Дмитро фальківський

Левчук Дмитро Никанорович (літ. псевдонім — Дмитро Фальківський) народився 3 листопада 1898 р. в с. Лопеси Кобринського повіту Брестської губернії в бідняцькій сім’ї. Вчився у гімназії в Брест-Литовському, але не закінчив її, бо почалася перша світова війна, яка призвела до окупації Полісся кайзерівськими військами. 1920 року добровільцем вступив до Червоної Армії, три роки служив у органах НК Білорусії. У 1923 р., демобілізувавшись за станом здоров’я, переїхав до Києва. Друкувати вірші почав 1924 р. Для його поезії характерне замилування поліською природою, зосередження на осмисленні трагічних подій революції та громадянської війни. Він писав також нариси, оповідання, сценарії. Окремими виданнями вийшли поезії «Чабан» (1925), «Обрії» (1927), «На пожарищі» (1928), «Полісся» (1931). Після вбивства Кірова 1 грудня 1934 р. Фальківський був заарештований разом із групою українських літераторів і митців, яких тодішнє ДПУ УРСР об’єднало у вигадану антирадянську підпільну організацію «Об’єднання українських націоналістів». Виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні 14 грудня 1934 р. Фальківському винесено смертний вирок, який негайно був виконаний. Справа про реабілітацію письменника розглядалася в установленому порядку наприкінці 50-х років. Дмитро Фальківський реабілітований посмертно.

Павло филипович

Филипович Павло Петрович народився 2 вересня 1891 р. у с. Кайтанівка Звенигородського повіту на Київщині в сім’ї священика. Середню освіту здобув у знаменитій київській Колегії Павла Галагана, по закінченні якої 1910 р. дістав золоту медаль. Потім поступив у Київський університет св. Володимира на юридичний, а згодом перевівся на історико-філологіч-ний факультет. За дипломну роботу «Жизнь и творчество Е. А. Баратынского» (вийшла окремим виданням у 1917 р.) був нагороджений золотою медаллю і залишений при університеті як професорський стипендіат (разом з М. Драй-Хмарою). Від 1920 р. до самого арешту працював професором у Київському університеті (певний період — у Київському інституті народної освіти). В літературу ввійшов як поет, перекладач і критик. Належав до угруповання «неокласиків», хоча в своїй поетичній практиці зазнав відчутного впливу і символістів, й імажиністів, і народнопісенної поетики. Для його творчості характерні емоційна врівноваженість, певна раціоналістичність мислення, заглибленість у вічні питання буття. Друкуватися почав із 1910 р. російською мовою в журналах «Вестник Европы», «Жатва», «Куранты», «Заветы» під псевдонімом Павел Зорев. З 1917 р. почав виступати в українській періодиці в журналі «Книгар». За життя з’явилося дві книжки віршів — «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925). Окремими виданнями, крім уже згаданих збірок, вийшли літературознавчі праці «Шевченко і декабристи» (1926), «Українське літературознавство за десять років революції» (1928), «З новітнього українського письменства» (1929). Павло Филипович, порівняно зі своїми ровесниками, меншою мірою піддавався остракізму вульгарної критики. Часом його навіть пробували означити в ряду «неокласиків» як такого, що найближче стоїть до пролетарської літератури. Проте в лиху годину не забули і про нього. 5 вересня 1935 р. виписано ордер № 29 на арешт П. Филиповича. Того ж дня він був арештований на своїй квартирі співробітниками НКВС Кузнецовим і Бондаренком. Йому інкримінувалась участь у контрреволюційній націоналістичній організації. 30 жовтня 1935 р. його справу було об’єднано зі справою М. Драй-Хмари. Оперуповноважений Бондаренко виніс постанову: «Следственные материалы в отношении обв. П. П. Филипповича и Драй-Хмары М. А. объединить в одно дело под № 99, о чем уведомить УСО НКВД УССР». Начальник ОО УГБ НКВС УРСР і КВО Бржезовський 9 листопада затвердив цю постанову. Але справа № 99 проіснувала недовго — вже 22 листопада вона була приєднана до справи № 1377, по якій проходили «М. Зеров і його група». Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1—4 лютого 1936 року без участі звинувачення й захисту, розглянувши судову справу по звинуваченню М. Зерова, П. Филиповича, А. Лебедя, М. Вороного, Б. Пилипенка і Л. Митькевича у контрреволюційній терористичній діяльності, визначив міру покарання П. Филиповичу: «десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна». На початку червня він разом із іншими учасниками «банди» був етапований на Соловки. За спогадами сучасників, Филипович у таборі постійно перебував у стані глибокої депресії. Трагічно завершилася і доля його дружини Марії Андріївни Михайлюк-Филипович, яка збожеволіла, а на початку 1939 р. була вислана до Караганди, де сліди по ній загубилися. Павла Филипо-вича на той час уже не було серед живих. Без будь-яких підстав і пояснень «справа Зерова та ін.» була переглянута «особливою трійкою» УНКВС по Ленінградській області, її постановою від 9 жовтня 1937 р. Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання. Усіх їх розстріляли 3 листопада 1937 р. Рішенням військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок військового трибуналу КВО 1—4 лютого 1936 р. і постанова «особливої трійки» УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 р. скасовані «за відсутністю складу злочину». Павло Филипович реабілітований посмертно.