Олександр соколовський

Соколовський Олександр Олександрович народився 8 вересня 1895 року в м. Конотопі на Сумщині в сім’ї дрібного урядовця. Ще будучи учнем Чернігівської гімназії, прилучився до партії соціалістів-революціонерів. Керував робітничими й учнівськими гуртками на Чернігівщині, входив до складу бойової групи. В 1914 р. вступив до Київського університету, але вже через рік був засуджений на 6 років каторги за розповсюдження прокламацій проти імперіалістичної війни. Після Лютневої революції звільнений із саратовської каторжної тюрми і повернувся на Україну, де поринув у вир революційної боротьби. Влітку 1918 року був арештований німецькими окупантами в Чернігові і кинутий до концтабору, з якого щасливо втік. Після революції працював у Спілці кооператорів, в Укрбанку, був секретарем Київської філії товариства політкаторжан і зсильнопоселенців, пізніше — науковим співробітником Музею революції в Києві. Як колишній есер, арештовувався органами ЧК — ДПУ в 1920 році в Чернігові і в 1924 році в Києві. О. Соколовський — автор широковідомих романів «Перші хоробрі» (1928), «Богун» (1931), «Нова зброя» (1932), «Роковані на смерть» (1933), «Бунтарі» (1934). Член Спілки письменників СРСР з 1934 року. Арештований 29 жовтня 1937 року. Звинувачувався в тому, нібито 1932 року увійшов до антирадянської есерівської організації, а 1936 року був перевербований в антирадянську українську націоналістичну організацію і очолив терористичну групу, яка ставила за мету насильницьке повалення Радянської влади на Україні. Обвинувальний вирок підписаний і затверджений наркомом внутрішніх справ УРСР Успенським і помічником головного військового прокурора РСЧА Калугіним. Під час допитів Соколовському інкримінувалося також те, що в своїх історичних романах він «ідеалізував народництво, його тактику боротьби шляхом змов і терору», що «корені такого підходу приховані в не-зжитій есерівщині». У романі «Богун» прозірливі слідчі розгледіли «цілий ряд ухилів націоналістичного характеру». Виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР 22 серпня 1938 року засуджений до найвищої міри покарання і того ж дня розстріляний. Військовою колегією Верховного Суду СРСР 18 липня 1957 року цей вирок скасовано і справу припинено за відсутністю складу злочину. Олександр Соколовський посмертно реабілітований.

Мирослава сопілка

Пастушенко (дівоче прізвище — Мисько) Юлія Семенівна (літературний псевдонім — Мирослава Сопілка) народилася 29 серпня 1897 р. в містечку Винники (тепер у складі Львова) в селянській сім’ї. Батькам не просто було дати освіту дочці, котра спочатку працювала на поденних сільськогосподарських роботах, а після революційних подій 1917 року «вибилася» в модистки. Єдиною розрадою в житті дівчини була література. Захоплення поезією зблизило її з письменниками Бобинським, Ірчаном, Гірняком, які належали до літературної організації «Горно». Є свідчення, що в 20-х роках Мирослава Сопілка мала зв’язки із західноукраїнським революційним підпіллям, дружила з членами КПЗУ. її двічі заарештовувала польська дефензива за участь у нелегальних зборах революційно настроєних залізничників, до яких належав чоловік поетеси — Михайло Пастушенко. Подружжя виношувало мрію про переїзд до Великої України. Але, маючи двох дітей, нелегко було зважитися на такий крок. Однак, прагнучи здобути вищу освіту й поправити здоров’я, поетеса з сім’єю все ж вирушила в дорогу. Спочатку мешкала в Харкові, потім переїхала до Могилева-Подільського, а ще пізніше перебралася ближче до Києва — в Ірпінь, де і була заарештована за два тижні до свого сорокаліття. На той час М. Сопілка належала до літературної організації «Західна Україна», видала одну поетичну збірку — «Роботящим рукам» (1931) та книжку прози під назвою «Про затишне місто Забобонники». 30 вересня 1937 року був заарештований і її чоловік Михайло Пастушенко, якого звинуватили в шпигунстві на користь польської розвідки. Це звинувачення було пред’явлено й Мирославі Сопілці. Слідчого перш за все зацікавили її стосунки з Ірчаном та Бобинським. Під час допитів ні Михайло Пастушенко, ні Мирослава Сопілка нічим не скомпрометували себе і відкинули всі звинувачення слідства. І все ж 22 листопада 1937 р. Особлива нарада при НКВС СРСР засудила поетесу до розстрілу. Вирок виконано 28 листопада в Києві. Мирослава Сопілка лише на десять днів пережила свого чоловіка. Однак не виключено, що подружжя не розлучилося й після смерті. Адже розстріляні в середині тридцятих років київські в’язні знаходили своє останнє пристанище на території засекреченого лісового кладовища поблизу зловісно знаменитої Биків-ні. Так обірвався творчий шлях поетеси, яка, власне, і не встигла заговорити на повний голос. Її літературна спадщина, як і трагічний життєвий шлях, ще й досі залишаються недослідженими. На клопотання Президії Спілки письменників України, зокрема Олеся Гончара і Юрія Смолича, в кінці 50-х років судово-слідча справа Мирослави Сопілки була переглянута. Поетеса реабілітована посмертно.