64.Входження україни в срср

У ході громадянської війни більшовицьке керівництво відтворило на

уламках колишньої Російської імперії конгломерат формально незалеж_

них держав. За межами царської Росії залишилися п’ять її складових

частин – Фінляндія, Польща, Естонія, Латвія і Литва. Вказані держави

здобули реальну, хоч історично нетривку (за винятком Фінляндії), не_

залежність.

Суспільно_політичний устрій радянських республік конституційно

декларував функціональний і територіальний поділ влади, та фактично

у країні панувала диктатура державної партії – РКП(б). Державні права

пригноблених народів були тимчасово визнані більшовиками, щоб відвер_

нути або послабити національно_визвольний рух. Насправді державне

утворення, яке в 1919_1922 рр. не мало офіційної назви, залишалося

майже таким же унітарним і централізованим, як і дореволюційна

імперія. Партія більшовиків тримала під своїм контролем усе суспільне

життя, економіку, силові відомства і засоби пропаганди. Кожна респуб_

ліканська партійна організація становила невід’ємну частину єдиного

партійного організму з чітко окресленою ієрархічною структурою. У

РКП(б) одним з головних принципів існування був принцип демокра_

тичного централізму, відповідно до якого нижчі партійні ланки повинні

були безумовно підкорятися рішенням вищих партійних органів.

У грудні 1920 р. між Росією й Україною було підписано договір про

воєнний і господарський союз. Згідно з ним передбачалося об’єднання

семи наркоматів обох держав та входження їх до складу уряду Російської

Федерації. Хоча на V Всеукраїнському з’їзді Рад (лютий_березень

1921 Р.) проти цього договору виступили представники опозиційних

партій, з’їзд договір ратифікував. Подібні угоди були укладені радянсь_

кою Росією й з іншими республіками, а сформована система відносин

отримала назву «договірна федерація».

Певний час українському радянському урядові вдавалося зберігати

автономні права, наприклад, при укладанні міжнародних договорів,

здійсненні зовнішньої торгівлі тощо. Однак, український уряд не міг

розпоряджатися власним бюджетом і здійснювати грошову емісію, тому

втратив можливість самостійно вирішувати фінансові питання. Центр

контролював національні республіки двома централізованими силами:

Червоною Армією і РКП(б). Складовою останньої була КП(б) України.

Аналогічна ситуація виявилася в інших республіках. Задля вдосконален_

ня федеральних відносин при ЦК РКП(б) було створено спеціальну

комісію, яку очолив нарком у справах національностей РСФРР і нещо_

257

давно призначений Генеральним секретарем ЦК РКП(б) Й.В.Сталін. Від

України до її складу увійшли Х.Г. Раковський і Г.І.Петровський.

Сталінський план побудови нової держави, який стисло називають

планом «автономізації», передбачав входження радянських республік у

Російську Федерацію на правах автономії. Комісія ЦК РКП(б) підтри_

мала сталінські пропозиції. Вважаючи, що кожна республіка повинна

мати незалежний статус, Голова Раднаркому УСРР Х.Раковський вис_

тупив проти сталінського плану. Арбітром в цій справі судилося стати

В.Леніну, який на той час хворів. Дізнавшись про результати роботи

комісії, він гостро розкритикував принцип «автономізації» республік та

запропонував ідею їх добровільного об’єднання, включаючи РСФРР, у

новій федерації. Ленін погодився, щоб слово «Росія» зникло з назви

єдиної держави. На початку грудня 1922 р. VІІ Всеукраїнський з’їзд Рад

підтримав ленінські умови створення нової держави.