Микола куліш

Куліш Микола Гурович народився 5 грудня 1892 р. в с. Чаплинка на Одещині в сім’ї селян-незаможників. Після закінчення сільської школи навчався в Олешківському міському восьмикласному училищі. Екстерном склав екзамени за шість класів гімназії (1913) і поступив в Одеську школу прапорщиків. Брав участь в імперіалістичній війні. Після Лютневої революції 1917 — член полкового революційного комітету. Повернувшись додому, став головою Олешківської міськради. За гетьманщини перебував у в’язниці, а після звільнення служив помічником командира Дніпровського радянського полку, що входив до складу дивізії легендарного Федька. З 1920 року — начальник штабу Херсонської групи військ (бригади), воював із врангелівцями. Після демобілізації працював в Олешківському повітовому виконкомі завнаросвітою. 1923—25 рр.— член колегії Одеського губвідділу наросвіти, редактор газети «Червоний шлях» у Зінов’євську (Кіровоград). Член ВКП(б). Після написання першої п’єси «97», яка набрала розголосу на столичній сцені, переїхав до Харкова. Тут зблизився з М. Хвильовим і вступив до літературної організації ВАПЛІТЕ, а згодом став її президентом. В Харкові написав п’єси «Хулій Хурина», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Комуна в степах», «Патетична соната», «Зона», «Отак загинув Гуска» та ін. В цих драматичних творах Куліш гостро ставив проблему українізації, культурного розвитку свого народу, створив колоритні національні характери, які мали велику популярність у виконанні акторів театру Леся Курбаса «Березіль». Така творча діяльність спричинилася до виключення в 1934 році з Комуністичної партії («за те, що писав антипартійні націоналістичні п’єси»). А 8 грудня 1934 р. під час похорону найближчого друга І. Дніпровського був заарештований просто на вулиці. Під час трусу в його квартирі № 33 письменницького будинку «Слово» забрано листування, різні документи і рукопис п’єси «Такі», доля якого до сьогодні лишається невідомою. Звинувачення стандартні для всіх учасників міфічної групи «терористів». Щоправда, М. Кулішу ще приписувалося членство в ОУН. На закритому процесі 27—28 березня 1935 року М. Куліша у складі великої групи «націоналістів» було засуджено виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР на 10 років ув’язнення в спецтаборах. Покару відбував на Соловках, де його тримали в спецізоляторі як особливо політично небезпечного злочинця. Тому нікому з в’язнів не доводилося бачити його в тій похмурій фортеці за Полярним колом. Ця обставина сприяла виникненню чуток, пліток, загадок. Фальсифікувалася навіть дата смерті М. Куліша. Але документи судово-слідчої справи письменника свідчать однозначно: «особлива трійка» УНКВС Ленінградської області постановою № 83 від 9 жовтня 1937 року винесла М. Кулішу смертний вирок. Розстріляно видатного драматурга України 3 листопада 1937 р. 4 серпня 1956 р. Військовою колегією Верховного Суду СРСР М. Куліша реабілітовано посмертно за відсутністю складу злочину.

Іван лакиза

Лакиза Іван Никифорович народився 25 березня 1895 р. у містечку Козинці Радомської губернії (тепер — Польща) в сім’ї залізничника. Середню освіту здобув у Київській гімназії, потім навчався на юридичному факультеті університету св. Володимира. Студентська атмосфера та вплив старшого брата втягнули юнака у вир політичної боротьби. В 1918 р. він вступив у партію боротьбистів, а навесні 1920 р. перейшов до КП(б)У. В роки громадянської війни Лакиза був на фронті комісаром бригади, пізніше працював інструктором Київського губернського партійного комітету, секретарем Таращанського і Уманського повітових комітетів партії на Київщині. З 1925 р. завідував відділом друку Київського губкому партії, був головою Київської філії Держвидаву, редактором газети «Пролетарська правда», член редколегії журналів «Життя і революція» та «Глобус». В 1929 р. переїхав до Харкова, де працював редактором «Книгоспілки», заступником головного редактора видавництва «ЛіМ» («Література і мистецтво»). Литературно-критичні, публіцистичні статті Іван Лакиза друкував у газетах «Більшовик», «Пролетарська правда», журналах «Гарт», «Глобус», «Життя й революція», «Політфронт» та ін. Він автор книжок «М. Коцюбинський» (1928), «Лічилка» (1929), «Тарас Григорович Шевченко» (1929, 1931), «Закарпатська Україна» (1930). За книгу Черняка «Листи з чужих країн», яка вийшла друком в 1932 р. у видавництві «ЛіМ», заступника головного редактора Лакизу виключили з КГІ(б)У. Він оскаржив рішення партійного комітету і переїхав до Москви. Там його в партії поновили, призначили завідуючим відділом народної освіти Ба-уманського району. Лакизу заарештували 19 грудня 1934 р. в Москві. Оперативний уповноважений Бжозовський розглянув матеріали, за якими Лакиза нібито «був членом контрреволюційної, націоналістичної і терористичної організації, яка готувала терористичні акти над керівниками ВКП(б)», і ухвалив «утримувати його під вартою», аби він «не уникав суду і слідства». На допитах, які вів слідчий Сидоров, винним себе не визнав. 9 березня 1935 р. заарештованого зі спеціальним конвоєм відправили в Київ. Оперативна уповноважена ДПУ УРСР Гольдман підтвердила звинувачення проти Лакизи і постановила «утримувати його під вартою в спецкорпусі при НКВС УРСР». У процесі слідства, яке вів оперуповноважений Грушевський, Лакизу намагалися звинуватити у тому, що він під керівництвом колишнього українського есера Буревія «готував центральний терористичний акт у Кремлі проти вождя партії тов. Сталіна». Проте він цих звинувачень не визнав. На судовому засіданні військового трибуналу КВО, яке відбулося 14 жовтня 1935 р., Іван Лакиза сказав: «Я вважаю слідство і суд щодо мене прямо-таки комедією і заявляю, що по суті звинувачення я зовсім відмовляюся давати будь-які показання». Трибунал виніс вирок: позбавлення волі у виправно-трудових таборах на десять років і конфіскацію приналежного майна. 20 жовтня 1935 р. Лакизу відправили в розпорядження Сибтабу, де він відбував покарання у спецзоні Теміртау. «Особлива трійка» УНКВС Новосибірської області 2 листопада 1938 р. засудила його до страти без будь-яких додаткових звинувачень. На клопотання дружини письменника Головна військова прокуратура СРСР подала протест Військовій колегії Верховного Суду СРСР, яка 24 жовтня 1957 р. вирок «особливої трійки» від 2 листопада 1938 р. щодо Лакизи І. Н. скасувала і справу про нього припинила через відсутність складу злочину. Іван Лакиза реабілітований посмертно.