Мойсей альтман

Альтман Мойсей Ельович народився 8 травня 1890 р. у містечку Ліпкани в Молдові в сім’ї бідного ремісника. Закінчив початкову єврейську школу (хедер) та три класи ремісничого училища. Зважаючи на літературні здібності сина, батько відправив його навчатися до Кам’янець-Подільської гімназії, яку той закінчив у 1908 р. Альтману не минуло чотирнадцяти, коли в одеській єврейській газеті «Унзер лебен» («Наше життя») були надруковані його перші вірші. З того часу він регулярно публікував свої поетичні спроби в різних виданнях Росії та Румунії. В 1919 р. видав свою першу прозову книжку. Затим побачили світ збірки оповідань «Міраж» (1926), «Віденська карета» (1935), «Коріння» (1948), романи «Мідраш Пінхас» (1936), «Метелики» (1938), п’єси «На покутному ланцюгу» (1946), «Дочка Ефти» (1947), «Десята заповідь» (1948). До приєднання Буковини до СРСР Альтман багато мандрував по світу. Жив у Румунії, Франції, Бразілії, Аргентіні. Там друкував свої твори, виступав на літературних вечорах і зажив великої популярності. Все своє життя Альтман тісно пов’язав із театрами «Сіді Таль», київським та московським театром «ГОСЄТ». Тривалий час був завлітом Українського єврейського державного театру. Старого письменника спіткала трагічна доля більшості єврейських літераторів під час сталінського терору. Наприкінці 1949 р. він був заарештований органами МДБ і звинувачений в активній націоналістичній діяльності, антирадянській пропаганді, шпигунстві. Після тривалого слідства Особливою нарадою МДБ був засуджений на десять років ув’язнення в таборах. Після шести років гибіння за колючим дротом Альтмана, який уже став інвалідом, звільнено за відсутністю складу злочину й повністю реабілітовано. Після повернення до Чернівців М. Альтман написав кілька книг, які вийшли друком у видавництві «Советский писатель». Помер 21 жовтня 1981 р.

Кесар андрійчук

Андрійчук Кесар Омелянович народився 22 березня 1907 р. в с. Латанці Брацлавського повіту Кам’янець-Подільської губернії (нині Вінницької області) в багатодітній бідняцькій сім’ї. В 1923 р. після закінчення єдиної трудової школи в рідному селі поступив у Вороновицьке технічне училище, де за рік опанував ремесло столяра. Саме тут він спізнав смак громадської роботи: був секретарем комнезаму, завідувачем хати-читальні, сількором вінницької окружної газети «Червоний край». В 1924 р. з путівкою комнезаму вирушив у Вінницю, був слухачем трирічних педагогічних курсів ім. Івана Франка. В 1927 р. поступив на літературний факультет Одеського ІНО, навчаючись в якому, відвідував загальноміське літературне об’єднання, де починали свій творчий шлях Степан Олійник, Сава Голованівський, Степан Крижанівський, Олег Килимник, Володимир Іванович та ін. Початок свого літературного шляху Андрійчук відносив на січень 1927 р., коли в одеському «Червоному степу» вперше був надрукований його вірш «21-ше січня», присвячений пам’яті Леніна. Потім вірші, новели, рецензії регулярно з’являлися на сторінках одеських видань «Чорноморська комуна», «Молода гвардія», «Блиски» і «Металеві дні», а також «Зорі» (Дніпропетровськ), «Літературного додатку» (Житомир) та ін. Того ж року він був прийнятий до ВУСППу. В 1931 р. в харківському видавництві «ЛіМ» видрукувана перша збірка поезій Андрійчука «На зламі», яка виявилася і останньою. Поет підготував до друку другу книжку, але побачити її на полицях книгарень не зміг. Бо в вересні 1937 р. був арештований органами НКВС Вінницької області і через три місяці без слідства, без виклику в суд, без застосування будь-якої статті Карного кодексу УРСР засуджений на 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Всі його скарги, протести, клопотання залишалися поза увагою правових органів. Лише 8 вересня 1947 р., по відбутті строку покарання, він був звільнений з-під варти без будь-яких пояснень і вибачень. Але з приписом: оселитися в с. Малопіщанка Маріїнського району Кемеровської області. З грудня 1947 р. по квітень 1951 р. Андрійчук викладав у місцевій школі російську мову й літературу. Продовжувати творчу роботу виявилося справою безперспективною, оскільки про друкування його віршів не могло бути й мови. Лише в 1956 р., після незчисленних скарг, органами прокуратури було призначено нове розслідування справи Андрійчука, в процесі якого встановлено, що всі без винятку звинувачення в 1937 р. були вигадані й нічим не підтверджені. За протестом прокурора Вінницький обласний суд 15 березня 1956 р. постанову Особливої наради при НКВС від 26 листопада 1937 р. відмінив і справу припинив. Після громадянської реабілітації Андрійчук був поновлений у рядах членів Спілки письменників, в яку був прийнятий кандидатом ще в 1934 р. Лишок свого життя він провів на батьківщині, де працював педагогом Тиврівської середньої школи, зрідка друкуючись у періодиці. Помер 7 серпня 1958 р.