• ст. 67 ЗУ про охорону

• Глава 25 зку

• Ст. 64 КУпН

• Ст. 109 ВК

• Ст. 103, 104 ЛКУ

Розподіл/перерозподіл природних ресурсів – це діяльність уповноважених органів держави, органів місцевого самоврядування, що спрямована на цільове, збалансоване та ефективне використання природних ресурсів на базі розширення форм права власності і права природокористування.

Форми розподілу/перерозподілу природних ресурсів:

• Передача природних ресурсів у власність;

• Придбання природних ресурсів у власність;

• Надання природних ресурсів у користування;

• Вилучення природних ресурсів;

• Надання дозволів на спеціальне використання природних ресурсів.

Кожна із зазначених форм являє собою сукупність юридично значимих дій, де обов’язково приймається рішення уповноваженим органом.

Облік і ведення державних кадастрів природних ресурсів, Червоної книги України та Зеленої книги України:

Правова основа – ст. 23 ЗУ «Про охорону НПС», а також статті базових кодексів і законів:

ЗКУ – 193-194; ЗУ «Про державний земельний кадастр» від 7 липня 2011 р.; ст. 42-44 КУпН; ст. 24-28 ВКУ; ст. 49-53 ЛКУ; ст. 38 ЗУ «Про рослинний світ»; ст. 56 ЗУ «Про тваринний світ»; ст. 56-59 «Про природно-заповідний фонд України» тощо.

Державні кадастри природних ресурсів – це систематизовані збори відомостей про кількісні, якісні характеристики природних ресурсів, їх обсяг, оцінку, характер і правовий режим, розподіл серед власників та користувачів, призначені для забезпечення органів державної влади, місцевого самоврядування, заінтересованих юридичних і фізичних осіб інформацією з метою раціонального використання, охорони та відтворення природних ресурсів.

Відповідно до чинного законодавства, в Україні ведуться наступні державні кадастри:

1. Земельний;

2. Водний;

3. Лісовий;

4. Родовищ і проявів корисних копалин;

5. Тваринного світу;

6. Рослинного світу;

7. Територій і об’єктів природно-заповідного фону;

8. Природних лікувальних ресурсів;

9. Природних територій-курортів;

10. Регіональні кадастри природних ресурсів.

Не є кадастрами природних ресурсів, але прирівнюється до них Червона книга України (Червона книга рослинного світу, Червона книга тваринного світу), Зелена книга України.

Крім природоресурсних кадастрів в Україні ведуться Державний кадастр сховищ радіоактивних відходів, Містобудівний кадастр.

Організація ресурсовпорядження:

• Ст. 181-186-1 ЗКУ;

• Ст. 45-48 ЛКУ;

• ЗУ «Про землеустрій»;

• ЗУ «Про державну експертизу землевпорядної документації»;

• Підзаконні акти.

Організація ресурсовпорядження – це система державно-правових заходів, спрямованих на забезпечення ефективного використання, відтворення та охорони, а також підвищення якості природних ресурсів.

Види ресурсовпорядження:

1. Землевпорядження (землеустрій) – ст. 184 ЗКУ;

2. Лісовпорядження (лісовпорядкування) – ст. 46 ЛКУ.

Серед інших міжгалузевих функцій виділяється екологічна сертифікація, підтвердження відповідності та декларування.

Основні закони та підзаконні акти:

• Декрет КМУ «Про стандартизацію та сертифікацію»;

• ЗУ «Про підтвердження відповідності»;

• ЗУ «Про стандарти, технічні регламенти…»;

• ЗУ «Про захист прав споживачів»;

• ЗУ «Про безпечність та якість харчових продуктів»;

• Постанова КМУ 29 жовтня 2001 №1599;

• Постанова КМУ 28 березня 2002 №376;

• Наказ Держспоживстандарту України «Про затвердження переліку продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації в Україні»;

• Наказ Держстандарту «Про затвердження правил обов’язкової сертифікації харчових продуктів»;

• Наказ «Про затвердження переліку продукції, відповідність якої може бути підтверджена…»;

Екологічна сертифікація – функція управління в галузі управління у сфері НПС, за допомогою якої визнаний у встановленому законом порядку орган документально засвідчує відповідність об’єкта сертифікації (продукції, систем управління персоналом) встановленим екологічним законодавством вимогам.

Декларування, як і сертифікація, є способом підтвердження відповідності, але, на відміну від неї, декларування відповідності продукції, робіт, послуг, безпеки, систем екологічного менеджменту тощо встановленим екологічним законодавством вимогам – це процедура, що здійснюється самим суб’єктом господарювання (уповноваженим ним органом) на власну відповідальність і документально ним засвідчується.