3. Українська рукописна книга

Історія української рукописної книги сягає часів Давньої Русі. Великий князь Ярослав Мудрий в основу своєї виваженої політики поклав прагнення налагодити між­державні відносини із сусідами (троє його синів одружилися на принцесах відомих в Європі королівських династій, а три дочки були віддані за спадкоємців престолів таких могутніх держав, як Франція, Норвегія та Угорщина). Він заклав підвалини для розвитку високого на той час рівня писемності і культури свого народу. У Києві при дворі, у Софіївському соборі в 30-х рр. XI ст. Ярослав Мудрий створив школу переписувачів книжок із своєї і чужих мов, а також знамениту на весь тодішній світ бібліотеку. До Києва були запрошені знавці найпоширеніших мов світу для того, щоб навчати здібних до наук княжих синів, а ті, в свою чергу, не лише перекладали і переписували все те, що було створено розумом і руками їхніх попередників, а й самі писали величну історію свого народу. Такі ж школи незабаром почали створюватися при всіх монастирях Київської держави.

Літописець Нестор, автор «Повісті минулих літ» (XII ст.), високо оцінюючи освітню діяльність Ярослава Мудрого, присвятив книжковій справі такі рядки: «Отець бо його Володимир землю зорав і розмякшив, себто хрещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимира, засіяв книжковими словами серця віруючих людей, а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє. Велика бо користь буває людині від учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних. Бо се є ріки, що наповнюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина».

За легендами, бібліотека Ярослава Мудрого була чи не найбільшою у Європі і містила сотні шедеврів вітчизня­ного та зарубіжного літописання. За свідченням сучасного дослідника Я. Запаска, великокняжий скрипторій, де були створені найцінніші пам’ятки давньоукраїнського рукописного мистецтва, налічував понад 950 томів. Перед монголо-татарським нашестям на українські землі ці книги були вивезені і надійно сховані (закопані). Розшуки цієї унікальної бібліотеки щоразу приводять або до підземелля самої Софії, або до Межигірського монастиря. Одним із таких рукописних шедеврів, створених у Софії Київській, є «Євангеліє», яке з багатим посагом відвезла до Франції як найдорожчу реліквію«з батькового дому донька Ярослава Мудрого Анна, яку віддали за короля Франції Генріха І у 1049 р. Ця книга написана кирилицею. Після смерті королеви Анни, безцінний рукопис під назвою Реймського євангелія (в м. Реймсі неподалік Парижа відбулося вінчання і коронування Анни) став духовною святинею французького народу, на якому пізніше присягали всі французькі королі під час коронування. На думку дослідників, ця книга й писалася у Києві спеціально для Анни, бо її імя вказано в самому рукописі, де воно написане з одним н – Ана. Саме так підписувалася Анна Ярославна, королева Франції.

Першу спробу дослідити в хронологічній послідовності більш ніж тисячолітній шлях розвитку українського рукописного книжкового мистецтва, від глибокої давнини до XVIII ст., зробив Я. Запаско у книжці «Пам’ятки книжкового мистецтва. Українська рукописна книга». Тут детально описано 128 манускриптів, вказано такі відомості, як порядковий номер рукопису, дату і місце написання, формат, кількість аркушів або сторінок, кількість рядків на сторінці, кількість стовпчиків, матеріал, на якому написано рукопис, оправу, письмо, оздоблення, зміст, мовні особливості, приписки, історію рукопису. Біля кожного з описів пам’яток зазначається нинішнє місце її зберігання: переважна більшість давньоруських рукописів знаходиться поза межами України. Із 15 відомих пам’яток книжкового мистецтва XI ст., написаних нашими духовними подвижниками на наших землях, у київських книгосховищах зберігається лише одна – «Миссал» або «Київські глаголичні листки».

У ХІІ–ХІІІ ст. центр книгописання переміщується у Галицько-Волинське князівство. «Галицько-Волинський літо­пис» згадує про волинського князя Володимира Василь-ковича (1288 р.), який сам переписував книги і розсилав їх зі своєї майстерні до інших князівств.

