20. Феномен двовір’я. Вплив християнства на культуру кр

Двовір'я, двоєвір'я — релігійне явище, яке полягає в співіснуванні християнства та «дохристиянської віри», було поширене на землях східних слов'ян в X—XIV ст. (починаючи від часу прийняття християнства Св. Володимиром). Двовір'я в Київській Русі В Київській Русі впродовж кількох сторіч існувало «двовір'я» — «мирне поєднання християнства та дохристиянської віри слов'ян» : — зокрема, з позицій «двовір'я» написане відоме «Слово о полку Ігоревім»;— в рамках «двовір'я» виникло ототожнення (спочатку в народній традиції, а потім й в офіційному християнстві) деяких християнських святих з язичницькими божествами, наприклад : Ілля (пророк) — Перун; святий Власій — Велес. З дохристиянських вірувань виникли «християнські свята» : Купала, Коляда, масниця. Православні храми часто будувалися на місці колишніх язичницьких святилищ, «святих гаїв» (наприклад — головний храм Київської Русі «Десятинна церква в Києві» — була побудована поруч „великого дохристиянського святилища-айдана; так званого «капища Хвойки»“). Вперше термін «двовір'я» використав Феодосій Печерський (ХІ ст.) в «Руському літописі» для характеристики нового, на той час, явища релігійної свідомості русичів: поєднання язичницьких елементів із християнськими“. В наш час, в Україні (та у східних слов'ян взагалі) : — «двовір'я» вивчається у науковій літературі. Акцент ставиться на спів'існуванні язичницького та християнського — в менталітеті людей протягом ХІ — ХІІІ ст. ст.

Запровадження християнства на Русі справило великий вплив на розвиток її культури. Воно зміцнило державну єдність, освятило владу великого князя, сприяло поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек. Після прийняття християнства розширилися політичні, економічні та культурні зв’язки з багатьма європейськими державами, насамперед з Візантією, Болгарією, Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, Римом та скандинавськими державами. Християнство на Русі справило великий вплив на розвиток кам'яної, архітектури. Першого кам'яного церквою на Русі булл Десятинна церква, побудована у Києві в 989-996 рр. Києво-Печерський монастир є чудовою пам’яткою архітектури, де поєднується візантійське і руське архітектурне мистецтво. Давньоруський іконопис набув самостійного розвитку, традиції візантійської іконографії послаблювалися, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису.

Осередками освіти в Київській Русі стали церкви та монастирі, які сприяли розвиткові літератури та мистецтва.

21.Розвиток освіти і науки Київської Русі

Вільний доступ до освіти мали жінки. Представниці князівської верхівки своєю освіченістю не поступалися чоловікам і, через шлюб потрапляючи до іноземних королівських дворів, вражали своїм розумом, світоглядом, аргументованими висловленнями.Оскільки освіту населення вважали надзвичайно важливою справою, князі доручили її священикам. Це були найосвіченіші представники тогочасного суспільства, серед них було чимало видатних мислителів, письменників і проповідників.Справжніми осередками знань були монастирські і приватні бібліотеки, які зберігали не лише релігійні книги, а й твори світського й повчального характеру. Вчені стверджують, що загальний книжковий фонд Київської Русі становив близько ста сорока тисяч томів. Найбільш відомими і багатими бібліотечними центрами були церква Святої Софії і Києво-Печерський монастир. У монастирських майстернях день і ніч переписували,Оздоблювали і переплітали книжки. Знання іноземних мов сприяло створенню перекладів іноземної літератури, водночас з’являлися твори вітчизняних авторів.У школах вчили читати, писати й рахувати. Основними книгами в школах були богослужебні книги, найчастіше Псалтир.Основою вищої науки була грецька мова, на західних українських землях вчили ще латині та німецької мови.у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для «дітей кращих людей», давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще». Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 році заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу.Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл отримав своє прізвисько саме за те, що знав їх цілих вісім. Щонайменше п'ять мов знав Володимир Мономах. Обидва вони були знайомі з грецькою і латинською книжністю, самі написали блискучу публіцистику — «Повчання».У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби. Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів, обчислення відсотока, площі круга. Причому у вимірюваннях використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п'ядь (відстань між витягнутими великим і вказівним пальцями), лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками).Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в XI—XII століттях місце знахаря займає лічець, або лікар. Лікарі були, як правило, з ченців. Приступаючи до лікування хворого, вони зверталися з молитвою до святого Пантелеймона — заступника медицини і лікарів (у 2000 році, коли мощі святого Пантелеймона були ненадовго привезені в Київ, до них розпочалося багатотисячне паломництво). В XI столітті в Печерському монастирі лікували Дем'ян (Даміан)-Пресвітер і Агапіт — «безмездний лічець» Русі, як його називає «Києво-Печерський патерик». Зараз на пам'ять про Агапіта у Києво-Печерській лаврі встановлена меморіальна дошка. Широке визнання лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці Антоній, Пимен, лікарі ІоанСмера, Петро Сіріанин, Февронія.Головними в арсеналі їх лікувальних методів були настої і відвари з лікувальних трав, зокрема привезених з Єгипту, а також молитви і взагалі вплив словом на хворого — те, що сьогодні належить до психотерапії. Агапіт був прекрасним діагностом. Консультуючи князя Володимира Мономаха, який перебував у Чернігові, через систему кур'єрської пошти він зумів поставити правильний діагноз на відстані і дав рекомендації щодо лікування. Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат «Мазі».

