Іван калянник

Калянник (Калянников) Іван Іванович народився 12 березня 1911 р. у с. Дятьково (тепер райцентр Брянської обл.) в сім’ї службовця. Коли хлопцеві виповнилося 11 років, родина переїхала до Харкова. Тут він здобув середню освіту. Після закінчення профшколи став працювати розмітником на Харківському паровозобудівному заводі, був активним членом заводської літературної студії, друкував статті та вірші в багатотиражній газеті «Харківський паровозник», в рукописному журналі «Новий цех». Спершу писав російською мовою, друкуючись у газеті «Брянский рабочий», журналах «Огонек» і «Красная новь». У 1930 р. зустрівся з Павлом Тичиною. Той порадив для українських робітників писати їхньою рідною мовою. Початкуючий поет змінив прізвище, а невдовзі в харківській періодиці почали з’являтися його твори українською мовою, які одразу ж привернули увагу читачів і літературної критики. «Перші статті про Івана Калянника,— згадував пізніше Микола Нагнибіда,— були сповнені надією і пророцтвом — в українську поезію йшов обдарований і самобутній поет». 1931 р. Іван Калянник вступив до Харківського технікуму, сходознавства та східних мов. На практику їздив у Таджикистан, звідки привозив нові цикли віршів, які опісля ставали книгами. Видав десяток збірок поезій. Серед них: «Бригадир», «Риси обличчя», «Струм» (1931), «Висока путь» (1932), «Поезії» (1932), «Майдан», «Східні новели», «Товариш Карий» (1934), «Гордість» (1936), «Дорога на Схід» (1939). Калянник належав до літературного угруповання «Пролеткульт», був членом СП СРСР. Співробітник Харківського обласного управління НКВС Замков роглянув матеріали, які ніби свідчили про те, що Іван Калянник «був учасником контрреволюційної фашистської терористичної організації, яка мала мету боротися з Радянською владою», і ухвалив тримати його «під вартою в спецкорпусі № 1», аби він «не зміг ховатися від суду і слідства». Його заарештували 4 листопада 1936 р. в Харкові. На допитах, які вів слідчий Лисицький, Калянник не визнавав за собою ніякої вини. Термін утримування його за ґратами продовжували 5 разів. Через півроку, 13 квітня 1937 р., його перевели в спецкорпус київської тюрми, де скоро змусили визнати свою належність до контрреволюційної організації. На закритому судовому засіданні 14 липня 1937 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила письменника до найвищої міри покарання — розстрілу. Вирок виконано 15 липня 1937 р. При додатковому розслідуванні справи Калянника характеристики йому дали Сергій Борзенко, Терень Масенко, Микола Нагнибіда. «Іван Калянник,— підкреслив С. Борзенко,— був прекрасним поетом, а найголовніше — справжньою радянською людиною». Військова колегія Верховного Суду СРСР 21 січня 1958 р. скасувала вирок щодо поета і справу припинила через відсутність складу злочину. Іван Калянник реабілітований посмертно.

Пилип капельгородський

Капельгородський Пилип Йосипович народився 27 листопада 1882 р. в с. Городище (тепер Недригайлівського району на Сумщині) в багатодітній сім’ї колишнього кріпака. Під час навчання майбутнього письменника в земській школі місцевому священикові здалося, ніби «дух любомудрія почиває» в хлопцеві і з нього «буде колись великий світильник церковний». Пилип справді вчився добре і в школі, і в Роменській бурсі. Але скоро єзуїтський режим бурсацького виховання так допік юнакові, що він збунтувався, за що потрапив до карцера, а потім був виключений із бурси. Та під тиском батьків змушений був поступити до Полтавської духовної семінарії. За участь у селянських заворушеннях на Полтавщині 1902 р. його арештовує поліція. Пересвідчившись у неминучості викриття його як призвідці бунту, Капельгородський на п’ятому році навчання подає прохання про звільнення з семінарії і тікає на Кубань. Там учителює і бере найактивнішу участь у революційно-визвольній боротьбі, за що потрапляє до армавірської тюрми. Вирвавшись на волю восени 1909 р., Капельгородський переїздить на Північний Кавказ, де активно співробітничає в газеті «Терек» як публіцист, виступаючи на захист місцевих народів від царських сатрапів. Затим доля закидає його в кізляро-астраханську напівпустелю Караногай. Після революції повернувся на Україну і після численних арештів та різних пригод, пов’язаних зі складним і неоднозначним ставленням до нової влади, почав працювати в редакціях газет «Вісті ревкому», «Червона Лубенщина», «Більшовик Лубенщини». Як сатирик і публіцист, надрукував на сторінках газет Полтавщини понад півтори тисячі фейлетонів, віршів, гуморесок, статей. Належав до літературної організації «Плуг». В історію літератури Пилип Капельгородський увійшов як талановитий поет і прозаїк, публіцист, сатирик і гуморист, як один із зачинателів української радянської літератури. Найпомітніші його твори — історико-революційний роман «Шурган» (1932), в якому яскраво відтворено одну з найтрагічніших сторінок громадянської війни на Кубані, трагедійна повість «Аш хаду» («Я стверджую») — перший прозовий твір про животіння караногайського народу в умовах царської «тюрми народів». Але чи не найкращим його творінням є автобіографічна повість-хроніка «Записки семінариста», написана в армавірській в’язниці, в якій талановито викрито аракчеєвський режим і гнітючу атмосферу, що панувала в Роменській бурсі та Полтавській духовній семінарії. Значними в творчому доробку письменника є і його сатирична повість «Непорозуміння» (1928), романи «Артезіан» та «Оборона Полтави», що побачили світ лише після смерті письменника. «Людиною революційного духу і революційного гарту» назвав Михайло Стельмах Капельгородського. Запитуючи себе: «Чим же славним і красним було життя цього письменника — одного з кращих прозаїків українського красного письменства», він, зокрема, наголосив: «Роман «Шурган» і повість «Непорозуміння» є вершиною творчості Капельгородського. Ці твори будуть жити в пам’яті поколінь, як і образ славного радянського письменника, вірного сина своєї Вітчизни». Одну із своїх повістей М. Гоголь закінчив сумною фразою «Скучно жить на зтом свете, господа!..» У 1930 р. Капельгородський зізнався, що він «хотів би закінчити повість свого життя словами: «Страшенно цікаво й радісно жити, працювати й творити, товариші!» Чи думав тоді письменник, що за кілька років по тому — 19 березня 1938 року його знову (вкотре вже!) буде заарештовано, а ще за два місяці життя його передчасно і трагічно обірветься в розквіті творчих сил?.. Досі на підставі довідки про смерть, виданої доньці письменника в січні 1957 року Полтавською прокуратурою, вважалося, нібито Капельгородський помер 21 лютого 1942 року «від запалення легень» у виправно-трудових таборах. І лише тепер достеменно встановлено, що «особливою трійкою» НКВС по Полтавській області 5 квітня 1938 р. Капельгородського було засуджено до розстрілу на підставі вигаданих звинувачень, як буцімто «найзапеклішого ворога Компартії і Радвлади», за участь «у пі/щільній націоналістичній контрреволюційній військово-повстанській організації, яка ставила своїм завданням підготовку збройного повстання з метою повалення Радянської влади і відновлення капіталістичного ладу на Україні». Вирок виконано у травні 1938 року. В січні 1956 р. Пилип Капельгородський був посмертно реабілітований.