[Ред.]Цифровий запис

Перетворення звукового сигналу в цифрову форму полягає у вимірюванні миттєвих значень його амплітуди через рівні проміжки часу і представленні отриманих значень, званих відліками, у вигляді послідовності чисел. Ця процедура називається аналого-цифровим перетворенням, а пристрій для її реалізації - аналого-цифровим перетворювачем (АЦП).

Числа, отримані в результаті аналого-цифрового перетворення, виражаються в двійковій системі числення, тобто у вигляді комбінації двох цифр - нулів (0) і одиниць (1).

Процес перетворення безперервного аналогового сигналу в послідовність його миттєвих значень (виборок) називаєтьсядискретизацією. Визначення чисельного значення величини вибірки (відліку) називається квантуванням. Для цього весь діапазон можливих змін амплітуди перетворюваного сигналу ділиться на певну кількість рівнів квантування, яка визначається розрядністю використовуваного при цьому двійкового числа. Чим більше число розрядів квантування, тим менше відстань між рівнями квантування (крок квантування) і тим вище виходить точність перетворення.

Основними характеристики аналогово-цифрового перетворення є:

• Частота дискретизації сигналу (частота квантування) - визначає швидкість проходження відліків в секунду. На практиці застосовується від 11 025 до 96 000 кГц. Чим вища частота дискретизації, тим більша точність перетворення

• Амплітудна розрядність квантування - визначає кількість розрядів двійкового числа, що використовуэться для визначення кількосты рівнів квантування, напр. 16-розрядне квантування містить 2¹⁶=65 536 рівнів квантування. На практицы застосовується переважно 16-розрядне, рідше 24- та 32-розрядне квантування.

Винайдений у 1877 році, звукозапис стали широко використовувати для запису музичних творів на рубежі XIX–XX століть. Технології звукозапису дозволяють перетворювати звукові коливання у механічні або електричні, фіксувати їх на носіях інформації, і відтворювати в подальшому.

Світ звукових носіїв інформації багатоманітний. До 1980-х років музичні записи випускались переважно на грамофонних платівках, що відтворювались за допомогою грамофонів та електропрогравачів, значну популярність у 1980-х роках мали також компакт-касети, що відтворювалися на магнітофонах. Разом з іншими звуками, музичний матеріал може бути зафіксований на кіноплівках (з кінця 1920-х років), трансльований за допомогою радіомовлення (перші експерименти з музикою — 1917), та телебачення(регулярне мовлення — з кінця 1930-х).

В 1990-х роках аналогові носії витісняються цифровими, музична продукція випускається головним чином на оптичних дисках. З'явилася можливість зберігати звук у файлах різних форматів на персональних комп'ютерах та інших цифрових пристроях, передавати через мережу Інтернет. Сучасні технології дозволяють не тільки відтворювати записаний звуковий сигнал, але й у довільний спосіб обробляти його або навіть синтезувати — такі технології знайшли широке використання у музичному мистецтві.

Поява звукозапису мала надзвичайно велике значення для розвитку музичного мистецтва. За висловленням музикознавця Є. Назайкінського, звукозапис відкрив новуформу побутування музики — віртуальну^[13], що характеризується відсутністю кореляції між слуховими враженнями та джерелом звуку, а також появою принципово нового типу слухача — слухача, що не концентрує своєї уваги на сприйнятті музики.^[14]

85. Технічні засоби відтворення зображення..

 . Діафільм

• Діафільм (грец. dia – через, префікс, що означає перехід від початку і до кінця + англ. film – плівка)  розташовані в певній послідовності позитивні фотографічні зображення на кіно- або фотоплівці, об'єднані спільною тематикою.

Інформацію, що міститься в діафільмі (ДФ), відтворюють за допомогою фільмоскопів, розрахованих на індивідуальне користування, або за допомогою діапроекторів на екрані.

Діафільм відносять до візуальних документів статистичної проекції (зображення нерухоме). Його можна вважати перехідним до динамічних КФФД, тобто до кінофільмів.

За жанрово-тематичною ознакою ДФ ділять на: публіцистичні, історичні, літературні, науково-популярні і т. ін. У них зафіксована інформація по широкому колу тим, що підвищує їх цінність. Особливою популярністю користується ДФ для дітей.

. Кінофільм

• Кінофільм (грец. kineo – рухаю, рухаюся + англ. film – плівка) – сукупність фотографічних зображень (кадрів), послідовно розташованих на кіноплівці (або іншому носії), зв'язаних єдиним сюжетом і призначених для відтворення на екрані за допомогою кінопроекційної апаратури.

Кінофільм (КФ) забезпечує наочність і високу оперативність інформації. Наочність зумовлюється динамічним показом образотворчої інформації. Оперативність полягає в можливості подачі значної кількості наочної інформації за короткий проміжок часу. 

За функціональним (цільовим) призначенням КФ підрозділяються на такі види: художні (ігрові), документальні, науково-популярні, навчальні, мультиплікаційні. Серед основних видів КФ виділяють підвиди. Так, мультиплікаційний КФ буває мальованим і ляльковим; документальний КФ – хронікальним і монтажним і т. ін.

Художні фільми за жанрово-тематичною ознакою ділять на історичні, комедійні, пригодницькі, а також мелодрами, детективи, трилери, бойовики і т.ін.

За способом зйомки і проекції виділяють такі види КФ: німий (із знятим зображенням), звуковий (із записом звуку), чорно-білий, кольоровий, широкоформатний, панорамний, стереоскопічний, поліекранний та ін.

