13.Культурологiчнi дослiдження д. Антоновича.

Дмитро Антонович, як і Іван Крип´якевич, не відійшов від проблемно-хронологічного принципу у висвітленні української культури, однак не можна не помітити спроби ввести в текстуальний контекст книжки суто культурологічні категорії. Вчений подав тлумачення поняття культури, розділяючи її на матеріальну і духовну, по-сучасному правдиво надав творчій діяльності людини роль ланцюга, що пов´язує природу та культуру (вступ). Він уперше наголосив на особливостях українського гуманізму, намітив періодизацію культури за стильовими епохами, хоч і не всі терміни, зокрема еклектизм до позначення культурно-історичних явищ XIX ст., сприймається адекватно сучасним дослідником. Виходячи з ідеї про історичний прогрес та спільну майбутню долю людства, Д. Антонович цілком оптимістично сприймав факт існування загальнолюдської культури, яка представлялася йому як "безмежно багата скарбниця, до якої кожний народ вкладає ним надбані культурні скарби". Для вченого було цілком очевидним, що світова культура - це не протиставлення культурної ідентичності на рівні цивілізації та національних вибухів у локальних культурах. Загальнолюдське і національне тісно взаємопов´язані між собою, представляючи світову єдність у національному розмаїтті. Тому вчений з прикрістю відмічав, що в силу об´єктивних причин не зміг зібрати точних відомостей про внесок українців до вселюдської культури. Д. Антонович відстоював положення про те, що національна культура складається з декількох рівнів: народної культури та "культури інтелектуальної верстви". Помилково ототожнюючи елітарну культуру з цивілізацією, вчений припускався хибної оцінки української професійної культури як цивілізації. Інтуїтивно він розумів потребу синтезованого підходу до висвітлення "образу національної культури", але зробив методологічний прорахунок, коли синтезовано розглядав лише окремі форми культури, а не застосовував цивілізаційний підхід до аналізу національної культури як явища.

14.Концепцiя культури д.Донцова

Взятий у цілому, націоналізм Донцова становив, за його словами, «повну антитезу «гермафродитському» світоглядові тодішнього демо-соціалістичного українського провідництва» тобто тих мислителів, які так чи інакше схилялися до соціалізму, вірили в його ідеали. Націоналізм, за Донцовим, відкидає драгоманівський постулат любові «ко всім слов’янам», а в першу міру до москалів як до «старшого брата», що мав вести інших, бо це «наївне і шкідливе капітулянство». «Хитливій волі» інтелігенції, яка сповідувала ідеал «сентиментальної любові» до неньки України, але враховуючи дію «чужої сили» на рідній землі, а значить, схиляючись перед цією силою, націоналізм протиставляє «безкомпромісовий войовничий дух, примат його сили над силою матерії», протиставляє «євнуховському реалізмові ту містику, без якої всяка політика мертва, містику, яка є джерелом життя нації та її сили». На філософсько-світоглядних засадах націоналізму базується відповідна концепція культури. Головний зміст культури, за Д. Донцовим, полягає у її відповідності «духу нації». Отже, лише та культура, яка «зміцнює волю нації до життя, до влади, до експансії, поза якою неможливі ні діяння героїзму, ні інтенсивне життя», має право називатись національною. І навпаки, все те в культурі, що стає на перешкоді вираженню в ній «духу нації», належить до антикультури, антицінностей. Таке трактування Д. Донцовим змісту культури логічно випливає з того, що все суспільне життя він розглядає через призму найголовнішого завдання націоналізму – «засвоєння драматичного, вольового світогляду сильних народів-володарів», оскільки без такого світогляду «ми всі залишимося нацією пригніченою, провінцією, народом конвульсивних зривів, народом без пафосу, сателітом сильних, навіть у себе вдома невільником». З цієї точки зору запозичення українською культурою усіляких «чужих ідей», а тим більше соціалістичних, гаслом яких було об’єднання народів в ім’я спільного і майбутнього – комунізму, Д. Донцов розглядає як свідомий обман націй. У працях «Дурман соціалізму» і «Культура примітивізму» він характеризує соціалістичну культуру як «московську і псевдокультуру, яка насамперед є культурою застою».