Григорій саченко

Саченко Григорій Кирилович народився 24 лютого 1905 року в селі Хаєнки Ічнянського повіту на Чернігівщині в сім’ї селянина. Закінчив Київський університет та аспірантуру. Кандидат в члени КПРС. Працював учителем, консультантом з художньої літератури бібліотеки Академії наук УРСР, деканом поетичних курсів. Належав до літературної організації «Плуг». Почав друкувати власні вірші 1926 року. Автор збірок «Зустрічний ентузіазм» (1931), «Зеніт» (1936), низки літературознавчих розвідок. Арештований 3 листопада 1936 року в Києві. В обвинувальному висновку, підготовленому оперуповноваженим НКВС УРСР Олександровим і затвердженому начальником відділу УДБ Рахлісом, зазначено, що Саченко Г. К. «був учасником української контрреволюційної організації і входив до однієї із її бойових груп, керованої Чумаком М. Г.». Із матеріалів слідства видно, що Саченко продав свого часу свій наган Миколі Чумаку (братові відомого поета, розстріляного денікінцями Василя Чумака), який не мав офіційного дозволу носити зброю. Це було витлумачено як «зв’язок із терористом Чумаком і оснащення його бойовою зброєю». Під час допитів факт продажу нагана визнав, але свою приналежність до котроїсь із бойових терористичних груп категорично відкинув. «Я ні до якої контрреволюційної організації не входив і про існування такої не знав»,— на кожному допиті стверджував він. Але не заперечував, що з Миколою Чумаком товаришував ще з студентських літ. Військовим трибуналом КВО 9 червня 1937 року Г. Саченко засуджений на 8 років тюремного ув’язнення з поразкою в політичних правах упродовж 5 років і з конфіскацією особисто належного майна. Для відбування строку покарання етапований на Далекий Схід. Подальша його доля досі лишається невідомою. 21 жовтня 1958 року Військова колегія Верховного Суду СРСР вирок стосовно Г. Саченка скасувала, а справу про нього за відсутністю складу злочину припинила. В процесі реабілітації Г. Саченка благородну роль відіграло Правління Спілки письменників України і, зокрема, Є. Шабліовський і С. Крижанівський.

Володимир свідзинський

Свідзинський Володимир Юхимович народився 8 жовтня 1885 р. в с. Маянів на Вінниччині в сім’ї псаломщика. Навчався в Тиврівській духовній бурсі та Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Закінчив економічний факультет Київського комерційного інституту, після чого деякий час працював у Вінниці економістом. Згодом переїхав до Львова, а потім — до Кам’янця-Подільського, де жив до кінця 1925 р. Тут і побачила світ перша його збірка — «Ліричні поезії» (1922). Невдовзі вийшла друга книжка поезій — «Вересень» (1927). Переїхавши 1925 р. до Харкова, поет став працювати коректором у журналі «Червоний шлях» (з 1936 р.— «Літературний журнал») і перебував на цій посаді до початку Вітчизняної війни. Він був безпартійним. Тяжів до «плужан». Член СП СРСР з 1936 р. Поет потужної ліричної сили, Володимир Свідзинський мав своє чітко окреслене тематичне коло, яке тодішнім критикам видавалося завузьким або й зовсім анахронічним. За життя поета його глибокий ліричний хист, такий «несинхронний» з крутовіями тієї пори, залишився непоміченим. Свідзинський був витонченим перекладачем з літератур народів СРСР, а також з французької, іспанської, польської. Крім того, він зробив один із кращих у нашій літературі перекладів «Слова о полку Ігоревім» (1938). А наступного року в його перекладах з’явилися друком комедії Арістофана «Хмари», «Оси», «Жаби». 1940 р. опублікована його третя збірка «Поезії» (редактором її був Ю. Яновський). Вона виявилась останньою прижиттєвою книжкою Свідзинсько-го. Опісля поет, тривалий час замовчуваний, повернувся до нашого читача лиш 1968 р.— добірками в журналі «Прапор» і в альманасі «Поезія-68». Нерозгаданою поки що, зловісною таємницею оповита загибель В. Свідзинського, що сталася 18 жовтня 1941 р. під час евакуації з Харкова. Документальних підтверджень обставин його смерті не збереглось. Є кілька версій, грунтованих на свідченнях деяких його сучасників. Одна з них видається найімовірнішою. У переддень, коли фашисти ось-ось мали вдертися в Харків, Свідзинський був заарештований за відмову евакуюватися і разом з іншими нещасливцями замкнений у тюремний вагон. Під час дороги на схід ешелон потрапив під бомбардування. Пожежа охопила кілька вагонів, в одному з яких був і Свідзинський... «Це стало відомо від поета Веденського, що їхав в іншому вагоні, не розбитому бомбами»,— пише Ю. Смолич у своїх «Розповідях про неспокій». В есе Валерія Шевчука «Образ поета» подається фрагмент спогаду дочки поета: «Коли почалася евакуація Спілки письменників, батькові дали талон на евакуацію в м. Актюбінськ. Батько сказав мені: «їдемо, Міра». А я в той час, на наше горе і по своїй дурноті, закохалася в одного свого вчителя... І от, боячись розлуки з ним, я, нічого поганого і страшного не підозрюючи, сказала батькові, що не хочу їхати. Так ми прожили ще декілька днів у Харкові. Одного дня, близько першої години, я пішла в чергу за хлібом. Коли повернулася, батька вже не було... З тиждень я виглядала, чекала батька, думала, що повернеться. Але батько не повернувся...» Існуюють перекази про насильницьку смерть в полум’ї підпаленої сільської клуні поета Володимира Свідзинського під канонаду наступаючих гітлерівських військ. Але поки що то лиш версії...