62. Основоположники порівняльно-історичного мовознавства:

Основоположниками порівняльно-історичного мовознавства вважають німецьких учених Ф. Боппа, Я. Грімма, датчанина Р. Раска і росіянина О. Востокова. У 1816 р. опубліковано працю Франца Боппа (1791—1867) «Про систему дієвідмінювання санскритської мови у порівнянні з такою грецької, латинської, перської та германської мов», яка заклала підвалини порівняльно-історичного методу. У цій праці Бопп доводить спорідненість санскриту з переліченими мовами. Його заслугою є те, що він уперше розробив загальну теорію порівняльно-історичного дослідження мов на основі порівняння закінчень дієслів і дійшов висновку про систему їх відповідників у різних мовах. Учений вважав, що на основі порівняння фактів живих і мертвих мов можна встановити їх первісний стан. Виводячи праформи, він пояснював явища однієї мови за допомогою фактів іншої. Це було новим у методології лінгвістичних досліджень. Свій метод Бопп апробував на матеріалі 45 залучених до дослідження мов. Він увів у лінгвістичний обіг поняття звукового закону і термін індоєвропейські мови (його попередники вживали термін індогерманські мови).

Видатний швейцарський мовознавець Ф. де Соссюр так оцінив внесок Ф. Боппа до скарбниці світової лінгвістики: «Заслуга Боппа полягає не в тому, що він відкрив спорідненість санскриту з деякими мовами Європи й Азії, а в тому, що він зрозумів можливість побудови самостійної науки, предметом якої є відношення споріднених мов між собою. Аналіз однієї мови на основі іншої, пояснення форм однієї мови формами іншої — ось що було нового в роботі Боппа». А французький мовознавець А. Мейє писав: «Бопп відкрив порівняльну граматику в пошуках індоєвропейської прамови подібно до Колумба, який відкрив Америку в пошуках шляху до Індії».

У 1818 р. вийшла праця датського мовознавця Расмуса Раска (1787—1832) «Дослідження в галузі давньопівнічної мови, або Походження ісландської мови». У ній Раск доводить наявність споріднених зв'язків між ісландською, грецькою, латинською і балто-слов'янськими мовами та відсутність будь-яких ознак спорідненості між ісландською і такими мовами, як гренландська, баскська, фінська. Що стосується використання матеріалу для порівняльно-історичних досліджень, то Раск указав на ненадійність лексичних відповідників, тому, на його думку, слід довіряти граматиці: у процесі взаємодії мов лексика може запозичуватися, тоді як відмінкові форми і форми дієвідмінювання не запозичуються, а втрачаються. Звукові зміни в морфемах мають закономірний характер, через що фонетичні відповідники у споріднених мовах є регулярними. Для порівняльно-історичних досліджень можна використовувати лише ту лексику, яка служить для позначення найнеобхідніших понять.

Усі індоєвропейські мови, на думку Раска, походять від мертвої і незафіксованої фракійської мови, сліди якої зберегла давньогрецька мова. її й слід розглядати як реального предка індоєвропейських мов.

У 1819 р. з'явився перший том (із чотирьох) «Німецької граматики» Якоба Грімма (1785—1865). Зміст книжки виходить далеко за межі її назви. Насправді це перша порівняльно-історична граматика германських мов. У ній автор акцентує на історичному підході до вивчення споріднених мов і ретельно описує граматичні форми германських мов та діалектів у їх історичному розвитку, починаючи з найдавніших писемних пам'яток. Грімм першим сформулював конкретні закони звукових змін у мові, в тому числі відкрив закон пересунення приголосних, за яким система зімкнених приголосних усіх германських мов змістилась на один ступінь. Це був перший зразок фонетичних законів, які є загальновизнаними в сучасній лінгвістиці. «Німецька граматика» Грімма мала помітний вплив на написання історії окремих індоєвропейських мов.

