Володимир кузьмич

Кузьмич Володимир Савич народився 27 червня 1904 р. в м. Бахмач на Чернігівщині в сім’ї робітника-залізничника. Після смерті батька дев’ятирічним хлоп’ям разом із братом потрапив до сирітського приюту в Полтаві. З неймовірними труднощами здобув гімназійну освіту. Вже за Радянської влади закінчив юридичний факультет Харківського інституту народного господарства (1929) та аспірантуру при кафедрі літературознавства Українського інституту червоної професури (1932). Перше оповідання надрукував 1925 року. Відтоді його твори стали часто з’являтися на сторінках журналів «Червоні квіти», «Плужанин», «Молодняк», «Червоний шлях», «Гарт». Досить інтенсивно працював як прозаїк. Біобібліографічний словник «Українські письменники» фіксує 32 окремі видання творів В. Кузьмича (1927—1941). Це, зокрема, повість «Італійка з Мадженто» та збірка оповідань «Наган» (1927), роман «Крила» (1930), книжки оповідань «Кораблі» (1931), «Батальйон п’ятирічки» (1932), «Висоти» (1934), «Дружина пілота» (1941), повісті «Турбіни» (1932), «Океан» (1939). Критика не обходила увагою творчість В. Кузьмича. Про нього писали й товариші по перу І. Багмут, Л. Гомін та ін. Слідчу справу В. Кузьмича в архівах не виявлено, але з того, що остання його книжка «У грозу» видана 1941 р. в бібліотечці «Фронт і тил» (Київ — Харків), можна зробити висновок, що письменника було репресовано вже під час Великої Вітчизняної війни. В особовій справі В. Кузьмича, яка зберігається в СПУ, є копія ухвали Судової колегії у кримінальних справах Верховного Суду Казахської РСР від 20 вересня 1957 р. про скасування постанови Особливої наради при НКВС СРСР від 5 липня 1943 р. щодо Кузьмича В. С. Там же підшита й копія свідоцтва від 19 березня 1951 р. про його смерть, згідно з яким він помер 4 жовтня 1943 року. Причина смерті — пелагра, місце поховання не зазначено. Отже, якщо взяти на віру це свідоцтво про смерть, бо часто у такий спосіб беріївці приховували факт розстрілу, то В. Кузьмич помер від хвороби, спричиненої доконечним виснаженням в одному з таборів НКВС на території Казахстану. Володимир Кузьмич реабілітований посмертно.

Іван кулик

Кулик Іван Юліанович — за паспортом Ізраїль Юделевич (літ. псевдоніми — Р. Роллато, Василь Роленко) — народився 26 січня 1897 р. в м. Шполі на Черкащині в сім’ї вчителя. Закінчив чотирикласне училище в Умані, куди переїхали батьки. 1911 р. поступив в Одеське художнє училище, але вже 1914-го разом із родиною виїхав до США. Тут сімнадцятилітній емігрант, працюючи на фабриках і шахтах Пенсільванії, розпочав свою літературну діяльність: друкував вірші російською мовою в соціал-демократичній газеті «Новий мир». 1914 р. вступив до РСДРП(б). Весною 1917 р. через Далекий Схід і Сибір Кулик повернувся на Батьківщину, де під час Жовтневого збройного повстання в Києві став членом ревкому. У грудні того ж року був обраний членом ЦВК Рад і першого Радянського уряду України — двадцятирічний поет очолив Народний Секретаріат закордонних справ. У подальші роки Іван Кулик працював в Українському відділі Наркомнацу в Москві, радянським консулом в Канаді, секретарем Кам’янець-Подільського райпарткому, а в 1934 р. очолив новоутворену Спілку радянських письменників України. Перша поетична книжка Івана Кулика «Мої коломийки» про події громадянської війни на Україні вийшла друком 1921 р. З інших літературних творів найвідоміші — «Зелене серце», «В оточенні», «Чорна епопея», «Шість поем», «Змужніла молодість». Кулик знаний також як перекладач, зокрема американських поетів. ... На день арешту, 27 липня 1937 р., Іван Кулик — член ЦК ВКП(б) і ЦВК УРСР, директор Партвидаву ЦК ВКП(б)У. Уже на першому допиті він «дав» начальнику III відділення УДБ НКВС УРСР комісарові Держбезпеки Стирне і помічникові начальника відділення III відділу молодшому лейтенантові Держбезпеки Перцову такі зізнання: «...Я настільки зрісся з українськими націоналістами, що коли Кость Котко і Яловий запропонували мені — єврею — вступити до української націоналістичної контрреволюційної організації, я розцінив це як висунення мене на роль «рятувальника» українського народу. Це імпонувало моїй амбіції. Не задумуючись, я погодився брати участь в організації...» І далі: «...Після Постанови ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. про перебудову літературно-художніх установ я за вказівкою організації став добиватися мого призначення на пост Голови Спілки радянських письменників України. В червні того ж року я одержав таке призначення. Пробравшись до керівництва Спілки, я за завданням організації продовжував ту ж саму лінію — на породження серед чесних радянських письменників невдоволення і злоби супроти партії і Радянської влади. Я оточив себе націоналістами, передавши їм — насамперед Остапові Вишні — фактичне керівництво оргкомітетом...» В обвинувальному висновку відзначалося й таке: «...із 1925 р. був агентом англійської розвідки, якого завербували для роботи на користь Великобританії представники «Інтелідженс сервіс» в Канаді під час його перебування там в ранзі консула СРСР». Самого вироку закритого судового засідання в судово-слідчій справі немає. Але є довідка про те, що Іван Кулик 7 жовтня 1937 р. «...осуджений за першою категорією... Вирок виконано 10 жовтня 1937 р.». 12 жовтня 1956 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР встановила, що письменника було заарештовано і розстріляно безпідставно, за сфальсифікованими матеріалами, а тому ухвалила: «Постанову НКВС СРСР і Прокурора СРСР від 7 жовтня 1937 р. щодо Кулика І. Ю. скасувати і справу за відсутністю складу злочину припинити». Іван Кулик реабілітований посмертно.