Право державної власності на природні ресурси

Об’єкти закріплені в поресурсовому законодавстві:

• Ст. 84 ЗКУ – щодо земель;

• Ст. 18 ЛКУ – щодо лісів;

• Ст. 6 ЗУ «Про тваринний світ» - щодо об’єктів тваринного світу;

• Ч. 2 ст. 4 ЗУ «Про природно-заповідний фонд» - щодо природно-заповідного фонду.

Суб’єктами є органи державної влади залежно від об’єкту:

• На ліси та землі – КМУ, РМ АРК, МДА;

• Об’єкти тваринного світу та природно-заповідного фонду – органи державної влади, яким підпорядковуються підприємства, установи, організації, що утримують зазначені об’єкти.

Право комунальної власності

Об’єктами є землі, але після розмежування із землями державної власності – ст. 83 ЗКУ, ЗУ «Про розмежування земель державної та комунальної власності» - 5 лютого 2004 р. До об’єктів також відносяться ліси в межах населених пунктів (ст. 9 ЛКУ, ст. 13 ЛКУ).

Об’єкти тваринного світу реально перебувають у праві комунальної власності – ті об’єкти, що утримуються комунальними підприємствами, установами та організаціями (ст. 6 ЗУ «Про тваринний світ»).

Території та природні ресурси деяких об’єктів природно-заповідного фонду, що не належать до виключних об’єктів права власності Українського народу (ч 2. ст. 4 ЗУ «Про заповідний фонд»).

Право приватної власності

Об’єкти – земельні ділянки, що законно набуваються фізичними та юридичними особами, ліси, законно набути громадянами та юридичними особами України (ст. 12 ЛКУ), об’єкти тваринного світу, вилучені зі стану природної волі, розведені у напіввільних умовах чи у неволі або набуті іншим, не забороненим законом способом (ст. 7 ЗУ «Про тваринний світ»), території та природні ресурси окремих об’єктів природно-заповідного фонду, що не належить до виключної власності Українського народу.

Суб’єкти – фізичні та юридичні особи з урахуванням обмежень.

Зміст права власності

Зміст об’єктивного права власності на природні ресурси складають правила поведінки суб’єктів відносин власності на природні ресурси, які з юридичної точки зору включають права та обов’язки учасників.

Зміст суб’єктивного права власності на природні ресурси складають повноваження власників природних ресурсів щодо володіння, користування та розпорядження об’єктом права власності.

Право володіння – юридично встановлена можливість гарантування приналежності відповідних юридично та в натурі визначених земельних і інших природних ресурсів їх суб’єктам згідно з правовстановлюючими документами або іншою правовою документацією, невідчужуваності цих об’єктів від власників без їх особистого волевиявлення, визнання виключності та абсолютності їх прав на природні ресурси, а також на результати здійснюваної ними нешкідливою та безпечної господарської та іншої діяльності відповідно до цільового призначення для задоволення власних матеріальних і духовних потреб та інтересів.

Право володіння українського народу та держави ґрунтується на вищенаведених нормах природноресурсового законодавства, яке визначає, які саме природні ресурси є об’єктами права власності українського народу або держави.

Право володіння територіальних громад на земельні ділянки та ліси з’явиться лише після розмежування земельних ділянок на землі державної та комунальної власності (правова основа цього положення – ЗУ «Про розмежування…», ст. 11 ЛКУ).

Правова приналежність природних ресурсів фізичних і юридичних осіб визначається поресурсовим законодавством залежно від виду природного ресурсу (ст. 80-82 ЗКУ).

Право користування природними ресурсами як юридично гарантована можливість використання корисних властивостей об’єкта власності має свої особливості щодо різних форм власності.

Право користування суб’єктів права приватної власності на природні ресурси виявляється у їх можливості самостійно господарювати на землі та ефективно використовувати інші природні ресурси та об’єкти для задоволення різноманітних потреб власників. Це повноваження включає низку правових можливостей приватних власників. Щодо земельних ділянок пп. б-д ст. 90 ЗКУ, щодо лісів пп. 1-4 ч. 1 ст. 14 ЛКУ. По інших ресурсах такі можливості не конкретизовані.

Право користування територіальних громад і держави розглядається в теорії екологічного права як юридично забезпечена можливість цих суб’єктів безпосередньо або в особі уповноважених органів на отримання диференційної ренти від фізичних і юридичних осіб за платне використання природних ресурсів.

Право користування українського народу в теорії екологічного права пропонується розглядати з точки зору права загального природокористування, яке, зокрема, гарантується всім громадянам України відповідно до ч. 2 ст. 38 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» для задоволення життєво необхідних потреб.

Право розпорядження природними ресурсами теж диференціюється за суб’єктами. Право розпорядження суб’єктів права приватної власності на природні ресурси розглядається як юридично забезпечувана можливість фізичних і юридичних осіб щодо вільного та самостійного використання та відчуження природних ресурсів іншим суб’єктам на договірних засадах або передачі їх у користування, відповідно до видів, закріплених у чинному законодавстві України.

Право розпорядження природними ресурсами державної (публічної) власності є юридично забезпечувана можливість органів держави на визначення правового режиму природних ресурсів, здійснення розподілу та перерозподілу природних ресурсів (наприклад, передачі їх на праві власності, надання у користування), видачі спеціальних дозволів на користування природними ресурсами юридичним і фізичним особам (Постанова КМУ «Про затвердження порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами» від 30 травня 2011 року № 615).

Право розпорядження територіальних громад – це юридично гарантована можливість органів територіального самоврядування щодо розподілу та перерозподілу природних ресурсів у межах їх юрисдикції.

Право розпорядження українського народу природними ресурсами реалізується через уповноважені законодавством органи державної влади та органи місцевого самоврядування, але ані Конституція, ані чинне законодавство (ЗКУ) не визначають реалізацію повноважень розпорядження зазначеними органами щодо земель від імені українського народу. Ст. 73 КУ передбачає, що виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про зміну території України як повноваження розпорядження безпосередньо народом, тобто коли йдеться про зміну правового режиму землі як основного національного багатства.

Такий підхід співзвучний із вимогами Конституції про те, що народ є носієм суверенітету, єдиним джерелом влади в Україні і здійснює владу безпосередньо (ч. 2 ст. 5 КУ). Поресурсове законодавство визначає право власності на всі природні ресурси і передбачає його реалізацію через уповноважені державні органи та органи місцевого самоврядування, тому право розпорядження іншими природними ресурсами (окрім землі) за своїм змістом тотожне праву розпорядження державною власністю, що наведено вище, оскільки держава реалізує своє право власності на окремі природні ресурси через відповідні державні органи.

Форм безпосередньої участі українського народу у реалізації права розпорядження поресурсове законодавство не передбачає.

Деталізація повноважень власників природних ресурсів щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами своєї власності представлена лише в ЗКУ (ст. 90) та ЛКУ (ч. 1 ст. 14). Конкретизація повноважень власності державних органів і органів місцевого самоврядуванням міститься в окремих розділах поресурсового законодавства, що представлені компетенції державних органів і органів місцевого самоврядування у галузі регулювання ресурсних відносин.

З огляду на обмежений характер права власності на природні ресурси зміст останнього складають не тільки права, а й обов’язки власників. Обов’язки виписані лише в ст. 91 ЗКУ, ч. 2 ст. 14 ЛКУ. Це не означає, що інші суб’єкти не мають таких обов’язків, їх можна вивести з положень КУ та ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища».

ч. 3 ст. 13 КУ, ст. 66 КУ, ст. 16 КУ, ст. 12 ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» - виписати.