Григорій яковенко

Яковенко Григорій Прокопович (літ. псевдонім — Вікторов) народився 2 грудня 1895 р. у с. Катеринівка нині Межівського району Дніпропетровської області в селянській сім’ї волосного писаря. Після Лютневої революції вчителював на селі. До жодної з партій не належав, але тяжів до лівих есерів. Перейшов на більшовицьку орієнтацію після денікінської в’язниці. Працював у продкомісії (Кременчук), губернському фінвідділі (Чернігів), в Народному комісаріаті фінансів УРСР. Літературну роботу розпочав у 1923 р., вступивши у Спілку селянських письменників «Плуг». Автор повістей «Прапорщик Голобузенко» (1925), «Вербівчани» (1928), «Три елементи» (1930) та роману «Боротьба триває» (1931). Взимку 1935 р. Яковенко поїхав на Донбас зібрати матеріали для книжки «Історія шахти Ілліча». Там за розпорядженням з Києва уповноважений Кадіївського міського відділу НКВС Казін 7 лютого 1935 р. провів трус у гуртожитку № 2 шахти ім. Ілліча і заарештував Яковенка. Спецконвоєм його відправили у розпорядження начальника секретно-політичного відділу НКВС УРСР. Співробітниця цього відділу Гольдман визначила, що він «був активним учасником контрреволюційної української націоналістичної організації і знав про підготовку терористичних актів проти керівників партії та радянського уряду». Тому «перебування його на волі соціально небезпечне». Під час слідства, яке вів Проскуряков, письменник вини за собою не визнав. Спеціальна колегія Київського обласного суду 28 вересня 1935 р. позбавила його волі на 4 роки. 1 жовтня 1935 р. Яковенка Г. П. відправили до київської в’язниці. Матеріалів, які б засвідчили подальшу долю Г. Яковенка, розшукати не вдалося. За протестом Прокурора УРСР була проведена додаткова перевірка цієї справи, в ході якої встановлено, що письменника засудили безпідставно. Судова Комісія з кримінальних справ Верховного Суду УРСР 28 березня 1957 р. попередній вирок скасувала і справу з.а відсутністю складу злочину припинила.

Фелікс якубовський

Якубовський Фелікс Болеславович народився 25 вересня 1902 р. в Києві в родині адвоката. 1919 р. закінчив місцеву гімназію, а 1926 р.— Київський ІНО. Паралельно з навчанням виступав у пресі як критик, пишучи на теми дожовтневої і сучасної літератури. Працював відповідальним секретарем журналу «Глобус», завлітом польського театру в Києві, читав лекції в польському педінституті. До жодної з політичних партій не належав. Якубовський — автор книжок: «Силуети сучасних українських письменників» (1928), «Від новели до роману. Етюди про розвиток української художньої прози XX ст.» (1929), «Степан Васильченко» (1930), «За справжні обличчя. Критичні нариси на теми дожовтневої літератури» (1931). Заарештований 9 серпня 1937 р. в Києві з санкції військового прокурора диввійськюриста Калошина. При обшуку в нього було вилучено твори Плеханова, Струве, Скрипника, Драгоманова, Єфремова, Каутського, а також особисте листування і об’ємистий рукопис, подальша доля якого не відома. Звинувачувався Якубовський в приналежності до контрреволюційної організації ПОВ (Польська організація військова), в шпіонажі й вербовці нових членів із числа студентів і аспірантів польського інституту. «Речдоків по справі нема»,— зазначено у звинуваченні. 22 вересня 1937 р. Ф. Якубовський в особливому порядку — згідно з наказом НКВС СРСР № 00485— 37 р.— Комісією НКВС і Прокурором СРСР був засуджений до розстрілу. День 25 вересня, коли Якубовському виповнилося 35 років, став останнім у його житті. Після смерті Сталіна дружина Якубовського Адаса Яківна порушила перед правоохоронними органами країни клопотання про перегляд справи її чоловіка. В справі реабілітації Фелікса Болеславовича благородну роль відіграли Павло Тичина, Олесь Гончар, Юрій Смолич, Леонід Новиченко. 9 грудня 1957 р. Фелікс Якубовський реабілітований посмертно.