25_30 Кв. Метрів. Біля домівок – кладові (ями). Кераміка була ліпною,

інколи зі врізними узорами. Як вже згадувалося, виникали та роз_

вивалися й укріплені гради – центри племінних князівств.

Вірування слов’ян характеризуються як політеїзм. Існували роз_

винута система святилищ та жертвоприношень, виокремилася впли_

вова верства жерців (волхвів).

Поховальний обряд – кремація (перепалені кістки ховали в ямках

або у спеціальних урнах, інколи поряд з кістками знаходять рештки

зброї, монетні й речові скарби, що свідчить про виділення серед

слов’ян воїнів та племінної верхівки).

Таким чином, можна зробити висновок, що східні слов’яни фор_

мувалися як етнос із власною матеріальною та духовною культурою

протягом І тис. н.е., й напередодні ІХ ст. вони вже стояли на порозі

формування власної державності.

Нові терміни і поняття

Славінія – перехідна форма від територіального союзу слов’янських

племен до ранньофеодальної держави.

Трипілля – система землекористування, яка передбачала наявність пару,

озимих та ярових посівів.

Політеїзм (від грец. «полі» – багато й «теос» – бог) – багатобожжя, віра

у багатьох богів.

47

Тема 2. Давньоруський період

УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

(ІХ – 40Bі роки ХІV ст.)

6. Теорії утворення держави

«КИЇВСЬКА РУСЬ»

Тривалий час існували дві основні теорії щодо державоутворення

Київської Русі – норманська та антинорманська.

Норманська теорія з’явилася у середині ХVIII ст., її автори – німецькі

історики, члени Петербурзької Академії наук Г.Байєр та Г.Миллер.

Вони, спираючись на дані «Повісті минулих літ» щодо призвання на

княжіння низкою слов’янських племен трьох братів – варягів Рюрика,

Синеуса й Тревора (Трувора), обгрунтували теорію норманізму або

несамостійного, скандинавського походження Давньоруської держави

(згідно з їх точкою зору руси – це варяги (нормани, шведи)).

Рішучим опонентом норманізму та основоположником антинормансь_

кої теорії став М.Ломоносов, який вважав, що ця теорія вкриває ганьбою

Росію. Він обстоював думку, що виникнення східнослов’янської держа_

ви – результат самостійного розвитку місцевих слов’янських племен.

Антинорманістами були також М.Карамзін, С.Соловйов, В.Татищев,

О.Єфименко, М.Грушевський тощо.

Аргументи на захист норманської теорії:

1. Русь отримала свою назву від «Руотси» – так у середині ХІ ст. фіни

називали шведів.

2. Більшість імен руських послів, що зафіксовані у договорах із

Візантією (911 р., 944 р.), мають скандинавське походження – Карл,

Фарлоф, Інегельд.

3. Візантійський імператор Константин Багрянородний у своєму

трактаті «Про управління імперією» (Х ст.) наводить як слов’янські, так

і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають

давньонорманське походження.

4. Арабський географ Х ст. Ібн_Русте, оповідаючи про щорічні об’їзди

підконтрольних територій племен «царем» для збору дані, писав, що

«руси годуються лише тим, що привозять із землі слов’ян.»

Аргументи на захист антинорманської теорії:

1. Назва «Русь» – слов’янського походження, оскільки тісно пов’язана

з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у центральній Україні.

2. У Скандинавії не було відомо жодного племені чи народу під

назвою «руси», про нього не згадує жодне давньонорманське джерело.

48

3. Археологічні матеріали із міст та торгівельних шляхів Східної

Європи свідчать про обмежений вплив варяжського фактору.

4. Ісламський автор Ібн_Хордадберг (ІХ ст.) називав русів слов’янсь_

ким племенем.

