1. Панівний клас – це феодали, т.Зв. Кращі, знатні люди. Він

складався з князів, бояр, дружинників.

2. Сільське населення:

вільне: смерди (більша частина селянського населення, об_

щинники, що були особисто вільними, мали власність, плати_

ли певну ренту феодалам – за «опіку»);

частково вільне: закупи (попадали в кабалу (тимчасову чи

постійну) за купу – грошову позику), рядовичі (укладали

ряд – договір з феодалом і визнавали залежність від нього на

певний час або назавжди);

невільне: челядь й холопи – особисто не вільні, не мали

власності, перебували у повній власності феодалів.

3. Населення міст: вільні ремісники посадів; приватні рем_

існики, які працювали в дворах_садибах князів та бояр; купці;

торговці.

4. Православні священнослужителі.

5. Існувала також категорія ізгоїв – людей, що втратили

зв’язок зі своєю соціальною групою.

Нові терміни і поняття

Сюзеренітет – у добу феодалізму система особистих ієрархічних відносин

між сеньйором та його васалом.

66

13. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Писемність у східних слов’ян з’явилася приблизно в першій половині

IX ст. У «Житії» просвітника Кирила зберігся переказ, що він бачив у

860 р. в Херсонесі книги, написані «руськими письменами». Ці ж «руські

письмена» згадують й арабські письменники Х ст. Введення християнства

прискорило розвиток писемності на Русі. Проповідники Кирило і Мефодій

упорядкували слов’янський алфавіт і переклали на слов’янську мову Єван_

геліє. На початок XI ст. на Русі використовувалися дві системи письма –

кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця – розроблена

Кирилом фонетична система, яка була менш популярною. До особливо_

стей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літера_

турної мови: церковнослов’янської і близької до розмовної давньоруської.

Першою писалася церковно_повчальна і житійна література, другою велося

ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи,

пам’ятки світської літератури («Слово о полку Ігоревім»). У творах літера_

торів широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, при_

слів’я, приказки, замовляння і заклинання. Народні пісні і перекази

широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості

древньої Русі у фольклорі українського народу збереглися зразки обрядової

поезії – колядки і щедрівки. Вершиною усної народної творчості став

героїчний билинний епос, що склався до Х ст. і розвивався в XI_XIII ст.ст.

Головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними

загарбниками, ідея єдності і величі Русі. Імена Микули Селяниновича,

Микити Кожум’яки, Іллі Муромця стали символами відваги, доблесті і

слави давніх русичів.

З утвердженням християнства велику роль починає відігравати пере_

кладна література. Одним з перших був переклад Євангелія, виконаний у

Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остроми_

ра – Остромирове Євангеліє. Першим самостійним жанром давньоруської

літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х ст.

«Повість временних літ» є літописним зведенням, яке було складене на

початку XII ст. ченцем Нестором на основі більш давніх літописів. З

початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому

феодальному центрі (Київський літопис, Галицько_Волинський). Першим

зразком філософсько_богословської публіцистики стало «Слово про Закон

і Благодать» митрополита Іларіона. У цьому творі Іларіон розвинув три

основні теми: про духовну перевагу Нового Заповіту (євангельської «бла_

годаті») над Старим Заповітом (біблійним «законом»); про світове значення

хрещення Русі; про високу місію князя Володимира і про велич Руської

землі, яка зайняла рівноправне становище серед християнських народів. В

особливий жанр літератури виділилися повчання. Перу князя Володимира

67

Мономаха належить «Повчання», адресоване дітям. Головна ідея – турбота

про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності.

Важливе місце зайняли житія святих – біографії духовних і світських осіб,

канонізованих церквою – «Житія Бориса і Гліба», «Житія» княгині Ольги,

Володимира Святого, «Житіє Феодосія Печерського» – одного з фунда_

торів Києво_Печерського монастиря. Високими достоїнствами відзначено

«Києво_Печерський патерик» – збірник розповідей про ченців Києво_

Печерської лаври.