22. Види мистецтва та архітектури Київської Русі

Усна народна творчість: 1) дружинний епос; 2)билини; 3)обрядові пісні; 4)казки; 5)прислів’я і приповідки. Мова: 60-ті роки 9 ст. створення просвітителями Кирилом та Мефодієм Слов’янської абетки-глаголиці, пізніше зміненої на кирилицю. Освіта, бібліотеки: Володимир Великий – перша школа для знаті. Відомі учні-митрополит Іларіон, літописці – Нестор і Сільвестр. 1037 р.перша бібліотека-засновник Ярослав Мудрий. Літописання: літопис Аскольда, найдавніший київський звід., Повість минулих літ (Нестор літописець –батько руської історії), Київський літопис, Галицько-Волинський літопис. Література: Остромирове Євангеліє, Ізборник, релігійна література (житіє Бориса і Гліба, Києво-Пеерський патерик, Слово про закон і благодать, повчання дітям, Слово о полку Ігореві) Архітектура: основне-дерев’яне будівництво. Перша монументальна кам’яна споруда – Десятинна церква, кін.10 ст. Прикрашена мозаїкою і фрескою. Софійський собор, Спасопреобреженський собор, Видубицький монастир, Михайлівський золотоверхий. Живопис: художник Алімпій; іконопис Музика – співак Боян.

23. Українська культура в контексті ідей Відродження

Культурні процеси в ХІХ ст. на Україні відбувалися в умовах розквіту нових ідей, які вплинули на зростання національної свідомості. Процесу розпоширення ідей національно-культурного відродження сприяло багато чинників суспільно-політичного та культурно-освітнього життя. Поштовх дав ряд політичних подій, які мали як і загальноукраїнське, так і загальноросійське значення. Це російсько-турецькі війни за Північне Причорномор’я та Крим (70-80-і роки ХУІІІ ст.), зруйнування Запорізької Січі (1775), юридичне оформлення на Слобожанщині та Лівобережжі кріпосного права (1783), насильницьке приєднання Російською імперією території Правобережної України, а Австрійською Галичини та Буковини (70-90-ті роки). Боротьба народних мас проти кріпацтва, складні політичні процеси та суспільно-економічні відносини, зумовлені розвитком капіталізму, Вітчизняна війна 1812 р., повстання декабристів активізували культурне життя в Україні. Водночас царизм відкидає право неросійських народів на розвиток їх національних культур. Занепадає освіта українською мовою, оскільки дозволяється видавати лише книги російського змісту. Поступово у Східній Україні засобом літературного спілкування стає російська, у Західній – польська й латинська, у Закарпатті латинська та угорська мови. Як протидія вищезазначеним “гальмуючим” чинникам виникає рух за розвиток національної культури, посилюється процес пробудження національної свідомості, зростає інтерес до усної народної творчості, історії, етнографії, мови. Нова генерація української інтелігенції розуміє, що народ, який позбавлений своєї історії та культури, приречений на асиміляцію, втрату політичних орієнтирів. На початку ХІХ століття активно розвиваються український професійний театр, музика, живопис та архітектура. Утворюються театри в містах Одеса, Київ, Полтава, Харків, Ніжин, Катеринослав, Чернігов. Найвизначніші досягнення української культури цього періоду пов’язані з розвитком літератури. Услід за творами І.П.Котляревського на арені літературного життя з’являються твори П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ’яненка, Є.Гребінки, а на Західній Україні – М.Шашкевича, І Вагилевича, Я.Головацького та іншихЗагальноприйнятою є така періодизація українського національного відродження: перший етап: період збирання спадщини чи академічний ( кінець ХУІІІ-40-і р.р. ХІХ ст.); другий етап: українофільський або культурницький (40-і р.р. ХІХ ст.. – кінець ХІХ ст.); третій етап: політичний ( з кінця ХІХ ст.). Підводячи підсумки процесу національно – культурного відродження в Україні протягом ХІХ століття, слід зазначити, що, незважаючи на певну суперечливість, а в окремих випадках і непослідовність, український національний рух стимулював не тільки загальний соціально – економічний, політичний, культурний і науковий прогрес усього українського суспільства, але й зростання громадської свідомості широких народний мас. Саме в період національного відродження був створений міцний фундамент для подальшого розвитку національної самобутньої культури, яка не лише не поступається європейським культурам, а й вражає своєю неповторністю та величною красою.

24. Українська культура у політико-культурній системі Польсько-Литовської держави.

Зодчество України польсько-литовської доби позначене розвитком фортифікаційної та цивільної міської архітектури. Яскравим прикладом може служити забудова Львова – центру Галицької Русі. Порівняно молоде, але на той час уже велике ремісничо-торговельне місто, Львів був оточений кріпосною стіною з вежами й ровом, заповненим водою. На території міста розташовувалися будівлі міської ратуші, «патриціату», православні й католицькі храми. Навколо укріпленої центральної частини Львова містилися поселення, також захищені оборонними спорудами. За межами міста, на горі, розташовувався замок феодала. Подібну систему планування мали й інші великі українські міста. За часів Середньовіччя скульптура в Україні була найменш розвиненим видом мистецтва й існувала переважно в декоративних формах – оздобленні архітектурних деталей. Популярності вона набула лише наприкінці 16 ст., переважно в католицьких храмах та усипальнях феодальної знаті. Значне місце в українському образотворчому мистецтві польсько-литовської доби посідає живопис. Він продовжує розвиватись у руслі релігійного мистецтва, спираючись на багату спадщину Київської русі. До наших днів збереглося небагато пам’яток монументального живопис, проте навіть за ними можна судити про надзвичайно високий рівень українських живописців того часу. Про це свідчать фрескові розписи церкви в лужанах, фрагменти фресок вірменського собору у Львові. Українські живописці вважалися досвідченими майстрами. Разом із живописом важливе місце в історії української художньої культури польсько-литовської доби посідають книжкова мініатюра і графіка. Найвизначнішої пам’яткою цього мистецтва є Пересопницьке Євангеліє.