У 1820 р. відомий російський учений Олександр Христофорович Востоков (1781—1864) у «Розвідці про слов'янську мову» виявляє й доводить споріднені зв'язки між слов'янськими мовами. Це фактично перша праця з історичної фонетики слов'янської групи індоєвропейських мов. Її значення не тільки в конкретних висновках щодо слов'янських мов (історія слов'янських мов, стосунок давньоруської мови до старослов'янської, польської та сербської), а й у визначенні методів історичного дослідження споріднених мов. Так, практично одночасно в різних країнах було «відкрито» порівняльно-історичний метод дослідження мов. Бопп на матеріалі відомих йому індоєвропейських мов, Раск на матеріалі ісландської, грецької, латинської та балто-слов'янських мов, Грімм на матеріалі германських, а Востоков — слов'янських мов незалежно один від одного дійшли аналогічних, взаємодоповнювальних висновків щодо порівняльно-історичного методу. За ними пішли інші вчені, які опрацьовували принципи порівняльно-історичного дослідження різних груп індоєвропейської мовної родини. Зокрема, німецький учений Фрідріх-Крістіан Діц (1794—1876) створив порівняльно-історичну граматику романських мов. Він реконструював низку форм народної латини, не зафіксованих у писемних пам'ятках. Згодом його реконструкції було підтверджено знайденими під час археологічних розкопок текстами, написаними народною латиною. Німецький мовознавець Йоган-Каспар Цейс (1806—1856) написав порівняльно-історичну граматику кельтських мов, словенський лінгвіст Франко Міклошич (1813— 1891) — першу «Порівняльну граматику слов'янських мов» у трьох томах, яка вийшла німецькою мовою (перший том «Фонетика» з'явився в 1852 p., другий «Морфологія» — в 1856 p., третій «Синтаксис» — у 1874 p.).

6, 17, 54Гумбольдт і філософія мови

Першим теорет. в галузі мовознавства, який глибоко по-філос. осмисл. багат. мовн. мат-ли і результати наукових досліджень був Вільгельм фон Гумбольт (1767-1835). Коло лінгвістичних інтересів Г. надзв. широке, цьому сприяло знання баскської, санскриту , кит., семіто-хамітських, малан.-полонезійських, індіан. мов. Викор. матеріали давн. єгип.. японськ., та ін.мов.

1-ша лінгв. розвязка- доповідь 1820р. у Берліні.- ідеї стадіональної концепції мов. Вияв. заг. Закономірності істор. розвитку мов світу.

Всі мови поділяються на 4 морфологічні типи:

1. Кореневі

2. Аглютативні

3. Інкорпоруючі

4. Флективні.

1,2,4-виділено до нього Шле гелем,а 3- вперше сформ. Румбольт.

Ці типи розгл. як відображ. хронолог.-послід. етапів світового перетворчого процесу , як перехід від нижч. до вищ. досконалішої форми.

За ступенем розвитку мов можна судити про ступіть інтелектуального розвитку народу. Хоч нині положення Г. про перехід корен=>аглют=>флективн. вважається помилковим, сама ідея структурного зіставлення мов стала основою нової мовознавчої дисципліни, яка розв.- лінгвістичні типології.

У 20р. стадіальну теорію Г. відродив рад. мовозн. Марр. Праці Г. «Про буквенне письмо та його зв'язок з будов мови»(1814), «Про двоїну»(1827). Найціннішою є 3-томна праця «Про мову кавій на острові Ява», яку Г. не встиг завершити, опублікована посмертно (1836-40рр.)

У теоретичному вступі до неї «Про різні будови людської мови ті її вплив на духовний розвиток людства». Г. виклав свою теоретичну концепцію, філософію мови. Праця мала великий вплив на розвиток мовознавства.

Філософська концепція мови Гумбольта визначалася ідеями нім. класичної філософії (Кант, Гегель, Якобс). Провідна думка- антропологічний перехід до мови, за якою вивчення мови повинно здійснюватися у тісному зв’язку зі свідомістю і мисленням людини, її корисністю та духовним життям.

