10.Чому вважають прийняття у 1992 році Маастрихтського договору завершенням етапу формування єдиного внутрішнього ринку (четвертого етапу економічної інтеграції)?

У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Первісні цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими. Необхідно було визначати подальші завдання для розвитку європейської інтеграції.

1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку, який базуватиметься на 4 свободах: вільний рух товарів, осіб, капіталу та послуг і є наступним етапом економічної інтеграції, що передбачає гармонізацію економічної політики та інституцій, запровадив спільну політику в соціальній сфері, в галузі науково-технологічного розвитку, охорони навколишнього середовища. Також він вніс зміни до договорів про утворення Європейських Співтовариств, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним.

7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Договір про Європейський Союз. Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так звані «три колони» Європейського Союзу: «перша колона» – Європейські Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви «Європейське Економічне Співтовариство»). Причому Європейське Співтовариство є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить «наднаціональний феномен»; «друга колона» – спільна зовнішня та безпекова політика (СЗПБ); «третя колона» – співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.

В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п’ятий - найвищий рівень економічної інтеграції). Найголовніша мета формування єдиного внутрішнього ринку - гармонізація економічної політики та інституцій - була досягнута.

11.Чому країнами-членами єс було прийнято рішення про впровадження Спільної зовнішньої політики та політики безпеки країн єс?

Общая внешняя политика и политика безопасности (ОВПБ) - система мероприятий, проводимых Европейским Союзом по отношению к странам, не входящим в его состав, на основании специального раздела учредительного договора (раздел V Договора о Европейском Союзе “Положения об общей внешней политике и политике безопасности”).

Предметом ОВПБ являются, прежде всего, вопросы обеспечения мира и безопасности в Европе и на планете в целом; предотвращение и устранение вооруженных конфликтов. Вопросы социально-экономического сотрудничества с зарубежными странами находятся в компетенции Европейского сообщества, предусмотренной Договором об учреждении ЕС 1957 г. (см.: Европейский Союз).

В рамках общей внешней политики и политики безопасности Европейский Союз:

устанавливает принципы и общие ориентиры ОВПБ, которым должны следовать все государства-члены и институты Союза;

принимает общие стратегии - программные документы, в которых фиксируются приоритетные направления политики Союза по отношению к отдельным странам и географическим регионам (например, общая стратегия 1999 г. по отношению к России);

разрабатывает общие позиции, определяющие подход Союза к конкретным внешнеполитическим проблемам;

утверждает общие акции, на основании которых выполняются оперативные действия на международной арене (назначение специальных представителей за рубежом, посылка наблюдателей на выборы, введение политических санкций против “третьих стран” и др.);

издает решения, в том числе по организационным вопросам (например, решение “Об учреждении Военного комитета Европейского Союза”);

может заключать международные соглашения с иностранными государствами.

Официальным представителем Европейского Союза по вопросам общей внешней политики и политики безопасности является государство-член, председательствующее в Совете (Председатель Совета Европейского Союза), от имени которого обычно выступают его глава правительства и министр иностранных дел (см.: Институты Европейского Союза).