1878Р. – стала манiфестом молодограматикiв праця Пауля “Принципи icторiї мови”(1880) та Дельбрюна “Вступ до вивчення мови” з історичного і методологічного порівняльного мовознавства.

Одним за основних теоретичних положень є трактування мови як продукту психофізіологічної діяльності. Мовлення має два аспекти – психічний і фізичний, тому для дослідження ролі психічних механізмів необхідно залучення психологічних та лінгвістичних ? – важливої частини молодограматики. Але вони не сприйняли етнопсихології Лаза руса і Штейнталя, а побудували свою концепцію з точки зору індивідуалістичного психологізму. На думку Пауля, існує лише індивідуалістична психологія. “Поняття, що виражається мовою, виникає в душі індивіда”. Будь-яка мовна творчість завжди індивідуальна. Усі мовні зміни відбуваються у мовленнєвій діяльності індивіда. Жодних мов, крім індивідуальних, не існує, а те, що звичайно називають народною мовою, є просто абстракція, яка не має відповідника в реальній дійсності. На світі стільки ж окремих мов, скільки індивідів.

Друга складова – історизм як єдино можливий науковий підхід. Дехто вказував, що крім історичного, є інший спосіб наукового вивчення мови. Пауль з ним не погоджувався. Не можна з успіхом розмірковувати про мову, не здобувши відомостей про її історичне становлення.

Вважається необхідним вивчення живих мов та діалектів, які легше піддаються спостереженню і в них легше простежити закономірності розвитку мови. Вони виступають проти реконструкції індоєвропейської прамови. Однак вони часто займались реконструкцією.

Важливим є питання методів історичного вивчення процесу розвитку мови, які зводилися до двох процедур:

1. Встановлення новоутворень за аналогією, яка ґрунтується на психічному явищі асоціації.

2. Розкриття фонетичних законів.

Фонетичні закони молодограматиків прагнули перетворити лінгвістику на точну

науку. Фонетичні закони мають певні принципи і не знають винятків, тому поняття спонтанних змін є умовним до встановлення причин.

Фонетичні закони належать не до вчень про закони явищ природа, а до законів людської діяльності. Переглядається поняття фонетичного закону. Сфера їх дії обмежується хронологічними і просторовими межами, зустрічається дія по аналогії, іншомовні запозичення, певні фонетичні умови.

Пізніше А. Брюх, заперечував закономірність звукових змін. Мова складається з людських дій і вчинків...

Введення нових методів досліджень, формулювання емпіричних законів на основі узагальнення матеріалу численних мов відіграло важливу роль.

Порівняльно-історичний метод доведений до логічної досконалості. Зміни, внесені до порівняльно-історичного методу в ХХ столітті не порушили головних принципів, сформульованих молодограматиками.

Етимологічні дослідження підняті до рівня точної науки. Зроблені значні конкретні відкриття водночас звузили наукову проблематику. Досліджували переважно фонетику, менше уваги приділяли морфології, майже не торкалися синтаксису. Написані ним численні історичні дослідження індоєвропейських мов складалися з історичної фонетики і меншою мірою історичної морфології.

Недолік – абсолютизація історичного аспекту на шкоду синхронічному.

Представник – основоположник Московської лінгвістичної школи Фортунатов. Вся його діяльність пов’язана з Московським університетом (навчався і працював, займався вивченням порівняльно-історичної граматики індоєвропейських мов, санскриту, литовських рукописів, наукових центрів Німеччини, Франції, і Англії). З 1876 до 1902 викладає загальне мовознавство, порівняльну граматику індоєвропейських мов, старослов’янську, литовську, давньоіндійську і готську мови. Друкувався мало, ідеї розвивав в лекційних курсах. Після його смерті було видано 2 томи його праць. Предметом мовознавства вважав мову в історичному аспекті. Вивчав історичну психологію, але не заперечував синхронічного підходу вивчення, особливо це стосувалося граматики. Вивчав проблемі звукових змін, але наголошував на суспільному характері мови та її зв’язку з історією суспільства. Досліджував слово в двох аспектах – лексикологічний та граматичний. Поняття нульової флексії. Розмежовував етимологію та морфологію. Встановив історичні епохи палаталізації ? перед голосними переднього ряду. Відкрив різновиди наголосу в балтословянських мовах і акцентне відношення в індоєвропейських. Вчення про граматичну форму – провідне місце, яку він розуміє вузькоморфомогічно як членування слова на основу та закінчення. Таке розуміння випереджало існуючий підхід до морфології.

оскільки вони змінюються за родами, але не за відмінками, а слова депо, писать, хорошо, ах об'єднував в один клас як такі, що не змінюються.

Основною синтаксичною одиницею мови Фортунатов уважав словосполучення, а не речення. Предметом синтаксису в його концепції є форми словосполучень.

Отже, Фортунатов по-новому трактував лише граматичну теорію, а до загальних проблем мовознавства він підходив, як молодограматики. Його школа відзначалась прагненням до наукової строгості та несуперечливості дослідження.

Фортунатов виховав цілу когорту відомих мовознавців. Його учнями були О. O. Шахматов, В. К. Порже-зинський, М. М. Дурново, Д. М. Ушаков, О. М. Пєшков-ський, М. _М. Покровський, Е. Бернекер, швед Т. Торнб'єрнсон, француз П. Буайє, серб О. Белич, румун Й. Богдан та ін. І це не випадково, бо, як зазначив Шахматов, Фортунатов «йшов попереду німецької лінгвістичної науки; яка перебувала на провідних позиціях. А славетний датський структураліст Луї Єльмслев заявив", що Фортунатова можна вважати родоначальником структуралізму, бо його школа «підійшла найближе до практичної реалізації цих (струк­туралістських) ідей».