Михайло шмушкевич

Шмушкевич Михайло Юрійович народився 11 листопада 1913 р. у м. Ржищеві на Київщині в робітничій сім’ї. Після закінчення місцевої школи переїхав до Києва, де працював слюсарем на металокомбінаті і одночасно навчався на робфаці Індустріального інституту. Поступивши на філологічний факультет КДУ, перейшов на роботу в редакцію газети «Київський піонер». Саме на цей час припадає початок його літературної творчості. Перша повість для дітей та юнацтва «Кнопки» видрукувана 1932 р. в російській періодиці. В перший же день Великої Вітчизняної війни був мобілізований в ряди діючої армії. Воював на Південно-Західному фронті спершу як ст. інструктор політвідділу, а потім — начальником дивізійної розвідки. При виході з київського оточення був поранений на березі Псла, після чого на тривалий час попав у військовий шпиталь. У травні 1942 р. під час нещасливої наступальної харківської операції вдруге був тяжко поранений і непритомним попав у полон. Пройшов усі кола пекла фашистських концтаборів, працюючи в кам’яних кар’єрах Рамельсбаха. Будучи одним із керівників антифашистського руху опору, брав участь в повстанні військовополонених, які 18 березня 1945 р. прорвалися в розташування американських військ. В кінці 1945 р. повернувся на Батьківщину і кілька місяців перебував у спецтаборі для перевірки колишніх військовополонених радянських офіцерів у районі м. Невель. Після беріївської чистки повернувся до Києва, де працював у молодіжній пресі. 19 травня 1949 р. був заарештований органами МДБ за вигаданим звинуваченням: шпигунство на користь американської розвідки. В березні 1950 р. особливою нарадою МДБ СРСР був засуджений за ст. 54—1 б (зрада Батьківщини) КК УРСР на 25 років ув’язнення у виправно-трудових таборах особливого режиму. Під час багатомісячного перебування в тюремній камері у колишнього воїна відкрилися старі рани. Прикутий до ліжка, покарання відбував в Абезькому інвалідному таборі (Комі АРСР). 19 березня 1955 р. за рішенням військової прокуратури СРСР був звільнений як безвинно репресований. Михайло Шмушкевич — автор романів «Солнце не угасает» (1958), «Йду на сближение» (1974), «Теплая осень» (1977), «Аутодафе на Соборной» (1983), «Совесть» (1984), а також повістей: «Два Гавроша» (1962), «Испьітание» (1964), «Именем закона», «Солов’їний гай» (1966), «Подвиг генерала» (1977), «Я вас жду» (1980) та кількох збірок оповідань.

Володимир штангей

Штангей Володимир Фокович народився в 1895 р. в с. Мішурів Тальнівського району на Черкащині в сім’ї селянина-бідняка, котрий у 1913 році спромігся віддати сина в науку до Катеринославського землемірного училища, яке майбутній письменник так і не закінчив — був мобілізований в армію у 1914 р. На фронтах першої світової Штангей перебував недовго: 1915 року потрапив у німецький полон, де пробув більше трьох літ. Після повернення на Україну потрапив у бурхливий вир подій. В Умані з ініціативи есерів був скликаний селянський з’їзд. Штангея обрали делегатом. У травні 1919 р., в часи Директорії, лівий есер Клименко організував на Уманщині селянське повстання, в якому взяв участь і майбутній письменник. Після встановлення більшовицької влади його обрали народним суддею, а восени 1919 року він поступив до учительської семінарії. У зв’язку з реорганізацією цього закладу Штангей почав працювати на ниві освіти, пізніше вчився в Київській медичній академії, однак незабаром захворів і вимушений був знову вчителювати у селах Мішурів і Росошки. 1924 року очолив Уманське бюро робсількорів газети «Робітничо-селянська правда». Наступного року вступив до КП(б)У й переїхав до Катеринослава на роботу в райпарткомі. Потім знову газета «Робітничо-селянська правда», переїзд до Харкова. 1927 р. став знаменним для письменника — з’явилася перша книжка його оповідань «Батрачка». Потім побачили світ «Злочин у степу» та «Образа» (1929). З 1930-го по 1932 рік з-під пера його вийшло шість книг. В. Штангей належав до активістів літературного угруповання «Плуг», працював заступником редактора однойменного журналу, редагував журнал «Радянська школа». Наприкінці 1933 року в Харкові почалися масові арешти. Ці події та ще голод, що упродовж двох років лютував на Україні, нікому не додавали настрою. Сім’я письменника теж голодувала. Безпідставно запідозрений у якихось «злочинах», В. Штангей став безробітним. Виключення з партії — Штангея звинувачували в контрреволюційних переконаннях — механічно вилучило письменника з літературного процесу. Гонорару від останньої книжки «Один день» вистачило ненадовго. Довелося йти на ринок і торгувати речами. Доведений до відчаю письменник почав думати про самогубство. Та у грудні 1934 року його арештували. Допитували Штангея часто. За два місяці він вісім разів давав показання. Заарештований «визнав» свою «вину»: участь в есерівському повстанні та присутність на есерівському з’їзді, що кваліфікувалося як контрреволюційна діяльність. До цього харківські співробітники НКВС додали міфічну підготовку до терористичного акту. Письменника у січні 1935 р. перевезли в Київ і невдовзі, після суду, відправили на Соловки. На жаль, наявні архівні матеріали не надто щедро висвітлюють подальший період мученицького життя літератора. Відомо тільки, що 1937 рік став для нього фатальним — постріл зупинив його серце. В. Штангей реабілітований посмертно.