Валер’ян поліщук

Поліщук Валер’ян Львович народився 1 жовтня 1897 р. в с. Білче Дубенського повіту на Волині (тепер — Млинівський район Ровенської обл.) в сім’ї хліборобів. Після сільської школи та міського училища закінчив у 1917 р. гімназію в Катеринославі. Вступив до Петроградського інституту цивільних інженерів, але, захопившись літературною творчістю, перейшов на історично-філологічний факультет тодішнього Кам’янець-Подільського університету. Працював у газетах «Селянська правда», «Вісті». Багато подорожував по Україні, Середній Азії, Кавказу. Був у творчих відрядженнях у Франції, Німеччині, Чехословаччині, Скандінавії. Друкуватися почав 1918 р. Належав до літературної організації «Гарт». 1925 р. заснував у Харкові модерністську групу «Авангард», яка обстоювала програму конструктивного динамізму (за нею поезії належало оспівувати модерну цивілізацію й світ технічної революції), Виступав у пресі як поет, прозаїк, критик і теоретик літератури. Окремими виданнями побачили світ понад 50 книжок, серед яких найпомітніші — «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила» (1918), «Книга повстань» (1922), «Ленін» (1922), «Дума про Бурмашиху» (1922), «Розкол Європи» (1925), «Пульс епохи» (1927), «Григорій Сковорода» (1929) та ін. В кінці 1934 р. Поліщук був заарештований разом із такими літераторами, як Микола Любченко, Микола Куліш, Григорій Епік, Валер’ян Підмогильний, Василь Вражливий, Євген Плужник, Володимир Штангей, Петро Ванченко, Григорій Майфет, Олександр Ковінька, котрі були звинувачені в приналежності до так званого Центру антирадянської боротьбистської організації. Виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні 27—28 березня 1935 р. Поліщуку винесено вирок — 10 років ізоляції в концтаборах, з яких він не вийшов на волю. Справа про реабілітацію розглядалася в установленому порядку в кінці 50-х років. Валер’ян Поліщук реабілітований посмертно.

Григорій полянкер

Полянкер Григорій Ісаакович народився в багатодітній сім’ї бідного уманського шевця 15 лютого 1911 р. Початкову освіту здобув у місцевій школі робітничої молоді. Сімнадцятирічним юнаком переїхав до Києва, поступивши на навчання в фабзауч. Освоївши професію, став робітником 4-ї київської взуттєвої фабрики, де 1930 р. був прийнятий до ВКП(б). Саме на ці роки припадає початок його творчого шляху як єврейського письменника. В республіканській періодиці він опублікував низку нарисів й оповідань, які склали основу першої книжки. За своїм ідейно-естетичним звучанням тяжів до літературної організації ВУСПП, а 1934 р. став одним із перших членів новоутвореної Спілки письменників СРСР. Після закінчення Київського педінституту (1935) Полянкер цілковито віддався літературній праці. В довоєнні роки ним були написані повісті «Вугілля», «Шойл із Бапілля», книжки оповідань «На тому березі», «Від Дністра до Дунаю», «Дядя Яша», «Розлука». Водночас він редагував єврейський щомісячник «Совєтіше літератур». 22 червня 1941 р. Григорій Полянкер разом з іншими побратимами по перу добровільно відправився в діючу армію. Воював на Південному, Центральному, Першому і Другому Білоруських фронтах. За зразкове виконання завдань командування нагороджений бойовими орденами та медалями. Був учасником Параду Перемоги на Красній площі в Москві 24 червня 1945 р. Після демобілізації повернувся до Києва, де редагував єврейський альманах «Дер штерн», брав активну участь у розбудові літературного життя. В перші повоєнні роки побачили світ його книги «Син Вітчизни» та «Шмая-розбійник», які були перекладені на мови народів СРСР. І раптом в творчості письменника настала вимушена пауза. 15 листопада 1951 р. він серед білого дня був схоплений на вулиці неподалік свого дому агентами МДБ, вкинутий у нутрище «чорного ворона» і відправлений у беріївський застінок. А в його квартирі влаштовано трус, під час якого були вилучені друкарська машинка зі шрифтом ідиш, фронтові записники, пака облігацій держпозики і тридцятитомне американське видання творів Шолом-Алейхема. Вже на першому допиті Полянкеру було пред’явлено стандартне для початку п’ятдесятих років по відношенню до діячів єврейської культури звинувачення: антирадянська націоналістична діяльність, шпіонаж на користь міжнародного імперіалізму. Незважаючи на застосування вишуканого арсеналу дізнання, він рішуче відкинув всі інсинуації. Одинадцять місяців тривало слідство, проте обвинувачі не добули ніяких речових доказів ворожої діяльності Полянкера. Але тут на допомогу слідству прийшла беріївська «фахова експертиза». Троє найнятих «спеців», проаналізувавши творчість свого колеги, винесли безапеляційний вердикт: «Основна літературна продукція Полянкера просякнута антирадянською, націоналістичною ідеологією». Учасник Параду переможців був засуджений на 10 років каторжних робіт із конфіскацією належного йому майна. В жовтні 1952 р. Полянкер опинився за колючими дротами Інтського концтабору (басейн Воркути), де разом з іншими каторжанами добував з-під вічної мерзлоти «сонячний камінь». І невтомно писав у вищі органи правосуддя скарги, протести, клопотання. Але всі вони лишилися без відповіді. Не були почуті в Москві і голоси депутатів Верховної Ради СРСР Максима Рильського й Олександра Фадєєва, які звернулися до Генерального прокурора СРСР з проханням переглянути «справу» Полянкера. Лише через півтора року після смерті «вождя всіх часів і всіх народів» без будь-яких пояснень він був випущений з режимного спецтабору КДБ. Військова колегія Верховного Суду СРСР своїм рішенням від 21 листопада 1955 р. справу Григорія Полянкера припинила за відсутністю складу злочину.