широке правове поле (Конституція, закони, постанови, кодекси), а також ЗМІ, різноманітні інституції інфраструктури ринку, адміністративну (державну) статистику тощо. Ще на початку розвитку капіталізму об’єктивні економічні закони діяли стихійно, через конкуренцію. У наш час, коли основною формою капіталістичної власності є колективна (монополістична, державна, спільна тощо), дія ринкових законів набуває все більше елементів їх свідомого використання через механізм державного регулювання ринкових економічних відносин і, тим самим, економічного та соціального розвитку суспільства. Держава не може скасувати об’єктивні економічні закони, але може створювати передумови для їх розвитку, змінюючи умови. Це досягається вдосконаленням права власності та господарського механізму; а також за допомогою державного управління. Отже, економічні закони не залежать від свідомості людей, а залежать від їх свідомої діяльності [1, с. 25, 26]. Саме в цьому і полягає механізм державного регулювання зайнятості через різні державні інституції. Розглянемо дію інституціонального механізму в Україні. Зай­нятість людей на підприємствах, в установах, організаціях створює певні соціально-трудові відносини. Соціально-трудові відносини — це об’єктивний взаємозв’язок і взаємозалежність у процесі праці, суб’єктів цих відносин, які спрямовані на регулювання якості трудового життя [5, с. 48]. Такими суб’єктами є най­мані працівники, роботодавці й держава (носії, виразники та виконавці). Схема дії інституціонального механізму регулювання зайнятості здійснюється через три лінії зв’язку. Перша лінія зв’язку, по якій відбувається зв’язок між суб’єктами ринку праці, — це звернення носіїв у державний апарат з приводу своїх соціально-трудових інтересів у вигляді інформацій, скарг, пропозицій. З цим носії можуть звертатись і до виразників їх соціально-трудових інтересів. Дане право гарантовано ст. 40 Конституції України. Звернення громадян і окремих груп повинні аналізуватися відповідними органами і служити певною мірою орієнтиром для розробки або корегування відповідних соціально-економічних програм і заходів. Друга лінія зв’язку між суб’єктами соціально-трудових відносин, яку реалізують виразники, — це проведення консультацій, нарад, семінарів із метою опрацювання єдиного напряму спільних дій; різні заяви, меморандуми, обговорення колективних договорів і угод та інші засоби впливу на державні органи. Виразники мають свої друковані видання, центри підготовки кадрів з вищою освітою і широкі зв’язки з громадськістю, роблячи тим самим зв’язок двостороннім. На рівні підприємств діють колективні договори між виразниками інтересів найманих працівників і роботодавців. Крім того, носії і виразники використовують і такі засоби впливу на державну соціально-економічну політику, як ЗМІ, демонстрації, мітинги, страйки, пікетування, звернення до суду, збір підписів. Такі права громадян зумовлені ст. 39 Конституції України. Третя лінія зв’язку становить розробку спільно з виразниками і впровадження виконавцями в життя соціально-еко­номічної політики держави через тарифні угоди різних рівнів, різноманітні програми, окремі заходи, постійну оперативну роботу на різних рівнях державного управління, через колективні переговори. Здійснюючи вплив на ринок праці, органи державної влади потребують об’єктивної інформації. Крім звернень носіїв та виразників, для цього є й інші канали: державна статистична звітність, соціологічні обстеження, вибіркові перевірки, ЗМІ, науково-дослідні інститути, академія наук та ін. Така інформація ана­лізується за різноманітними показниками.

1. У чому полягає сутність ринкового механізму регулювання зайнятості?

2. Який існує зв’язок між економічним (ринковим) механізмом і економічним методом державного регулювання зай­нятості?

3. Яким чином впливають на зайнятість трансферти, субсидії та податки?

4. Чому на даному етапі розвитку суспільства неможливо цілком покластися на механізм саморегулювання зайнятості?

5. Як діє і на чому базується інституціональний механізм регулювання ринку праці та зайнятості?

6. Яка роль ціни робочої сили в механізмі регулювання зай­нятості?

7. Що таке «ефективна» заробітна плата?

8. Чи може держава впливати на вартість робочої сили? Що становить вартість робочої сили в Україні?

9. Що є основою доходів у переважній більшості населення?

10. Яким чином можна розрахувати диференціацію доходів серед населення або якоїсь конкретної економіки?

11. У чому полягає справедливість у диференціації доходів?

12. Яким чином доходи населення впливають на його зайнятість?

13. Які заходи може здійснювати держава щодо регулювання диференціації доходів?

14. Від чого залежить рівень доходів у країні?