За Кантом Г. розглядає свідомість як особливу 1-шу осн., яка не залежить від матерії і розвивається за своїми законами. Застосовуючи це положення до визначення мови він пише: «Мова є душа в усій її сукупності, вона розвивається за законами духа. Як мова загалом нерозривно пов’язана з людської духовною силою, так кожна конкретна мова пов’язана з духом народу –носія цієї мови. Мова – це зовнішній вияв духу народу. Первинним є дух народу. Духовна сила є найбільшою життєвою і самостійною основою, а мова залежить від неї. Дух народу можна пізнати тільки через мову. Вона відображає найсвоєрідніші і найточніші риси народного духу, проникає в його таємниці».

Г. констатує нерозривність понять мова і народ і культура. Мова є надбанням народу, вона невіддільна від культури, тісно пов’язана з розвитком людства. Мова закладена в самій природі людини, вона необхідна для розвитку духовних сил і формування світогляду.

Напротивагу лінгвістам, які виражають мову як засіб вираження думки, Г. доводить,що мова і мислення тісно пов’язані і мова - це той стан, який творить думку. Мислення не тільки залежить, а й зумовлене мовою.

Мова – це орган оригінального мислення нації. Пізнання світу залежить від мови, оскільки вона не безпосередньо відображає світ, а інтерпретує його. В кожній мові своє світобачення і вона – посередник між людиною і світом.

Вивчення іноземної мови можна порівняти з набуттям нової точки зору в колишньому світорозумінні. «Кожна мова утворює тканину , зіткану з понять і уявлень людства.» Мови по-різному членують світ - те, що в одній мові охоплюється одним словом, в інших- система слів, а ще в іншій – нема словесного вираження і передається описово словосполученням обо реченням.

Для Г. не одне й те саме, коли мова використовує для поняття одне слово чи описовий зворот. Те, що в понятті представляється як єдність, не виявляється таким у виразі, і вся реальна дійсність окремого слова пропадає для поняття, якому не вистачає такого вираження. Це положення викликає суперечки. Згодом його розвивали амер. Сейпір і Уорф, які висунули гіпотезу лінгвальної відносності (гіпотеза Сейпіра-Уорфа). Про життєвість Г. положення свідчить факт, що в наш час є популярною в мовознавстві проблема мовних картин світу.

Прогресивним є положення Г. про творчий характер мови. За своєю суттю мова є щось постійне й одночасно - змінне. Форма існування мови є розвиток. Мову слід розглядати як творчий процес, діяльність, що перетворює звук у вираження думок.

Суперечність між незмінністю і змінністю мови Г. трактує так : «У кожен момент розвитку мова уявляється людині, на відміну від всього пізнаного, невичерпною скарбницею, в якій дух завжди може відкривати щось невідоме, а почуття завжди сприймають щось ще невідчуте. Мова насичується переживаннями багатьох поколінь і зберігає їх живе дихання. А покоління ті через звуки матеріальної мови… пов’язують з нами національними і родинними зв’язками. Це почасти стійкість спрямована поколінням, яке нею розмовляє.»

Це розмежування зводиться до синхронності і діахронності ( Ергон ті енерджія).

Г. висунув ідею про необхідне розрізнення мови і мовлення.

Вчення Г. про форму в мові.

Форма – це постійне і однакове, в діяльності духа, взяте в постійну сукупність зв’язків і системності, що підносить звук до вираження думки.

Для виявлення форми мови необхідне її системне вивчення. Це положення Г. згодом запозичив Ф. де Сосюр, у вченні якого воно трансформувалося в сентенцію (мова - це форма, а не субстанція).

