6. З якого періоду здійснюється співпраця європейського співавторів з питань загальної зовнішньої політики?

Формирование европейской внешней политики начинается практически одновременно с созданием Европейских сообществ в 1950-е годы. Именно в рамках Сообществ (прежде всего ЕЭС) получили развитие первые направления внешнеполитической деятельности будущего Союза, связанные с его участием в международных экономических отношениях: "общая торговая политика" и "сотрудничество в поддержку развития".

Начиная с 1970-х годов государства-члены осознали необходимость распространения европейской внешней политики на другие - неэкономические - аспекты международных отношений. Соответствующие вопросы стали предметом общей внешней политики и политики безопасности Европейского Союза (ОВПБ), образующей вторую "опору" данной организации. В современном Европейском Союзе внешняя политика, таким образом, разделена на две ветви, каждая из которых регулируется разными учредительными договорами: внешняя политики в экономической и связанных с нею областях подчиняется Договору об учреждении Европейского сообщества 1957 г.; общая внешняя политика и политика безопасности, включая военно-политические мероприятия, проводится на основании Договора о Европейском Союзе 1992 г.

Первые внешнеполитические цели Сообщества были закреплены Римским договором 1957. Они носили декларативный характер и сводились к двум положениям: заявлению о солидарности с бывшими колониальными странами и желание обеспечения их процветания в соответствии с принципами Устава ООН; призыву к другим европейским народам к участию в европейской интеграции.

В 1970-х тема развития сотрудничества в военно-политической области вновь приобрела актуальность. На Люксембургской сессии министров иностранных дел государств-членов (27 октября 1970) была учреждена система Европейского политического сотрудничества (ЕПС). Она представляла собой межгосударственный механизм взаимного обмена информацией и политических консультаций на уровне министров иностранных дел.

Тема военно-политического сотрудничества получила продолжение в форме Общей внешней политики и общей политики безопасности (ОВПБ) ЕС, закрепленной в Маастрихтском договоре 1992 г. Она включала в себя «возможное оформление в дальнейшем общей оборонительной политики, которая могла бы привести со временем к созданию общих сил обороны». Общая внешняя политика и политика безопасности Европейского Союза была сформулирована на основе Маастрихтского договора и получила дальнейшее развитие в дальнейших договорах, таких как Амстердамский договор (1999), Ниццкий Договор (2003) или Лиссабонский договор (2009).

7. У чому полягає зміст Європейської політики безпеки та оборони.

Общая внешняя политика и политика безопасности (ОВПБ) - система мероприятий, проводимых Европейским Союзом по отношению к странам, не входящим в его состав, на основании специального раздела учредительного договора (раздел V Договора о Европейском Союзе “Положения об общей внешней политике и политике безопасности”).

Предметом ОВПБ являются, прежде всего, вопросы обеспечения мира и безопасности в Европе и на планете в целом; предотвращение и устранение вооруженных конфликтов. Вопросы социально-экономического сотрудничества с зарубежными странами находятся в компетенции Европейского сообщества, предусмотренной Договором об учреждении ЕС 1957 г.

Составной частью общей внешней политики и политики безопасности Союза является Европейская политика в сфере обороны и безопасности (ЕПОБ) - комплекс мероприятий Европейского Союза в военной сфере.

Стратегической целью ЕПОБ выступает создание в перспективе общих оборонных структур Союза

1 декабря 2009 г. в действие вступил Лиссабонский договор, который превратил европейскую политику в области безопасности и обороны в единую политику союза в области безопасности и обороны.

Единая политика Европейского Союза в области безопасности и обороны – неотъемлемая часть единой политики Европейского Союза в области внешней политики и политики безопасности. Единая политика в области безопасности и обороны обеспечивает союзу способность к оперативным действиям с использованием для этой цели как гражданских, так и военных средств стран-членов. Цель Европейского Союза в управлении кризисами – предотвращение конфликтов, обеспечение мира и усиление международной безопасности.

В марте 2000 года начали работу комитет Европейского Союза по политике и безопасности, военный комитет, военный штаб и военно-политическая группа. Задача данных военных и политических структур – дальнейшее развитие единой политики в области безопасности и обороны, а также политический контроль над операциями Европейского Союза по урегулированию кризисов и стратегическое управление ими.

Комитет по политике и безопасности играет центральную роль в формировании как единой внешней политики и политики в области безопасности, так и политики в области безопасности и обороне. Военный комитет и военный штаб занимаются военными аспектами политики в области безопасности и обороны.

Среди основных целей Общей Внешней Политики Безопасности были названы: -защита общих ценностей, основных интересов, независимости и целостности Союза в соответствии с принципами Устава ООН;- развитие международного сотрудничества;- развитие демократии и законности, уважение прав человека и основных свобод.

8. Чому тільки після підписання договору про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики та Європейського економічного співтовариства можна вважати справжнім початком інтеграції країн Західної Європи.

27 травня 1952 року країни «європейської шістки» підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ЄОС). Наступним кроком на шляху інтеграції стала розробка проекту Договору про створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). Це трапилось 10 вересня 1952 року. Однак ані ЄОС ані ЄПС так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про ЄОС. А це зробило недоречним і підписання Договору про ЄПС. Таким чином, на початку 50-х років країнам «європейської шістки» не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах, передусім в економічній.

25 березня 1957 року у м. Рим відбулося підписання Договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратом). Було також підписано Конвенцію про спільні для трьох Співтовариств інституцій, ними були: Парламентська асамблея (Європейський Парламент) та Європейський Суд, крім того, кожне Співтовариство мало власні інституції.

Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар’єрів усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті - створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили).

Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року і ввійшли в історію під назвою «Римські договори».

8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська Комісія, Рада Європейських Співтовариств, Європейський Парламент та Суд Європейських Співтовариств. У грудні 1974 року до цих органів додався новий – Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських Співтовариств.

У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Первісні цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими. Необхідно було визначати подальші завдання для розвитку європейської інтеграції.

9. Розширення Європейського Союзу на Схід неможливо без опрацювання питань, висвітлених у Копенгагенських критеріях, але крім цього розроблено ще декілька програм для окремих груп країн, що бажають стати членами ЄС. Навіщо розроблюється ці програми? Чому вони різні для країн? Чи можна було б обійтися без них? Аргументуйте свою відповідь.

Процес інтеграції – це не просто підтягнення норм законодавства країн-кандидатів до стандартів співтовариства, а й забезпечення їх ефективного та професійного виконання. Він включає також і розбудову відповідних структур, розвиток людських ресурсів та навичок управління.

22 червня 1993 року на своєму засіданні в Копенгагені Європейська Рада визначила принципи розширення Європейського Союзу. Згідно з цими принципами країни Центральної та Східної Європи, які висловили бажання, можуть стати членами Європейського Союзу.

Політичні критерії: стабільність інститутів, які є гарантами демократії, верховенства закону, прав людини; поваги до прав меншин і їх захисту.

Економічні критерії: існування функціональної ринкової економіки, а також здатність витримати весь тягар конкурентного тиску та силу ринкових стимулів у рамках Європейського Союзу; спроможність узяти на себе обов'язки членства включно з дотриманням цілей політичного, економічного та валютного союзу.

У 1997 році Європейська Рада прийняла рішення розпочати процес розширення Європейського Союзу, який мав відбуватися «поетапно, в темпах, властивих кожній майбутній державі-члену залежно від ступеня її готовності». Пізніше було сформовано план економічної допомоги майбутнім країнам-членам ЄС у вигляді Програми PHARE і TACIS.

Започаткована в 1989 році з метою підтримки економічних та політичних змін у країнах, що долають перехідний період, програма PHARE на початок 1996 року охоплювала 13 країн регіону. Програма PHARE була розроблена для Польщі й Угорщини, поширена на Чехію, Словаччину, Румунію, Болгарію, Албанію, три країни Балтії та деякі держави колишньої Югославії. Провідною метою подання цієї допомоги стало полегшення процесу економічних та політичних змін у країнах з перехідними системами. Основними напрямками програм допомоги є відкриття доступу товарам, виробленим країнами-одержувачами, на ринки країн-донорів, розвиток харчової промисловості і сільського господарства, освіти, сприяння та заохочення інвестицій, збереження й охорона довкілля. Програми допомоги змінювалися відповідно до внутрішніх змін у Союзі та зовнішніх у світі. Таким чином, програма PHARE була головним каналом фінансового і технічного співробітництва Європейського Союзу з країнами Центральної та Східної Європи.

Розширивши програму PHARE, Союз уклав угоди про асоційоване членство з країнами Центральної і Східної Європи та державами Балтії. Ці «європейські угоди» охоплюють сфери національної і союзної компетенції. Головними цілями цих угод є: політичний діалог; вільна торгівля і свобода пересування; економічне співробітництво; фінансова співпраця; співробітництво в питаннях культури.

Наслідуючи приклад програми PHARE для країн Центральної і Східної Європи, Європейський Союз розробив програму TACIS для держав колишнього Радянського Союзу (Вірменії, Азербайджану, Білорусі, Грузії, Казахстану, Киргизії, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, України та Узбекистану) і Монголії.

Програма TACIS дозволяє подавати країнам технічну та економічну допомогу, а також підтримувати процес передання європейських «ноу-хау» з метою розвитку в цих країнах ринкової економіки та демократичного суспільства. Ця програма працює в різних напрямках, основними з яких є інституціональна реформа, підтримка економічних реформ та розвиток приватного сектора, енергетика й охорона довкілля, ядерна безпека.

Водночас жоден з проектів за програмою TACIS не передбачає адаптації інституцій, базових умов їх функціонування, створення умов для розвитку політичних, економічних, бізнесових, інтелектуальних еліт, підготовки кадрів відповідно до вимог Європейського Союзу, що є одним з головних принципів програми PHARE. Програма TACIS не орієнтована на вступ до ЄС колишніх радянських республік (за винятком балтійських).

Ці програми мали різні цілі, і орієнтовані на різні крахни, з різними внутрішніми економічними, політичними та соціальними умовами. Вони дозволяють Євросоюзу покращити економічні відносини з країнами, які включені до цих програм, і націлені на створення зони вільної торгівлі з цими країнами, що передбачає вільне пересування товарів та послуг між ЄС та цими країнами.

Програма PHARE передбачає вступ до ЄС країн, які включені до цієї програми. Її мета- прискорити спроможність цих країн відповідати Копенгагенським критеріям, щоб вони мали змогу стати членами ЄС, та полегшення процесу економічних та політичних змін у країнах з перехідними системами.

Програма TACIS не орієнтована на вступ до ЄС колишніх радянських республік (за винятком балтійських). Вона має своєю метою розвиток в цих країнах ринкової економіки та демократичного суспільства. І тільки після досягнення цієї мети можна буде говорити про застосування в цих країнах цілей програми PHARE.