1.4. ПОПИТ І ПРОПОЗИЦІЯ ПРАЦІ

Державне регулювання зайнятості, якими б методами воно не здійснювалося, становить, кінець кінцем, вплив на зміну співвідношення попиту і пропозиції праці. Це, в свою чергу, — зміна дії того або іншого фактора, який впливає на попит чи пропозицію праці. Розглянемо сутність даних понять і фактори, під впливом яких змінюється попит і пропозиція робочої сили. 1.4.1. ПОНЯТТЯ ПОПИТУ І ФАКТОРИ ВПЛИВУ НА ПОПИТ НА ПРАЦЮ Існує два поняття попиту на працю. Вузьке поняття виражається лише вільними робочими місцями. Саме таке воно найчастіше присутнє в різних заходах щодо регулювання зайнятості. У широкому понятті попит на працю — вся кількість робочих місць, як вільних, так і зайнятих. Воно випливає з поняття «сукупний попит». Це поняття необхідне під час прогнозування розвитку процесів на ринку праці головним чином на макроекономічному рівні. Попит на працю може бути індивідуальним і сукупним. Індивідуальний попит на працю — це платоспроможний попит конкретної організації на робочу силу певної якості. Наприклад, попит на водіїв вантажних автомобілів, вальцівників прокатних станів, програмістів, на бухгалтерів і т.п. Такий попит на робочу силу визначає професійно-кваліфікаційний підхід до сегментації ринку праці. Особливість індивідуального попиту на робочу силу полягає в тому, що його можна арифметично зіставити з відповідною пропозицією. Скажімо, автобазі потрібно додатково 30 водіїв на вантажні автомобілі, а в даному районі свою працю пропонують 50 водіїв. Тут попит покривається пропозицією. Або навпаки, таких водіїв менше 30 і в цьому разі попит на індивідуальну робочу силу не задовольняється. Сукупний попит на робочу силу — це загальна кількість робітників, службовців і спеціалістів різних професій і спеціальностей, які в даний період потрібні на вільні робочі місця і вакансії. У такому випадку просте арифметичне зіставлення кількості вільних робочих місць і вакансій із загальною кількістю незайнятих буде помилковим тому, що на окремі вакансії можуть бути зайві претенденти, а на інші, навпаки, їх може не вистачити в даному районі, місті, області. Тобто розбіжності в структурі та якості пропонованої робочої сили і структурі вільних робочих місць та вакансій у практичній діяльності неминучі. Потрібно не загалом, а лише по кожній професії знати трудоресурсну ситуацію. Саме тому і необхідно приймати запобіжні заходи щодо підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, щоб зробити ринок праці гнучким і запобігти розширенню безробіття з цієї причини. Знаючи, які існують фактори і як вони впливають на попит робочої сили, держава може використовувати різні механізми їх регулювання. Розглянемо дані фактори. Передусім — це заробіт­на плата, про яку вже йшлося. Як ми знаємо, наймачеві робоча сила потрібна не сама по собі, а для виробництва певних товарів і послуг. А тому попит на працю визначається попитом на товари і послуги. Це — другий фактор впливу на попит робочої сили. Але оскільки праця — не єдиний ресурс виробництва, то попит на неї залежить також від стану ринку капіталу і технології виробництва, які також є факторами впливу на попит на працю. Таким чином, попит на робочу силу на конкретному ринку праці залежить від економічної кон’юнктури, співвідношення затрат на оплату праці й капіталу та розвитку технології. Тепер розглянемо, як саме ці фактори впливають на попит праці. 1. Почнемо з ціни на робочу силу. Припустимо, що підприємство з якихось причин підвищило заробітну плату працівникам з величини We до W1 (рис. 1.4.1). Усі інші фактори впливу на попит праці — ціна капіталу, технологія, попит на товари даного підприємства — залишилися без змін. У цьому випадку зросте собівартість продукції, яка стане дорожче і тому неконкурентноспроможною. Підприємець змушений буде скоротити чисельність зайнятих з величини Lе до L1. Тобто перевага віддається мен­шому масштабу виробництва внаслідок скорочення чисельності працюючих або меншій зайнятості. У даному разі спрацював ефект масштабу.

Рис. 1.4.1. Вплив зміни ціни на робочу силу та її попит

Однак, якщо замінити умови по інших факторах, то можливий другий варіант, а саме: підприємець скорочує витрати на виробництво шляхом застосування більш продуктивного устаткування і нової технології. Капіталомісткість підвищується, але капітал і технологію необхідно за якісь кошти придбати. І такі кошти знаходяться за рахунок зменшення їх на заробітну плату через скорочення чисельності працюючих. Ціна на продукцію, а звідси і прибутковість підприємства збереглися, але за рахунок того, що капітал замістив робочу силу. Таким чином здійснився ефект заміщення, або заміни.

2. Припустимо, що зріс попит на товари фірми, а інші чинники (ціна капіталу, ціна праці й технологія) залишилися незмінними. Рівень виробництва товару має збільшитися, якщо фірма максимізує прибуток. У даному випадку ефект масштабу спрацює на підвищення попиту на працю, тобто зайнятості (рис. 1.4.2) за тієї ж ставки заробітної плати. Крива попиту D переміститься паралельно вправо до D1 , а кількість зайнятих при тій же заробітній платі We зросте з Le до L1. Отже, зі збільшенням попиту на товари і послуги при інших незмінних факторах зростає зайнятість. Шляхи до цього такі: вводяться в дію законсервоване устаткування, додаткові зміни роботи тощо.