Під час князювання Володимира Великого були створені перші дер_

жавні школи, в яких вчилися діти знаті. Князь Ярослав вводить обов’язкове

навчання для молоді з князівських і боярських родів. Школи відкривалися

у Києві, Новгороді, Володимирі_Волинському та інших містах. Вони були

двох видів. У монастирських готували церковнослужителів (викладали

читання, письмо, спів, богослов’я). Школи вищого типу, для «дітей кращих

людей», давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Онука

Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 році заснувала у Києві при

Андріївському монастирі жіночу школу. Знахідки берестяних грамот у

Чернігові, Новгороді, Пскові, Смоленську, Вітебську, Києві, авторами

яких були прості городяни, торговці і ремісники, жінки і навіть діти, є

свідченням значного поширення писемності серед населення Русі.

Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші

бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував

Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там на_

раховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано пере_

писування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Русі складав щонай_

менше 130_40 тисяч томів.

Мистецтво Київської Русі виникло із поєднання візантійських христи_

янських та місцевих язичницьких традицій. Новий рівень розвитку архі_

тектури пов’язаний з переходом від дерев’яного до кам’яного і цегельного

будівництва. Перші кам’яні споруди були створені в період Володимира

Великого. На центральній площі Києва звели церкву Успення Богородиці

(Десятинну). Найбільше поширення на Русі отримало хрестово$купольне

планування соборів. Згідно з візантійською традицією куполи покривали

свинцевими, позолоченими або забарвленими в зелений колір листами.

Багатоглав’я, пірамідальність композиції, оригінальна кладка, шоломопо_

дібна форма куполів – це те, що давньоруські майстри привнесли у

візантійську школу, спираючись на традиції дерев’яної архітектури. Па_

м’ятками архітектури цього часу були Софійські собори у Києві, Новго_

роді, Полоцьку, ансамбль Києво_Печерської лаври, київський Михайлівсь_

кий Золотоверхий собор, Спасо_Преображенський собор у Чернігові тощо.

Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були

мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Фресками вкривалися

68

стіни православних храмів. Рецепти складання фарб трималися у суворому

секреті, передавалися від майстра до учня. Мозаїчні зображення склада_

лися зі смальти. Палітра мозаїк Софійського собору нараховує 177 відтінків

її колірної гами. Розвивалися й національні традиції іконописного мистец_

тва. Першими вітчизняними майстрами були ченці Києво_Печерського

монастиря Алімпій (Аліпій) Печерський (автор ікон «Печерської Богоро_

диці» та «Великої Панагії») та Григорій.

Існувало мистецтво книжкової мініатюри (зображенням трьох єван_

гелістів – Іоанна, Луки і Марка – було прикрашене Остромирове Єван_

геліє). Крім сюжетних ілюстрацій, книги багато орнаментувалися.

Активно розвивалося декоративно_прикладне мистецтво. Вироби з дере_

ва, металу, кістки, каменю, глини прикрашали життя людей. Характерним

для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від

геометричного візантійського. Особливо вражають високою естетикою і

технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі чорніння срібла, лиття з

дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з тонких

металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок).

Вершина ювелірного мистецтва – техніка перегородчатої емалі (на золоту

пластину наплавляли тонкі золоті перегородки, порожнини заповнювали

емалевим порошком і розплавляли його).

У житті людей Київської Русі значне місце займали музика, пісні і танці.

Фрески Софійського собору у Києві дають зображення музикантів і танцю_

ристів. Музичні інструменти – ріг, труби, бубон, гуслі, гудок. З прийняттям

християнства одноголосий спів став частиною богослужіння, православний

канон не допускав інструментальної музики. Склалося дві системи нотних

записів – самобутня і візантійська.

Нові терміни і поняття

Хрестово$купольне планування соборів – система планування соборів, відпо_

відно до якої склепіння з центральним куполом спиралися на чотири стовпи,

утворюючи хрестоподібну композицію.

Смальта – кубики спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого

прийшов з Візантії.

69