51. Національна система політичної економії ф. Ліста.

Ці ідеї можна звести до трьох основних положень.

Перше - теорія продуктивних сил. Основоположник історичної школи німецький економіст Фрідріх Ліст (1789- 1846) вважав, що зростання суспільного багатства досягається не через розрізнену, а через погоджену діяльність людей, які мають зберігати і примножувати досягнуте зусиллями попередніх поколінь. Справжнє багатство полягає в розвитку продуктивних сил, а не в кількості мінових цінностей.

Завдання політики - об'єднати людей, забезпечити економічне виховання нації. Це забезпечить піднесення продуктивних сил. Збільшення продуктивних сил "починається з окремої фабрики і потім поширюється до національної асоціації".

Друге - концепція економічного прогресу нації відповідно до вчення Ліста про стадії виробництва, що послідовно змінюються. Запропоновані ним стадії досить умовні: "стан дикості", "пастушачий побут", "землеробський", "землеробсько-ремісничий" стан. У підсумку нації переходять у заключну стадію, в якій гармонійно розвиваються сільське господарство, промисловість і торгівля.

Зміст "теорії стадій" полягає, зокрема, в тому, що кожній стадії має відповідати властива їй економічна політика, спрямована на піднесення виробництва, розвиток продуктивних сил нації. Ця теза спрямована проти універсальних рецептів класиків: їхня проповідь вільної торгівлі відповідала інтересам Англії, але суперечила нестаткам економічно незміцнілої, політично роздробленої в той час Німеччини.

Третє - обґрунтування активної економічної політики держави. Ліст писав, що не можна зрозуміти народне господарство як органічне ціле, якщо виключити з нього державне господарство. Народна економія стає національною економією лише тоді, коли держава охоплює цілу націю, наділену самостійністю, здатністю підтримувати стійкість і політичну рівновагу. Державна влада погоджує і спрямовує зусилля окремих ланок національного господарства в ім'я довгострокових, корінних інтересів нації.

Ліст вважається основоположником історичної школи, одним із розробників історичного методу в політичній економії.

52. Нова історична школа.

На початку 70-х XIX ст. років з’явилася нова ("молода") історична школа. Їх лідером був Густав Шмоллер (1838- 1917). Широкої популярності набули також погляди Карла Бюхера (1847-1930) і Луйо Брентано (1844-1931).

Історична школа закликала до детального вивчення історії народного господарства. "Молода" історична школа відгукнулась на цей заклик. При цьому особлива увага приділялась історії окремих економічних установ (торгових гільдій, ремісничих цехів тощо), територій, підприємств. Представники молодої історичної школи критикували В. Рошера і Б. Гільдебранда за надмірну увагу до загальної історії на шкоду історії конкретних об'єктів господарювання. Необхідно, за твердженням Г. Шмоллера, насамперед з'ясувати питання виникнення окремих господарських інститутів, а не всього народного або навіть світового господарства.

Особливістю нової історичної школи була спроба пояснення господарського життя в тісному взаємозв'язку економіки, етики і психології. Йдеться не про визнання одночасного впливу на господарство різнопланових факторів, а про їх внутрішню єдність, взаємопереплетіння.

Густав Шмоллер стверджував, що виробництво, поділ праці, обмін товарів - це й економічні, й етико-психологічні категорії. Господарська культура реалізується у фізичному світі, але виникненням зобов'язана духовним силам людей, що виявляються у вигляді почуттів, потягів, цілей, уявлень і, в кінцевому підсумку, у вигляді свідомих дій. Народне господарство - це форма спілкування, базованого на психічних силах суспільства. Тому політична економія - не тільки економічна наука, а й збірне поняття, що відображає сукупність суспільних наук, у тому числі тих, що вивчають політику, право, етику, релігію.

Із таких позицій Шмоллер розглядає окремі економічні категорії. Зміни цін, заробітної плати, вексельного курсу тощо зумовлюються, на його думку, психологічними мотивами і почуттями різних груп населення. Так, динаміку заробітної плати він ставить у залежність від ступеня схильності робітників до збереження і розвитку життєвих потреб.

Держава, стверджував Шмоллер, стоїть над класами і соціальними групами, над корпораціями й індивідуальними господарствами з їхніми різноспрямованими прагненнями. Державно-правове регулювання економічного життя - необхідна умова самого існування народного господарства як єдиного цілого.

Карл Бюхер відомий насамперед своєю схемою розвитку господарства, в основі якої лежить довжина шляху, який продукт праці проходить від виробника до споживача. На першому ступені, який Бюхер іменує "домашнім господарством", продукти споживаються там же, де виготовлені. На другому ступені, названому "міським господарством", здійснюється виробництво для зовнішнього споживача, але за безпосереднього обміну "виробник - споживач". Третій ступінь - "народне господарство". На цьому ступені виробник працює на невідомий йому ринок, товари проходять через ряд господарств перш ніж дійдуть до споживача. У "народному господарстві" вирішальне значення має діяльність грошового капіталу.

Бюхер одним із перших помітив зростаючу роль позичкового капіталу, до якого він відносить і банківський, і акціонерний капітали. За Бюхером, під владу позичкового капіталіста потрапляють однаковою мірою підприємці, земельні власники, торговці та робітники.

Луйо Брентано приділяв особливу увагу питанням праці та заробітної плати. Праця, за Брентано, - це товар особливого роду. Його власник не може відкласти продаж праці, він усюди має йти за проданою підприємцю працею, і тому часто змушений погоджуватися на невигідні умови її продажу. Ці несприятливі для робітника обставини, однак, усуваються, якщо підприємцю протистоїть не окремий робітник, а профспілка, подібна до англійських тред-юніонів.

Підвищення заробітної плати, як і скорочення робочого дня, вигідне не тільки робітникам, а й підприємцям, тому що при цьому створюються умови для зростання продуктивності праці, а отже, для збільшення прибутковості виробництва. Низька оплата праці не дає стимулів для заміни ручної праці машинною, що перешкоджає здешевленню товарів і підвищенню їх конкурентоспроможності.

Брентано увійшов в історію економічних знань як активний пропагандист низки положень, сформульованих у літературі задовго до виходу його праць. Мова йде про закон спадної родючості ґрунту і теорії стійкості дрібних селянських господарств. Брентано слід визнати якщо не єдиним автором цієї концепції, то одним зі "співавторів", які вважали визнання монополістичних об'єднань практичним засобом усунення економічних криз. Картелі, за Брентано, створюються виробниками для планомірного пристосування пропозиції до попиту, щоб попередити надвиробництво з усіма наслідками, що випливають з нього: падінням цін, банкрутствами, знеціненням діючого капіталу і масовим безробіттям.