Борис коваленко

Коваленко Борис Львович народився 10 листопада 1903 р. на станції Плейки (Латвія) в сім’ї залізничника. Закінчив літературний факультет Київського ІНО (1925). Співробітничав у періодичній пресі, був редактором «Літературної газети». В час українізації вважався провідним критиком, був одним із керівників «Молодняка» та ВУСППу. На початку 30-х років працював у Москві в Асоціації пролетарських письменників, викладав літературу в Інституті червоної професури. Член КПРС із 1929 року. У грудні 1934 року відкликаний ЦК КП(б)У на Україну і призначений завідувачем кафедри української літератури Київського університету. З січня 1935 року співробітничав також у Всеукраїнській асоціації марксо-ленінських інститутів (ВУАМЛІН). Автор книжок «В боротьбі за пролетарську літературу», «Перший призов» (1928), «Українська пролетарська література» (1929), «Петро Панч», «Пролетарські письменники», «Юхим Зоря» (1931), «За магнетобуди літератури» (1932), «Українська література» (1935). Заарештований 23 грудня 1936 року в Києві. На перших допитах під моральним і фізичним «впливом» слідства «визнав» себе винним у приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації. Але пізніше, на очних ставках, заявив, що своїх попередніх зізнань не підтверджує, бо вони «невірні й вимушені». В обвинувальному висновку за підписом уповноваженого НКВС УРСР Хаєта Коваленкові Б. Л. інкримінувалася активна участь у контрреволюційній націоналістичній організації, яка була зв’язана з контрреволюційною троцькістсько-зінов’євською терористичною організацією. На закритому судовому засіданні Військової колегії Верховного Суду СРСР 13 липня 1937 року, як зазначено в протоколі, Б. Коваленко «винним себе не визнав, від своїх зізнань на попередньому слідстві відмовився, оскільки дав їх під впливом слідства». За вироком цієї колегії 13 липня 1937 року засуджений до розстрілу з конфіскацією всього особисто належного йому майна. Вирок був остаточний і оскарженню не підлягав, згідно з постановою ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року. Розстріляний Коваленко в Києві того ж дня. Військовою колегією Верховного Суду СРСР 12 травня 1956 року вирок стосовно Коваленка Б. Л. у зв’язку з виявленими новими обставинами скасовано, а справу припинено за відсутністю в його діях складу злочину. У справі, пов’язаній з реабілітацією Б. Коваленка, є протоколи допитів Військовою прокуратурою письменників О. Копиленка, С. Воскрекасенка, М. Шеремета, які дали позитивну оцінку Б. Коваленкові як письменникові і громадянинові. Позитивний відгук про Б. Коваленка на адресу Військової прокуратури КВО написав О. Корнійчук.

Олександр ковінька

Ковінька Олександр Іванович народився 14 січня 1900 р. в сім’ї хлібороба в с. Плоске Решетилівського повіту на Полтавщині. В своєму становленні як громадянин і літератор пройшов складні «університети життя»: закінчив церковноприходську школу, навчався в земському двокласному училищі, наймитував, був сторожем у сільській аптеці, служив у міліції в Полтаві. Брав участь у подіях громадянської війни на боці повсталих народних мас, був схоплений кайзерівськими окупантами й відданий до воєино-польового суду. Врятували його од смертної кари успішний наступ Червоної Армії і вибух всенародного повстанського руху на Україні. Пізніше потрапив до рук денікінців, а в 1920—1921 рр. довелося пройти через тортури білопольського концтабору в Познані. Повернувшись на Полтавщину, Ковінька ввійшов до комітету незаможників, секретарював у сільраді, виступав у селах з лекціями як інструктор ТСОАВІАХІМу. В 1929—1934 рр. працював у редакції газети«Більшовик Полтавщини». Друкуватися почав 1926 р.— тоді з легкої руки Остапа Вишні в газеті «Селянська правда» була вміщена гумореска Олександра Ковіньки «Містки та доріженьки». Молодий письменник виступав з фейлетонами та гуморесками в місцевій та республіканській пресі, зокрема в «Більшовику Полтавщини», «Червоному перцеві». Перші збірки гуморесок «Індивідуальна техніка» (Харків, 1929), «Колективом подолаємо» (Полтава, 1930) своєю ідейно-художньою «фактурою» пов’язані з проблемами й турботами тогочасного села. Успішну працю Ковіньки на ниві літератури було нагло перервано репресивними органами тоталітарної сталінської системи. В 1936 р. він був заарештований і звинувачений у приналежності до вигаданої контрреволюційної організації. Особлива нарада НКВС вислала його спокутувати «провину» до Магадана. Там він працював вибійником, бурильником, гірничим майстром, плановиком-економістом на гірничо-промислових підприємствах Дальбуду. Лише через двадцять один рік від часу арешту Ковіньку було визнано абсолютно не винним, і 4 липня 1956 р. судово-слідчу справу його було припинено за відсутністю складу злочину. Письменник повернувся до рідної Полтави, був відновлений у рядах СПУ, повністю поринув у літературну роботу. Видрукував у журналі «Прапор» автобіографічну, написану з іронічним усміхом, повість «Як мене купали й сповивали» (1957), видав збірки гумору та сатири «Кутя з медом», «Гуморески» (1960), «І не кажіть, і не говоріть» (1962), «Коти й котячі хвости» (1964), «Всякого бувало...» (1967), «Чарівні місця на Ворсклі» (1968), «Згадую й розгадую» (1970), «Пухові подушки» (1971), «Отак, прямо і прямо» (1976), «Як воно засівалося» (1979) та ін. Його творчий доробок поповнився сатирико-гумористичними повістями «Хрестоносці» та «Превелебні свистуни, або Смішні, чудні й сумні пригоди сільського хлоп’яка Василя Черпака», автобіографічною оповіддю «Чому я не сокіл?..», публіцистичними статтями з проблем розвитку української мови, збереження історико-культурної спадщини рідного народу. Заслуги Олександра Ковіньки перед вітчизняною літературою відзначені 1984 р. премією імені Остапа Вишні. Помер 25 липня 1985 року.