Право на безпечне для життя та здоров’я навколишнє природне середовище (право на екологічну безпеку)

Особливості зазначеного права:

1. Це загальнолюдське право, що знайшло відображення в екологічному законодавстві.

2. Зазначене право тісно пов’язано з правом на життя та охорону здоров’я.

3. Має переважно немайновий характер і передбачає охорону благ людини як біологічного та соціального організму,його життя та здоров’я.

4. Зазначене право обумовлене закономірностями взаємодії людини та навколишнього природного середовища, яке є місцем, умовою, джерелом її біологічного існування та розвитку.

5. Є інтегрованою правовою категорією, яка включає в себе ряд інших прав:

1. Право на стабільну екологічну обстановку;

2. Право на якісне природне навколишнє середовище;

3. Право на використання корисних властивостей природи;

4. Право на охорону життя та здоров’я від несприятливих природних умов і природно-антропогенних факторів.

6. Абсолютність права на безпечне для життя та здоров’я довкілля.

Суб’єктами є громадяни, іноземці, особи без громадянства.

Об’єктом є навколишнє середовище.

Юридичні критерії для встановлення безпечності середовища:

1. Екологічні нормативи (ст. 33 ЗУ «Про ОНПС», ЗУ «Про відходи»):

   1. Гранично допустимі викиди та скиди у навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин (ГДВ, ГДС);

   2. Розміщення в навколишньому середовищі відходів;

   3. Рівні допустимого шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів;

2. Санітарні, санітарно-епідеміологічні нормативи, вимоги, правила тощо:

   1. Гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому середовищі (воді, повітрі);

   2. Гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного впливу на навколишнє середовище;

   3. Гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування.

Зазначені нормативи виражають якісні характеристики стану навколишнього природного середовища та визначаються ДСТУ та іншими обов’язковими до виконання нормативними документами.

гарантії екологічних прав громадян

Гарантії реалізації – сукупність юридичних засобів забезпечення здійснення фізичними особами екологічних прав у галузі використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки та охорони навколишнього природного середовища.

Ст. 10 ЗУ передбачає гарантії.

Підрозділ 3.5. підручника.

правові способи захисту екологічних прав громадян

ч. 3 ст. 11 ЗУ. Захист розглядається як сукупність юридичних засобів, спрямованих на припинення порушень, усунення перепон у реалізації та відновлення порушених прав.

Підрозділ 3.6 підручника.

Засоби захисту, способи захисту, форми захисту.

ч. 3, 4 ст. 55 КУ

ст. 66 КУ – кожен зобов’язаний не заподіювати шкоди…

ст. 12 ЗУ – обов’язки.

право власності на природні ресурси в Україні

План:

1. Поняття, основні ознаки та особливості права власності на природні ресурси;

2. Форми права власності на природні ресурси;

3. Об’єкти та суб’єкти права власності на природні ресурси;

4. Зміст права власності на природні ресурси;

5. Підстави виникнення, зміни та припинення права власності на природні ресурси;

6. Гарантії реалізації та захисту права власності на природні ресурси.

поняття, основні ознаки та особливості права власності на природні ресурси

Поняття «власність» - це економічна категорія, що вказує на приналежність певних матеріальних благ конкретному індивіду або їх колективам, визнання їх своїми на відміну від чужих.

Право власності – юридична категорія.

Право власності на природні ресурси випливає з принципу суверенітету кожної держави над природними ресурсами в межах своєї території.

Декларація про державний суверенітет

ЗУ «Про економічну самостійність».

Поняття права власності розглядається як об’єктивна та суб’єктивна категорія.

Право власності на природні ресурси як об’єктивна категорія являє собою систему правових норм земельного, гірничого, водного, лісового, фауністичного, природно заповідного та інших галузей та інститутів екологічного права, які закріплюють, регулюють та охороняють відносини володіння, користування та розпорядження природними ресурсами в інтересах як суспільства, так і кожної особи.

Право власності на природні ресурси як суб’єктивне право являє собою сукупність повноважень різних суб’єктів (Українського народу, держави, територіальних громад, юридичних і фізичних осіб) щодо володіння, користування та розпорядження належним їм на юридичному титулі права власності природним ресурсам.

ознаки

Загальні притаманні всім правовим формам власності незалежно від об’єкту, суб’єкту та змісту:

• Відносини власності на природні ресурси є однією з умов суспільного виробництва;

• Історичний характер права власності на природні ресурси;

• Право власності на природні ресурси відображає статику економічних відносин власності, тобто визначає приналежність природних ресурсів їх індивідам або колективам;

• Абсолютний характер права власності на природні ресурси. Зазначена ознака характеризується певним загальновизнаним розподілом повноважень між суб’єктами абсолютних відносин власності;

• Обмежений характер права власності на природні ресурси (з точки зору покладання специфічних обов’язків на власників природних ресурсів). Вони мають використовуватися виключно за цільовим призначенням. Ст. 19 ЗКУ розподіляє земельний фонд на 9 категорій. Існують наступні обов’язки та обмеження власників природних ресурсів:

  • ч. 3 ст. 1 ЗКУ, ст. 91 ЗКУ, Глава 16 ЗКУ, Глава 18 ЗКУ – до власників земельних ділянок. Також крізь призму обмежень можна розглядати примусовий викуп суспільних ділянок для суспільних потреб.

  • До власників лісів – ч. 2 ст. 14 ЛКУ, ст. 8 ЗУ «Про тваринний світ», ст. 10 ЗУ «Про тваринний світ».

Спеціальні ознаки:

• Публічно правовий характер права власності на природні ресурси. Його суть полягає в тому, що відносини власності на природні об’єкти у будь-якій їх формі та елементи змісту права власності (володіння, користування, розпорядження) повинні переслідувати публічні інтереси теперішнього і майбутніх поколінь;

• Право власності не є всеосяжним, бо не всі природні ресурси можуть перебувати у власності, а лише ті, що є відносно стабільними, підлягають індивідуалізації, а саме: земля, надра, води, ліси, тваринний і рослинний світ, природно-заповідний фонд. Не можуть бути привласнені вітрова та сонячна енергія, атмосферне повітря, кліматичні ресурси тощо;

• Природні ресурси є самостійними об’єктами права власності, хоча в природному стані вони взаємопов’язані між собою, з навколишнім природним середовищем та розвиваються за об’єктивними законами природи. Виключення з цього права становлять природні комплекси, об’єкти природно-заповідного фонду, виключної морської економічної зони, континентального шельфу тощо, що є цілісними об’єктами права власності;

• Природні ресурси як об’єкти природного походження не мають вартості. Вони не є майном у власному значенні цього слова. Ціна у разі оцінки землі та інших природних ресурсів виступає у вигляді капіталізованої ренти, тобто при продажу природного об’єкта власник по суті продає не сам об’єкт, а право на одержання прибутку від його експлуатації (право на ренту).