Олександр сорока

Сорока Олександр Мусійович (літ. псевдоніми — Муляр, Крокіс, Вакар, Гаркуша, Акорос та ін.) народився 7 грудня 1901 р. в с. Баришівка на Київщині в сім’ї безземельного селянина. По закінченні Баришівського культосвітнього технікуму 1923 р. вчителював у с. Хотів під Києвом, де й почав писати вірші. 1924 р. переїхав до Києва, працював у Державному видавництві України. Закінчив Харківський плановий інститут, вчився в Київському університеті на літературному відділенні. Редагував журнали «Друг дітей», «Під контроль мас». До ВКП(б) вступив 1939 р. 1929 р. видрукувана перша збірка віршів Олександра Сороки під назвою «Кимак», в якій, зокрема, уславлялася індустріалізація нашої країни. Затим одна за одною виходять поетичні книжки: «На рейках», «Електрони», «Життя в русі», «Гроно». Крім поетичних творів, Олександр Сорока багато перекладав: з російської, вірменської, білоруської, калмицької, грузинської та інших мов. ...У 1941 р. Олександр Сорока працював головним редактором видавництва «Радянська школа». На початку липня евакуювався до Харкова з філіалом видавництва. Та вже 19 липня 1941 р. був арештований. Головне обвинувачення полягало в тому, що, будучи головним редактором, письменник дає вказівку співробітникам видавництва «...не орієнтуватися в роботі на мову «Короткого курсу історії ВКП(б)», виданого українською мовою. Йому інкримінувалися також особиста «...участь в контрреволюційній українській націоналістичній організації, яка в своїй діяльності орієнтувалася на фашистську Німеччину, схвалення загарбницької політики Гітлера, надії на поразку СРСР у війні з Німеччиною». Комуніст Сорока категорично відкинув усі звинувачення. Подальшу долю письменника можна лише домислити. Як зазначено в акті конвою, «...12 жовтня 1941 р. під час етапу з тюрми м. Харкова в тюрму м. Іркутська при спробі втечі він був убитий». 29 лютого 1956 р. ухвалою слідчої частини КДБ при Раді Міністрів УРСР «...справа по звинуваченню Сороки О. М. припинена... за відсутністю складу злочину». Письменник реабілітований посмертно.

Людмила старицька-черняхівська

Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська народилася 29 серпня 1868 р. в Києві (є відомості, що в с. Карпівці Могилів-Подільського повіту) в старовинній дворянській родині. Батько її — видатний український письменник Михайло Старицький, а мати, Софія Віталіївна,— рідна сестра славетного композитора Миколи Лисенка. Людмила Старицька (за чоловіком — Черняхівська) перейняла майже всі батькові таланти. Вона ввійшла в українську культуру як непересічний драматург, прозаїк, поетеса, перекладачка, мемуаристка. її перу належать п’єси «Аппій Клавдій» (1909), «Жага» (1910), «Гетьман Дорошенко» (1911), «Крила» (1913), «Останній сніп» (1917), «Милость Божа» (1919), «Іван Мазепа» (1929), поеми «Сапфо» (1896), лібретто до опер Миколи Лисенка «Енеїда» (1910) та «Ноктюрн» (1912), переклади поезій з німецької, французької, російської. Вона — батькова співавторка історичних романів «Перед бурею» та «Останні орли». А ще нею написана повість «Діамантовий перстень», безліч критичних статей, спогади «25 років українського театру» (1907), «Хвилини життя Лесі Українки» (1913), про Михайла Старицького, Миколу Лисенка, Івана Франка, Володимира Самійленка, Ганну Барвінок... По смерті Миколи Лисенка Людмила Михайлівна очолювала літературно-мистецький клуб «Родина», належала до Товариства українських поступовців (ТУП), партії соціал-федералістів, була членом Центральної ради, однією з організаторок Спілки українок, учасницею Собору української автокефальної православної церкви 1921 року. Письменницю заарештовано 14 січня 1930 року і звинувачено в приналежності до так званої Спілки визволення України (СВУ). Допити велися у в’язниці на Холодній Горі в Харкові. Ось кілька витягів з власноручних свідчень Старицької-Черняхівської, датованих 27 січня 1930 року: «... На засіданні виступали з промовами Єфремов — він казав про загальну організацію українських суголосних сил і про організацію суголосних елементів селянства. Чехівський казав про політичне значення Української церкви, Гермайзе — про залучення до організації пролетаріату, Дурдуківський — про об’єднання учительства, розуміється, з відомою, вгорі зазначеною метою, я казала про роль інтелігенції і про необхідність поставити її на чолі організації. Але на цьому зібранні я не чула ні слова про організацію БУД і про назву СВУ, що нею було охрещено нову організацію. ... З цього часу, себто з часу цих двох зібрань, організаційного зв’язку межи мною і рештою членів, обраних на першому засіданні, не було. Я стрічалася з ними яко з своїми добрими приятелями і на вечірках у себе, і в родині Єфремова, а не яко з членами організації, ні про які директиви я нічого не чула, в жодних організаційних зібраннях участи не приймала. ... Отже, тому що Україна, пригнічена 250-літнім пануванням російського царату, не надбала потрібних культурних вартостей, першим завданням, на мою думку, була й буде культурна праця. Особисто ж до мене я вважаю за краще в міру сил моїх і можливостей працювати на придбання Україні культурних вартостей, ніж бути статистом в непевній політичній організації». Згідно з вироком особливого складу Верховного Суду УСРР від 19 квітня 1930 року, Л. М. Старицьку-Черняхівську звинувачено в тому, що вона: «а) у період 1926—1929 рр. була членом центру СВУ і провадила керівну організаційну діяльність, згідно з програмою і завданням організації; б) здійснювала зв’язок центру СВУ з представниками деяких чужоземних капіталістичних держав...» Письменницю засуджено до 5 років позбавлення волі з поразкою у правах на 3 роки. 4 червня 1930 року Л. М. Старицьку-Черняхівську звільнено з-під варти і строк замінено на умовний. 20 липня 1941 року, коли під стінами Києва точилися бої з німцями, на квартирі в Людмили Михайлівни співробітниками НКВС проведено трус, конфісковано паспорт і теку з листуванням. Разом із сестрою Оксаною Михайлівною Стешенко Старицьку-Черняхівську вивезено вантажівкою до Харкова. Тут її звинувачено в антирадянській діяльності і вивезено під конвоєм у телячому вагоні до Казахстану. Проте в дорозі сімдесятитрилітня письменниця померла. Точна дата її смерті і місце поховання невідомі. Людмила Михайлівна разом з іншими учасниками «показового процесу СВУ» в Харкові пленумом Верховного Суду УРСР в серпні 1989 року реабілітована посмертно.