Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
З порога смерті.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.04.2025
Размер:
1.14 Mб
Скачать

Анатоль костенко

Костенко Анатолій Ілліч народився і 7 серпня 1908 року в с. Балаклія на Полтавщині в сім’ї селянина-бідняка. Закінчив Полтавський інститут народної освіти (1931) та аспірантуру (1934) при Науково-дослідному інституті ім. Т. Г. Шевченка (Київська філія). Кандидат філологічних наук. Автор книжок «Шевченків журнал» (1935), «Поети комсомолу» (1936). Арештований 12 червня 1937 року в Києві. В обвинувальному висновку, складеному слідчим Левіним, зазначено, що Костенко А. І. «є з 1934 року учасником антирадянської націоналістичної організації, в яку був завербований Шабліовським (засуджений)». Інкримінувалося також те, що «в своїй науково-дослідній роботі Костенки обмішав питання вивчення радянської літератури і орієнтував критику на стару літературу». «Трійкою» при Київському управлінні НКВС УРСР 14 листопада 1937 року А. Костенкові був оголошений вирок: 10 років виправно-іродових таборів. Відбував покарання в концтаборах, на Колимі. 5 травня 1951 року Особливою нарадою при МДБ СРСР «за приналежність до контрреволюційної націоналістичної організації» приречений на безстрокове поселеним, яке відбував на Дальбуді. Починаючи з 1938 року, неодноразово звертався з клопотанням про перегляд своєї справи в найвищі інстанції СРСР, в тому числі до Хрущова і Сталіна, не визнавав себе винним і вимагав призначити нове розслідування. Але все безрезультатно. В заяві на ім’я Голови Президії Верховної Ради СРСР від 25 вересня 1953 року А. Костенко пояснював, що слідство над ним велося незаконними метода-ми (слідчий Ленін тижнями позбавляв його сну та їжі, застосовував тортури, вдавався я до шантажу і провокацій). Ухвалою Військового трибуналу КВО 18 листопада і955 року вирок стосовно А.Костенка скасовано, а справу припинено за відсутністю складу злочину. Після реабілітації А. Костенко оселився в Києві і повернувся до активної творчої праці. Відтоді він опублікував книги: «Мемуарные материалы как источник изучения биографии Шевченко» (1958), «Співачка досвітніх вогнів (1963), «Шевченко в мемуарах» (1965), «Леся Українка» (художня біографія, 1971, повторне видання в 1985), «Леся Украинка» (в серії «ЖЗЛ», 1971), «Оживуть степи. Тарас Шевченко за Каспієм» (у співавторстві з Є. Умірбаєвим, 1977, 1984). «Андрій Малишко» (біографічна повість, 1981,1988), «За морями, за горами» (1984), «Лічу в неволі дні і ночі» (1987).

Кость котко

Любченко Микола Петрович (літ. псевдонім — Кость Котко) народився 29 лютого 1896 р. у Києві в сім’ї поліцейського службовця. У 1914 р. закінчив Третю київську гімназію, після якої вступив на філологічний факультет Київського університету. Провчився рік і декілька місяців. У кінці 1915 р. почав працювати діловодом у військово-дорожньому загоні шляхів сполучення. У 1917 р. переїхав у Бердичів, де паралельно з основною працею став співробітничати в місцевій газеті. У 1918 р. під час гетьманського владарювання вступив до підпільної партії боротьбистів. За революційну діяльність був тричі заарештований. У березні 1920 р. Любченка прийняли до Комуністичної партії більшовиків. Працював референтом у Народному комісаріаті закордонних справ, першим секретарем повпредства у Варшаві, радником повпредства у Празі, редактором газети «Киевский пролетарий», членом редколегії газети «Комуніст». Статті, фейлетони, памфлети, гуморески друкував у всіх республіканських газетах і журналах. Видав 20 книжок гумору й сатири. Серед них: «Альманах трьох» (1920), «Петлюрія» (1921), «Чудоправ-майстри» (1922), «Без штепселя», «Дивовижна пригода з гречкою», «Обличчям до спини», «Як воно там за кордоном» (1927), «Істукрев», «Сонце поза мінаретами», «Сто годин на добу» (1928), «Теж люди» (1929), «Останній полон», «Щоденник кількох міст» (1930), «Трагедія і фарс» (1933). Уповноважена секретно-політичного відділу УДБ НКВС УРСР Гольдман, розглянувши матеріали, що звинувачували Любченка М. П. в тому, що він «належав до контрреволюційної організації, був тісно зв’язаний з членами центру Харківського контрреволюційного блоку, знав про підготовку замаху на Постишева», і вважаючи, що перебування його на волі соціально небезпечне, 2 грудня 1934 р. ухвалила «вибрати запобіжним заходом проти уникнення ним суду і слідства — утримання під вартою в спецкорпусі Київського обласного управління НКВС». Після трусу на квартирі Любченка заарештували 4 грудня 1934 р. 14 січня 1935 р. підсудного виключили з членів ВКП(б) «як активного учасника контрреволюційної організації». Спочатку на допитах, які вів слідчий Грушевський, Любченко заперечував пред’явлені йому звинувачення, зрештою був змушений визнати свою «приналежність до боротьбистського крила блоку контрреволюційних націоналістичних сил». Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні без участі обвинувачення і захисту 21 і 28 березня 1935 р. розглянула справу Любченка і винесла вирок: позбавити волі на 7 років з конфіскацією особистого майна. Після суду в’язня відправили до Картабу, де він до 21 травня 1936 р. працював у с. Долинське. Звідси його перевели у Білбалттаб. Це був його останній етап. «Особлива трійка» УНКВС Ленінградської області 25 листопада 1937 р. засудила М. Любченка до розстрілу. Вирок виконано в той же день. Військова колегія Верховного Суду СРСР 4 серпня 1956 р. вирок щодо Любченка М. П. скасувала і справу припинила. Микола Любченко реабілітований посмертно.