Памятки української рукописної книги

Рукописних пам’яток часів Давньої Русі збереглося неба­гато. Це книги церковнослужебні (євангеліє), християнсько-повчальні (збірники, повчання), історико-наукові (літописи), юридичні (збірники законів), художні («Слово о полку Ігоревім»), документи, якими оформлялися акти громадян­ського стану (грамоти), написи на предметах, приватне листування. У документних пам’ятках відбито чимало рис тодішньої живої давньоруської мови, є такі особливості, які згодом стали характерними для мови українського народу.

Оригінали памяток ІХ–Х ст. не збереглися, хоча списки деяких з них (договорів руських князів з греками 911, 945, 972 рр.) збереглися у книгах пізніших років. До наших днів дійшла одна пам’ятка, яка датується початком X ст., – напис на черепках глиняної корчаги з Гнєздовського Кургана поблизу Смоленська – горушна (тобто гірчичні зерна).

Остромирове євангеліє (1056–1057 рр.) – євангеліє-апракос, тобто своєрідна хрестоматія, збірник уривків з євангельських текстів, розміщених у книзі в порядку неділь і свят цілого року, починаючи із Великодня. Назва похо­дить від імені новгородського посадника Остромира, для якого цю книгу списав зі старослов’янського’оригіналу диякон Григорій, як припускають, киянин.

Збірник Святослава (1073 р.) – збірник статей різного змісту, укладений в IX ст. у Греції. У X ст. столітті збірник було перекладено старослов’янскою мовою для болгар­ського царя Симеона. У 1073 р. диякон Іван закінчив переписування цього збірника, що дістався князеві Святославу, який почав у цей рік княжити.

Збірник Святослава (1076 р.) – збірник релігійно-повчальних та інших статей, перекладених з грецької мови.

Архангельске євангеліє (1092 р.) отримало свою назву тому, що його у 1877 р. в Москві продав селянин із Архангель-щини. Вважають, що книга була переписана на півдні Давньої Русі, можливо у Галичині, з глаголичного оригіналу.

Підпис 1063 p. – пам’ятка, яка складається з двох слів: ана ръина (Anna regina, тобто Анна королева). Підпис цей зробила дружина французького короля, донька Київського князя Ярослава Мудрого.

Напис на Тмутороканському камені (1068 р.) – напис, що складається з двох рядків завдовжки приблизно 90 і 80 см. Напис на камені (вага каменя – 885 кг, довжина – 2,27 см, ширина – 71 см, товщина – 25 см) зроблено на відзнаку того, що Тмутороканський князь Гліб, скорис­тавшись із того, що Керчинська протока замерзла, а це буває дуже рідко, виміряв її ширину (14000 сажнів).

Новгородські мінеї (1095–1097 pp.) – три помісячні збірки релігійних церковних пісень на різні свята та на уславлення церковних свят, що відзначаються у певному місяці.

Крім названих датованих пам’яток, є ще кілька пам’яток недатованих, які за особливостями письма і мови належать до XI ст.: Чудівський тлумачний псалтир, Путятина службова мінея на травень, Євгенівський тлумачний псалтир (уривки), Реймське євангеліє, Пандекти Антіоха (збірник тлумачень законів), Новгородська берестяна грамота № 9, Слова Григорія Богослова (13 проповідей), Турівське євангеліє (уривки).

До пам’яток XII ст. належать: Мстиславове євангеліє (1117 p.), Юріївське євангеліє (1120 p.), Метис лавова грамота (1130 p.), Галицьке євангеліє (1144 р.), Добрилове євангеліє (1164 р.), Типографське євангеліє № 7, Успенський збірник, Христопільський апостол, Одеське євангеліє, напис 1151 р. на чарі Чернігівського князя Володимира, дві новгородські берестяні грамоти, «Слово о полку Ігоревім» (1187 p.). Оригінал «Слова о полку Ігоревім» не зберігся. «Слово» дійшло у списку XVI ст., з якого було знято копію для друку. Список загинув у Москві під час пожежі 1912 р. «Слово о полку Ігоревім» має величезне значення для історії літератури, історії лексики, граматики і фонетики.

