70 % Дорослого населення в містах і 50 % у селах були письменними,

на 1939 р. кількість письменних зросла майже до 85 %.

Неоднозначно можна оцінити розвиток народної освіти. З одного

боку, – введено обов’язкові державні програми навчання, підручники,

розпорядок навчального процесу, швидкими темпами зростала кількість

учнів, загалом сформувалася система обов’язкової семирічної освіти у

містах України тощо. Однак, більшовицькій тоталітарній владі потрібна

була людина_виконавець. Потреби індустріалізації зумовили надмірне

захоплення виробничим навчанням, соціально_гуманітарні дисципліни

витіснялися з навчального процесу.

Суперечливі події цього періоду вплинули на розвиток літератури та

мистецтва. З’явилися нові течії: революційний романтизм (В.Блакит_

ний, Г.Михайличенко, В.Сосюра), футуризм (М.Семенко, М.Бажан,

Ю.Шпол), символізм (М.Вороний, О.Олесь, А.Савченко, М.Філянсь_

кий), «неокласицизм» (М.Зеров, М.Рильський, М.Драй_Хмара). Ук_

раїнські революційні романтики розвивали ідею провідної ролі проле_

таріату в боротьбі з капіталом, поєднуючи її з ідеєю національного

визволення. Футуристи заперечували будь_які культи і канони у мис_

тецтві (критикували «культ Т.Г.Шевченка»), орієнтувалися на новітні

272

тенденції розвитку європейської літератури. Для вітчизняного симво_

лізму було характерно поєднання інтересу до нових зразків європейської

літератури зі збереженням кращих традицій українського бароко, містич_

не, відірване від життя світобачення. Неокласики виступали проти

низькопробної масової літератури, дбали про українську літературну

традицію, вимагали гармонійної завершеності вірша.

Якщо у перші післяреволюційні роки найбільший вплив мало

об’єднання літераторів «Пролеткульт», то в 1923 р. було створено «Гарт»

(В.Блакитний, В.Сосюра, О.Довженко, П.Тичина, М.Хвильовий та ін.).

Проте, невдовзі й «Гарт» розпався, давши життя «Вільній академії про_

летарської літератури» і «Всеукраїнській спілці пролетарських письмен_

ників». Протягом цього періоду існували й інші творчі угруповання

(«Нова генерація», «Авангард», «Марс» тощо).

З утвердженням тоталітаризму посилився контроль над різними на_

прямами літератури. Гасло М.Хвильового «Геть від Москви!» з літера_

турної площини перевели у політичну, зробивши з письменника «бур_

жуазного націоналіста». Посилилась ідеологічна цензура, художність по_

ступалася ідейності та партійності, самобутнє нівелювалося, міжнародні

контакти значно зменшилися.

Український театр вийшов на новий рівень розвитку. Кількість те_

атрів зростала (на 1940 р. – 140 державних і понад 40 робітничо_

колгоспних). У 1922 р. було створено театр «Березіль», сцена якого стала

своєрідним експериментальним майданчиком для впровадження новітніх

ідей. Відомих українських акторів театру (М.Заньковецьку, А.Бучму та

ін.) стали залучати до участі в кіно. Останнє стало новим явищем

української культури міжвоєнного періоду. В республіці працювали дві

кінофабрики (пізніше – кіностудії) – Одеська і Київська. Українське

кіномистецтво досягло світового рівня. Фільми О. Довженка «Звениго_

ра», «Арсенал», «Земля» стали відомими у світі. Останній фільм був

визнаний одним з найкращих фільмів усіх часів і народів (1958 р.,

Всесвітній конкурс у м. Брюсселі).

У сфері архітектури домінував конструктивізм. Його характерними

рисами були прагматизм, доцільність, економність, функціональність

тощо. Своєрідність національної архітектури втрачалася, що викликало

протест у відомих архітекторів (Д.Дяченко, П.Альошин). Пізніше дог_

матика соціалістичного реалізму призвела до домінування монументальної

патетики.

Український художник_авангардист М. Бойчук започаткував новий

напрям монументального мистецтва – неовізантизм, поклавши в його

основу органічне поєднання традицій давньоруського іконописання з

конструктивними особливостями візантійського живопису. Його працю

273

продовжили О.Бірюков, О.Павленко, І.Падалка та інші митці. Українські

художники, послідовники народницького реалізму, в своїх картинах

акцентували увагу на українських національних традиціях, хоча й вико_

ристовували новітні здобутки західних мистецьких шкіл (М.Самокиш,

Ф.Кричевський, С.Прохоров).

Вітчизняна музична культура теж піднялася на вищий щабель. Особ_

ливу роль зіграло Товариство ім. М.Леонтовича. Активну участь у його

роботі взяли М.Вериківський, П.Козицький, Г.Верьовка. У цей період

зріс інтерес до опери і балету. Серед найвідоміших – опери «Дума

чорноморська» Б.Яновського і «Золотий обруч» Б.Лятошинського, бале_

ти «Карманьйола» В.Фемеліді і «Пан Каньовський» М.Вериківського.

Симфонія Л.Ревуцького та Увертюра на чотири українські народні теми

Б.Лятошинського були вищими досягненнями вітчизняної симфонічної

музики.

Отже, культурне життя України, досягнувши значних успіхів у 20_тих

роках, завдяки, здебільшого, політиці «українізації», вже у наступне

десятиліття опинилося під пресом тоталітарного режиму. Під час масо_

вих репресій були знищені видатні представники української інтелі_

генції. Ті, хто вижив, мали пристосовуватися до нових реалій життя.

Різні напрями культури влада розглядала як ідеологічний інструмент для

впровадження своїх ідей.

Нові терміни і поняття

Еміграція – переселення, вимушене чи добровільне переміщення людей зі

своєї Батьківщини в іншу країну з політичних, економічних, релігійних та інших

причин.

Цензура – державний нагляд за змістом друкованих видань, театральних

виступів тощо.

Соціалістичний реалізм – художній метод в літературі та мистецтві, який

потребує зображення дійсності в дусі вірності ідеям комунізму.

274