Григорій овчаров

Овчаров Григорій Філатович народився 8 лютого 1904 р. у с. Мсгилів Царичанського повіту на Катеринославщині в бідняцькій сім’ї. Після закінчення педагогічних курсів у Ново-Московську вступив 1921 р. до ВКП(б) і був направлений на низову комсомольську роботу. З 1923-го по 1926 рік працював інструктором ЦК ЛКСМУ в Харкові. Там же закінчив аспірантуру при Українському інституті червоної професури (1930), після чого завідував кафедрою марксизму-ленінізму цього ж вузу. Впродовж півтора року редагував ж. «Критика», а з червня 1931-го по квітень 1933 р. виконував обов’язки наукового секретаря при наркомі Миколі Скрипнику. Літературною діяльністю активно зайнявся 1926 р., коли регулярно став виступати із рецензіями та статтями на сторінках ж. «Молодняк» і «Критика». Належав до письменницької організації ВУСПП, заживши слави одного з найзатятіших партійно-пролетарських полемістів. Він автор книжок: «Нариси сучасної української літератури» (1931), «Більше непримиренності до ворожих виступів: «Сонячна машина» В. Винниченка та її критики» і «Микола Скрипник і радянська література» (1933). Остання брошура спричинилася до особистої драми Г. Овчарова. Ще до самогубства Скрипника З квітня 1933 р. він був вигнаний з апарату наркома, на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У підданий нещадній критиці і засланий парторгом МТС у Синельниківський район на Дніпропетровщину. Та вже 24 липня 1934 р. під час чергової чистки був виключений із рядів ВКП(б), а в ніч із 4-го на 5 грудня 1934 р. заарештований Дніпропетровським УНКВС. Росіянину за походженням, Овчарову було інкриміноване звинувачення: приналежність до української націоналістичної терористичної організації, яка ставила своєю метою звершення підступного вбивства Постишева. Незважаючи на те, що на допитах і суді Овчаров не визнав своєї вини, Особлива нарада НКВС СРСР 26 квітня 1935 р. винесла йому вирок: 3 роки ув’язнення в трудово-виправних таборах. Незаслужене покарання він відбував в Ухтпечлазі НКВС (с. Чіб’ю Комі АРСР), де настійно добивався перегляду справи і реабілітації. Проте в цьому тривалий час йому відмовляли. Лише 5 травня 1943 р. органи Прокуратури СРСР добилися повторного розгляду його справи, і рішенням Особливої наради НКВС СРСР він був реабілітований з анулюванням судимості. У післявоєнний період видрукував працю «В. Маяковський — співець дружби народів» (1956).

Андрій панів

Панів (Панов) Андрій Степанович (літ. псевдоніми — А. Невіра, А. Селянин, Анд. та ін.) народився 30 вересня 1899 р. в с. Проруб Харківської губернії (тепер у складі м. Білопілля Сумської області) в сім’ї волосного писаря. Початкову освіту здобув у земських школах сіл Ворожба і Коров’яківка (Рильський повіт Курської губернії). У 1918 р. закінчив Курську вчительську семінарію. Працював спостерігачем в Курській метеорологічній обсерваторії, вчителював у сільській та в залізничних школах на станціях Лиман, Ізюм Північно-Донецької залізниці. Впродовж 1921—1925 рр. навчався у Харківському інституті народної освіти (ІНО). Членом жодної політичної партії не був, але поділяв соціальні погляди боротьбистів. Після закінчення навчання працював у редакціях газети «Селянська правда», журналів «Сільськогосподарський пролетар», «Плуг», «Трактор», в кооперативному видавництві «Плужанин», викладачем ІНО, науковим співробітником Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. На цей час припадають і його перші літературні спроби. Свої вірші, новели, літературно-критичні статті друкував у газетах «Селянська правда», «Вісті ВУЦВК», «Культура і побут», «Комуніст», журналах «Плуг», «Плужанин», «Шляхи мистецтва», «Комунарка України», «Сільськогосподарський пролетар», «Сількор України» та ін. Окремими виданнями вийшли друком поетичні збірки «Вечірні тіні» (1927), «Без межі» (1933), книжечка для дітей «Як звірі хату будували» (1925), збірки ліричних новел «Село» (1925), «Христя» (1928), кілька популярних підручників для дитячих установ. Незмінно був відповідальним секретарем літературної організації «Плуг». Після злодійського вбивства в Ленінграді С. М. Кірова оперативний уповноважений ДПУ УРСР Бордон, розглянувши матеріали, які звинувачували Паніва А. С. як члена терористичної групи, що ставила за мету організацію замахів на керівників партії та уряду, дійшов висновку: «Перебуваючи на волі, Панів зміг би спробувати здійснити свої наміри». Тому ухвалив «вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства — утримання його під вартою в спецкорпусі тюрми». Арешт Паніва А. С. і трус у його квартирі в будинку «Слово» було проведено вночі з 5 на 6 грудня 1934 р. За встановлені Указом ЦВК СРСР десять днів закінчити слідство в справі Паніва не вдалося, тому 17 грудня співробітникам УДБ довелося клопотати про продовження строків слідства. Допит влаштовував начальник II відділення секретно-політичного відділу Лисицький у присутності військового прокурора Сафронова. Лише 29 грудня 1934 р. Панів змушений був «визнати» приналежність до контрреволюційної організації, проте заперечував участь у підготовці терактів. Лише під натиском військового прокурора Українського військового округу Перфільєва 19 січня 1935 р. визнав себе винним, бо, мовляв, «носив камінь за пазухою проти вождів партії». На закритому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР 28 березня 1935 р. Паніва А. С. було позбавлено волі на 10 років з конфіскацією приналежного йому майна. Покарання він відбував у концтаборах на Півночі. «Трійка» УНКВС по Ленінградській області 9 жовтня 1937 р. раптово засудила письменника до розстрілу. Військова колегія Верховного Суду СРСР 4 серпня 1956 р. обидва вироки щодо Паніва А. С. скасувала і справу припинила через відсутність складу злочину. Андрій Панів реабілітований посмертно.