Г. розрізняв зовнішню (звукову,грам.) і внутрішню форми. Внутрішня форма – це сукупність шляхів , способів та прийомів , за допомогою яких позамовний зміст передається зовнішніми звуковими засобами. Це спосіб, яким катег. мислення , об’єктивізується в мові. Внутрішня форма є своєрідною для кожної мови і виявляється та втілюється в зовнішній формі. Внутрішня форма є головною в мові, порівняно із зовнішньою. Своєрідність внутрішньої форми кожної мови проступає як у членуванні лексикою світу, так і в системі граматичних категорій і неповторних структурах цих рівнів. Внутрішня форма відрізняє 1 мову від іншої. Фіксує особливості національного світобачення. У зв’язку з внутрішньою формою Г. торкнувся проблеми значення і смислу слова.

Слово не є прямою назвою предмета, а позначає того, як той предмет був осмислений мовотворчим актом у момент винаходу слова. Слово позначає особливе бачення предмета, а не сам предмет. Цим і пояснюється різноманітність виразів для 1-го предмета. Наприклад, у санскриті: скон. - такий, що двічі п’є, двозубий, однорукий. Мова про один предмет,3-ма номенами позначає 3 різні поняття.

Варті уваги типологічні ідеї Г. На його думку, форми багатьох мов у найбільш загальному можуть зберігатися, це пояснюється подібність органів мовлення та спільними законами мислення, які не залежать від етнічної належності людей. Від етносів залежить те, як у їх мовах реалізуються загальні закони мислення => Г. не сприймає дедуктивності всезаг. Граматики, яка підходить до вивчення конкретних мов від готових логічних схем. Граматики конкретних мов повинні будуватися на індуктивній основі.

Мову Г. розглядає як напружене живе ціле, в сукупності протилежним мовам.

У мові антиномії : мова і мислення, мова і мовлення, стійкості і змін, об’єктивного і суб’єктивного, індивідуального і колективного.

Отже, з появою праць Г. настав новий етап у розвитку мовознавства. Учений створив струнку і цілісну лінгвістичну концепцію, теоретично обґрунтував статус порівняльно-історичного мовознавства , заклав основи загального і теоретичного мовознавства. Його вважають основоположником цих наук. Наукова творчість Г. справила глибокий вплив на розвиток лінгвістики. На проголошених ним теоретичних положень ґрунтуються різні сучасні напрями у мовознавстві: соціолінгвістика, металінгвістика, антрополінгвістика, метеролінгвістика.

Натуралістична філософія мови Шлейхера

Першим напрямком, який виник у надрах порівняльно-історичного мовознавства був натуралізм – напрям, який поширював принципи і методи природничих наук на вивчення мови і мовленнєвої діяльності.

Виникнення натуралістичної школи зумовлене бурхливим розвитком природничих наук у сер. 19 ст. Основоположник нат-зму – нім. Август Шлейхер (1821 – 1868) – проф.. Єнського ун-ту. Його праці: «Мови Європи в систематичному огляді» (1859), «Морфологія слов’янської мови» (1852), «Про морфологію мови» (1859), «Підручник литовської мови з хрестоматією і словником», «Порівн.-історич. дослідж.» (1848), «Нім. мова» (1860), «Компендіум порівн.. граматики іноді-євр. мов» (1861)

Найчіткіше натуралістична концепція мови викладена у працях «Теорія Дарвіна і мов-во» (1863), «Значення мови для прир. історії людини» (1865). У них у концентр. вигляді подані теоретичні погляди Шлейхера, в якій містяться ідеї Боппа, Гумбольдта і Дарвіна.

Шлейхер вважає, що «встановл. Дарвіном для видів тварин і рослин закони можуть бути застосов. … до організмів мов». Цю тезу підкріплює положенням: переносить запозич. з біологіч. систематики класифік. рослин і тварин (рід, вид, підвид, різновид, особина) на класифікацію мов. Роду відповідає прамова, виду – мова певного етносу, підвиду – діалект, різновиду – говірка, особині – мова окремих людей.

Розв. мови за Шлейхером відбувається за законами, які не мають винятків, він ввів поняття законів розвитку мови. Шлейхер переносить на мову закон мінливості видів і боротьби за існування. У мовознавстві навіть легше, ніж в природознавстві простежити зміну мов, установити походження мовних форм із колишніх, оскільки є давні пам’ятки писемн., які засвідчують факти мов, що існували понад 2 тис. років тому (санскрит, лат. …).