Залежно від ширини плівки (8, 16, 35, 70 мм) і формату кадрів у їх екранному зображенні КФ поділяють на широкоплівкові та вузькоплівкові (16 і 8 мм). За тривалістю демонстрації КФ діляться на два різновиди: повнометражні й короткометражні. За спеціальним призначенням розрізняють рекламний, тест-фільм, сувенірний фільм.

КФ, що виготовляється фірмами або студіями, має текст, у якому подається коротка анотація фільму. На коробці з бобіною вказується автор фільму, прізвище режисера, оператора, назва кінофільму, назва студії або фірми, рік створення, розмір плівки, час демонстрації, швидкість проекції, ціна.

 .Відеофільм

• Відеофільм (лат. video – дивлюся, бачу + film – плівка) – це фільм із записом зображення чи звуку на магнітну стрічку або оптичний диск для подальшого відтворення на екрані телевізора за допомогою відеомагнітофона.

Основний зміст ВФ складають класика світового й вітчизняного кінематографа, визначні твори театру, концертні програми, нариси про видатних діячів науки, художньої культури, про спорт, цикли, присвячені різним галузям знань, навчально-допоміжні курси, зокрема й іноземних мов, детективи, бойовики і т. ін.

ВФ різноманітні за жанровим і функціональним (цільовим) призначенням: художній, науково-популярний, документально-публіцистичний, хронікальний, телевізійний і т.ін.

За матеріальною конструкцією ВФ поділяються на плівкові і дискові, за способом запису і зчитуванням інформації – на магнітні або оптичні документи. Найбільш поширений магнітний запис (магнітофони). Магнітний запис інформації заснований на зміні намагніченості окремих ділянок магнітного шару носія (магнітної стрічки, барабана, диска тощо). Магнітофільм – магнітоплівковий документ із записом звуку й зображення на магнітній стрічці.

Кіно-, діа-, відеофільми разом з довідковим апаратом і технічними засобами для їх відтворення на екран складають у фондах інформаційних служб і бібліотек фільмо- або відеотеку.

 Фотодокумент

• Фотодокумент містить одне або кілька зображень, отриманих фотографічним способом. Він є результатом документування за допомогою фотохімічного запису явищ об'єктивної дійсності у вигляді зображень.

Залежно від жанру і призначення розрізняють: художні, хронікально-документальні, науково-популярні, наукові фотодокументи, а також отримані шляхом фотографії і кінозйомки копії звичайних документів.

Залежно від прямої або зворотної тональності ФД поділяються на негативи й позитиви (діапозитив). Негативними знімками називаються фотографічні зображення із зворотною передачею тональності об'єкту, що знімається, тобто такі, на яких насправді світлі тони виглядають темними, а темні –  світлими. Позитивні знімки з прямою передачею яскравості або кольору об'єкту зйомки.

За матеріалом носія інформації розрізняють ФД на склі або плівці, а позитиви – на папері, плівці або склі (діапозитиви)

Фотографія

• Фотографія (ФГ) (грец. phos/photos – світло, grapho – пишу) – світлографія, світлопис. Це знімок, отриманий фотографічним способом на світлочутливій пластині, плівці або папері.

Залежно від функціонального (цільового) призначення розрізняють фотографії загального і спеціального призначення. До розряду ФГзагального призначення відносять документальну, художню, любительську. До ФГ спеціального призначення відносять науково-технічну, аеро-, мікрофотографію, рентгенівську, інфрачервону, репродуковану та інші фотографії.

За кольором зображення фотографії чорно-білі й кольорові. За виглядом підкладки і матеріальної основи носія розрізняють фотографії на гнучкій полімерній (фото- і кіноплівка), жорсткій (скляні пластинки, кераміка, дерево, метал, пластмаса) і паперовій основі (фотопапір). Фотографії можуть бути аркушеві (карткові) і рулонні (на котушках, бобінах) різної довжини і ширини. Основними матеріальними носіями фотографії є плівка і папір.

За розмірами плівки загального призначення ФГ випускаються плоскими форматами, котушковими неперфорованими й котушковими перфорованими.

Діапозитив

• Діапозитив (ДП) (грец. dia – через + лат. positivus – позитивний) (слайд) – позитивне фотографічне або мальоване зображення на прозорому матеріалі (плівці або склі), призначене для проекції на екран. ДП розглядають на просвіт або проектують на екран за допомогою спеціальних оптичних апаратів –  діапроектора або діаскопа.

Діапозитиви відносяться до візуальних документів статичної проекції (зображення нерухоме), бувають чорно-білими і кольоровими.

Діапозитиви випускаються в картонних коробках або целофанових упаковках з| вкладеним коротким описом (сюжетним аркушем). На коробці вказані найменування серії, її номер, кількість чорно-білих і кольорових слайдів, дата випуску. Зліва на кожному діапозитиві проставляються номер серії і його порядковий номер.

отографією або репродукцією картини, серію діапозитивів – з альбомом репродукцій. Слайдом іноді називають окремі кадри 35 мм діафільму, уставлені в спеціальну рамку.

Маючи всі переваги діафільмів, діапозитиви простіші у виготовленні, легші й компактніші. Слайди дозволяють ставити кадр на потрібний час і в потрібній послідовності, мають велику інформаційну місткість. Проте вони мають і недоліки – неміцність, недостатню виразність порівняно з кінофільмом.