Рис. 1.4.2. Зміна зайнятості при зростанні обсягу виробництва

3. Припустимо, що змінюються умови придбання капіталу. Його ціна зменшилася, скажімо, на 50 %. У даному випадку можлива дія або ефекту масштабу, або ефекту заміни. а) Якщо ціна капіталу знижується, то зменшуються витрати на виробництво. Це, в свою чергу, дає можливість підвищувати рівень виробництва за рахунок додаткової чисельності зайнятих. Як бачимо, спрацьовує ефект масштабу, котрий при зниженні ціни на капітал веде до зростання попиту на працю і підвищення рівня зайнятості. Крива попиту D паралельно переміститься вправо до D1, а зайнятість збільшиться з Le до L1 (рис. 1.4.3,а).

а) домінує ефект масштабу      б) домінує ефект заміни

Рис. 1.4.3. Зміна зайнятості у зв’язку зі зміною ціни капіталу

б) Другим наслідком зниження ціни капіталу може бути ефект заміни, згідно з яким фірма, реагуючи на значно подешевівший капітал, віддасть перевагу більш капіталомісткому виробництву, замінивши капіталом працюючих. Відповідно крива попиту D переміститься паралельно вліво до D1, а зайнятість скоротиться з Le до L1 при тій же самій ставці заробітної плати (рис. 1.4.3, б). 1.4.2. КОРОТКОСТРОКОВИЙ І ДОВГОСТРОКОВИЙ ПОПИТ НА ПРАЦЮ Сутність коротко- і довгострокового попиту на працю детально розроблена Р. Д. Еренбергом і Р. С. Смітом. Вона полягає в наступному. Під короткостроковим попитом на працю розуміється попит, за якого капітал підприємства і технологія виробництва залишаються незмінними, а єдиним параметром, що змінюється, є праця. Довгостроковий попит на працю — це попит, за якого підприємство змінює будь-які чинники виробництва: капітал, технологію та працю. Ці поняття не обов’язково відповідають календарним термінам. Наприклад, крупному металургійному комбінату необхідно три—чотири роки, щоб збудувати новий прокатний цех і одержати від нього продукцію, тобто змінити капітал. У весь вказаний час на підприємстві нічого не змінюється, крім праці. Для комбінату це — короткотерміновий період. Інший приклад: маленький житлово-експлуатаційний відділок придбав нові інструменти для ремонту водопровідних кранів, чим одразу ж змінив капітал. У даному випадку він зовсім не мав короткострокового періоду. Різниця між короткостроковим та довгостроковим попитом на працю має принциповий характер. Вона дозволяє точніше визначити фактори, від яких залежить попит на працю. У короткостроковому періоді попит на працю та обраний рівень виробництва має два аспекти одного й того ж рішення. При незмінних капіталі й технології рішення стосовно зміни рівня зай­нятості, як ми вже бачили на рис. 1.4.2, визначає рішення щодо зміни рівня виробництва. І, навпаки, рішення стосовно зміни рівня виробництва визначає зміну рівня зайнятості робочої сили. Як же і на підставі чого приймається рішення щодо кількості працюючих? По-перше, підприємець виходить з граничної продуктивності, яка становить кількість продукції, котру може одержати підприємство, наймаючи одного додаткового працівника при незмінному капіталі. Розглянемо це на прикладі магазину, який продає автомобілі (рис. 1.4.4).

Чисельність продавців	Кількість проданих автомобілів	Граничний продукт праці
0	0	—
1	10	10
2	21	11
3	26	5

Рис. 1.4.4. Приклад граничного продукту праці [6, с. 76]

У цьому магазині один продавець може продати 10 автомобілів за місяць, а два — вже 21 автомобіль. Наймаючи третього продавця, можна продати 26 машин. Якщо після найму другого продавця граничний продукт праці зріс більше, ніж у двічі (до 11 автомобілів), то найм третього продавця додав продаж лише 6 автомобілів. Що ж сталося? Справа в тому, що капітал магазину залишився незмінним. Торгові площі не зросли, більше клієнтів вони не вміщують, і додаткова кількість робочої сили призводить до все меншого зростання граничного продукту праці. Це — закон зменшення граничної віддачі, який є емпіричним і похідним від того, що зі зростанням числа зайнятих на кожного додаткового працівника припадає менша питома вага капіталу, з яким він працює. По-друге, ми виходимо з того, що фірми прагнуть до максимізації прибутку. Оскільки прибуток є доходом мінус затрати, то якщо граничний дохід перевищує граничні затрати, загальний прибуток може зростати зі збільшенням числа зайнятих. Аналогічно, якщо граничний дохід нижче за граничні затрати, то прибуток починає зменшуватися з останнім прийнятим на роботу працівником, і тоді можна збільшити прибуток за рахунок скорочення чисельності. Наочно це видно з таблиці 1.4.1, у якій подано три варіанти залежності прибутку від інших чинників виробництва (йдеться про складання робітниками телевізорів).

Таблиця 1.4.1