Як весь органічний світ розв. з одно клітин. орг.-змів, так само і мови світу беруть початок від найпростіших мов. Відмінності між мовами зумовл. відмінностями життєвих умов народів, які користуються мовою.

Полож. Дарвіна про боротьбу за існув. в рослин. і тварин. світі (виживає найпристосованіший вид) знаходь. підтвердження на мат-лі історії мов. « У теперішній період життя людства переможцем у б-бі за існування виявл. переважно мови і/є племені; поширення їх безперервно триває, коли багато ін.. мов витіснено. Оскільки мова – це природний організм, то людина безсила суттєво щось змінити в ній, як і будову людського організму».

Життя мови складається з 2-х періодів: доісторичного та історичного (запозич. у Гегеля). У доісторичний період мова розвив. від простої до складної, збагач. новими формами. (За Гумбольдтом, вищі форми мови виникли з простіших: аглютинативні – з ізолюючих, а флективні – з аглютинативних).

В історичний період – регрес, розпад мови. Звуки «зношуються», зникає багатство форм, тенденція до спрощення – період старіння, вмирання мови.

Шлейхер заперечує Гумбольдту, який вважає, що мова постійно вдосконалюється. Він стверджує, що морфологічно складні давні класичні мови були найдосконалішими. Концепція ґрунтується на мат-лі і/є мов, які змін. від синтетизму до аналітизму.

Морфологічні типи мов відповідають різним епохам у розвитку Землі:

• кристал – кореневі, ізолюючі мови;

• рослинний світ – аглютинативні мови;

• тваринний світ – флективні мови.

Під впливом природничих наук Шлейхер створив теорію родовідного дерева. Чітко сформував поняття і/є прамови. Такою мовою він вважав не санскрит, а мову, яка існувала до появи писемності і зникла, але яку на основі живих мов і мертвих можна реконструювати. Санскрит – найстаріший представник і/є родини мов.

Тепер теорію родовідного дерева синтезують з теорією хвиль Шмідта, за якою і/є мова існувала на великій території і не була єдиною, а складалась з низки діалектів. Нові мовні явища, що виникли на певн. територіях пошир. як хвилі від кинутого у воду каменя. Шмідт вважав, що далі на Схід живе народ, тим давнішою є його мова і навпаки – на Захід – більше новоутворень.

Для Шлейхера і/є мова була цілком реальною. Метою компаративних досліджень він вважав реконструкцію і/є прамови. Реконструючи на основі фонетичних законів проформи, він настільки був впевнений, що відтворює реальну прамову, що навіть написав цією мовою байку «Вівця і коні». Сучасні вчені вваж., що поки нема процедури синхронізації реконстр. праформ. Реконструйовані проформи можуть стосуватися різних епох існування прамови, та й прамова не була однорідною, а складалася з діалектів і говірок.

Шлейхер розрізняв мовознавство і філологію. Мовознавство відносив до природничих наук, мовознавця порівн.. з ботаніком. А філологію відн. до історичних наук, а філолога порівн.. з садівником.

Натуралістичну концепцію мови крім Шлейхера розвивали нім. вчені Моріц, Карл Рапп «Фізіологія мови» (1840), «Порівняльна граматика як природнича наука» (1852), Макс Мюллер (1823 – 1900) «Лекції з науки про мову» (1861), де спрощено тракт. мовну д-ність: «мозок виділ. думку, як печінка жовч»; америк. Уілльям Дуаіт Уітні (1827 – 1894) «Життя і ріст мови» (1875).

Натуралістична концепція справила вплив на компаратив. наступн. покоління молодограматиків, які сприйняли положення Шлейхера про розв. мови, в т.ч. поняття мовного закону, але відмов. від стадіальної теорії та від ідеї розпаду мов.