Гордій коцюба

Коцюба Гордій Максимович народився 16 січня 1892 р. на хуторі Костів Банківського повіту на Харківщині в селянській сім’ї. Навчався у Валківській трирічній народній школі. Потім кілька років працював писарем у різних канцеляріях, самотужки здобуваючи освіту. Екстерном здавши екзамени за повний курс гімназії, поступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Паралельно студіював історико-філологічні науки. Університет закінчив напередодні Великої Жовтневої соціалістичної революції. У жовтні 1917 р. вступив до партії українських есерів (УПСР), в якій активно працював до травня 1918 р. Австро-німецька окупація України змінила політичну орієнтацію Гордія Коцюби. Він перейшов до партії боротьбистів. У жовтні 1921 р. разом із Шумським Коцюба поїхав у Варшаву, працював кілька місяців у пресбюро радянського посольства. Він був одним із фундаторів і редакторів журналу «Шляхи мистецтва», працював у новостворених газетах «Вісті ВУЦВК», «Комуніст», «Селянська правда», журналах «Всесвіт», «Червоний шлях» та ін. Видав близько трьох десятків книжок. Серед них збірки новел і оповідань «Па межі» (1924), «Біля гудків» (1925), «Свято на буднях» (1927), «Змова масок», «Чекання» (1929), «Бронзові люди», «Дніпрові саги», «На терезах», «Облога шахт» (1931), «Дорога змагань» (1932); романи «Нові береги» (1932), «Родючість» (1934), «Перед грозою» (1938). Гордій Коцюба належав до літературних організацій «Гарт», ВАПЛІТЕ. Член СП СРСР з 1934 р. Співробітники Харківського обласного управління НКВС розглянули матеріали, за якими Гордій Коцюба нібито «був активним учасником антирадянської організації українських есерів, яка проводила підготовку до збройного повстання проти Радянської влади». Щоб він «не уникнув суду і слідства», ухвалили «утримувати його під вартою у в’язниці міста Харкова». Коцюбу заарештували 21 березня 1938 р. На допитах та очних ставках, які вів молодший лейтенант Замков, заарештований під фізичним впливом визнав свою вину. Військовий трибунал Харківського військового округу 17 грудня 1938 р. засудив письменника до найвищої міри покарання — розстрілу. При додатковому розслідуванні справи Коцюби в 1956—1957 рр. В. Сосюра, П. Панч, О. Копиленко, С. Крижанівський дали позитивні характеристики письменнику як здібному авторові літературних творів, патріотові своєї Батьківщини. Зокрема, П. Панч написав: «За весь час нашого знайомства ніколи я не чув від нього жодного антирадянського слова сказаного, а тим паче написаного». Військова колегія Верховного Суду СРСР 28 грудня 1957 р. скасувала вирок щодо Коцюби і справу припинила через відсутність складу злочину. Гордій Коцюба реабілітований посмертно.

Григорій кочур

Кочур Григорій Порфирович народився 17 листопада 1908 р. в с. Феськівці на Чернігівщині в селянській сім’ї. Після закінчення Київського ІНО викладав у Балтському педтехнікумі, Молдавському педінституті. З 1936 року до початку війни завідував кафедрою літератури у Вінницькому педінституті. Перші переклади античних авторів були опубліковані 1938 р. в хрестоматії з античної літератури та періодичних виданнях. Арештований 8 жовтня 1943 р. в Полтаві. В обвинувальному висновку, підписаному старшим слідчим УНКДБ Лоскутовим, стверджувалося, що «Кочур під час тимчасової німецько-фашистської окупації належав до організації українських націоналістів, підтримував зв’язки з представниками Центрального проводу ОУН, від яких одержував відповідну літературу й розповсюджував її серед своїх знайомих»’. На закритому судовому засіданні трибуналу військ НКВС Полтавської області 11 березня 1944 р. Кочур заявив: «Винним в пред’явленому обвинуваченні себе не визнаю. Учасником оунівської організації я ніколи не був, завдань її не одержував і ніякої літератури не розповсюджував». Та, незважаючи на відсутність будь-яких речових доказів з боку звинувачення, Г. Кочур і його дружина Ірина Воронович були засуджені кожен на десять років виправно-трудових таборів і на подальші п’ять років позбавлення прав. Відбували незаслужене покарання в Інті (Комі АРСР). 7 вересня 1956 р. подружжя Кочурів звернулося до прокурора Київського військового округу з заявою про реабілітацію, в якій пояснювали, що під час слідства потрібні для звинувачення факти добувалися шляхом «залякування і погроз». Суть справи зводила ся до того, що Кочури дали своїй знайомій прочитати анонімну листівку (такі листівки під час окупації широко розповсюджувалися серед населення), а та на допиті не витримала побоїв і дала фальшиве зізнання, що її вербували в ОУН. 8 січня 1957 р. військовий трибунал Київського військового округу скасував вирок щодо Г. Кочура та І. Воронович і справу припинив за відсутністю в їхніх діях складу злочину. Серед реабілітаційних матеріалів у справі Кочура є позитивні відгуки про нього академіка О. Білецького, письменника Є. Дроб’язка, кандидата філологічних наук Ф. Жилка. Після реабілітації активно працює як перекладач і дослідник літератури. За книжку «Відлуння» (1969) та переклади поезій П. Верлена, П. Безруча, Л. Новомеського, 1. Волькера, Дж. Леопарді в серії «Перлини світової лірики», «Гамлета» Шекспіра удостоєний республіканської літературної премії імені Максима Рильського. Будні ГУЛАГу відтворив у збірці поезій «Інтинсь-кий зошит. Вірші 1945--1953 років» (1989). Видав мті перекладів «Друге відлуння» (1991). У застійні часи зазнав переслідувань, був ошельмований і виключений із СПУ, згодом поновлений.