Отже, обидві сторони мали свої аргументи, свої сильні та слабі місця,

своїх прихильників, й обидві теорії мали певне ідеологічне забарвлення

(так, норманська теорія довгий час вважалася непатріотичною). Однак,

і норманісти, й антинорманісти розглядали виникнення держави як

одномоментний акт, наслідок діяльності конкретної історичної особи,

що не може вважатися вірним.

Сучасне бачення проблеми можна коротко викласти таким чином.

Після занепаду антського союзу у східних слов’ян сформувалися нові

політичні утворення – племена та союзи племен (поляни, деревляни,

сіверяни, уличі, дуліби тощо). За свідченням арабських авторів, у VIII_

ІX ст.ст. вже існувало три осередки східнослов’янської державності:

Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) й Артанія

(Ростово_Суздальська або Причорноморська та Приазовська Русь).

Південноруські землі (навколо Києва, що існував вже у V ст.) випе_

реджали в соціально_економічному та культурному розвитку північні.

Відомо, що вже у 860_866 рр. київський князь Аскольд ходив на Візантію,

мусульманські міста Закаспія, навіть прийняв християнство й намагався

поширити його на своїх землях.

Осередок державності в ільменських слов’ян – військово_політичний

союз слов’ян та неслов’янських племен (чудь, меря) виник дещо пізніше.

Неузгодженість північних слов’янських правителів, які не могли поділи_

ти владу, чвари та суперечки призвели до покликання на князювання

норманського конунга Рюрика, який осів у Ладозі. У 879 р. Рюрик помер,

спадкоємцем престолу став його малолітній син Ігор, регентом якого був

Олег («Хельга» – «Віщий»). Але прагнення ільменців до самостійності

примусило Олега з Ігорем та дружиною бігти на південь (можливо, до

Візантії, якій найманці, досвідчені воїни, були завжди потрібні). Спу_

стившись вниз Дніпром, Олег у 882 р. досяг Києва. У Києві в цей час

відбувся державний переворот, внаслідок якого була скинута династія

Києвичів. Можливо, це вчинили бояри_язичники, незадоволені прохри_

стиянською політикою Аскольда. В язичникові Олезі вони побачили

єдиновірця, за допомогою якого можна було зміцнити своє становище.

Як наслідок, на київському престолі опинилася інша династія (замість

Києвичів – Рюріковичі), почалася антихристиянська реакція, сталося

формальне об’єднання Північної та Південної Русі, що у свою чергу

стало основою виникнення у подальшому загальноруської держави,

столицею якої було проголошено Київ. Фактичне оформлення давньо_

49

руської держави було розтягнуто у часі, збирання земель з формуванням

кордонів держави, формування політичного, економічного, адміністра_

тивно_територіального устрою – відбувалося наступними десятиліттями

(фактично до Ярослава Мудрого).

Отже, сучасне бачення процесу державотворення у східних слов’ян

полягає:

_ у відмові від погляду на утворення держави як на одномоментний

акт;

_ у розумінні того, що формування давньоруської державності зумо_

вили складні процеси соціально_економічного та політичного розвитку

місцевих слов’янських племен;

_ у врахуванні впливу варязького фактору (не можна забувати, що

перші великі князі Київської Русі були скандинавського походження, що

на Русі було чимало варягів_воїнів тощо). Правда, слід пам’ятати, що

варяжський елемент був тільки одним серед багатьох інших.

Наприкінці слід згадати про існування ще однієї концепції виникнен_

ня держави у слов’ян. Це теорія американського ученого українського

походження О.Прицака, який висловив припущення, що Русь спочатку

була поліетнічним і багатомовним торговельним союзом із центром на

Волзі, який з метою встановлення контролю над торговими шляхами між

Балтійським та Середземним морями утворив політичну єдність – Київ_

ську Русь, яка згодом слов’янізувалася.

Нові терміни і поняття

Конунг – воєнний вождь у скандинавських народів за часів середньовіччя.

Варяги (від давньошвед. «вар» – клятва) – в руських середньовічних джерелах

так називали скандинавів, учасників торгових та воєнно_розбійничих походів