Іван ткачук

Ткачук Іван Васильович народився 25 вересня 1891 р. в прикарпатському селі П’ядики неподалік Коломиї. Навчався в Коломийській гімназії. Під час революційної хурделиці брав участь у поході Радянської Армії на західноукраїнські землі. Оселившись після громадянської війни в Харкові, працював редактором ряду газет і журналів, писав оповідання, повісті. Окремими книжками вийшли збірки оповідань та нарисів «Помста» (1927), «Смерекові шуми» (1929), «Безробітний», «На вкраденій землі», «Незакінчений лист», «Українці за океаном» (1930), «Над Збручем», «Страйк» (1931), в яких повідано про життя трудового люду Західної України. Належав до літературної організації «Західна Україна». Як письменник тяжів до публіцистичної загостреності художньої оповіді. Заарештований органами ДПУ 7 грудня 1933 р. в Харкові. Звинувачення йому було пред’явлене традиційне для тих днів: приналежність до Української військової організації. А конкретніше: «займався підготовкою кадрів для УВО, а також взяв на себе безпосереднє завдання по підготовці теракту над Постишевим». Засуджений «особливою трійкою» при ДПУ 26 лютого 1934 р. на п’ять років позбавлення волі у «виправно-трудових таборах, без обмеження в правах». 7 січня 1936 р. він утік із табору. Але був впійманий і засуджений табірним судом додатково до основного строку ще на три роки. Іван Ткачук — один із небагатьох сталінських бранців, хто пережив усі концтабірні тортури. Після Великої Вітчизняної війни тяжко хворим повернувся на Україну і оселився у Львові. Пробував продовжувати літературну творчість, працював над романом «Розбиті кордони», але не встиг його завершити, бо помер 9 жовтня 1948 р. 17 квітня 1957 р. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду УРСР ухвалила: «Постанову судової Трійки при Колегії ДПУ УРСР від 26.11.1934 року щодо Ткачука Івана Васильовича скасувати, а справу щодо нього переведенням закрити за відсутністю в його діях складу злочину». Іван Ткачук реабілітований після смерті.

Зінаїда тулуб

Тулуб Зінаїда Павлівна народилася 29 листопада 1890 р. у м. Києві в сім’ї юриста і відомого на той час російського поета Павла Тулуба. Дитинство минало в Брацлаві, згодом — у Таганрозі, куди переїхали батьки. З 1904 р. майбутня письменниця знову в Києві, де й закінчила історико-філологічний факультет місцевих Вищих жіночих курсів. В літературу входила як поетеса, друкувала вірші російською мовою в газеті «Киевские вести», в журналах «Киевская мысль», «Вестник Европы», «Русское богатство». 1916 р. опублікувала повість «На роздоріжжі», написану російською мовою. У 1919—1921 рр. очолювала лекторську секцію в одній із частин Червоної Армії. З 1921 -го працювала в різних радянських установах: завідувала літчасти-ною в Київському кінофотокомітеті, служила у відділі місцевого бюджету. З 1926 р.— на творчій роботі. Зінаїда Тулуб — автор широкопанорамної дилогії «Людолови» (тт. 1—2, 1934—1937), в якій зображене життя України за часів гетьманування Конашевича-Сагайдачного. 1964 р. побачив світ роман «В степу безкраїм за Уралом» про життя Тараса Шевченка на засланні. Писала також кіносценарії, п’єси, перекладала російською мовою твори українських та французьких письменників. ...Заарештували Зінаїду Тулуб 4 липня 1937 р. В обвинуваченні, яке склав співробітник IV відділу УДБ НКВС УРСР лейтенант Держбезпеки Хват, зазначалося, що вона «є активною учасницею контрреволюційної організації «Виборчий центр», котра здійснює підривну роботу перед наступними виборами до Рад». 5 вересня того ж року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила письменницю до тюремного ув’язнення строком на 10 років (із поразкою в політичних правах — на 5 років) і конфіскацією всього приналежного їй майна. Ув’язнення Зінаїда Тулуб відбувала в ярославській тюрмі, а з літа 1939 р.— на Колимі, де й була звільнена 4 липня 1947 р. у зв’язку з відбуттям строку. Невдовзі через інвалідність була вислана в Джамбульський район Алма-Атинської області, де працювала шкільним бібліотекарем. 16 травня 1950 р. їй був оголошений новий вирок Особливої наради при міністрі Державної безпеки СРСР: «...за приналежність до антирадянської есеро-меншовицької організації зіслати на поселення в Кокчетавську область Казахської РСР». Отже, друга тяжка покара за старим обвинуваченням. У липні 1954 р. з настанням у країні політичної відлиги Зінаїда Тулуб звертається до Голови Президії Верховної Ради СРСР: «Судову кару я відбула, і ось уже пішов п’ятий рік, як я томлюся в засланні, серед напівпустельних казахських цілинних земель, без можливості побачитись із близькими, повернутися до улюбленої праці письменниці, застосувати на практиці свої знання історика і створити хороший історичний роман про астронома Джордано Бруно, для якого я ще в 1936—1937 роках встигла зібрати багато цінного і рідкісного матеріалу... ...І як не тяжко буде мені, коли майно конфісковане, знову розпочинати життя, але прошу Вас вернути мене до любимої праці, без якої життя для мене позбавлене радості, всякої мети і сенсу. Я прошу не перегляду справи, а індивідуальної амністії, права повернутися в рідний Київ, знову працювати на любимій ниві. Жити мені залишилося недовго... Невже ж на порозі смерті потрібний цей мій відрив від життя, ця ганьба, така незаслужена і безмежна?! ...Я вірю, що Ви відгукнетеся! Ви — моя остання надія!» Але К. Є. Ворошилов, який тоді очолював найвищий законодавчий орган країни, жодним словом не відповів письменниці. Лише 23 червня 1956 року Військова колегія Верховного Суду СРСР ухвалила: «Вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 5 вересня 1937 р. і постанову Особливої наради при МДБ СРСР від 10 лютого 1950 р. щодо Тулуб Зінаїди Павлівни скасувати за нововиявленими обставинами і справу про неї припинити за відсутністю складу злочину...» Активну участь у громадській реабілітації письменниці взяли побратими по перу Максим Рильський, Леонід Смілянський, Іван Кологойда. Померла Зінаїда Тулуб у Києві 26 вересня 1964 р.