До пам’яток XIII ст. належать: Галицьке євангеліє (1266–1301 рр.), Паремійник (1271 р.), «Руська правда» за списком 1282 р. (найдавніший із наявних списків збірника законів, укладеного ще у XI ст., за якими судили давньоруські князі та їх адміністрація), Галицьке євангеліє (1283 р.).

До пам’яток XIV ст. належать: Полікарпове євангеліє (1307 р.), Пандекти Антіоха (1307 р.), Луцьке євангеліє, Лаврентіївський список літопису (1377 р.). Назва «Лаврентіївський список» походить від імені монаха Лаврентія, який склав цей список для Суздальського князя Дмитрія. Містить копії договорів руських князів з греками X ст., повчання Володимира Мономаха.

До пам’яток XIV–XV ст. належать: українські грамоти, українсько-молдавські грамоти, апостол XV ст., Камянець-Струмилівське євангеліє, Іпатіївський список літопису (1425 р.).

Серед пам’яток XVI ст. найвизначішою пам’яткою є Пересопницьке євангеліє. Як памятка української культури ця книга цінна у кількох аспектах, основний з них – мовний. Переклад із церковнослов’янської мови на просту українську мову засвідчив утвердження живої української мови. Євангеліє з’явилося тоді, коли католицизм, що послуговувався латиною, підтримував колонізацію польського панства і короля, а православ’я з церковнослов’янською мовою, допов­нене українськими народними елементами, стало релігією пригноблених верств українського народу. Представники українського суспільства відчували потребу утверджувати живу українську мову в релігійних текстах. У той час здійсне­но чимало таких перекладів: Четія (1489 р.), Волинське євангеліє (1581 р.), Крехівський апостол (XVI ст.). Переклад канонічного Пересопницького євангелія є найвизначнішою пам’яткою розвитку української мови цього періоду.

Другим аспектом цінності Пересопницького євангелія є художнє оформлення, бо орнаментація пам’ятки створена у народному українському стилі, розміщення тексту, виписування кожної літери чітким гарним уставом свідчить про високий майстерний рівень національних митців. Цим творці унікальної книги намагалися довести, що українська художня культура має вагомі цінності у світовому мистецтві, рівні до тих, що несли представники католицизму. Пересопницьке євангеліє засвідчує високий рівень української культури у справі книгописання, яка у той час була однією із найвагоміших у суспільному розвитку, у виконанні писемних форм, розміщенні тексту, способі перекладу, створенні так званих сумарієв, в яких викладено зміст розділів, витворенні високої перекла­дацької стилістики та участі у творенні книги представників різних українських суспільних прошарків: монахів, селян, які годували молодняк для шкірок, ремісників, які виготовляли пергамент, відомих волинських меценатів – українських шляхтичів князів Заславських і Черторизьких. Творилася книга майже п’ять років. Розпочато її написання 15 серпня 1556 р. у Дворецькому монастирі при церкві Святої Трійці (село Дворець Ізяславського району Хмельницької області), де цього ж року було написано Євангеліє від Матвія, а завершено переклад усіх інших євангелій з додатком Післямови і Місяцеслова 29 серпня в 1561 р. в Пересопницькому монастирі (тепер с. Пересопниця Рівненської області). Писцями були Михайло Василієвич, син протопопа Сяніцького та чернець

Григорій, архімандрит Пересопницького монастиря. На підготовку 482 тонких і цупких пергаментних листків розміром 380x240 мм пішло ціле стадо молоденьких ягнят, козенят і телят, зі шкіри яких за спеціальним рецептом було виготовлено пергамент. Вага книги: 9 кг 300 г.

Один із українських меценатів іншої епохи Іван Мазепа купив рукопис у 1701 р. і передав його Переяслав­ському кафедральному собору. Звідси цей скарб перейшов до бібліотеки Переяславської семинарії, потім – до Полтавської, а з 1948 р. – до відділу рукописів бібліотеки Академії наук У PCP, нині інститут рукописів Націо­нальної бібліотеки України імені В.Вернадського, де й зберігається. У 2001 р. Пересопницьке євангеліє вийшло друком із транслітерованим текстом.

На Пересопницькому євангелії, яке стало символом духовності української нації, поряд із Конституцією України присягають на вірність українському народові та українській державі Президенти України під час інавгурації.